Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Державність української мови у світлі мовної політики

Віталій Циба
МОВНИЙ ЧИННИК КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Мова є засобом спілкування і чинником гуртування нації. У суспільстві, де переважає корінний етнос і панує його мова, як, наприклад, у країнах Європи, ці функції мови поєднуються гармонійно. Але у випадку силового впливу на одну націю іншої, яка приносить свою мову, нехтуючи корінною, виникає мовна проблема. Саме так склалося в Україні, де народ, втративши на кілька віків свою державність, позбувся і можливості повноцінно користуватися своєю мовою та розвивати її. Природно, що тепер, коли народом здобуто свою незалежну державу, виникає конфлікт між українською та російською мовами.
На сучасному етапі інтенсивного формування української нації загострюється суперечність між названими двома функціями мови [1, 2]. З одного боку, попри законодавчі заходи держави щодо впровадження української мови, російська мова не здає панівної ролі у спілкуванні. Відбувається це за інерцією, а також через цілеспрямовані дії з боку російських та проросійських політичних сил. З іншого боку, посилюється об’єднальна функція української мови. Цьому сприяє і пробудження української громадянської самосвідомості, і становлення української політичної нації як суб’єкта міжнародних стосунків.
У чому суть мови як засобу спілкування, тобто обміну інформацією? Згідно з теорією особистості, визначальним параметром людської діяльності є задоволення матеріальних і духовних потреб, яке відбувається у певних взаєминах з іншими суб’єктами [2]. Засобом таких взаємин є одна чи кілька мов. На українських теренах Російською імперією та Радянським Союзом нав’язувалася колоніальна мова і придушувалася мова корінна – питома. Внаслідок цього значна частина населення стала активніше володіти російською, забуваючи рідну.
Зважмо на соціально-психологічний закон економії ресурсів. При задоволенні своїх потреб людина намагається досягнути мети так, щоб докласти для цього якнайменше зусиль. Це змушує її послуговуватися вже опанованою мовою, якою вона спілкується вільно, і уникати вивчення мови, без якої вона може обійтися. Середній українець не буде оволодівати навіть рідною мовою, якщо він не зможе завдяки їй отримувати знання, кваліфікацію, просуватися по службі, задовольняти побутові потреби. Звідси зрозуміла поведінка так званого російськомовного населення: воно не вивчає української мови й уникає вживати її навіть тоді, коли чудово володіє нею. Адже ця мова створює йому якісь труднощі або потребує додаткових зусиль при задоволенні тих чи інших потреб. Користуючись такою її особливістю, російські політичні сили намагаються поглинути українську націю через російськомовну експансію навіть у часи незалежності України.
Значна частка людності України, особливо прорадянськи налаштовані росіяни та російськомовні українці, через слабку громадянську самосвідомість і недалекоглядность не розуміє ролі державної мови в гуртуванні нації. Тим часом це умова зміцнення української держави-батьківщини і врешті-решт – зростання рівня життя та можливостей самореалізації кожного як особистості.
Певною мірою впровадження української мови як засобу порозуміння залежить від виконання закону, який для організацій і громадян встановлює обов’язок вести нею діловодство тощо, а також від надання мовної допомоги населенню, зокрема у всіх державних навчальних закладах.
Мовне питання в Україні треба аналізувати в контексті ідеології про становлення і розвиток нації, політичної зокрема. Під нацією ми розуміємо народ, об’єднаний спільним громадянством, куди входять корінний етнос та етнічні меншини. Громадянство консолідує націю в цілісний організм, що його соціальне здоров’я залежить від багатьох економічних, політичних, культурних, релігійних й інших чинників, конкретизованих у національній (державній) ідеології, в основу якої покладено національну ідею оптимізації життєдіяльності, підвищення конкурентоспроможності, захисту національних інтересів, зміцнення суверенітету держави. Реалізація національної ідеї забезпечує здатність нації як суб’єкта міжнародних відносин бути конкурентоспроможною з іншими націями. Повага до атрибутів держави: герба, прапора, гімна, державної мови – свідчить про ступінь громадянської консолідації. Така ідеологія у розвинених країнах світу напрацьовувалася століттями. Реалізація національної ідеї можлива за наявності потужної національної еліти, здатної згуртувати нею народ, сформувати державницьку ментальність.
Під ментальністю нації ми розуміємо усвідомлення громадянами ідеології державності (суб’єктності), в основі якої лежить національна ідея – ідея консолідації в єдиний соціальний організм, ідея розвитку нації як суб’єкта своєї долі, що врешті-решт є необхідною умовою самореалізації, щастя і добробуту кожного. Адже щастя людини чи родини залежить не тільки індивідуальних зусиль, спроб задовольнити свої матеріальні і духовні потреб, але й від заможності держави-батьківщини та її авторитету як суб’єкта міжнародних відносин. Високорозвинена нація забезпечує кожному громадянинові достойний рівень життя, можливість самореалізації відповідно до своїх здібностей і схильностей до того чи іншого виду діяльності. Усвідомлення цього є показником високорозвиненої самосвідомості нації [3].
Мова є складником цієї свідомості. Тож мовна проблема як наслідок колоніалізму є причиною деконсолідації українського суспільства. Громадяни України ототожнюють себе з різними, іноді протилежними, а то й конфліктуючими спільнотами за ідейною, політичною, релігійною, етнічною ознаками, а також за мовною, яка може втілювати попередні. Мова здатна бути виразником тертя всередині суспільства, що його наслідком є низький рівень заможності громадян і зниження їхніх можливостей самореалізації. Не забуваймо, що саме через мовний розбрід залишилася недобудованою Вавилонська вежа.
