15 РОКІВ ПО ТОМУ: ЗНОВУ НА РОЗДОРІЖЖІ?
(про місце і роль сучасної української фахової інтелігенції)

(нотатки з виступу 1.12.2006 на розширеному засіданні “Національної ради” Конґресу української інтелігенції
д-ра техн. наук, професора, шеф-редактора аналітичного журналу “Схід” Володимира Білецького)

Шановні колеги!

Сьогодні – день 15-річчя доленосного Референдуму 1 грудня 1991 року, на якому народ України понад 90% голосів висловився за незалежну українську державу – і це був яскравий феномен, коли українська національна ідея “спрацювала”. І “спрацювала” не в останню чергу тому, що інтелігенція з цією ідеєю “пішла в народ”, переконала і наснажила його, від народу вона отримала мандат на владу – і “пішла у владу”. Сьогодні ж інтелігенції (маю на увазі в першу чергу фахову інтелігенцію правоцентристського спрямування - і наукову, і військову, і духівничу, і мистецьку, і іншу) майже немає ні у масах народу, ні у владі. Що ж сталося? Хто в цьому винен? і Що робити? Спробуємо дати своє бачення.
Хто винен?
Це, як у дзеркалі, добре видно на прикладі останнього масштабного громадсько-політичного явища, що сколихнуло нашу країну у 2004-2005 рр. і без сумніву мало потенціал, підготувало ґрунт для докорінної зміни самого курсу країни, темпів її демократичного, економічного, інноваціного та іншого поступу, “прориву” в світ – я говорю, звичайно, про феномен Майдану, чи Майданів, які всі вимагали нового курсу. Українська фахова інтелігенція правоцентристського спрямування активно підтримувала Майдан, була в центрі подій. Саме тоді вона останній раз активно "засвітилася" і у народі, і у владі.
А от політичні лідери Майдану вочевидь не піднялися до рівня Майдану. Лідери відстали від поступу суспільства. Чому? Відповідь проста – відсутність повноцінної еліти, яка тому і еліта, що діє випереджально, веде суспільство, а не плететься за ним. Майдан (і разом з ним, названа фахова інтелігенція правоцентристського спрямування), на моє глибоке переконання підштовхував кандидатів у еліту від політики і бізнесу, а не навпаки, мобілізував їх і направляв, якщо хочете – контролював. Не стало Майдану і ці кандидати залишившись “сам на сам” зовсім не показали себе пасіонаріями, втратили свій шанс стати справжньою елітою. Ще раз підтвердивши істину, що формування національної еліти – це процес досить тривалий і тут природу, як то кажуть, не обманиш.
То ж одна з причин сучасного часткового відсторонення правоцентристськи спрямованої інтелігенції від активного державотворчого процесу - у "кризі лідерів", втраті довіри до існуючого істеблішменту, а також у сучасній слабкій "затребуваності" фахової української інтелігенції на різних рівнях влади. Крім того, частина цієї інтелігенції взагалі розгубилася у постмайданній феєрії подій, на які вона абсолютно вже не впливає - і про це треба говорити правду. От тому ця частина інтелігенції сьогодні і не у владі, і не в народі.
Що ж робити?
По-перше, не піддаватися настроям розчарування. Необхідно ретельно і системно проаналізувати події і рух країни за останні 15 років (що ніхто ґрунтовно до сьогодні і не зробив) і об’єктивно переоцінити цінності, як би важко це для декого не було. Тезово зупинюся на цьому аналізі.
Якщо коротко, то владні команди – Л.Кравчука, Л.Кучми, нинішні Віктори Ющенко і Янукович, і нинішня опозиція – Юлія Володимирівна та інші не запропонували народу і країні масштабної стратегії розвитку, такого собі “плану Маршала” для України. У Росії такий план схоже базується на її енергетичному лідерстві у світі і не зниклих наддержавних амбіціях. У країнах Прибалтики – на ідеї Євроатлантизму. В Україні ж спроба багатовекторності, сидіння на багатьох стільцях одразу – і не тільки у зовнішній політиці, а й у національній економіці – це шлях в нікуди. Економічні пріоритети (а їх у країни може бути буквально 2-3 не більше) також не визначені – наша економіка “тягне” всі галузі, немов би то ми “маленький радянський союз” у ворожому оточенні. Ми до сьогодні не визначили оті 2-3 проривні галузі, не зосередили саме на них ресурси (як це зробили японці), “веземо” все одразу і так далеко не заїдемо. Цілком погоджуюся з аналітиком Дмитром Видріним, що й нинішній бюджет-2007 це знову лише застарілий розподіл коштів по регіонах, а країна давно чекає інноваційного розподілу коштів за цілями – тобто за отими стратегічними пріоритетами. Сьогодні в економіці ще панує не так “дух підприємництва”, як “дух наживи”. Справді національної української буржуазії не існує! І це – одна з найбільших бід.
