ЧВАНЛИВИЙ ХОР ГОСТЕЙ МОСКОВСЬКИХ...

НЕОБХІДНА ПЕРЕДМОВА

Міжнародний фестиваль «Велике російське слово» проходить у Криму вже втретє. До традиційної роботи двох секцій – філологічної і політологічної цього року з ініціативи відомого російського журналіста Віталія Третьякова, колишнього редактора «Независимой газеты», а нині декана Вищої школи телебачення МДУ ім. М. Ломоносова, додалася секція третя – журналістська. Нововведення вийшло таким же політизованим, як і все інше. Московський десант 9 червня 2009 року складався з власне учасників «круглого столу» – головного редактора газети «Известия» В. Мамонтова, головного редактора «Русского журнала» Б. Межуєва, директора Центру Східноєвропейських досліджень, політолога А. Окари, ведучого Першого каналу М. Шевченка і кримських побратимів і сестер по перу як зброї, які гаряче відстоюють російські політичні погляди в Україні. Приїхали і привезли в Севастополь свої старі й нові стереотипи і міфи про Україну. Незримо в залі також розносився дух Сергія Кичигіна у вигляді дармової газети «2000», що редагується ним.
Природно, учасники не тримали в руках транспарантів, але своїми зауваженнями підтримували високий градус обговорення, відволікаючись на питання скоріше пропагандистські й агітаційні, урізноманітнюючи дискусію новітніми методами маніпуляції думкою присутніх журналістів.
Сам п. Третьяков, що спізнився разом із усіма гостями на півгодини, узявся вести роботу дискусійної зустрічі. До речі – про це навряд чи хто згадає – по-джентльменськи з’явився за 5 хвилин до початку роботи «круглого столу» голова Севастопольської міської ради Валерій Саратов, який спочатку забрав табличку зі своїм прізвищем зі столу президії, а потім пішов і сам, розчарувавшись, мабуть, у пунктуальності приїжджих москвичів.
У перших же словах п. Третьяков потішив присутніх звісткою про відвідування хворого і скандального Костянтина Затуліна і його привітом, а також домовленістю з ректором МДУ Віктором Садовничим про відкриття філії факультету телебачення МДУ в Севастополі. Де будуть працевлаштовані майбутні десятки і сотні журналістів, невідомо. Хіба що Москва планує в найближчому майбутньому продовжити процес перенасичення інформаційного простору міста черговими підконтрольними ЗМІ.
Перед учасниками обговорення п. Третьяков поставив важливі, на його думку, питання – яку роль у розриві двох народів («а деякі стверджують, що один народ») відіграють ЗМІ і телебачення і хто дає таку функцію працювати на розрив – Бог, природа, політичні еліти тієї чи іншої країни або хтось інший; що можуть зробити журналісти і чи зацікавлені вони в тому, щоб так не було. Здавалося б, шляхетна справа – в усьому дійти до самої суті, але при всій показовій інтелігентності п. Третьяков легко задав необхідний йому тон обговорення, намагаючись принизити присутніх учасників з української сторони зауваженням про їхню нечисленність: «Чи то київські журналісти незатишно почуваються на кримській землі й особливо севастопольській, чи то вони відчувають, що московські колеги їм не рівня». Сумно відомий своєю телевізійною діяльністю 5-літньої давнини Дмитро Джангіров обвинуватив ведучого у «великодержавному хамстві». Віталій Третьяков виправдувався як міг: «У Москві немає коректнішого за мене журналіста!», але його погляди разюче контрастували з принципами журналістської етики весь робочий день.
Зазначений скандал призвів до демонстративного виходу Дмитра Джангірова і різко змістив всі акценти «круглого столу» «ЗМІ Росії й України – кроки назустріч» у свідомості присутніх журналістів і студентів Чорноморської філії МДУ в Севастополі. А може, киянин залишив дружньо налаштовану приїжджу тусовку, тому що був не в силах більше відчувати радість спілкування з зарозумілими і чванливими московинами.

