Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Державність української мови у світлі мовної політики

Володимир Вітковський
ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Й ПОБУДОВА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

Кожна наукова чи інженерна розробка починається зазвичай з огляду попередніх праць і набутків. Хоч як це дивно, але досвід з відродження національних мов, що його накопичили народи світу, майже не привертає уваги провідників та активістів мовного руху в Україні. Донині згадки про плоди таких зусиль у вітчизняних публікаціях доволі рідкісні, фрагментарні й тенденційні. Здебільшого справа обмежується добором одного-двох неточно переказаних і поверхово осмислених фактів, які підпирають готову концепцію.
У 1991–93 роках автор цих рядків, взявшися за покликом сумління досліджувати мовну проблему, опублікував низку нарисів у львівській “Просвіті”. Маючи для цього вкрай обмежений простір, я плекав надію на те, що моя праця стане першою ластівкою – провісницею доби фундаментальних фахових студій стратегічної для українства теми відродження національних мов. Але того не сталося. Прикро, але навіть мій скромний буклет “Як рідне слово зберегти?” світу Божого так і не побачив – попри анонс видавців-просвітян. Утім, принаймні сам для себе автор якісь уроки зробив, щоб зараз мати змогу ними поділитися.
Бодай побіжне знайомство зі світовим досвідом мовного будівництва спонукає до критичного перегляду тієї філософії відродження, яка запанувала у нас в Україні. На тлі цього досвіду викликає здивування насамперед беззастережна віра патріотів українського слова у вирішальну роль держави та державних чинників. Історія доводить якраз протилежне: успішне відродження національних мов, як правило, передувало здобуттю державності народами-носіями цих мов, а не починалося з підняттям державного прапора над парламентом. Саме так було, зокрема, в Чехії, Фінляндії, Ізраїлі, хоча шановна п. Л. Масенко й намагається переконати нас у протилежному [1]. Не так було в Ірландії, де мовне відродження, “одержавлене” на ранній стадії свого розвитку, одразу затупцювало на місці, попри доволі потужну адміністративну та фінансову підтримку з боку владних структур. Найбільше, на що реально спроможна держава в делікатній справі національного відродження – це створити для нього такі умови, щоб йому ніхто не міг заважати. І тут першої ролі не грає, якою саме є ця держава – національно стурбованою, космополітично байдужою чи навіть чужинською, державою-зверхницею. Бо мова потрібна всім, тобто всі хочуть, щоб їх слухали і розуміли. Вочевидь, наші палкі “державники” плутають роль держави у придушенні мови (тут можливості влади справді неабиякі і її роль часом вирішальна) з зусиллями, спрямованими на мовне відродження. Крім того, вони не бачать у сучасному українському суспільстві потужних недержавних чинників відродження. А це вже не просто вада зору, а дуже серйозний недомисел.
Історія свідчить, що обов'язковою умовою національного відродження є економічне зростання, супроводжуване глибокими соціальними змінами в суспільстві. Класичні приклади відродження були пов'язані з масовою урбанізацією. На початку цього процесу в Угорщині, Чехії, Фінляндії, країнах Балтії та деінде чужомовне місто домінувало над рідномовним селом – зневаженим і неповноправним, але потужним демографічно: у ньому жило 80-90% мешканців країни. Потім починався масовий приплив сільських “націоналів” до міст, де тим часом рідномовна меншість інтелектуалів та заможного громадянства розробляла й пропагувала національну ідеологію. Просторовий і хронологічний перетин цих процесів призводив до поступової націоналізації міст, а відтак – до творення повнофункціональної сучасної нації з розвиткоспроможними мовою та культурою. В Україні вирішальна фаза урбанізації з відомих історичних причин пройшла в російськомовному режимі й сучасне українське село – знелюднене, демографічно розбалансоване й духовно понищене – міцною опорою мови й нації бути вже нездатне. Треба шукати інших опор, інших рушійних сил.
