ГЕОГРАФІЧНЕ та геополітичне положення Криму на Чорному морі, південно-східному стику між Європою і Азією, багаті природні умови споконвіку привертали до нього увагу багатьох європейських та азіатських народів і держав.

З палеолітичних часів простежується заселення півострова білою, європейською расою. В неолітично-бронзову епоху (ІІІ - ІІ тис. до н. е.) на півострові та навколо нього (за кримським перешийком і Керченською протокою) формується народ з однаковою культурою. Він підтримав Трою у війні з греками (ХІІІ ст. до н. е.), які дали йому назву "таврів" ("турів") і вперше описали у своїх міфах про Троянську війну. Таври вже тоді мали царів, були войовничим народом.

У VIII ст. до н. е. таври витримали навалу кочових кіммерійських орд. Після них вони три століття відстоювали незалежність Криму від скіфських царів, які утворили велику державу на території України від Дунаю до Дону. У VI - IV ст. союзниками таврів проти скіфів були грецькі колоністи. Загалом близько ста тисяч їх оселилося в Криму та навколо нього, сприяло розвиткові торгівлі з Елладою, зростанню економіки і культури таврів, споріднених їм сіндів, меотів за Керченською протокою. У VI - V ст. до н. е. у Криму та навколо нього виросло до півсотні міст-держав з населенням від кількох до 30 тисяч, в т. ч. Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Херсонес. Громадянами їх були не лише греки, а й "варвари" (аборигени).

В середині V ст. до н. е. Ольвію відвідав "батько" грецької та світової історії Геродот, який плавав по Бугу, Дніпру, навколо Криму. Він вперше описав народи Східної Європи і найдокладніше - історію та звичаї скіфів і таврів. Геродот показав, що царі таврів були незалежними від скіфської держави і відмовились підтримати її у війні з перським царем Дарієм І наприкінці VI ст. до н. е.

Після перемоги над перською армією на теренах України скіфські царі намагались підкорити і покарати таврів та грецьких колоністів за їх нейтралітет щодо Персії. Таври і греки підготувались до відсічі  кочовикам: на початку V ст. до н.е. оточили свої міста потужними ровами, валами, стінами. Греко-варварські міста-держави від Феодосії до Пантікапея (Керчі) і по той бік Керченської протоки в 480 р. до    н. е. об'єднались у військовому союзі під назвою Боспорське царство. Керченський півострів з півдня до півночі був опоясаний трьома лініями потужних валів (залишки їх збереглись). Таврам, греко-варварським містам і Боспорському царству вдалось витримати скіфську навалу і зберегти незалежність. Скіфи відступили з Криму.

Всупереч письмовим джерелам серед сучасних археологів панує думка, що царські скіфи закріпили за собою степи Криму до Керченського півострова - Боспорського царства. А деякі вчені вважають, що вони мешкали аж до Керченської протоки та поза нею. Ця гіпотеза не має підстав, бо в разі поширення володінь царської орди скіфів на степи Криму і Керченський півострів Боспорське царство не зберегло б незалежності і не розширило свою територію на Дону і Кубані. А головне, Геродот у середині V ст. описав кордони між Скіфською державою і Таврікою (Кримом), які починались від Гілеї (лісистої місцевості в гирлі Дніпра), далі на схід тяглися до таврського міста Каркінітіди на березі Каркінітської затоки. Звідси кордони Скіфії проходили північніше кримського перешийка, вздовж узбережжя Азовського моря до міста Кремни (мабуть, на місці нинішнього Маріуполя) та пониззя Дону. Загальний висновок Геродота є однозначним: володіння скіфів починались від "Тавріки  на північ". А вся Тавріка, Крим належали таврам. Лише на Керченському півострові починались володіння боспорських царів, але і тут поруч з греками мешкали і таври як рівноправні громадяни.

Військовий союз таврів, сіндів з грецькими колоністами був за-тьмарений у 438 р. до н. е., коли аборигени здійснили державний переворот у  Боспорському царстві, скинули грецьку династію Архенактидів і передали владу "варварській" династії Спартокідів. Щоб відновити владу греків, у 437 р. Афінський морський союз відправив до Боспорського царства величезну ескадру бойових трієр на чолі з Періклом, прославленим по-літичним і військовим діячем Афін. Але його підтримали тільки Феодосія та невелике місто Німфей на Керченській протоці. Ескадра Перікла залишила негостинні береги Тавріки, відправилась в Ольвію, де допомогла їй позбутись намісників скіфських царів, а згодом відновити незалежність від скіфської держави.

