Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Державність української мови у світлі мовної політики

Василь Лизанчук
ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
І РЕАЛЬНИЙ СТАН ЇЇ ФУНКЦІОНУВАННЯ В УКРАЇНІ

Вільна людина, її громадянський самовияв, її всебічний моральний розвиток можливі лише в національно-культурному й високодуховному середовищі, де немає місця насильству над особистістю й етнічній асиміляції. Воля здійснюється в Духові, а Дух – у національному Слові, що покликане служити порозумінню, злагоді, об’єднанню людності в самобутню спільноту, будівництву правової демократії, що вміє поставити собі на службу свою державу.
Оскільки мова є синтезом національно-державницького єства, фокусом і виразником його бачення, мовне питання виходить за суто лінгвістичні межі й набуває гострого політичного, соціального, ідеологічного характеру. Адже мова формує націю, нація будує державу, держава береже мову, бо мова – це генетичний код нації, константа державної самодостатності, самобутності, самоцінності, неповторності. Мова – це матеріалізована свідомість, яка є основою формування й утвердження морально-психологічного явища – україноцентризму, тобто погляду на світ з України крізь призму українських цінностей.
На жаль, досі українська мова в Україні не набула повноцінного функціонування. Конституційне право на свободу думки й слова служить в Україні не будівельним знаряддям для громадян української толоки, а прикриттям руйнівних дій з боку мафіозно-комуністичних промосковських сил, які завалюють наш пісенний край російськомовним чтивом, навально поширюють антиукраїнську “масову культуру” – агресивну, насильницьку, порнографічну, аморальну, примітивну, яка, розтліваючи, денаціоналізує, російщить, американізує тощо.
Дихає на ладан українська книжка. 1999 року на одну особу в Україні випущено 0,36 книжки, в Росії – 3,9, у Польщі – 9,5, у Німеччині – 12 книжок. На ринку на кожного тутешняка припадає 47 книжок російською мовою і лише одна українська.
Український друк (книжки, журнали, газети) становить 4 відсотки від загальної кількості видань країни. Майже вся решта є російськомовною. У державі, де етнічні українці становлять ? населення, на 100 корінних жителів припадає лише 7 газет рідною мовою, тоді як на 100 росіян – 54 газети російською. На ятках 99% преси і книжок – колоніальною мовою.
Державна програма українського книговидання, підтримки українськомовної преси так і не була профінансована. Натомість українська книжка в Україні безжально оподатковується. І це тоді, коли в Росії вже п’ятий рік діє Федеральний закон про державну підтримку книговидання й засобів масової інформації, відповідно від податку на додану вартість звільнено весь технологічний процес, зв’язаний з випуском книжок, усі підприємства й організації, що мають до цього відношення. Крім того, вони частково звільнені від податку на прибуток, від мита на ввезення зарубіжного обладнання, матеріалів тощо. У більшості міст Росії видавництва не сплачують місцевих податків, мають пільги на комунальні послуги.
У Росії, Білорусі, Франції та інших європейських країнах поліграфія має найбільші пільги. Там розуміють, що книжка – це основа духовності нації, отже, і міцної держави. Крім того, здешевлена книжка – джерело величезних прибутків. Податковий тиск на видавничу галузь (удвічі більший, ніж в Росії) веде до значних політичних, культурних, духовних, морально-психологічних втрат. При цьому забувається, що убогий національним духом не може бути багатим.
Залучення Міністерством освіти й науки України російських видавництв до виготовлення за їхні кошти підручників і посібників для українських шкіл є грубою політичною помилкою. Це означає тотальну колонізацію книжкового ринку України російською книжкою і передачу дитячого населення – найчутливішого до сприйняття будь-якої ідеології – під вплив інформаційного середовища Росії.
Реваншисти будь-що намагаються налаштувати людність України на політичну хвилю російської держави, удаючися до різноманітних методів російщення. До них належить нав’язування українцям чужих ідеалів та інтересів, чужого менталітету й цінностей, чужих звичаїв і поведінкових традицій. Здійснюється агресія інформаційна, аксіологічна й культурна. Усі дії україножерів спрямовані на те, щоб ми остаточно позбулися своєї мови, вдачі, моралі, культури, духовності.
Активно й підступно працює проти України так звана УПЦ Московського патріархату, яка всілякими способами насаджує російське духовно-культурне середовище, знищуючи українське. Вона втілює шовіністичну ідеологію Г. Федотова щодо утвердження самосвідомості українців як особливої форми російської свідомості. Захист інтересів цього патріархату рівнозначний захисту імперських інтересів Росії. Сама назва УПЦ (МП) є лише сутаною, в якій ховається гола РПЦ.