Тому звернімо увагу на ще одну закономірність мовного відродження, яка не зразу впадає в око при перегляді історичних фактів. Зважмо на те, що успішним завершенням мовно-культурних змагань завжди було створення суспільства європейського типу, яке виявляло нестримний потяг до інтеграції із західним світом. Візьмімо до уваги ще такий нюанс: усі приклади успішного національного відродження належать лише європейським або похідним від них суспільствам. Інакше кажучи, мовне відродження майже завжди й повсюди було складовою частиною процесу творення громадянського суспільства й поза ним навряд чи взагалі є можливим.
Тож як стоять справи з побудовою громадянського суспільства в сучасній Україні? Віртуальна “картинка” засвідчує нібито кардинальні позитивні зрушення протягом останнього десятиліття: європейська конституція, розмай політичних партій та громадських організацій, свобода слова й діла (підприємництва) тощо. Однак варто придивитися до фактів реального життя, як ілюзії зникають, мов роса на сонці. Наші юридичні свободи приховують глибоку несвободу “позастатутних взаємин”: корупції, кумівства, кругової поруки, кримінальних поборів, насильства, – з павутиння яких годі виборсатися пересічній людині. Різні стани, верстви й групи населення (мовноетнічні в тому числі) взаємно відчужені й не схильні зважати на інтереси своїх соціальних візаві. Окремі відлами українського політикуму, сповідуючи навзаєм ідеологію “знищення ворога”, живуть за законами вовчої зграї або, що буде точніше, кримінального “общака”. Політичні партії є патронажно-клієнтальними структурами номенклатурного типу, як і більшість “громадських спілок”. Свобода слова зазнає всіляких утисків, а свобода діла існує переважно “в тіні”, як доважок до фактичної несвободи легального підприємництва.
До “старих” чинників обмеження індивідуальної свободи (бюрократія, силовики, одержавлена ідеологія) додалися численні нові і новітні: “ринково-демократичні” кримінал та інфляція, технології промивання мізків (“піар”) тощо. Почуваючись як ніколи малозначущою, людина уникає реальної свободи вибору. Вона здебільшого голосує щораз за тих самих політиків, незалежно від того, що ті практично спромоглися для неї зробити, при цьому вона легко піддається підкупові й тискові можновладців. Безсилля індивіда перед жорстокими реаліями сьогодення можна порівняти хіба що з його... небажанням змінювати щось кардинально в собі й своєму оточенні, у тому числі й усталені стереотипи мовної поведінки.
Тільки на перший погляд може здатися, що між громадянською позицією пересічного українця чи її відсутністю та його мовною орієнтацією нема якогось зв'язку. Насправді такий зв'язок є. Він хоч і непрямий, але доволі міцний і потужний. Розгляньмо лише один з аспектів громадянського виміру мовної ситуації. У країнах Балтії приїжджий часто стикається з “нерозумінням” російської мови тамтешняками. Це не лінгвістичний факт. Схоже у Словенії ставляться до сербів та хорватів, чия мова до словенської ближча, ніж російська до української. Це також не настанова владних структур. Це свідоме прагнення громадян захистити своє мовне, культурне, ментальне середовище від сторонніх впливів, які в сукупності можуть виявитися для нього руйнівними. А тепер порівняймо цю самоповажну мовну стійкість з нашою, поглянувши для гостроти узагальнень на рідну “українськомовну” Галичину. Тут десятки тисяч носіїв російської мови успішно обходяться тільки нею протягом усього життя, а відтак не бачать жодної потреби вивчати й уживати українську. Автор цих рядків почав був застосовувати прибалтійську тактику “нерозуміння” й швидко переконався в її ефективності. Однак спроби навернути до неї знайомих звелися... на жаль, лише до кількох виявів етнічного хамства, після чого все поверталося до попереднього “зручного” типу поведінки. У негромадянському суспільстві громадянська позиція не стає масовим явищем і вагомим чинником змін. Саме тому, до речі, мітингове українофільство галичан мирно сусідить із побутовою русифікацією.
Наведений приклад ілюструє й інше важливе положення: громадянське суспільство – це радше й більшою мірою стан душі нації, ніж якісь формальні структури та інституції. Тому навіть підмосковська Балтія реально була ближча до громадянського суспільства, ніж сучасна “демократична й орієнтована на Європу” Україна. Це доводить не лише мовна поведінка громадян, але й загальний стан населених пунктів, доріг, їдалень, сервісу, культури...