V - IV ст. до н. е. були періодом найбільшого розквіту Боспорського царства, спільних міст-держав греків і таврів у Криму, в т. ч. Херсонеса. Тавріка, Боспорське царство, з його портами Пантікапей, Феодосія, Ольвія на Бузько-Дніпровському лимані стали головними постачальниками хліба, худоби, риби та інших продуктів до Еллади. Взамін одержували посуд, тканини, олію, вина, а також гроші у золотих монетах. У містах-державах Тавріки та Боспорському царстві у V - IV ст. до н. е. було збільшено карбування власних золотих монет. Товарообмін з місцевим населенням дедалі ширше сполучався продажем-купівлею за гроші. Торгові шляхи до Еллади з Дніпра, Буга, Дунаю, Кубані, Криму вже тоді були освоєні греками і аборигенами-слов'янами, предками українців.

Міста Тавріки і Боспорського царства Пантікапей, Феодосія, Херсонес були не лише ремісничими і торговельними центрами, а й вогнищами високої античної культури, освіти, мистецтв, науки. Значна частина таврів, сіндів, меотів володіла грецькою мовою, поповнювала лави міської інтелігенції, висококласних ремісників, купців, земельної і військової аристократії, брала участь у політичному житті. Всі греко-варварські міста-держави були демократичними республіками еллінського зразка. Навіть Пантікапей та інші боспорські міста зберегли самоуправління: боспорські царі вважались їх архонтами, а царями були лише для "варварів". Задовго до нашої ери у Криму стали появлятись Конституції міст-держав. У Херсонесі археологи виявили мармурову плиту з написом: "Присяга громадян на вірність конституції своєї держави".

В 30-х роках IV ст. до н. е. скіфська армія царя Атея була розгромлена військами Македонського царства, в т. ч. знаменитого полководця Олександра Македонського, які просунулись аж до Ольвії. На межі IV - ІІІ ст. до н. е. Скіфію знищили сармати в союзі зі слов'янами басейну Дніпра, Південного Буга, таврами і грецькими колоністами Криму та Боспорського царства. Очевидно, недобитки скіфів злилися з кочовими ордами споріднених їм сарматів.

Деякі археологи висунули гіпотезу, яка тепер є панівною, що після розгрому скіфи начебто оволоділи Кримом і заснували тут у ІІІ ст. до н. е. державу Мала Скіфія, збудували столицю Неаполь Скіфський (на південній околиці Сімферополя). Ця гіпотеза не витримує критики: відсутні дані про завоювання Криму скіфами після розгрому їхньої держави; нещодавно археологами встановлено, що Неаполь Скіфський було збудовано пізніше - в останніх десятиліттях ІІ ст. до н. е. Його засновниками були не скіфи, які не будували нічого, а войовничі таври. Саме їх царі після розгрому Скіфської держави намагались підкорити Боспорське царство, Херсонес, Ольвію. Античні вчені все частіше називають "скіфами" "варварів" - таврів, а грецький історик та географ І ст. н. е. Страбон їхню державу називав Малою Скіфією. Останнє і дозволило багатьом сучасним історикам продовжити історію скіфів у Криму до ІІІ ст. н. е. Хоч ніяких слідів скіфської культури, її "звіриного" стилю не простежується в Криму та Україні з ІІІ ст. до н. е., в т. ч. відсутні і скіфські кургани.

Боспорське царство, Херсонес, Ольвія не витримали тривалих воєн з царями таврів, часом платили їм все більшу данину. Останній представник боспорської династії Спартокідів Перісад V у 107 р. до н. е. відмовився від трону і передав владу понтійському царю Мітрідатові VI Євпатору в обмін на його протекторат над Боспором. Але прибічники таврських царів у Пантікапеї вбили Перісада, обрали царем Боспору варвара ("скіфа") Савмака, утвердили його владу в усіх містах Боспорської держави. Мітрідат VI відправив у Херсонес великі морські і сухопутні сили, які при підтримці херсонеських колоністів після тривалої війни захопили столицю таврів Неаполь Скіфський, Феодосію, Пантікапей, взяли в полон Савмака. Останній очолював не повстання рабів (як раніше вважали історики), а боротьбу за незалежність Боспорської держави.

Боспорське царство і Тавріка майже 100 років перебували у складі Понтійського елліністичного царства, яке конкурувало з Римською імперією у завоюваннях на Ближньому Сході і Причорномор'ї. Як васали Мітрідата VI царі Боспору і таврів брали активну участь у війнах з Римом. Розгромлений військами римського полководця Помпея, Мітрідат VI обрав останнім своїм притулком Пантікапей. Проти нього вибухнуло повстання боспорських міст (63 р. до н. е.), і Мітрідат VI покінчив самогубством у своєму палаці. Величезне Понтійське царство загинуло, і певну роль в цих історичних подіях відіграли жителі боспорських міст та всі кримчани.

