Середньовічний Крим був міцно підпорядкований Києву у вигляді Тмутараканського князівства, яке охоплювало всю територію Східного Криму. В українській мові «Тмутараканню» називають щось дуже далеке і глухе.

Найбільше за владу над Кримом змагалися роди галицьких Ростиславичів та чернігівських Ольговичів.

У Тмутаракані довше за інші династії правив онук Ярослава Мудрого Ростислав, та його діти, засновники династії Галицьких, Перемишльських та Володимиро-Волинських князів, нащадки якої правили в Галичині й на Волині аж до середини XIV століття.

Князя Ростислава в 1066 році отруїв херсонеський грек (глава місцевої адміністрації). Ростислав брав данину в черкесів і в інших землях, так що, як пише літопис, «греки убоялись його»: «Одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю, сказав [грек]: «Княже! Хочу я за тебе пити!» Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем у чашу,— бо мав він під нігтем смертну отруту — прирікши смерть за вісім днів». Як пише літопис, підступний грек, приїхавши до Корсуня, вихвалявся, що отруїв Тмутараканського князя, але місцеве населення від того не зраділо і забило його каміннями.

Це князівство унікальне для історії Київської Русі, оскільки, відірване на сотні кілометрів від Русі – Середньої Наддніпрянщини – князівство зберігало лояльність метрополії, попри мандрівки між Тмутараканню і Києвом численних орд іноетнічних кочовиків. Більша його частина розташовувалася на Керченському півострові, з поширенням на частинами території степового і гірського Криму.

Першим відомим історії князем Тмутаракані був син Великого Київського князя Володимира Великого Мстислав (княжив у Тмутаракані в 988 – 1022 рр.)

Перед тим його батько Володимир Великий захопив візантійський Херсонес (нині на його місці розташований Севастополь). В Україні це місто звалося Корсунь. Володимир взяв його облогою, перекопавши постачання води до міста.

Спочатку військо Київського князя Володимира Великого почало насипати проти стін неприступної міцності велетенську гору, однак корсунські греки вночі через підкоп викопували землю й робили з неї насип у центрі міста.

Діючи за порадою лояльного до Києва корсунянина, Володимир перерив шлях, по якому до міста йшла вода. Уже наступного дня місто – одна з найбільш неприступних фортець Візантії – капітулювало. Таким чином, князь Володимир Великий уперше переконливо продемонстрував нащадкам вагу води як важеля київського впливу в регіоні.

Перша в історії успішно проведена облога міста була проведена Київським князем і воїнами з українських земель. Кияни, на відміну від більшості завойовників, не руйнували, а будували. Київський князь Володимир, який скорило місто в 988 році, вибудував у Корсуні (колишня назва Севастополя) церкву святого Іоанна Предтечі на горі, яку насипали жителі міста під час облоги, і палати для себе.

Потім, згідно з літописом, Володимир сказав Візантійським імператорам (тоді їх було одразу двоє): «Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру, дівчину. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив».

Імператори злякалися й віддали царівну "варварові", у такий спосіб небувало зміцнивши міжнародний престиж Києва. Фактично, саме перемогою над Корсунем знаменується епоха міжнародної великодержавності Русі (так у 8-17 столітті називалася Центральна Україна, а з 13 – і Західна. Перші спроби Московщини претендувати на спадщину, а пізніше й ім'я Київської Русі почалися тільки в 15 столітті, і увінчалися тимчасовим успіхом лише на початку 18 столітті).

Володимир охрестився у Корсуні та, на відміну від більшості завойовників, не руйнував, а будував. Він збудував в Корсуні церкву святого Іоанна Предтечі на горі, що її насипали мешканці міста під час облоги, палати для себе (на випадок, якщо доведеться повернутися) та привіз у Київ трофеї – двох мідяних ідолів, а також чотирьох мідяних коней, які стояли біля Десятинної церкви аж до монголо-татарської навали.

Тож, усе закінчилося взаємною вигодою – імператори обміняли на царівну своє ж власне місто. Стерегтися від, як пише літопис, «підступних греків», Київський князь залишив свого дев‘ятого сина Мстислава. З 1060-их років у Тмутаракані княжили нащадки сина Ярослава Мудрого Святослава. На відомому зображені родини Київського князя Святослава в «Ізборнику Святослава» майбутні тмутараканські князі стоять у нього за спиною.

Деякі українські історики читають у назві Тмутаракань „тьму кінних таврів”. Більш популярним є виведення слова Тмутаракань зі скіфської та сарматської мов як "туман" – загін у десять тисяч чоловік, і "тархан" – вождь. Таматарха згадується у візантійських джерелах по відношенню до території Тмутаракані починаючи вже з VIII століття.

Етнічний ґрунтом Тмутараканського князівства, вочевидь, було змішане сармато-слов‘янське населення Керченського півострова.

Візантійський історик Лев Диякон, який був учасником цієї війни між Візантією і Києвом у 960-их роках, стверджував, що місцеве кримське населення таври (яких він називав „тавроскіфами” і „скіфами”) і вояки князя Святослава є єдиним народом. Тобто, населення Криму і Наддніпрянщини наприкінці Х століття є близькими настільки, що безпосередній учасник бойових дій навіть не може їх розрізнити.

Як свідчать стародавні карти, на території Криму було багато власних назв, близьких до назв Київщини: "Рос", "Росіа", "Рософар", "Россо" (Тендрівська коса), "Россіка" (поблизу Євпаторії) та ін. Ці назви набули поширення на півострові дуже рано, в IV-VI століттях, коли жодних варягів у регіоні не могло бути. Власні назви Криму виразно перегукуються з Наддніпрянськими: Рось – Росава – Роставиця – Родня. Сьогодні найбільш поширена версія, що і в Наддніпрянщині, і в Криму ці назви пов'язані з перебуванням там сарматського племені роксолан, яке згодом повністю розчинилося серед слов‘ян.

Тмутаракань була поглинута візантійськими колоніями в Криму наприкінці XII століття. Таким чином, давня Київська, Галицька та Чернігівська історія Криму тривала щонайменше два століття, тобто більше, ніж, нещодавня російська, яка тривала всього лише з 1783 по 1954 роки.

Почавшись тисячу років тому, українська історія Криму триває.

Олександр Палій, історик, для „Обозревателя”