ДІЯ ПЕРША: «КРУГЛИЙ СТІЛ»

Журналісти в перших же повідомленнях новин настільки акцентували увагу саме на скандалі, і саме на особистості протестанта Джангірова, що виникає сумнів у тім, що це не було домашньою заготівлею акторів.
Справжнє ж протистояння позначилося після виступу другого «підпалювача» з московського десанту – Максима Шевченка, який разом з Михайлом Леонтьєвим своєю публічною діяльністю підтримує і утверджує новітні російські стандарти в журналістиці. Зазначені представники ремесла упевнені, що журналістика просто зобов’язана бути державною і захищати виключно державу. Після декларації «Журналістика – простір свободи» товариш відразу перейшов до питань української і радянської історії. Він повідомив присутнім про те, що у журналіста повинна бути «внутрішня позиція, політична позиція у своєму баченні історії України», а також «виразні оціночні судження минулого – 1991 року, 1940-х років, Громадянської війни». Для більшої переконливості він кілька разів назвав ім’я Шухевича. Попереджаючи закиди про втручання в справи України, він сказав: «Як хочемо, так і робимо – приклад нам подає Америка» і повідомив про те, що починає розмову «неконфронтаційно». Якісь дії щодо створення єдиної політичної нації в Україні він назвав «штучним експериментом», продовживши твердженням: «Тільки божевільний може сказати, що населення лівобережної України і Закарпаття – один народ, одна нація. Це зовсім різні люди». (Після цього пролунала репліка Андрія Окари: «Виявляється, я – божевільний»).
Комусь здасться, що москвин відстоював права на авторську журналістику, але ми знаємо, що за ним стоїть Кремль, міфологеми якого він і створює, і популяризує.
Ключову, на мій погляд, тезу Максима Шевченка: «Журналіст є тим, ким він є, тобто, носієм поглядів» переконливо заперечив головний редактор телеканала «СТБ» Олексій Мустафін. Правда, його слова про відповідальність журналістів перед аудиторією зовсім роздратували ведучого. П. Мустафін закликав журналістів, за наявності власних поглядів на процеси, що відбуваються й у Росії, і в Україні, не намагатися керуватися політичними міркуваннями у своїй діяльності. Виявляючи свою високу столичну культуру, Максим Шевченко перебивав виступ.
Але українському журналістові все-таки удалося висловити свою думку: «Засоби масової інформації на те і ЗМІ, щоб доносити до своїх глядачів, читачів, слухачів факти, у першу чергу. Друге – думки, що стосуються цих фактів, і, бажано, усю повноту думок, для того, щоб людина могла сама зробити висновки. Журналісти не повинні намагатися нав’язати якусь точку зору, принаймні, намагатися не маніпулювати». Відчуйте різницю журналістських стандартів представників професії двох країн!
Згадані вище москвини Володимир Мамонтов і Борис Межуєв у відведених їм п’ятихвилинках також заперечували право українців на власну історію та її трактування, на власних героїв. Перший до всього іншого обвинуватив саме українські ЗМІ в бажанні відірвати Україну від Росії. Другий закликав усім разом «залишити суперечки про минуле, що має мало відношення до сьогодення» і зблизити політичну журналістику обох країн.
Директор ТРК «Київ» Дмитро Джангіров перед виступом заявив: «Відповідати на великодержавне хамство – значить виявляти свою містечковість». Далі він закликав присутніх бути чесними, «ЗМІ – це не більше, ніж дзеркала громадського життя, не більше, ніж відображення політичних, суспільних, соціальних процесів. Тому на дзеркала чого нарікати, коли соціальні, суспільні і політичні пики по обидва боки дуже і дуже криві». Роздратування у ведучого викликало повідомлення про те, що «в Росії росіяни набагато гірше ставляться до України, ніж українці до Росії», і він згодом різко заперечував результати соціологічних досліджень, проведених самими росіянами.
П. Третьяков відразу після виступу опонента обвинуватив його у вживанні словосполучення «великодержавний шовінізм» як найбільшому гріху українського журналіста. Але коли з’ясувалося, що йшлося про «хамство», ведучий на час заспокоївся.
Московський політолог Андрій Окара зупинився на питаннях російсько-української інформаційної війни і порівняв стан свободи слова в двох країнах. Деяких присутніх він абсолютно справедливо назвав «генералами» цієї війни. Причинами ж війни назвав конфлікт ідентичностей влади двох країн. До всього іншого для росіян не можливе ставлення до українців по горизонталі, тільки по вертикалі. Звідси і можлива русофобія. На думку Окари, російські ЗМІ хоча б не роблять вигляд, що в Росії є свобода слова, тоді як українські говорять про те, що головне досягнення останніх років – це свобода слова.
Не можна ще раз не підкреслити роль ведучого Віталія Третьякова, який особисто професійно розпалював пристрасті і явно не прагнув «крокувати назустріч». Крім заяв про відсутність у російських ЗМІ цілеспрямованої антиукраїнської кампанії, він повідомив, що в Україні цілеспрямовано знищують російську мову. При цьому, природно, не став обтяжувати себе наведенням яких-небудь доказів.
За Третьяковим, знищують в Україні і росіян, хочуть записати українцями, або якимсь іншим способом зробити їх неросіянами. Вирішальний крок буде зроблено у 2011 році, коли буде проведено всеукраїнський перепис. Залишиться не 8, а 4 мільйони, і питання з росіянами в Україні буде закрите.
Безсумнівно, що сказане – квінтесенція уявного комплексу жертви і маразму імперського мислення. Варто додати, що цей самий мислевірус ідіотизму, вирощений у кремлівських лабораторіях, напередодні розносив у Ялті директор української філії Інституту країн СНД Володимир Корнілов.
Резолюцію учасників «круглого столу» ніхто підписувати не став, хоча про це і стверджував попередньо розповсюджений прес-реліз.
На мій погляд, проведення таких зустрічей буде можливим і корисним виключно за наявності взаємної поваги журналістів обох країн і відсутності традиційної московської зарозумілості. Неспроста відразу після зухвалого поводження модератора «круглого столу» з’явився вислів «велике хамське слово».