З кінця І ст. до н. е. і до ІІІ ст. н. е. Боспорське царство і Тавріка були васалами Римської імперії. У Херсонесі і відвойованій у таврів фортеці Харакс розташувались римські легіони. Боспорські царі були вірними васалами римських імператорів і тому зберігали свою владу, автономію Боспорського царства. Царі таврів відстоювали свою незалежність, утримували більшу частину Криму, вели тривалі війни на суші і на морі з військами Риму та його союзника- Боспорського царства.

У І - ІІ ст. н. е. в південні степи України посунули з-за Дону сармати, їх передові кочові орди роксоланів і язигів (ясів), - предків осетин. Часом вони вторгались у Крим, стягували данину з таврів, як васалам допомагали воювати з римлянами і боспорськими царями, залучали і до далеких походів на Дунай. В Криму ці кочовики не осідали. В цей час тут появилось чимало євреїв, вірмен, які втікали від переслідувань у Римській імперії.

У середині ІІІ ст. з Прибалтики в Україну, Північне Причорномор'я і Крим посунули войовничі дружини остготів - предків датчан, шведів, норвежців, майбутніх варягів. Вони розгромили антів Подніпров'я, сарматів у степах Причорномор'я і Приазов'я, спустошили міста Боспорського царства і володіння таврів. Римські легіони заздалегідь покинули Крим, Причорномор'я (їм довелось обороняти Римську імперію від вестготів).

На величезній території від Балтики до Волги остготи утворили величезну державу. Багато народів стали їхніми васалами, залучались до сухопутних і морських походів проти Римської імперії. Готи прийняли християнство, яке з IV ст. стало державною релігією Римської імперії, заснували в Криму першу християнську єпископію. За участю сарматів, антів, таврів вони близько ста років спустошували римські провінції на Дунаї, розхитували Римську імперію, збагачувались за її рахунок. Королі готів називались "конунгами", а у слов'ян це слово трансформувалось у "князь". Відтоді слов'янські володарі стали називатись князями, а підлеглі їм держави - князівствами.

В другій половині IV ст. з Центральної Азії в степи України і до Криму вдерлись дикі кочові орди гунів, монголів і тюрків. Вони розгромили готів і сарматів у Приазов'ї, зруйнували Пантікапей та інші міста. Боспорське царство остаточно перестало існувати. Гунська навала прискорила занепад греко-"варварських" міст Боспору і Тавріки. Але таври пережили і це нашестя, як васали допомагали кочовій державі гунів воювати з Римською імперією. В цей час остання  розділилась на Західну і Східну (Візантійську) імперії.

В середині V ст. після тяжких воєн розпались Західна Римська імперія і гунська держава Аттіли. Закінчилась антична епоха. Посилилась Візантійська (по суті грецька) імперія зі столицею Константинополем, центром православного християнства. Кримські міста Херсонес, Феодосія, Пантікапей визнали владу візантійських імператорів, одержували від них підтримку. У VI ст. Юстініан І відновлював їх фортечні мури, збудував фортеці Алустон і Гурзувіт (Алушта, Гурзуф). В південно-західній частині Криму на плоскогір'ї Мангуп закріпилось кілька тисяч готів. Не лише гори, а й передгір'я, все узбережжя Криму населяли войовничі таври, саме від них грецькі міста і готи захищались потужними фортечними мурами. На всіх географічних картах Крим все ще називався Таврікою - країною таврів.

І в раннє середньовіччя - VI - IХ ст. - півострів був перехрестям шляхів тюркських кочових народів, які з Азії сунули в  степи України, Східної і Центральної Європи. Це були авари (VI ст.), хозари і близькі їм тюрки - болгари (VII - VIII ст.). На Волзі і Північному Кавказі хозари утворили величезну державу на чолі з каганом. Разом з васалами - аланами відвойовували у Візантії Пантікапей, часом підкоряли майже весь Керченський півострів. Хозари примусили визнати владу кагана, платити данину усіх слов'яно-українських князів від Сіверського Дінця до Дніпра, в т. ч. полян з їхньою столицею Києвом (заснованим у V ст.).