У плані громадянського суспільства – теж не обманюймо себе – на право-центристському крилі особливих успіхів за 15 років не маємо. Дві дійсно масові і дійсно потужні національно-демократичні організації – Товариство української мови, яке у 1991-у нараховувало майже 0,5 млн. активістів та Народний Рух України – це вже рахунок на мільйони наші горе-лідери “вбили”. ТУМ - “Просвітою” – добрим старим брендом, фантомом минулої боротьби за самозбереження. Сьогодні мабуть багатьом важко признатися, що вони купилися на цю вудку – відродження “Просвіти” замість дієвого ТУМ – задумайтеся – нащо було взагалі відроджувати в умовах незалежної України те, що колись було покликане боротися в умовах колоніальної держави? Планка ТУМ стояла вище “Просвіти” – реальне і активне відродження культури і мови у всіх сферах, а не просвітянське самозбереження для кращих часів, як це було за Польщі, Австро-Угорщини і царату.
Іншу потужну силу – НРУ дезінтегрували наші борці за партії, які активно поборювали себе і на президентських виборах – пам’ятаєте як конкурували один з одним ще на перших президентських виборах Чорновіл, Лук’яненко, Юхновський? Що – тоді нам, українській інтелігенції, не було ясно, що треба за Шевченком “гетьмана єднати” – консолідуватися навколо Чорновола? Навіть якби він і не став президентом, а набрав десь 40% голосів – Рух би залишався довго впливовим. Чому ми про цей втрачений шанс мовчимо до сьогодні? Хто його нам загубив?
А як наші горе-лідери розоривши Рух сотворили купу кишенькових партій – і ще тоді програли… А ось маловідоме – у 1996 році на нараді у Києві, де було керівництво Руху – В.Чорновіл, В.Черняк, В.Коваль інші – були запропоновані засади нової кадрової політики у НРУ з опорою на авторитетних професіоналів з регіонів, суттєва корекція Програми Руху зі збільшенням ваги соціально-економічних чинників – але цю ініціативу від Донецька не прийняли ще міцні рухівські верхи, що зумовило подальший відхід націонал-демократів Руху від робітничих осередків і промислового Сходу. А починалося так добре! У нас на Донбасі збереглася спільна відозва ТУМ і шахтарських страйкомів від 1990 року з вимогою відкриття українських шкіл у Донецьку. Хто ж загубив цей шанс, який ми так плекали на місцях? Це, звичайно, окремі фрагменти минулого, але сьогодення, зокрема на Донбасі, переконаний, було б інше, якби ми, інтелігенція, вчасно відверто і вимогливо оцінювали б дії тих, хто претендує на високе звання національного лідера.
Але ми, як правило, мовчимо. Скажімо, хіба тягуча і смішна, але дуже сумна “бодяга” переговорів Руху Удовенка і Руху Костенка щодо їх об’єднання не нагадує нам ще зовсім свіжу в пам’яті “бодягу” створення демократичної коаліції у 2005-у? Може, коли б ми вчасно зупинили першу “тяганину” чи то “гру”, то не було б і другої? Хто це все програв? Низи, які прагли об’єднання, чи верхи-лідери, які, як виявляється, такими і не є, скорше це псевдолідери. Мовчання ж інтелігенції, яка все бачить, але мовчить (бо так бач зручніше жити), чи вистрілить десь поодинокою статтею – теж потребує самооцінки. І про це треба було говорити на з’їздах давно, але й зараз не завадить.
Отже, необхідний глибокий, всебічний, і обов’язково – відвертий аналіз державотворчого шляху України. Необхідно назвати наші прорахунки, віддати належне горе-еліті чи псевдоеліті – і не взагалі, а в прізвищах, переоцінити цінності – і “вести караван” далі.
Як? В цьому все питання.
Наше сучасне політичне поле попри оманливу широчінь (називають близько 120 партій) вельми обмежене. Якщо бути реалістами, то в країні було і є дві сили – державна і ні. Пізнати їх не так важко, але та що “ні” чітко проглядається часто саме в державних органах. Якщо хтось примітивно хоче тут показати на одного з Вікторів, то я мушу заперечити. І один, і інший намагаються діяти, кожен правда виходячи зі свого бачення держави. І діють. Інша справа – як їм це вдається в силу можливостей, обставин, оточення тощо. Але мабуть, шановні колеги, ми маємо таку, владу яку самі заслуговуємо. Тож теза перша до питання “Що робити” – давайте самі піднімемося на щабель вище і тоді матимемо шанс мати іншу владу.
