Товариство української
мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора
МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ
СУСПІЛЬСТВА
Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року
Державність української
мови у світлі мовної політики
Станіслав Шумлянський
ДІЯЛЬНІСТЬ “ГУМАНІТАРНОГО БЛОКУ” УРЯДУ В. ЮЩЕНКА
В КОНТЕКТСТІ “ДЕРУСИФІКАЦІЙНОЇ” МОДЕЛІ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Призначення з ініціативи прем’єр-міністра Віктора
Ющенка Миколи Жулинського, Івана Драча та Богдана Ступки на посади
віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань, голови новоствореного
Державного комітету з інформаційної політики, телебачення та радіомовлення
та міністра культури було сприйнято в українському суспільстві
як повернення до політики дерусифікації.
Попри те, що в журналістських колах їх назвали “гуманітарним блоком”,
тобто єдиною командою, насправді мовну політику здійснювали майже
виключно віце-прем’єр та голова Держкомінформу. Діяльність нового
міністра культури не мала ознак українізації. Мало того, зігравши
в кількох російських спектаклях, відомий актор Б. Ступка викликав
гнів та численні протести українофілів. Сам же прем’єр, не маючи
змоги відволікатися на захист “гуманітаріїв”, вже перші кроки
яких спричинили масову хвилю виступів русофільських діячів та
статей у наймасовіших в Україні російськомовних газетах, обмежувався
лише загальними заявами про їхню підтримку в найкритичніші для
них моменти.
Проголошена стратегія загалом була спрямована на розширення сфер
функціонування української мови в ЗМІ, книговидавництві, шкільній
освіті за рахунок витіснення мови російської. Вже в перших заявах
голови Держкомінформу було проголошено намір “зробити ... інформаційну
сферу настільки українською, наскільки це буде можливим”, не зупиняючись
навіть перед порушенням принципів демократії (“...ми змушені порушувати
принципи демократії, щоб зберегти нашу незалежність” [1, с. 3]).
І хоча віце-прем’єр з гуманітарних питань висловився проти насильницької
українізації, пообіцявши, що українізація, зокрема, офіційної
сфери носитиме характер “не тиску з боку держави, а допомоги”
[2, с. 4], він був не менш рішучим: “У ситуації з мовною політикою
в Україні прийшов час без фанатизму розставити крапки над “і”...
Влада має достатньо політичної волі, щоб остаточно визначитись,
якого типу національну державу ми будуємо” [2, с. 4].
Хоч у численних інтерв’ю урядовці висловлювалися проти того, щоб
їхню політику називали українізацією чи дерусифікацією, вона все
ж мала саме дерусифікаційний дух: російська мова розглядалася
як ворожий конкурент української, наявність російськомовних ЗМІ
в Україні – як агресія з боку Росії, причому “українськість” бачилася
виключно в етнічній площині. Щоправда, проголошені наміри так
і залишилися намірами: дерусифікації не вийшло. Про причини скажемо
далі.
У діях (а точніше, у намірах) “гуманітарного блоку” уряду Ющенка
в галузі мовної політики можна вирізнити такі напрямки: 1) закріплення
правового статусу та розширення сфер функціонування української
мови; 2) зміна співвідношення української та російської мов в
інформаційній сфері; 3) кампанія щодо внесення змін до українського
правопису.
1. Правовий аспект.
Першим публічним кроком уряду в галузі мовної політики було оприлюднення
проекту урядової постанови “Про додаткові заходи з розширення
функціонування української мови як державної”. Цим проектом, зокрема,
передбачалися такі заходи: 1) переатестація службовців з урахуванням
рівня володіння ними державною мовою та застосування її при виконанні
службових обов’язків; 2) остаточне приведення мережі навчальних
закладів у відповідність до етнічного складу населення; 3) перевірка
відповідності мовного режиму теле- та радіокомпаній до вимог виданих
їм ліцензій; 4) дерусифікація спорту та туризму; 5) “регулювання
гастрольної діяльності зарубіжних співаків"; 6) приведення
репертуарів театрів у відповідність до їхнього статусу; 7) застосування
податкових важелів до друкованої продукції, яка надходить до України
з-за кордону [3, с. 1].
Оприлюднення проекту урядової постанови спричинило блискавичну
реакцію Росії. У ноті від 28 січня МЗС Росії висловило “серйозне
занепокоєння” діями українського уряду, а уповноважений РФ з прав
людини заявив, що “масштаби мовної дискримінації мають безпрецедентний
та масовий характер і прямо заторкують інтереси понад половини
населення України, яке вважає російську мову рідною” [4]. Відразу
після заяв Росії протест висловили також українські русофільські
партії та організації. Слов’янська партія України, зокрема, розцінила
дії Росії як “довгоочікуваний прорив у проблемі, котру в умовах
тоталітаризму зсередини не розв’язати” [5], а Міжнаціональний
Форум України, очолюваний О. Свистуновим, головою Русского Движеия
Украины, у зверненні до Президента України від 6 лютого 2000 року
назвав дії уряду “новою фазою мовної війни проти багатьох громадян
України” [6].
Спровокувавши хвилю критики в Україні та протести офіційної Росії,
уряд так і не ухвалив нової постанови. Натомість вирішив внести
всі принципові пункти проекту до “Комплексних заходів щодо всебічного
розвитку та функціонування української мови”, ухваленої постановою
Кабінету Міністрів ще 1997 року [7, с. 4–5]. Реакція і на це рішення,
зокрема того ж РДУ, не забарилася. Внесення змін до постанови
було названо “черговим наступом на права людини та порушенням
європейських правових норм у культурно-мовній сфері” [8]. Проте
жодної волі виконувати постанову (крім згаданих далі заяв) уряд
не оприлюднив. І дуже скоро забув як про саму постанову, так і
про інші свої документи щодо мовної політики.
Другим кроком уряду в царині законодавчого регулювання мовних
відносин була розробка проекту нового Закону про мови. Проект
було затверджено на засіданні Кабінету Міністрів 30 червня 2000
року. У пояснювальній записці до проекту зазначалося, що він “покликаний
забезпечити реальне застосування державної мови як основного засобу
спілкування в усіх сферах суспільного життя на всій території
України” за умов забезпечення вільного розвитку, використання
та захисту “російської та інших мов національних меншин” [9, с.
1; 10]. Урядовий проект дуже нагадував відповідні закони Франції
та Латвії, передбачивши, зокрема, використання державної мови
як єдиного засобу ведення діловодства, документації та інформації
в органах державної влади, місцевого самоврядування, на підприємствах
усіх форм власності, в об’єднаннях громадян (стаття 6), у сфері
обслуговування (стаття 7), у судочинстві та нотаріаті (статті
11–15), в освіті та дошкільних закладах (стаття 17), у науковій,
культурній, спортивній сферах (статті 19–20) та Збройних Силах
(стаття 25). Окрім того, для недержавних теле- та радіоканалів
планувалося встановити мінімальний обсяг українськомовної інформації
– 70 відсотків, що мало обумовлюватись при наданні відповідної
ліцензії (стаття 21). У новому мовному законі планувалося також
законодавчо закріпити пільги видавцям українськомовних газет,
журналів і книжок та запровадити спеціальне регулювання державними
органами ввезення іншомовної аудіо-, відео- та друкованої продукції
(стаття 21) [11].
На відміну від Закону про мови 1989 року законопроект Кабміну
не передбачав механізму введення в дію, отже, новий акт мав набути
сили в день його опублікування. І хоча в пояснювальній записці
до законопроекту і йшлося про те, що “запровадження окремих положень
статей Закону передбачається здійснити протягом одного-двох років
з моменту набрання ним чинності” [9, с. 2], перелік цих пунктів
був відсутній. Натомість проект встановлював дисциплінарну, адміністративну
та кримінальну відповідальність за порушення Закону. Як порушення,
зокрема, розглядалися незастосування державної мови або незабезпечення
перекладу в передбачених випадках, “публічне приниження чи зневажання,
умисне спотворення державної мови”, “умисний відступ від нормативної
форми державної мови, недодержання встановленого законодавством
України про мови порядку вживання інших мов поряд з державною”
[11, стаття 30]. причому, якою має бути відповідальність за конкретне
правопорушення, не зазначалось. Виконання Закону покладалося на
центральні й місцеві органи влади, органи місцевого самоврядування,
керівників установ, організацій та підприємств України [11, стаття
29].
Відповідно до Конституції та рішення Конституційного Суду (справа
про застосування української мови) [12] російська мова визнавалася
мовою однієї з національних меншин України. Її застосування дозволялося
в багатьох сферах (освіті, внутрішньому діловодстві органів місцевого
самоврядування, сферах обслуговування, культури та спорту), проте
лише представникам російської етнічної групи. Єдиним винятком
щодо цього був правовий статус російської мови в Автономній Республіці
Крим – у положеннях законопроекту, що регламентували мовний режим
в АРК, вона не була визначена як мова однієї з національних меншин.
Розгляд урядового законопроекту у Верховній Раді (одночасно з
альтернативними законопроектами О. Кучеренка, О. Костусєва, В.
Коновалюка, С. Кіяшка та Є. Краснякова, кожен з яких передбачав
надання російській мові статусу державної або офіційної) було
заплановано на квітень 2001 року, проте він так і не відбувся.
2. Діяльність Держкомінформу.
Іван Драч – народний депутат, один із засновників Руху, відомий
поет, голова Конгресу української інтелігенції та Української
всесвітньої координаційної ради, призначений у березні 2000 року
головою Державного комітету з інформаційної політики, телебачення
та радіомовлення – зробив низку радикальних заяв про свою рішучість
боротися із засиллям російської мови в інформаційній сфері (деякі
з цих висловлювань наведено вище).
Як зазначали політологи та журналісти, за відсутності дієздатної
Національної ради з телебачення та радомовлення (на час призначення
І. Драча) та відставки з посади заступника голови Ради національної
безпеки та оборони З. Кулика “саме в руках Івана Федоровича зараз
сконцентровані і можливості, і проблеми, і спокуси, і відповідальність
за багато з того, що відбуватиметься надалі в нашому інформаційному
просторі” [14, с. 9]. У той же час у керівника Держкомінформу,
судячи з його ж слів, конкретної програми дерусифікаційних заходів
на момент призначення не було: “Я маю поки що наміри, а як їх
перетворити в дію – це вже інша справа” [14, с. 9]. Очолений ним
Держкомінформ не лише не оприлюднив чіткої концепції державної
інформаційної політики, а й, на думку одного з його керівників,
– голови департаменту Комітету Сергія Квіта, – практично не міг
змінити ситуацію: “Наш комітет, на жаль, стиснений рамками нашого
законодавства настільки, що він не має ніяких реальних важелів
впливу на інформаційну політику” [15, с. 18, курсив мій. – С.
Ш.].
Окрім відсутності чіткої стратегії діяльності в інформаційній
сфері (в тому числі й мовного складника), у діях представників
“гуманітарного блоку” – голови Держкомінформу та віце-прем’єра
з гуманітарних питань – не було також узгодженості. Зокрема, у
квітні 2000 року М. Жулинський в інтерв’ю газеті “День” недвозначно
заявив: “Ми не збираємося ані контролювати конкретних учасників
інформаційного ринку, ані забороняти щось чи когось” [16, с. 4].
Проте вже через кілька місяців І. Драч виступив із заявою про
застосування заходів щодо російськомовних газет (передусім “аналогів”
російських газет, як-от “Комсомольская правда в Украине” та “Известия-Украина”),
котрі порушують умови виданих ним ліцензій, аж до їхнього закриття
протягом місяця. Не минуло й місяця, як заяву керівника Держкомінформу
на круглому столі з інформаційної політики спростував голова департаменту
Комітету С. Квіт: “Щодо закриття газет, як було згадано у заяві
Івана Федоровича, то тут не йшлося про те, що ми будемо закривати
ці газети, бо ми не маємо права” [15, с. 20;17].
Обіцяних І. Драчем суворих заходів вжито не було, проте керівники
Держкомінформу продовжували виступати із заявами про плановані
дерусифікаційні заходи в інформаційній сфері. Зокрема, у січні
2001 року перший заступник голови Держкомінформу С. Павлюк пообіцяв
вже у 2001 році “на сто відсотків забезпечити українського глядача
українським теле- й радіомовленням”, додавши, що “від загальної
кількості друкованих засобів масової інформації 18 відсотків повинно
бути на російській мові" [19].
Проте ці заяви вже не викликали побоювань русофілів. О. Свистунов,
наприклад, вже восени 2000 року дав таку оцінку діям Держкомінформу
та віце-прем’єра з гуманітарних питань: “Гуманітарний блок теперішнього
уряду укомплектовано літераторами-невдахами з компартійним минулим
і націонал-екстремістськими вихватками на теперішній час, які
здатні лише загострити ситуацію й спровокувати напруженість у
суспільстві... Що це дало? Та нічого. Лише послабило позиції України
на переговорах з Росією щодо життєво важливих економічних питань”
[18]. А В. Малинкович ще у квітні 2000 року зробив висновок про
те, що “українські націоналісти програють українізацію” [21, с.
6].
Діяльність “гуманітарного блоку” уряду була піддана гострій критиці
також з боку українофільських діячів. “...Після дружнього “нєгадаванія”
російськомовної преси, телеканалів та колишніх дисидентів-українофобів,
тиску з боку кількох міністрів та певних осіб з президентської
адміністрації наші відважні оборонці прав і свобод українців якось
швиденько притихли, “залягли на дно”, й більше про них ніхто не
чув, а відтак і не згадував” – писав І. Патриляк [22, с. 1]. Ще
категоричнішим був тодішній головний редактор “Вечірнього Києва”
В. Карпенко. У редакційній статті “Віце-прем’єра наче підмінили”
він висловився так: “...Сьогоднішній Микола Жулинський зовсім
не схожий на колишнього... Задкуючи від української справи,...
він... сіє песимізм і зневіру у багатьох своїх прихильників та
всіх українських патріотів, які покладали на нього такі великі
надії” [23].
3. Правописна кампанія.
25 грудня 2000 року після засідання Ради з питань мовної політики
при Президентові України голова цієї Ради віце-прем’єр М. Жулинський
виступив із заявою про наміри уряду найближчим часом внести 19
змін до українського правопису. Зміни до правопису, що їх готувала
спеціально створена у 1994 році комісія, носили переважно “дерусифікаційний”
характер і повинні були скасувати правописні правила, запроваджені
за часів радянської влади з метою наблизити українську мову до
російської. Більшість із відроджуваних правил і досі застосовується
українською діаспорою та певною кількістю патріотичних і націонал-демократичних
газет України.
Ініціатива віце-прем’єра спричинила хвилю статей в українській
(переважно російськомовній) та російській пресі. Вже через кілька
днів російська газета “Комерсант” повідомила читачів про те, що
“...на Україні відновлюється архаїчна мова простолюду західних
губерній” [24], а сайт Ukraina.ru стверджував, буцім “у процесі
природного розвитку мови” пан Жулинський може в майбутньому затвердити
норми “суржику”: удяло (ковдра), бiзяна (мавпа) і фатiт (досить)”
[26]. Після спростувань з боку урядовців і виступу самого прем’єра
про те, що зміни запропоновано для загального обговорення, ідею
дерусифікації правопису так само не було втілено в життя.
Аналіз і висновки.
Причини поразки “дерусифікації-2”, що була проголошена програмою
“гуманітарного блоку” уряду В. Ющенка, можна поділити на кілька
груп: 1) прорахунки у діяльності та помилки, що їх припустилися
самі “дерусифікатори"; 2) обставини, у яких розроблялася
та впроваджувалася мовна політика у 2000–2001 роках; 3) загальні
тенденції мовної політики за часів правління Президента Л.Кучми;
4) недоліки, властиві дерусифікаційній моделі загалом.
1. Щонайперше слід відповісти на питання: “Чи можна було запровадити
дерусифікаційну модель мовної політики в умовах кінця 1999 – початку
2000 року?” Очевидно, що масштабні дерусифікаційні заходи (типу
“етнізації шкіл” під час “дерусифікації-1”) за умов зростаючого
тиску Росії на український уряд, недостатньої суспільної підтримки
таких його кроків, а також незацікавленості інших гілок влади
(передусім Президента) були неможливі. Проте за вдало вибраної
сфери, в якій мала би здійснюватися дерусифікація та чіткого плану
дій, досягнення певних успіхів було можливим. Про це можуть свідчити
хоча б слова відомого русофіла В.Малинковича, який, обґрунтовуючи
тезу про необхідність надання російській мові статусу офіційної,
по суті висловився за українізацію української армії: “Є ситуації,
коли неможливо використовувати двомовність, наприклад, в армії.
Ви не будете кричати “Кроком руш!” і “Шагом марш!” одночасно.
Ви повинні однією мовою командувати, тому хай буде одна державна
мова” [21, с. 6].
Проте на заваді досягненню певних успіхів українізації (чи дерусифікації)
стало кілька причин, пов’язаних безпосередньо з діями носіїв ідеї:
відсутність чіткої програми дій і взаємної узгодженості як всередині
Держкомінформу, так і між І. Драчем та М. Жулинським, невміння
обрати пріоритетні завдання у мовній політиці, помилковість тактики
“голосних заяв”, кожна з яких не супроводжувалася діями, а іноді
ще й спростовувалася самими урядовцями.
Слід зазначити, що перелічені вади характерні майже для всього
українофільського табору, який основну відповідальність за здійснення
українізації покладає на державу. Діяльність “Просвіти” та інших
організацій обмежується нагадуваннями державі про її обов’язок
здійснювати українізацію. Чільні українофіли зовсім не були готові
до того, що в певний момент їм буде надано можливість реалізувати
проголошену мету. Як засвідчує діяльність найбільш українофільського
уряду доби правління Л. Кучми, коли не всього періоду незалежності,
вони й гадки не мали про те, що, як, і коли треба робити, які
ресурси необхідні для дій та якими мають бути досягнуті результати.
2. “Середовище”, у якому здійснювалася мовна політика з початку
2000 по квітень 2001 року було характерним для усього періоду
правління Л. Кучми, а тому його доцільно розглядати в ширшому
контексті.
3. Основною рисою мовної (і не тільки) політики за часів президентства
Л. Кучми, що відрізняла її від політики попереднього періоду (1991–1994),
було підпорядкування проголошуваних цілей та завдань іншим цілям
та завданням, які перебували поза площиною мовної політики. Ця
тенденція вперше проявилася напередодні других президентських
виборів: гасло двомовності, кинуте кандидатом Л.Кучмою, було не
програмою дій, а засобом здобуття голосів певного спектру виборців.
Згодом “мовна карта” використовувалася Президентом із протилежною
метою: прийняття статті 10 Конституції, рішення Конституційного
Суду щодо її тлумачення, скасування Судом ратифікації Європейської
хартії регіональних мов або мов меншин мали на меті здобути підтримку
націонал-демократичних партій та їхнього електорату, а також створити
образ “державника” – єдиного захисника від “проросійської червоної
загрози”. Під час виборів 1999 року Президент зробив одночасно
кілька заяв як про сприяння російській мові, так і про підтримку
ідеї “українізації” [27], хоча мовна проблема тоді, як свідчило
чимало опитувань, була на периферії суспільної уваги.
На думку деяких журналістів, характер діяльності “гуманітарного
блоку” уряду В. Ющенка так само обумовлений позамовними цілями
Президента. Зокрема, наводяться докази свідомого загострення мовних
проблем влітку 2000 року із потрійною метою: 1) “випускання пари”
невдоволення політикою Президента і “перемикання” суспільної уваги
на мовні проблеми як на сході, так і на заході країни; 2) підвищення
зацікавленості населення у створенні двопалатного парламенту (посилення
місцевої влади мало розглядатися як передумова українізації у
Львові та як закріплення панівного статусу російської мови й гарантія
захисту від потенційної дерусифікації в Луганську); 3) набуття
“козиря” у відносинах з Росією (“Важко робити вигляд, що проблеми
розв’язуються, якщо йдеться про газові борги чи загравання зовнішньополітичного
відомства з НАТО. Почавши дискусію в суспільстві про мову, можна
продемонструвати “стратегічному партнерові”, що питання знаходиться
у стадії розв’язання”) [29].
Найпоказовішою щодо перемикання суспільної уваги була правописна
кампанія, оголошена М. Жулинським у грудні 2000 року – через місяць
після виступу у парламенті О. Мороза. Правописна дискусія підігрівалася
під час найнебезпечніших для Президента масових демонстрацій початку
2001 року.
4. Спроба запровадити “другу дерусифікацію” засвідчує неефективність
тієї моделі націоналізації держави, що її було обрано українофільськими
політичними силами, втілено у законодавчих актах, зокрема у Конституції,
і різною мірою підтримувано владою залежно від обставин. Уявлення
про Україну як національну державу українців (на зразок Польщі
чи Франції), що тут послужило одночасно вихідним положенням і
метою діяльності [26], не враховує багатьох реалій мовної ситуації,
а також реалій політичного життя України. Політика дерусифікації
(чи українізації), що побудована на такому уявленні, навіть за
відсутності тиску Росії не могла бути успішно здійснена.
Відставка уряду В. Ющенка означала, що програму “дерусифікації-2”
списано в архів минулого. Тінь політичної невдачі, проте, у майбутньому
ще довго нависатиме над спробами підвищити статус української
мови і розширити сферу її функціонування.
1. Byrne P. Info czar to promote Ukrainian // Kyiv Post, 23 March
2000.
2. Зоря В. Мыкола Жулинский: “Настало время без фанатизма расставить
точки над “і” // Зеркало недели, 26 февраля 2000 г.
3. Уряд має намір стимулювати українізацію // День, 2 лютого 2000
р.
4. Олегов Ф. На грани “лингвистической войны”... // Независимая
газета, 16 февраля 2000 г. – http://www.ng.ru/politics/2000-02-16/1_border.html.
5. Уривок заяви партії, а також ноти РФ розміщено на сайті Русского
движения: http://www.rdu.org.ua/day_3/ day_3-a.htm.
6. Довгалюк Д. Правительство делает очередной шаг к языковой диктатуре
// http://www.rdu.org.ua/a_6.htm. – [2000].
7. Комлексні заходи щодо розвитку і функціонування української
мови. Постанова Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997
року // Освіта, 24 вересня 1997 р.
8. Об антидемократических действиях правительства Украины в культурно-языковой
сфере. Заявление / Принято Координационным советом Русского Движения
Украины 9 июля 2000 г., г. Киев // http://www.rdu.org.ua/doca.htm
9. Про розвиток і застосування мов в Україні. Пояснювальна записка
до проекту Закону України. / Кабінет Міністрів України. 30 червня
2000 р. (не опубліковано). – 2 с.
10. Урядовий проект закону, так само як і альтернативні депутатські
законопроекти, не було опубліковано.
11. Про розвиток і застосування мов в Україні. Проект Закону України.
/ Кабінет Міністрів України. 30 червня 2000. – №28-2371/4 (не
опубліковано). – 11 с.
12. Основні положення майбутнього урядового законопроекту було
викладено в рішенні Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року.
Формулювання висновку суду щодо тлумачення статті 10 Конституції
носило, по суті, характер не тлумачення, а створення нових правових
норм [13].
13. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення
статті 10 Конституції України ... (справа про застосування української
мови). Київ, 14 грудня 1999 року №10-рп/99. Справа №1-6/99 //
Офіційний вісник України, 2000, № 4.
14. Лігачова Н., Лемиш А. Іван Драч: “Известия в Украине”? Хай
виходять українською мовою!” // День, 10 березня 2000 р.
15. Державна інформаційна політика України у сфері радіомовлення
та друкованих ЗМІ. Матеріали круглого столу 22 листопада 2000
року / Центр досл. нац. безпеки при НаУКМА, Студ. наук. тов-во
НаУКМА, Лабораторія законод. ініціатив. – К., 2000.
16. Коберник І. Віце-прем’єр Микола Жулинський: “Ми почали мислити
стратегічно” // День, 11 квітня 2000 р.
17. Цікаво, що незвично гостра заява голови Держкомінформу була
оприлюднена через кілька днів після того, як своє незадоволення
наявністю в Україні газет, пов’язаних із Росією, висловив Президент:
“Україна – єдина країна, де будь-яка російська газета публікує
негативну інформацію про країну, в якій видається. Що, це допомагає
виховувати людей?” Цит. за [18].
18. Свистунов А. Киев хочет чтобы все говорили по-украински...
// Независимая газета, 28 ноября 2000 г. – http://www.rdu.org.ua/forum5.htm.
19. Високий замок, 12 січня 2000 р. Цит за [20].
20. Нариманов И. Украинские наследники Геббельса // http://www.part.org.ua/print.php?art
=3695652. – 23 января 2001 г.
21. Малинкович В. “Кроком руш” и “шагом марш” нельзя кричать одновременно...”
// Киевские ведомости, 10 апреля 2000 г.
22. Патриляк І. Першому півріччю діяльності уряду Ющенка присвячується
// Смолоскип України. Липень 2000 р., № 7 (60).
23. Карпенко В. Віце-прем’єра наче підмінили... // Вечірній Київ,
10 березня 2000 р.
24. Статтю з “Комерсанта” вміщено на українському сайті “Кореспондент”
[25].
25. Агатов М. Зажимают украинский язык // http://www.korrespondent.net/main.php
?arid=10936. – 11 января 2001 г.
26. Кострица Р. На украинский язык наступают // http://www.ukraina.ru/SOCIETY/
2000/12/29/mova.shtml. – 29 декабря 2000 г.
27. Цю тактику описано у статті Kuchma Speaks With Many Voices
(“Кучма говорить багатьма голосами”) – Kyiv Post, 17 September
1999, яка була передрукована в The Ukrainian List [28].
28. Gorchinskaya K. Kuchma Speaks With Many Voices // The Ukrainian
List [E-mail journal]. Compiled by D. Arel. №56. – 24 September
1999. №6.
29. Захаров Е. Взрывоопасная игра власти // Українська правда,
http://www.pravda.com.ua/ru/podiji/2000/may/30_5.htm, 3 травня
2000 р.
Просвіта