Етнічний склад, культура, релігія населення Криму у VI - IX ст. ставали все різноманітнішими. В містах переважали греки, таври, євреї, вірмени, караїми. На півострові поширювалось християнство, появилось все більше християнських храмів, монастирів. Візантійські патріархи відкрили християнську митрополію у Херсонесі і ряд єпіскопій у Криму. Хозари прийняли мусульманську релігію, євреї сповідували іудейську. "Язичниками" залишалось лише корінне населення півострова - таври, які переважно населяли північні передгір'я та узбережжя Криму від Балаклави до Судака і Феодосії.
З ІХ ст. візантійські вчені вперше починають називати таврів "русами" - мабуть, самоназвою останніх. Вони навели дані про завоювання русами  (таврами) міста Судак, спустошення ними візантійських міст на південному узбережжі Чорного моря, облогу столиці Константинополя (близько 860 року). Візантійський імператор Михай-ло ІІІ за порадою патріарха Фотія у тому році відправив у Крим дипломатично-церковну місію на чолі з Кирилом і Мефодієм для пропаганди християнства серед таврів та хрещення їх.
Великі просвітителі слов'янства, видатні грецькі вчені - богослови Кирило і Мефодій півтора роки були в Криму, зустрічались з таврами - русами, які мали книжки, написані їхніми "письменами". Їм вдалось охрестити частину тавро-русів, зокрема в поселеннях біля м. Судака.

В ІХ - Х ст. Тавріка (Крим) стає важливим плацдармом на шляху з "варяг у греки", освоєному для війни і торгівлі з Візантійською імперією. Таври визнали владу перших київських князів - Олега і Ігоря, взяли найактивнішу участь у їх морських та сухопутних походах на Константинополь. Вони допомогли великому київському князю Святославу розгромити Хозарське царство і утворили на Таманському і Керченському півостровах давньоруське Тмутараканське князівство.

Розповідаючи про війну князя Святослава на Дунаї з імператором Візантії Цимісхієм, візантійський історик Лев Диякон писав про участь всіх таврів у ній на боці Святослава. А головне, учасник цієї війни Лев Диякон засвідчив, що таври (яких він за традицією називає також "тавроскіфами", "скіфами") і поляни - руси князя Святослава є єдиним народом. Це дозволяє нам розпочинати історію слов'ян, не від "венедів" Прибалтики (I - VI ст. н. е.), а від таврів - задовго до нашої ери.

Сучасні історики ігнорують свідчення Л. Диякона та інших візантійських вчених, що таври є русами. Вони не звертають уваги і на те, що київський літописець Нестор у вступі до "Повісті врем'яних літ" називає "тавріян" серед найдавніших народів Європи і світу. А далі він пише про них як "тъверців" ("таверців") - найпівденніше руське населення, наводить багато фактів про Тмутараканське князівство, яке підкорило на Кавказі "ясів" (осетинів) і "касогів" (черкесів). На наш погляд, справжня назва цього князівства та його столиці мала писатись "Тьмутавроконь" - "тьма-тьмуща кінних таврів".

Таври-руси, їхнє Тмутавроканське князівство як новий варіант Боспорської держави були потужною опорою багатьох князів Русі у боротьбі за київський престол. Їх флот з маломірних суден типу майбутніх запорізьких "чайок" панував на Чорному морі, яке в  Х - ХІ ст. називалось Руським. Тавроруси допомогли сину Святослава - князю Володимиру оволодіти Херсонесом і примусити Візантію охрестити Русь.

У Х - ХІ ст. тюркські кочові орди печенігів і половців захопили степи півдня України. Але Тмутараканське князівство успішно протистояло їм і в умовах ізоляції від інших князівств Київської Русі. Наприкінці ХІІ ст. автор "Слова о полку Ігоревім" писав про далеку Тмутаракань, до якої київські князі їздять за підтримкою. Тавроруси торгували з Візантією, встановили економічні і політичні зв'язки з Венецією, Генуєю та іншими містами-державами Італії. Наприкінці XІ - на початку ХІІ ст. біля Судака та в інших місцях південного узбережжя Криму появились венеціанські і генуезькі колонії, почали будуватись їхні фортеці.

В радянській Енциклопедії історії України (т. 4, с. 277 - 278) вказувалось, що давньоруське Тмутараканське князівство проіснувало до ХІІІ ст., коли татаро-монголи знищили його. А про тавро-руське населення в Криму письмові джерела згадували ще кілька століть. В ті часи його жителями були також греки, вірмени, євреї, караїми, кримчаки, готи, італійці та багато інших етносів, які осіли у Тавріці в різні часи. Понад дві тисячі років Крим уже був перехрестям міжнародних шляхів, унікальним регіоном планети, де різні етноси, релігії цивілізації стикались, воювали, вчились мирно співіснувати. Автохтонним, місцевим населенням були тільки таври ("тавро-скіфи"), руси. Саме з них, а не "венедів" (про яких є лише кілька згадок) слід починати історію слов'ян.

Наступна епоха в історії Тавріки пов'язана з татаро-монгольським завоюванням. У 1237 - 1238 рр. татаро-монгольські полчища на чолі з ханом Батиєм залізом і кров'ю утвердили свою владу в Рязанському та інших князівствах Північно-Східної Русі, а потім і Південно-Західної. У 1238 р. вони знову захопили Крим, знищили частину населення. Батий, онук Чингісхана, утворив величезну державу Золота Орда, до складу якої увійшли народи і землі від Сибіру, Середньої Азії до Карпатських гір. Її столицею був Ітиль в пониззі Волги. Кримський півострів у ХІІІ - середині XV ст. був улусом - провінцією Золотої Орди, яким управляли намісники золотоординских ханів. Вони обрали своєю резиденцією місто Солхат, назване ними Кримом (тепер це місто Старий Крим). На географічних картах весь півострів з XV ст. почав називатись не Таврікою, а Кримом (від татарського "рів").

Татаро-монголи, як і інші кочові орди, під час завоювань, просування в Європу приєднували до свого війська й інші етноси, найбільше з тюркської групи - половців, ногайців. У Криму монголами була лише верхівка, військова еліта, найродовитіші клани, з яких потім висувались кримські хани - виключно з роду Чингісхана. Монгольські клани поступово осіли у північних передгір'ях - долинах Криму, зайнялись садівниц-твом, виноградарством, городництвом, тютюнництвом. Половці і ногайці (тюрки за походженням) в основній масі кочували в степах Криму і поза ним, залишаючись скотарями. Всі прибульці до Криму були язичниками-шаманістами, поклонялись силам природи та своїм ідолам - невеликим повстяним божкам. Вже у ХІІІ ст. татаро-монголи в Криму починають сповідувати мусульманську релігію, запозичену у турків- сельджуків, які оволоділи Малою Азією по той бік Чорного моря, та арабів. Розпочалось будівництво мечетей, формування кримськотатарського народу, його мови, дуже близької до половецько-кипчацької групи мов  та  діалектів. А письмо кримські татари запозичили у арабів, що зблизило їх з літературою і наукою останніх.

В ХІІІ ст. татаро-монголи розгромили давньоруське Тмутараканське князівство, але все узбережжя від Керчі до Балаклави, Євпаторії ще понад 200 років населяли переважно таври - руси, греки, готи, підлеглі генуезьким колоніям. Піднесенню італійських колоній в Криму, особливо в Судаку, Феодосії, Балаклаві сприяв дуже вигідний "шовковий" шлях через Золоту Орду до залежних від неї Індії та Китаю. Зв'язки Криму зі Сходом і водночас з Генуєю, Венецією та іншими квітучими містами-державами Італії у XIII - XV ст. збагачували культуру і аборигенів, і кримськотатарського народу.

Занепад Золотої Орди в XV ст., пов'язаний з внутрішніми усобицями та боротьбою за незалежність підкорених нею народів, сприяв утворенню на її території ряду держав - ханств, зокрема Сибірського, Казанського, Астраханського, Кримського. Першим кримським ханом з 1443 р. був чингізід Девлет-Гірей, який заключив дружні договори з Литовським та Московським князівствами і Польщею. Саме він переніс столицю кримських татар до Бахчисарая. Кримське ханство стало незалежним від Золотої Орди, але його володарі вважатимуть себе її правонаступниками. На цій підставі вони вимагатимуть данини ("упоминків") від Московского і Литовського князів, Речі Посполитої.

У 1453 р. турки-сельджуки захопили Константинополь і замість християнської Візантійської імперії сусідом Криму стала мусульманська Турецька імперія з претензіями на всесвітнє панування. Геополітичне становище півострова змінилось: у 1475 р. турецькі війська висадились на його узбережжі, розгромили генуезькі колонії, захопили в полон хана Менглі-Гірея. З цього часу 300 років південно-кримські хани були васалами султанів. Від набігів кримськотатарських, в т. ч. ногайських, орд найбільше потерпали сусіди.  Для відсічі їм українці наприкінці  XV - XVI ст. утворили козацтво - нерегулярну народну армію, заснували Запорізьку Січ, які не лише оборонялись, але й нападали на Кримське ханство і султанську Туреччину.