УПЦ (МП) виконує в Україні політичне замовлення Москви, про що свідчать численні факти й документи. Одна з листівок УПЦ (МП), поширюваних у Печерській лаврі, закликає православних мовою Москви до “невідкладного загального покаяння”. У чому? Виявляється, у зраді цареві й самодержавству, бо це “головна причина всіх бід народу Росії в минулому і тепер” [1]. Що ж, кайся Росіє за те, що вважаєш своїм гріхом, хто ж тут в Україні цьому заважає? Час якраз вимагає покаятися за поневолення і зросійщення України. Проте листівку робили загарбники-спецпропагандисти, бо закликає вона якраз “каятися про розвал Росії і відокремлення України – тіла Христового Російської Православної Церкви”. І молитися “за з’єднання України з Росією”. Очевидним фактом є втручання у наші внутрішні справи, посягання на суверенітет країни і державність народу. Хіба таке безцеремонне чуже рильце в політичному пушку не підпадає під дію карного кодексу?
Патріарх Московський Алексій ІІ 19 лютого 1999 року, відповідаючи на привітання з нагоди свого 70-річчя, підкреслив, що його церква завжди “захищала і буде захищати інтереси Російської держави”. Безперечно, у коло цих інтересів входить насамперед Україна. РПЦ через УПЦ (МП) володіє неабиякими багатствами в Україні, серед них 7911 церков, 140 монастирів, з яких значна частина з допомогою офіційної влади була свого часу насильно відібрана у греко-католиків та автокефалів. “Чи збирається Московський патріархат віддати ці багатства їхнім справжнім власникам, тобто українському народові? – запитує у газеті Тимофій Бордуляк. – Сумнівно, тим паче, що УПЦ (МП) здобула особливу прихильність нинішнього Президента України та його дружини. Хто може сьогодні заперечити, що УПЦ (МП) не виконує активної ролі п’ятої колони в Україні, продовжуючи політику російщення? Чи, може, в існуючих 7 духовних семінаріях, духовній академії, 29 церковних училищах, 20 регентських школах і 5000 церковно-парафіяльних школах навчання відбувається українською мовою? Може, там виховуються священики, регенти й молодь узагалі в дусі українського патріотизму, в дусі любові до України, чи, може, їм розповідають, яку Голгофу українському народові чинив “старший” брат упродовж століть? Можливо, УПЦ (МП) скасувала анафему гетьману І. Мазепі або ініціювала таку акцію в Московському патріархаті? Про таке ніхто не чув” [2].
Розчинення нації в іншій нації починається саме з мовної асиміляції. Відродження нації теж починається з мови. Мовна свідомість народу – це ознака його самовідчуття. Кожна мова, за думкою В. Гумбольдта, є “живий організм”, який неодмінно зосереджує духовну енергію народу і зберігає у такий спосіб “індивідуальне національне буття”. “Рідна мова – це найважливіша основа, на ній зростає духовно й культурно кожний народ, – підкреслював Іван Огієнко [3].
Академік Іван Дзюба привертає увагу до нового явища: традиційно зневажливе ставлення до української мови як до сільської змінилося ставленням до неї як до знаку політичної українськості. На неї переносять усі негаразди, викликані жахливим економічним становищем, вона грє роль подразника для невдоволених мас. Натомість російська мова стає знаком соціального протесту проти безладу в країні й зубожіння народу. Такі хитрі зміщення відбулися зовсім не стихійно, у тому простежується цілеспрямована стратегія новітніх зросійщувачів, які будь-що намагаються повернути Україну в лоно Росії.
Імперкадет П. Мілюков колись говорив: “Чим довше в Україні пануватиме безладдя, тим легше буде її знову прилучити до Росії”. У нову добу незмінними залишилися прагнення великодержавників, які діють за принципом: чим менше української мови, тим менше самої України і тим більше Росії, яка Україну поглинає. Доморощені реваншисти солідарні з іноземними у спробі реанімувати імперію з однією мовою, культурою, духовністю, зрозуміло, – російською, точніше квазіросійською. Тому так брутально ведеться наступ на українську мову як один з основних елементів, що зміцнюють націю й державу, наповнюють їх добротворчою енергією.
Надання в Україні колоніальній іноземній мові статусу офіційної в сучасних умовах упослідження мови тутешньої означало б подальше звуження соціально важливих функцій останньої – комунікативної, експресивної, ідентифікаційної, гносеологічної, мислетворчої, естетичної, культуроносної, номінативної тощо. “Яка перспектива, – питає Ю. Гнаткевич, – є цивілізованішою й справедливішою: проголосити державність російської мови й знищити завдяки тому паростки відродження мови української чи підняти пасивний рівень володіння українською мовою нині російськомовними до активного рівня й зробити їх завдяки тому двомовними? Не забудьмо, що йдеться про володіння українською мовою в Українській державі” [4]. Зрозуміло, що опанування всіма громадянами України мови свого громадянства є необхідною і нагальною умовою для того, щоб Україна існувала як спільнота і незалежна держава.