Мусимо визнати, що сучасний пересічний українець – носій далеко не оптимального набору чеснот, жертва постійного визиску, здирств та обманів – на якесь серйозне зусилля задля порятунку рідного слова просто не годний. Але марними є й сподівання на рятівну роль держави. Вихід – лише в поєднанні процесів громадянського становлення й мовного відродження українства. Сьогодні й у цій царині годі обійтися без наукомістких високих технологій, незнаних за класичного націоналізму минулих епох.
Дивно, але майже за півтора десятиліття “буцімто відродження” в Україні ніхто не запропонував загальної концепції цього процесу, не намітив його етапів, проміжних цілей, локальних завдань і способів розв’язку. Ми ніби сонно маримо тим, що одного чудового ранку прокинемося в такій Україні, де всі свято дотримуватимуться букви й духу 10-ї статті Конституції... Тим часом наша мова взагалі не звучить на значній частині території України, у вустах мільйонів її громадян. Найгіршим є те, що стерильними у цьому сенсі залишаються наші найбільші міста – осередки фінансового, економічного, інформаційного, інтелектуального потенціалу держави. Приміром, як свідчить народний депутат Т. Стецьків, на Донецьку, Запорізьку, Харківську й Дніпропетровську області сукупно припадає нині 2/3 виробництва загальноукраїнського ВВП, тоді як на Львівську – лише 2,8%. Якщо переважна частина валового продукту країни й далі вироблятиметься виключно в російськомовному режимі, про будь-яке відродження мови доведеться забути. Звідси випливає основне, на нашу думку, завдання найближчих років – озвучення мови у великих містах України. Адже всі переписи й опитування стало засвідчують наявність від 7 до 15% українськомовних городян навіть у таких русифікованих урбанатах, як Донецьк, Харків, Одеса! Це, безперечно, меншина, але меншина з потужним потенціалом. Скажімо, 50-тисячна українська громада міжвоєнного Львова забезпечувала дивовижний розмай національно-громадського життя – від банків до таємного університету, від наукових формувань до кримінальних структур... За найскромнішими підрахунками адептів русифікації (!), в сучасній Одесі бажають спілкуватися українською мовою близько 120 тис. мешканців міста, до яких слід додати ще 250–300 тис. співчуваючих [2]. Однак на вулицях і в громадських місцях рідне слово майже не звучить, місцеві українські організації (“Просвіта”, КУІн, Союз українок тощо) не тішаться популярністю й впливовістю, а про якісь українськомовні виробничі, комерційні, професійні, спортивні формації тут ніхто й не чув.
Дерусифікаторські змагання в таких краях варто розпочинати з соціологічних розвідок, ставлячи за мету опрацювання відомостей про місцевих носіїв української мови та про культурні орієнтації. Треба вивчити соціальне й територіальне походження цих людей, їхній розподіл за станами й верствами, дослідити звички й уподобання, причини збереження чи набуття ними української орієнтації тощо. Об'єктами особливого зацікавлення повинні бути українськомовні бізнесмени, адміністратори, інтелектуали, громадські лідери.
Тим часом гіпотетичний “центральний штаб” відродження (в Києві або деінде) мусив би узагальнити світовий і вітчизняний досвід творення дієвих, заповзятих і суспільно корисних громадських організацій (ГО). І тоді настає зоряна година для соціальних конструкторів! Вони розробляють і подають до місцевих українських осередків проекти створення українських громадських організацій нового типу (смисл цього поняття розкриємо трохи далі). Залежно від обставин та локальних потреб це можуть бути бізнес-центри, гаражні кооперативи, групи правозахисту, філателістичні гуртки, спортивні секції тощо. Але всі вони орієнтовані на задоволення потреб українськомовного населення, для всіх статутно зафіксованим є українськомовний режим діяльності та принципова неможливість жодних реорганізацій у бік російськомовності або передачі коштів та майна російськомовним структурам.
Більшість існуючих ГО є антиподами тих, які потрібні для відродження українства. Основні відмінності між ними такі: