Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Державність української мови у світлі мовної політики

Федір Медвідь
ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ПІДСТАВИ МОВНОЇ ГАРМОНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Державною мовою заведено називати визнану Конституцією або законом основну мову держави, що задовольняє потреби суспільства в офіційному спілкуванні й виступає одним із символів державного й національно-культурного суверенітету.
Під державною (офіційною) мовою в науковій літературі розуміють визнану законом урядову мову, обов'язкову для органів законодавчої та державної виконавчої влади, судочинства, освіти. Таке конституційне-правове закріплення мови (більшості населення або корінної нації) як державної (офіційної) мови виступає важливим чинником утвердження національної державності, стає її державним атрибутом.
Українська мова протягом багатьох століть не мала визначеного статусу. Лише в XIX ст. деякого офіційного визнання українська мова набуває на території Галичини, Буковини й Закарпаття, хоча пріоритет надавався в тодішній Австро-Угорській імперії відповідно польській, німецькій та угорській мовам. У Російській імперії українська мова була позбавлена будь-яких прав, нормативно обмежувалася сфера її застосування. Тому в українській політичній думці минулого традиційним стало відстоювання права на мовну автономію, “недоторканність мови в приватному й публічному житті” (М. Драгоманов), а найрадикальніші проекти вимагали закріпити положення про те, що “офіційна мова є українська, але всі мови, уживані на Вкраїні, суть вільні” (М. Міхновський).
Історична хроніка духовного нищення української нації, її культури й мови вражає впертою послідовністю й моральним цинізмом [1, 2].
Державний статус української мови утверджено 28 жовтня 1989 р. Законом “Про мови в Українській РСР”, який був кроком до проголошення незалежності України. Закон створив певні передумови для поступового відродження мови корінного народу як повнофункціонального засобу спілкування й важливого чинника розбудови соборної Української держави.
Стаття 10 чинної Конституції України проголошує: “Державною мовою в Україні є українська мова”. Це означає, що саме українська мова є мовою актів органів державної влади й урядування, мовою діловодства й документації, мовою судочинства, адміністративного провадження, нотаріального діловодства, прокурорського нагляду, мовою міжнародних договорів і угод, освіти, мовою засобів масової інформації (телебачення, радіо, преси), мовою зв’язку (пошти, телефонного обслуговування), мовою офіційних назв державних та громадських органів, господарських товариств тощо.
Закріплення за українською мовою статусу державної означає також наявність в Україні державної політики щодо української мови, її збереження та подальшого розвитку. Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. закріпила “функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя”, а стаття 10 Конституції України містить важливе положення про те, що “держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України”. Закон про мови статтею 8 декларує, що “публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української мови тягне за собою відповідальність, встановлену законом”.
У статті 24 Конституції закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками, а в статті 92 підкреслено, що порядок застосування мов визначається виключно законами України. Конституція містить вимоги про те, що володіння державною мовою є обов’язковим для Президента України (ст. 103), професійних суддів (ст. 127), суддів Конституційного Суду (ст. 148). У законодавстві України також передбачено вимогу обов’язкового володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування, особами, які набувають статусу громадян України (ст. 17 Закону “Про громадянство України”), визначено мову судочинства (ст. І9 КПК України, ст. 9 ЦПК України), освіти (ст. 7 Закону ''Про освіту”).
Державна мова повинна забезпечувати цілісну ієрархію державних структур, армії, єдність громадянства, вона формує ідеологічну надбудову й виступає засобом спілкування на всіх рівнях державного й суспільно-виробничого життя, вона є мовою державної освіти, починаючи з дошкільного виховання.
Слід зазначити, що діяльність у сфері мовної політики значно активізувалася після ухвалення Конституції України. У лютому 1997 р. було створено Раду з питань мовної політики при Президентові України (ліквідовано восени 2001 р. – Ред.), влітку того ж року – Департамент з мовної політики в структурі Державного комітету України в справах національностей та міграції (розформовано весною 2000 р. – Ред.). Одночасно з цим було підготовлено й у липні подано на розгляд Верховної Ради урядовий проект нового закону “Про розвиток і застосування мов в Україні” та розроблено (з ініціативи “Просвіти” як слабку і досі невтілену відповідь на “старшобратську” 1996 р. в Росії – Ред.) Державну комплексну цільову програму “Українська мова”, у яких передбачалось істотне розширення суспільного функціонування української мови як державної [3].