Зокрема російськомовні українці не є однорідною масою. Серед них чимало українських патріотів. Інші щойно вийшли на дорогу до українства. Є ще просто лояльні до Української держави і мови рідного краю. Отже, їм усім треба допомогти відчути, зрозуміти, побачити реальну потребу в українській мові. А передусім – потребу віддавати своїх дітей, онуків і правнуків до українських шкіл.
Слід створити такі умови, щоб знати українську мову, говорити нею, активно поширювати її було вигідно всім громадянам України. Це, власне, і є державотворчістю. Адже багато людей знає українську мову, але нею не послуговується. Треба зробити так, щоб питома мова країни стала знаряддям здобуття знань, морально-психологічного, соціального, професійного самоутвердження, засобом просування по службі.
Як відомо, є пасивний (рецептивний) рівень знання мови, коли людина вміє з розумінням читати й слухати, та активний (репродуктивний) рівень, коли людина вміє вільно розмовляти й спілкуватися. Рівень знання мови залежить здебільшого від мовної практики. За умов відповідного тренування пасивний рівень досить легко переходить в активний.
Якби цієї психолого-педагогічної засади в утвердженні державної мови дотримувалися Президент, депутати Верховної Ради, керівники й працівники владних структур, службовці всіх рівнів, то українська мова безболісно, природно, без затрат жодної копійки набувала б престижності, авторитетності, ставала б перспективною і життєво необхідною усім національним меншинам, які живуть на споконвіку гостинній українській землі. Це духовно й культурно збагатило б кожну людину, наше суспільство. Проте чимало державних зверхників, зокрема депутатів, не дотримуються 10-ї статті Конституції України про державність української мови. Нехтування української мови в Україні є такою собі беззбройною, морально-психологічною окупацією її теренів чужими чиновниками, що засіли в установах владних структур. Останнім часом вони узялися пропагувати запліснявілу шовіністичну тезу, логічні складники якої геть не тримаються купи. Мовляв, той, хто визнає українців за окрему націю, заперечує їхню належність до російського народу. Хто каже, що природною мовою України є українська, той заперечує національно-духовне значення для українців російської мови. А далі продовжують втовкмачувати в свідомість українців і росіян, що вони є одним народом, що російська і українська культури – одне явище, бо... етнографічно все українське є лише частинкою великоросійського. Тому, мовляв, дбаймо лише про все російське – нема потреби берегти і розвивати українську мову й культуру...
Російська мова насаджується в багатьох дошкільних і навчальних закладах і сиротинцях. Згадаймо, що сиротинці ще недавно були дуже важливими центрами виховання “істинних інтернаціоналістів”, фанатів московсько-комуністичної імперії. Чи виростуть у теперішніх сиротинцях українські патріоти, якщо їх виховують чужоземною мовою, навчають за старими підручниками, якщо там панує російський дух? Навіть дружина Президента Л. Кучма, відвідуючи українські сиротинці й допомагаючи їм, здебільшого розмовляє з дітьми російською мовою. Отже, про що б вона не говорила, вона говорить про те, що знати, шанувати, і плекати державну мову, послуговуватися нею – необов’язково. Але ж відомо: щоб дитина успадкувала духовність і спосіб мислення свого народу, її треба виховувати саме рідною мовою. Не можна виховати повноцінного поляка англійською мовою, так само й духовно багатого українського патріота – мовою російською. Рідна мова формує погляди на світ, визначає взаємини між людьми. У ній сконцентровано світогляд народу, набутий досвідом багатьох поколінь.
Наші армія і флот мають чимало справжніх патріотів, відданих синів Батьківщини. Але мені не раз доводилося попадати в ситуацію, коли офіцери чи генерали зі мною розмовляють по-українському, а між собою чи з рядовими вояками – лише по-російському. Письменник Василь Захарченко звертає увагу на те, що у нашому війську “переважає російськомовне спілкування на найвищих лайливих регістрах, де нерідко є виражена антиукраїнська, антидержавницька позиція того чи іншого офіцера, через руки якого проходять десятки наших юнаків. Якщо їм удалося в селі проскочити лещата зросійщення, у дитсадку, у школі, то тут, в армії, цей офіцер таки перейняв (як кажуть сьогодні – “дістав”) їх і тепер ламає молоді душі, сіє зневіру в українській ідеї державотворення, культивує роздвоєність” [5].