Теза друга – нам необхідна якісно нова кадрова політика. Саме недолуга кадрова політика є найбільшим прорахунком лідерів. Чи не ясно, що на державних посадах неприпустимі і кумовські і регіональні підходи – крісло зобов’язує? Не “свій”, а “сильний” член команди її посилює. Чому у нас цей принцип “не в моді”? Інтелігенція ж право-центристського спрямування ніколи не мала своєї фахової команди (може почнемо творити її сьогодні?). Той, хто потрапляв до вищих ешелонів (признаймося!) не створював власних потужних підкоманд (які інколи важливіші у перспективі за самого “командира”). Тому друга теза – треба розумній і дієвій правоцентристській інтелігенції створити свою фахову державницьку постійно діючу команду. Як, у якій формі – подумаймо, порадьмося. Думаю, доцільно розпочати з утворення потужного аналітичного центру Конгресу української інтелігенції, якому і необхідно інтеґруючи зусилля інтелектуальної еліти проаналізувати ситуацію, зробити висновки і опрацювати наші дії. Дивуюся, що до сьогодні цього не було зроблено.
Третя теза – прерогатива творчого начала над критикою. А то ось, скажімо, Юля Володимирівна, виступає в “Дзеркалі тижня” зі специфічною статтею “Мать вашу!”, і вкотре вишукує недоліки у діючого уряду. Але сильніший врешті-решт не той, у кого критика сильніша, а той у кого сильніша програма дій, стратегія розвитку країни, творче начало. Наступні вибори будуть вже виборами не так облич і емоцій, як виборами конструктивних програм. Ми чекаємо від державних лідерів отієї проривної стратегічної державницької “дорожньої карти” для України. Запропонуєте, переконаєте – підуть за вами всі, ну може майже всі. Але чому фахова інтелігенція не запропонує своєї “дорожньої карти”? Може тому, що слабко організована? Ось де наша місія. Працюймо на цьому полі.
Декілька конкретних зауваг по роботі самого Конґресу української інтелігенції, його Національної ради. Крім вже згаданого Аналітичного центру Конґресу української інтелігенції, створення якого я настирно ініціюю, треба, нарешті, мати свій офіс, свій невеликий але функціональний секретаріат. При всій повазі до духу Майдану – Конґрес інтелігенції – це фахові збори і фахова робота, це зустріч і ґенерація думки високими професіоналами, а не майданний розгул емоцій чи нетерпимості, які іноді заважають навіть висловити свою думку знаковим політикам, науковцям. І Конґресу української інтелігенції не гоже збиратися алярмом, в пожежному режимі. А до співорганізаторів (якщо такі є і якщо вони взагалі доцільні) Конґресу повинні входити визнані авторитети без плям сумніву. На цей раз серед організаторів, на жаль, не було ні Івана Дзюби, ні Ярослава Яцківа, ні Володимира Яворівського як голови Національної спілки письменників, ні багатьох інших. Чому? Є причини? Не були взагалі чи майже взагалі представлені творчі і наукові спілки, товариства, фахові академії (про них взагалі, здається, й не знають деякі сьогоднішні організатори засідання), військова, духівнича та інша інтелігенція. З погано замісеного тіста, як правило виходить гливкий млинець.
Наостанок – дещо вже смішне питання – чи не створити нам свою “інтелігентну” партію (до отих 120-и, які немов би то існують десь в Україні), розробити свою програму і таке інше? Звичайно – ні. Але Всеукраїнський Конгрес інтелігенції без сумніву повинен стати на якісно нову сходинку, зайняти – за рахунок свого реального творчого внеску і головно – потенціалу – значно більш активну і авторитетну позицію в державі. І мати свій голос, свою альтернативну програму дій, формувати свою стратегію і тактику державного поступу, активно просувати їх в межах окремих партій. Інтелігенти усупереч своїх переконань (якщо, звичайно, це інтелігенти, і якщо такі переконання є) не повинні йти на “заробітчанство” до партій – виконувати замовлення тієї чи іншої з них, науково обґрунтовуючи і облагороджуючи їх інтереси, розробляючи влучні слогани, символіку, технології емоційного впливу на маси. Справжня інтелігенція покликана мати свій власний голос, не спримітизовувати свій народ застосовуючи все більш емоційно заряджені технології, що сіють розбрат і спричиняють навіть розумову деградацію у суспільстві, а додавати високої інтелектуальної складової до української влади на різних рівнях. І саме для цього активно працювати скрізь – і в команді Президента, і в Уряді, і в опозиції. Працювати творчо, мирити і зближати, бути справжніми пасіонаріями і патріотами, справжньою елітою, будувати Україну.
Ось наша місія.