У XVI - XVIII ст. кримські татари асимілювали не лише основну масу місцевих жителів - християн, а й сотні тисяч полонених, а особливо жінок і дітей з України. Значна частина кримських татар втрачала свій "азіатський" вигляд, нагадували слов'ян, українців. Війни кримських татар  чергувались і мирними відносинами, взаємовигідною торгівлею. За допомогою військ  кримського хана полки Богдана Хмельницького у 1648 - 1653 рр. громили армію Речі Посполитої і відродили українську державність. У центрі феодальної Європи українці утворили демократичну козацьку республіку, яка близько 30 років була ареною постійних воєн Польщі, Туреччини і Росії за поділ українських земель.
Розгром Польщі, послаблення Туреччини, приєднання України-Гетьманщини і Слобожанщини  до Росії змінили геополітичне становище країн Європи, в т. ч. Криму. За допомогою українців, козацького війська Росія з другорядної  європейської  держави  перетворилась  на  імперію. Протягом XVIII ст. вона розгромила Швецію, Туреччину, її васала Кримське ханство. У 1783 р. останній кримський хан зрікся престолу і Крим з прилеглими до нього землями став частиною Російської імперії. Кримськотатарська знать присягла на вірність Росії і була урівняна в правах з російським дворянством, а  татари-селяни одержали статус вільних державних селян. Незважаючи на це, значна частина кримських татар переселилась в межі мусульманської Туреччини. Ця обставина, а також депортація царизмом понад 30 тисяч християн Криму (греків, вірмен, готів та інших) у Північне Приазов'я надовго  загальмували  розвиток  продуктивних сил на півострові.

Наприкінці XVIII - в першій половині. Запрошувались у Крим і Північну Таврію іноземні колоністи, до середини ХІХ ст. тут появилось багато німецьких, болгарських, грецьких, чеських та інших колоній.

Розпочата царем Миколою І Кримська війна 1853 - 1856 рр. за поділ Туреччини була програна ним завдяки підтримці ослабленої Туреччини Англією і Францією, наймогутнішими на той час європейськими державами. Ганебна поразка у війні прискорила скасування кріпосного права в Росії, введення ринкових відносин. Але і в Криму у значної частини селян, в т. ч. татар, були скорочені їхні земельні наділи. Це було поштовхом до нової хвилі переселення кримських татар у Туреччину.

Друга половина ХІХ - початок ХХ ст. знаменувались бурхливим розвитком капіталістичних відносин у Криму, зростанням населення у містах і селах, в т. ч. за рахунок притоку переселенців з російських, українських та прибалтійських губерній. Царський уряд запросив до Криму й багато іноземних колоністів, півострів населяли представники різних народностей, віросповідань. Напередодні Першої світової війни половину населення півострова становили росіяни і українці (до 400 тис.), 27% - кримські татари (понад 200 тис.), близько 60 тис. - євреї, понад 40 тис. - німці, 20 тисяч - греки, болгари, вірмени (по 13 - 15 тис.) та інші. Загальна кількість населення Криму становила всього близько 800 тисяч чоловік, в т. ч. половина мешкала в селах.

У Криму  царизм здійснював політику русифікації, викладання у школах майже скрізь велось російською мовою. Лише кримські татари і німці зберігали невелику мережу своїх шкіл.

Під час Першої світової війни 1914 - 1918 рр. Крим займав важливе місце у загарбницьких планах Росії, Німеччини та інших воюючих країн. Росія перетворила півострів у потужний військовий плацдарм. Чорноморський флот у Севастополі був поновлений і налічував сотні бойових кораблів. Він повністю домінував на Чорному морі і мав сприяти захопленню російськими  арміями  чорноморських проток, Константинополя, Балкан. У всіх містах Криму розташувались військові гарнізони, на узбережжі - прикордонні артилерійські батареї. У Сімферополі було збудовано літакоскладальний завод з філіалом у Карасубазарі (Білогорську).

У союзі з Англією, Францією та іншими країнами Антанти Ро-сійська імперія з перемінним успіхом вела війну з кайзерівською Німеччиною, Австро-Угорщиною і Туреччиною. Кінця війні не було видно, і російська Державна дума в лютому 1917 р. скинула царське самодержавство з метою прискорити перемогу. Лютнева революція посилила економічну і політичну кризу в Росії, підготувала грунт для захоплення влади більшовицькою партією, її "вождем" Леніним. Останній негайно уклав ганебний Брестський мир з Німеччиною та її союзниками, здійснив свій абсурдний задум про переведення  імперіалістичної війни у внутрішню, громадянську.

Російська імперія остаточно розвалилась, на її теренах пригноблені народи, в т. ч. український, відродили свою державність. Ініціатором перетворення Росії у демократичну федерацію рівно-правних народів виступила Центральна Рада. 8 - 14 вересня 1917 р. вона провела у Києві з'їзд народів Росії, запросивши і керівників кримськотатарського  національного руху, підштовхуючи їх до боротьби за автономний Крим у складі Російської Федерації. Вони  обрали кримськотатарський парламент - Курултай, разом з місцевими організаціями усіх політичних партій розгорнули боротьбу за автономію Криму під гаслом "Крим для кримчан".
Виконуючи доручення Леніна, його "посланці" (агенти) 16 грудня 1917 р. підняли у Севастополі повстання матросів (анархо-комуністів та більшовиків), розігнали Раду робітничих і військових депутатів, репресували її керівників, узурпували владу в місті і на флоті. За допомогою матросів Севастополя і більшовизованих солдатів міських гарнізонів у січні 1918 р. вони захопили владу на півострові і утримували її за допомогою червоного терору.