ДІЯ ДРУГА: «МАЙСТЕР-КЛАС»

Якщо під час «круглого столу» можлива була якась дискусія, то монолог Віталія Третьякова під час так званого «майстер-класу» просто пригнітив присутніх своєю безапеляційністю і московською зарозумілістю.
Попередню дискусію він охарактеризував як розмову між столичними і провінційними журналістами – Україна, на його думку, дотепер є частиною Радянського Союзу і «роз’їзд і розлучення дотепер не відбулося». Усе краще може бути тільки в Москві як столиці імперії. Успішна кар’єра сучасного журналіста в ідеалі – це через газету набути популярність і вплив як експерта в якійсь сфері (оскільки журналісти, які пишуть, розумніші за телевізійних). Ніколи не станеш впливовим журналістом, – повчає телеметр, який сам, за його словами, мало розуміється на телевізійному процесі, – поки тебе не покажуть по телебаченню.
Ідеалом телевізійника для нього виявився Аркадій Мамонтов – ще одна думка, яка говорить не на користь учителя журналістів.
Твердженням, що Вольтер дожив до глибокої старості, Віталій Третьяков заочно заперечив його слова: «Я не згоден з Вашою думкою, але готовий віддати життя за Ваше право її висловлювати».
Песимістично пролунало і його прозріння як результат власного досвіду: «Усі ми обслуговуємо політиків».
Такі спірні тези п. Третьякова дозволяють зробити висновок, що його «майстер-клас», як і «круглий стіл», виявився вульгарною маніпуляцією, спрямованою на «провінційних журналістів», багато хто з яких, на жаль, візьмуть догми імперського «генерала інформаційної війни» до дії.

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ
(для КНЦПДЖ).

Віталій Третьяков: "Усі ми обслуговуємо політиків".

Журналісти – столичні і "провінційні".

Максим Шевченко: "Як хочемо, так і робимо"

Олексій Мустафін: "Журналісти не повинні намагатись нав’язати якусь точку зору".

Рядовий інформаційної війни з "Російського блоку" заявляє про знищення російського народу на Україні.

Газета "Кримська світлиця"