21 лютого 2001 року започатковано щорічне відзначення в Україні Міжнародного дня рідної мови за календарем ЮНЕСКО. (На Кобзареві уродини 9 березня і на Свято слов’янської писемності (Кирила та Мефодія) 24 травня вручено премії переможцям першого Міжнародного дитячого конкурсу з української мови, спонсорованого П. Яциком та Лігою українських меценатів. На календарі 2001 р. є ще знехтуваний офіційною Україною Європейський день мов 26 вересня і День української мови та писемності (Нестора-літописця) 9 листопада. – Ред.).
Українська мова ще й нині “не виконує всіх своїх суспільних і культурних функцій” (І. Дзюба). Мова – явище змірно глибше й важливіше, ніж просто засіб спілкування. У мові концентрується сама сутність людського буття людини, історичного буття народу. Це переконливо довели філософи, психологи, соціолінгвісти XIX і особливо XX століття. Звідси – фундаментальна цінність мови як основи самоідентифікації людини й народу. У цьому ж – та її сила, що викликає конфлікти на особистісному рівні самоствердження та міжнаціональні [4].
Слід зазначити, що відсутність державної підтримки й захисту української мови й культури спричинила посилення процесу русифікації, внаслідок чого деякі важливі сфери суспільного життя російська мова взяла під свій монопольний вплив. Росія через спільний мовно-культурний простір прибрала до рук левову частку прибутку від масової культури, а через поширення своєї преси та електронних ЗМІ загальмувала створення масової міської культури на українському ґрунті. Витіснення української преси російською, що відбулося вже в незалежній Україні, ілюструює така статистика: “Якщо в 1991 р. в Україні тільки державною мовою виходило 2,3 мільярда газетних примірників, то через шість років даний показник скоротився до 0,64 мільярда. Тираж українськомовних журналів за цей же відтинок часу впав з 81 млн. до 13,5 млн. І ще одна цікава деталь. Минулого року в Україні було надруковано лише 50 мільйонів книжок, тобто по одному примірнику на душу населення. У Росії цей показник більший у три рази, у Німеччині – у тридцять. Північна сусідка випередила нас у видавничій сфері після того, як держава ввела податкові пільги на книгодрук. Чому наші управлінці не наслідують приклад російських колег, лишається тільки здогадуватися. Звідси – бідність пропозиції і неймовірна дорожнеча” [5].
Серед найнебезпечніших стійких зовнішніх загроз пріоритетним національним інтересам України – її суверенітету і територіальній цілісності, міжнаціональній злагоді, політичній і соціальної стабільності – фактична втрата свого інформаційно-культурного простору йде в парі зі зростаючим втручанням у внутрішні справи України та переорієнтацією суспільства на чужі для нації цінності [6].
Перед Україною стоїть злободенне завдання усіма засобами держави захищати українську культуру й мову, створювати для їхнього розвитку ідеологічні, політичні, морально-психологічні, матеріально-побутові умови [7]. Слід здійснювати уніфіковану національну гуманітарну політику в галузі освіти, культури, ЗМІ, яка б сприяла відродженню й утвердженню духовності, піднесла б роль української мови, поширила б її повнокровне життя на всіх теренах України. Потрібні величезні зусилля державних органів і громадськості, щоб українська мова стала державною де-факто.

1. Лизанчук В. Навічно кували кайдани: Факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. – Львів, 1995.
2. Медвідь Ф., Медвідь А. Єдиний скарб у тебе – рідна мова // Мандрівець. 2000, №1–2, с. 21–22.
3. Тараненко О. Українська мова як об’єкт політики // Літературна Україна, 18 грудня 1997 р.
4. Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // Урядовий кур’єр, 20 квітня 2000 р.
5. Україна молода, 27 січня 1999 р.
6. Національна безпека України, 1994-1996 рр.: Наук. доп. НІСД / Редкол.: О. Ф. Бєлов (голова) та ін. – К., 1997. – 195 с.
7. Мовна ситуація в Україні та забезпечення мовно-культурних прав українства. Меморандум Наукового товариства ім. Т. Шевченка / Тези для дискусії на Надзвич. загальних зборах НТШ). – Львів, 2000.