Дрібнобуржуазне, різнонаціональне населення міст і сіл Криму не підтримувало більшовиків, уряд Леніна, комуністичні експерименти по ліквідації приватної власності, ринкових відносин. У 1918 - 1920 рр. з 36 місяців громадянської війни та інтервенції, більшовики  "хазяйнували" тут лише з півроку. Створена за вказівкою Леніна республіка Тавріда взяла участь у війні з Центральною Радою та її союзником Німеччиною, але  проіснувала менше двох місяців. У травні 1919 р. Раднарком Росії, Ленін вдруге проголосили Крим "соціалістичною республікою", на цей раз для війни з Антантою. Французькі,  англійські, грецькі та інші ескадри знаходились у Севастополі, Феодосії, Керчі. За сприяння  останніх, денікінці вже в червні розгромили "Кримську" Червону Армію, її полки під командуванням анархіста Павла Дибенка втекли з півострова.

З найменшими матеріальними і людськими втратами Крим пережив страхіття громадянської війни та інтервенції, був одним з найспокійніших закутків колишньої Російської імперії. Саме тому під час німецької окупації півострова за сприянням крайового уряду Сулькевича земства і міські думи Криму відкрили у Сімферополі Таврійський університет як філіал Київського університету. В листопаді 1920 р. в ньому навчалось понад 4000 студентів, працювало близько сотні академіків, професорів, викладачів і асистентів, які з'їхались з Києва, Одеси, Петербурга, Москви, Пермі та інших міст України і Росії.

В листопаді 1920 р. чотири армії Південного фронту на чолі з М.Ф. Фрунзе прорвались через кримські перешийки, але дозволили Антанті вивезти з півострова у Константинополь і на Балкани війська Врангеля чисельністю понад 100 тис. чоловік. Уряд Леніна не був впевнений у завершенні війни з Антантою, Врангелем і для продовження її за таємною допомогою Росії втретє оголосив Крим "соціалістичною" республікою. На початку травня 1921 р. до Сімферополя прибув кандидат в члени ЦК РКП(б) С. Кіров з дорученням допомогти Кримському обкому партії організувати республіку як начебто самостійну та вивезти з півострова все продовольство, матеріальні цінності. Місія Кірова була секретною, в особі Кірова навіть радянські історики не розгледіли Сергія Мироновича, посланця Сталіна. Але збереглись його автографи на протоколах президії і секретаріату Кримського обкому РКП(б) за травень-листопад 1921 р., вперше виявлені нами у 1991 р.
Незважаючи на опір багатьох місцевих партійно-радянських працівників, Кримська радянська соціалістична республіка була втретє утворена у жовтні 1921 р. і на цей раз проіснувала майже чверть століття. У 1921 - 1922 р. р. з Криму в Росію було вивезено все продовольство, навіть посівний матеріал - згідно з нереальними завищеними для кримчан планами продрозверстки, потім продподатку. Ленін тоді писав, що в Криму мешкає 300 тисяч "буржуазії" (половина населення!), а такого ворога слід знешкодити. Від масового голодомору в Криму у 1921 - 1922 р. р. померло понад 100 тис. чоловік, в т.ч. кримських татар 76 тис. Третя Кримська "республікапочалась і згодом закінчилась геноцидом проти кримсько-татарського народу. Загалом населення Криму скоротилось до 570 тис. чол., мешканців у ньому було менше, ніж в одній Одесі.

У 20 - 30 р. р. Кримська "республіка" являлась відсталим аграрним придатком РРФСР, дуже повільно відновлювались сільське господарство, промисловість, транспорт, курорти, нового будівництва по суті не велось. Наприкінці 20-х років розпочались репресії кримськотатарської інтелігенції, яку органи НКВД без усяких підстав звинувачували у націоналізмі, відродженні та підпільній діяльності партії "Міллі фірка" ("Народна партія").