Українська нація, втративши державність, а з нею еліту, зв’язок зі своїм історичним корінням, суб’єктність у визначенні своєї долі, у розвитку світового господарства й культури, значною мірою занепала і знизила свою конкурентоздатність. Тому стратегічна політика нашої держави повинна бути спрямована на відродження у громадян усіх етносів почуття гідності й гордості за свою націю і за свою об’єднувальну мову.
Це об’єднання йде як “згори” – за допомогою правових механізмів, так і “знизу” – через соціально-психологічні чинники.
Державність мови насамперед означає, що мова покликана консолідувати і зміцнювати політичну націю. За законом держава всіма своїми засобами впроваджує українську мову в діловодство, засоби інформації та спілкування у всіх соціальних інституціях суспільства. Освіта українською мовою в школах та інших навчальних закладах забезпечується бюджетом держави. Інші мови можуть уживатися лише як засіб гуртування національних меншин, а поза цим їхня роль для інституту громадянства є руйнівною. Тож державі, якщо вона не ставить на меті бути розшматованою сепаратистами, тобто не планує власної загибелі, слід запобігати цій деконсолідуючій ролі. На наш погляд, з бюджетних джерел повинна забезпечуватися освіта мовою тих етнічних меншин, котрі не мають національних держав (караїмів, гагаузів, татар і под.), як це має місце в цивілізованих країнах, а не вихідців зі інших національних держав (росіян, поляків, німців, угорців, євреїв тощо). (В Україні ж у першу чергу оглядаються на посольства, а не на свої найменші меншини, які потребують допомоги найбільше. Європейський рік мов 2001, як і Європейська хартія регіональних мов та мов меншин, якраз і покликаний до того, щоб зберегти мовне розмаїття, тобто саме ті мови, які перебувають на межі зникнення. – Прим. ред.).
Поступливість держави неоколоніалізмові може обійтися дуже дорого нам усім, зокрема й українським росіянам, які позбавляються переваг українського громадянства, не набуваючи при цьому жодного іншого. Така поступливість пояснює, чому в Україні посилюється мовна конкуренція і напруженість. Держава повинна захищати себе від деконсолідуючого впливу російської мови, не протидіючи тому, щоб вона використовувалася у колі російської громади України. Останнє – законне право нацменшини. Але Україна мусить відповідати і на зовнішній виклик. Адже Росія, розуміючи політичну роль російської мови у себе вдома, тобто для зміцнення і розвитку російської нації, надає великого значення також поширенню й закріпленню своєї мови в колишніх радянських республіках, причому не серед росіян, а серед поліетнічного “населення”, розраховуючи на спричинену нею ж самою його безликість і невизначеність (при цьому зовсім не дбає про українську мову в Росії). А тому не можна недооцінювати потреби у рідній мові кожного етносу України, а з огляду на неабияку роль державної мови у зміцненні суверенітету нації слід законодавчо закріпити вимогу про обов’язкове визначення українського громадянства за мовною ознакою. Першими подібні кроки найрішучішим чином серед пострадянських країн зробили країни Прибалтики. Прикметно, що проблему мовного відродження тут розв’язано у комплексі з іншими аж ніяк не за залишковим принципом.
Суб’єктність нації забезпечується формуванням її державницької самосвідомості на основі соціально-психологічних механізмів. Сотні років перебування України у складі імперій неабияк далися взнаки: на її теренах нищилися її мова і культура, в радянські часи українська мова, освіта і культура ледве животіли, тоді як російській мові надавався вищий статус, пріоритет. Внаслідок цього у населення сформувалося почуття меншовартості, що й досі виявляється у тяжінні до інших мов та культур.
Гуртування в націю забезпечується ототожненням з нею громадян. Тут важать своєрідність і розвиненість культури, спільне історичне коріння, рідна мова, народні традиції, релігія, рідна природа тощо, а особливо – світові й внутрішньодержавні досягнення в економіці, політиці, науці, техніці, мистецтві, спорті тощо. Саме такі здобутки формують у громадян почуття гідності й гордості за свою націю, бажання належати до неї, повсякдень послуговуватися її мовою. Тільки зваживши на це, можна свідомо позбутися почуття меншовартості, повернути українській мові й культурі відібрану колоніальним імперіалізмом повагу. Тому таким важливим є відродження історико-культурних пам’яток, вшанування видатних історичних і громадських діячів, учених, представників мистецтва, поширення у світі досягнень української нації. Усвідомлення членами українського суспільства об’єднуючої ролі державної мови, активний захист та поширення її у всіх сферах суспільного життя і на всій території країни дає змогу зміцнити суверенітет української нації і вивести її в число найзаможніших і найрозвиненіших у світі. Такого висновку, до речі, дійшов і відомий психолог М. Боришевський [1, т. І, с. 44].

1. Боришевський М. Й. (ред.) Психологічні закономірності розвитку громадянської свідомості та самосвідомості особистості. – К., 2001, т. 1, 2.
2. Циба В. Т. Соціологія особистості: системний підхід (соціально-психологічний аналіз). – К., 2000.
3. Циба В. Т. Ідеологічні засади формування громадянина в умовах трансформації ментальності нації // Особистість і трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні проблеми сучасної освіти. ІІІ Харківські Міжнародні психологічні читання. (м. Харків, 7–9 травня 1999 р.). Вісник Харк. держ. ун-ту / За ред. О. К. Дусавицького.– Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1999. – Серія “психологія, політологія”. № 439`99, ч. 5, с. 369.