Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

ЗУПИНИТИ МОВОВБИВСТВО
(ЗАМІСТЬ ПІСЛЯСЛОВА)

Цю інформацію про Фонд ім. І. Білозора 2000 року оприлюднили Українське радіо, газети “Вечірній Київ” (13 липня), “Освіта” (з пректом статуту, 12-19 липня), “Шлях перемоги” (19 липня), “Молодь України” (27 липня), “Просвіта” (№ 7-9, травень-липень, Львів), “Українське слово” (3-9 серпня), “Патріот України” (3-23 серпня), “Нова Волинь” (10 серпня, Рівне), “Січеславський край” (4 жовтня, Дніпропетровськ), “Журавлик” (№ 10, жовтень, Харків) та ін.

Світ облетіла трагічна вістка, що у Львові 8 травня 2000 року шовіністи по-звірячому забили до смерті композитора Ігоря Білозора – за українське слово, за те, що він співав з друзями у кав’ярні “Цісарська кава” свою пісню “Перший сніг”. На його похорон прийшло 150000 людей. Це – знакова подія в Україні, яка свідчить про крах національної політики паханів-олігархів, чиї ставленики узурпували державу з метою витіснення мови українського народу із ЗМІ, естради, освіти, науки, культури, з цілих регіонів, зрештою повного викорінення її з Батьківщини. Владна машина стала службою охорони спільного неоколоніального простору, чиє пильне око має полегшити закабалення України й визиск її громадян. Чимало інших фактів потверджує, що в Україні сьогодні йде свідомо розв’язана й жорстока громадянська війна на мовному ґрунті. Жертви її – мільйони суржикомовних недорік, позбавлених щастя бути зрозумілим у високому злеті своєї думки. Хто опирається колоніальному розбою і русифікації, надто поодинці, – гине. Світ знає тільки про вбивство пісняра Володимира Івасюка, банкіра Вадима Гетьмана, журналіста Вадима Бойка, артиста Павла Громовенка, політика Вячеслава Чорновола. Жертв цієї нелюдської війни – значно більше. Усі живі – її жертви щодня, і вже тому, що несвідомі мовного Чорнобиля, своєї ураженості німотою і безпорадністю. Підступна двомовність як знаряддя лінгвоциду – теж “вигідна” політика. Низька культура мовного довкілля щодня притуплює сприйняття світу, віднімає здатність мислити й творити, обкрадає в радості порозуміння і розпорошує спільноту, зводить діалог до рапорту і реагування на команди, принижує і вбиває людську гідність, вона, власне, й задумана для поповнення армії ходячих трупів – легкокерованих роботів. “Хто не живе – той не вмирає”...
Але чи можна вбити пісню? Чи можна задушити слово? Дзвінку, іскристу українську говірку мордували у в’язницях, топтали й розстрілювали, клали живцем у підмурки чужих столиць та імперій, запрягали й висмоктували, паразитуючи на її творчій насназі, її продавали в рабство заморським трутням, гнали як гарматне м’ясо в пащеку молохові війни, нищили голодоморами, депортували в товарняках, запроторювали в безлюдну вічну мерзлоту тундри на харч диким звірам і самоїдство, скидали з барж у Льодовитий океан... А вона живе! Оживає, мов Фенікс. Доводить свою потужність. Пручається з усіх сил велика мова-мучениця, що її нелюди-мововбивці давно прирекли й списали на гумус – у світовий мартиролог мов, який, по суті, є хронікою насильства, дикості й безчестя – соромом цивілізації. По звуках калинової мови Земля упізнає Україну, і ми самі безпомильно вгадуємо по ній одне одного скрізь на чужині, куди б нас не занесла доля. Це світова мова, над якою не заходить сонце, бо вона бринить на всіх меридіанах і материках у свідомості понад 50 мільйонів землян.
Щоб люди пам’ятали й розуміли те, що коїться сьогодні з нами й у нас, щоб мовна війна не переросла у справжню (а таке не раз бувало у всесвітній історії, і справжні війни здебільшого були водночас і мовними), щоб українська мова як пам’ять століть, інструмент думки, будівничий і запорука добробуту, гуртівник нації, ознака громадянства, символ віри і правди здобувала права найдорожчої цінності в нашому суспільстві, утверджуючися законом і щоденним пульсом багатоманітного життя, Товариство української мови Київського університету імені Тараса Шевченка 29 червня 2000 року започаткувало Фонд імені Ігоря Білозора, внісши й перші собисті пожертви. Товариство сформувало оргкомітет для скликання зборів Фонду, зобов’язавши його нагромаджувати внески, і редакційну групу для доопрацювання проекту статуту Фонду (названі збори 23 листопада 2000 року ухвалили провести наукову конференцію, плодом якої є цей збірник. – Ред.). Оргкомітет просить усіх небайдужих підтримати ініціативу ТУМ, надсилати пропозиції, публікації про І. Білозора та події у Львові, інші аналітичні матеріали та свідчення, фотографії, враження, документи, які б розкривали гостроту мовної проблеми, що її волання до людської совісті дехто силкується перекрутити на свій лад і заглушити. Всій планеті бо набрехали, що у Львові націоналісти вбили композитра за російську пісню. Всій Україні показали блюзнірський гала-концерт попси й посмішок на панахиді, де мав би звучати реквієм. Ми сподіваємося, що українські співаки відгукнуться на вбивство композитора актуальним виконавським трактуванням його пісень, зокрема пісні “Перший сніг”, запис якої Товариство готове надати всякому для розмноження і публічного озвучення.

В. Радчук