У Другій світовій війні загарбницькі плани щодо Криму плекали гітлерівська Німеччина та Румунія. У 1941 - 1944 р. р. на півострові точилися кровопролитні бойові операції між військами загарбників, Червоною Армією і місцевими партизанами. Представники всіх національностей півострова, в т.ч. кримські татари, самовіддано воювали з ворогом у армійських і партизанських лавах. Але напередодні визволення Криму від окупантів, у середині лютого 1944 р., сталінське керівництво прийняло рішення про депортацію кримськотатарського народу у східні регіони СРСР. Вона була здійснена 18 травня 1944 р. органами НКВД та внутрішніми військами СРСР, супроводжувалась конфіскацією садиб, жител, всього майна кримських татар. Були депортовані з Криму також німці (ще раніше), греки, болгари, вірмени - майже 300 тис. чоловік, з них понад 200 тисяч кримських татар.

Після війни відновлення її людського потенціалу за рахунок переважно переселенців з центральних областей Росії розтяглось на десятиліття. Відбудова економіки і культури півострова відставали від інших визволених регіонів. За свою багатовікову історію Крим по суті не мав тісних економічних і культурних зв'язків з Росією, і в післявоєнний час вони теж не налагоджувались. Переконавшись у цьому, керівництво РРФСР і СРСР у 1954 р. передало Кримську область Українській РСР з нагоди 300-річчя "воз'єднання" України з Росією.

Тільки після включення Кримської області до складу Української РСР розпочалось піднесення всіх галузей економіки і культури на півострові. Цьому сприяло переселення сюди близько 700 тисяч українців, краще пристосованих до кліматичних, природних умов життя на півострові. З Дашави і Шебелинки пішов у Крим український газ, з каскаду дніпровських гідростанцій - електроенергія, по збудованому Північно-Кримському каналу - дніпровська вода. Найбільша у світі гірська тролейбусна лінія появилась у Криму після переходу його до складу України. У 60-х роках розгорталося промислове, житлове і шляхове будівництво, у кілька разів був збільшений випуск промислової і сільськогосподарської продукції. Будувалась велика мережа нових середніх і вищих навчальних закладів, клубів, театрів, санаторіїв, пансіонатів, туристичних баз.
Але, одночасно посилювалась мілітаризація економіки: всі найбільші заводи Криму почали випускати переважно військову продукцію. "Індустріалізація" Криму, хімізація в сільському господарстві, безперервне зростання автомобільного, авіаційного, морського транспорту дуже погіршили екологію "всесоюзної здравниці".

Національні взаємовідносини у Криму, як і в цілому в СРСР погіршувались у зв'язку з політикою КПРС на формування нової історичної спільноти - "радянського народу" (на основі російської нації, її мови). У Криму були закриті всі національні, в т.ч. українські, школи. Реабілітованим у 1967 р. кримським татарам не дозволялось повертатись на історичну батьківщину.

Економічний застій 80-х років у СРСР, війна в Афганістані, нечувані воєнні видатки викликали у країні, в т.ч. Криму, інфляцію, дорожнечу,  прискорили розвал неефективної тоталітарно-комуністичної системи. У 1989 - 90 р. р. посилився процес "суверенізації" радянських республік, в т.ч. Української РСР. В цих умовах за вказівкою ЦК КПРС Кримський обком партії організував 20 січня 1991 р. референдум про відродження Кримської АРСР, за що проголосувала переважна більшість кримчан.
Сподівання певних шовіністичних сил в Криму і Росії вивести четверту Кримську республіку з правового поля України не виправдались. 1 грудня 1991 р. більшість кримчан проголосувала на всеукраїнському референдумі за утворення незалежної української держави. У наступні роки вони не піддалися облудній пропаганді "мєшковців". Зважена політика українських президентів і парламенту, прийняття нової Конституції незалежної України забезпечили мирне розв'язання проблем кримської автономії, національних взаємовідносин на півострові.

У ці роки Крим не перетворився у гарячу точку планети і після повернення на історичну батьківщину чверті мільйона кримських татар, багатьох тисяч депортованих німців, греків, болгар, вірмен. Українській державі доводиться самотужки вирішувати проблеми їх облаштування в Криму, хоч насамперед в цьому мала взяти участь Російська Федерація - правонаступниця СРСР. Її обов'язок - повернути всім депортованим вартість конфіскованого у них майна, садиб, жител (облік останніх було проведено під час депортації).

За 10 років суверенної, незалежної України кримчани всіх національностей, в т.ч. росіяни і кримські татари, довели свою лояльність щодо молодої української держави, беруть активну участь у її розбудові. Успішне проведення в Україні та Криму економічних і політичних реформ, забезпечення конституційних прав національних меншин і кожної людини зокрема буде гарантом подальшої злагоди в Криму та Українській державі в цілому. Крим не став і не буде гарячою точкою планети.

Петро  ГАРЧЕВ,
професор Таврійського національного університету,
академік Української Академії історичних наук.

Газета «Кримська Світлиця»