Київська військово-картографічна фабрика видала “Топографические карты”. Власне, заплановано видати 286 місцевих карт усієї України. Доктор сільськогосподарських наук, професор Чернігівського державного інституту економіки та управління Віктор Канівець розповів: “Планували з викладачами використати придбані карти для навчальних занять із студентами факультету землевпорядкування та земельного кадастру. Та були дуже здивовані й обурені, що державна військово-картографічна фабрика на десятому році незалежності не тільки не спромоглася подати назви населених пунктів, річок українською мовою, а й у супровідній історичній довідці нічого не згадала про героїв козацької доби, видатних місцевих церковних ієрархів, діячів-державників Гетьманщини. Натомість редактори цього видання не забули сказати про (далі цитати перекладено з рос. – ред.) “видатних радянських військових діячів”, “героїв громадянської війни”, про те, що “лише після історичного возз’єднання України з Росією на Чернігівщині сталися значні зміни”, за якими знову “після перемоги Жовтня сталися великі зміни”. Виявляється, “Великий Жовтень приніс нове життя старому Чернігову”! Але ж ми знаємо, як після 1917 року в місті руйнували церкви, виганяли черниць із монастирів…” [6].
На жаль, немає такої життєвої сфери в Україні, де б не продовжували зросійщувати українців. Нехтує чинне мовне законодавство приватний бізнес України, орієнтуючись лише на російську та англійську мови. Російськомовним залишається український спорт, що також завдає величезної шкоди авторитетові української мови. Дуже повільно впроваджується українська мова у судочинстві, силових структурах. Переважна більшість державних керівників і чиновників усіх рівнів на сході й півдні країни не вважає своїм службовим обов’язком розширювати сферу застосування державної мови, не вживає її у своїй роботі або й не володіє нею.
Більшість важливих секторів суспільного життя, насамперед діловодство, наука, техніка майже не забезпечені словниками, довідниками, програмами. Мовою комунікацій в Україні є російська, а в системі комп’ютерних комунікацій переважає англійська. Це також загрожує тотальним і повним заполоненням України чужоземною інформацією. Нашу молодь, яка могла б стати беззастережним носієм української мови у своїй державі, такі обставини змушують опановувати чужі мови, і вона далі перебуває під впливом чужої інформаційної навали.
Значним гальмом на шляху утвердження державної мови є регіональна гуманітарна політика, яка заморожує так звану “історичну реальність”. Зокрема наша освіта продовжує насильне зросійщення, усуваючися від ідеї мовної консолідації України на засадах порозуміння й інтеграції регіонів.
Можна повчитися у демократичної Франції, як треба дбати про мову титульної нації. 4 серпня 1994 року Національні збори й Сенат Франції ухвалили закон №94-665, який підписали президент, прем’єр-міністр і всі міністри країни. У ньому держава, створена одним з авангардних етносів сучасності, нагадує знову й знову: “Французька мова як державна мова, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності й національного надбання Франції… Знання французької мови і двох інших входить до основної мети навчання”. За порушення цього закону накладається штраф у сумі 9000 американських доларів або шість місяців ув’язнення. Ось як у добу інтеграції, “спільних просторів”, спільних ринків, глобалізаційних процесів тощо повинен утверджувати свою національну самобутність, національну освіту, державну мову народ, якщо він вважає себе цивілізованим. Французи нагадують давню, але невмирущу, націєтворчу істину: щоб з нацією рахувалися інші, їй потрібна розвинута самоповага.
Останнім часом у польській мові з’вилося чимало англіцизмів. Це занепокоїло громадськість і сейм ухвалив закон, згідно з яким за забруднення мови англіцизмами або іншими термінами чужого походження з винних можуть стягнути штраф до 30 тис. доларів. Відтепер у Польщі, як і у Франції, офіційне вживання кожного іншомовного слова контролюватиме спеціальна комісія з 30 мовознавців.
Антуан Мейє підкреслював, що “боротьба за мову є символом боротьби за владу”. В Україні точиться гостра боротьба між ударним загоном антидержавницьких сил і національно свідомим ядром української нації, куди входять також громадяни від національних меншин, свідомі того, що незалежну державу можна побудувати шляхом утвердження самоцінної і питомої української мови, а не шляхом насадження “особливої форми російської свідомости”. Українська держава не ставить метою асиміляції своїх етнічних меншин. Вона створює їм належні умови для збереження своєї мови, культури, духовности. Вона робить усе можливе, щоб залишалися самими собою росіяни, євреї, вірмени, поляки, угорці, румуни, болгари, греки, представники інших етносів, які живуть на гостинній українській землі. При цьому не відгороджується китайським муром від Росії, не вдається до приниження чи нехтування російської мови й культури. Україна встає з колін, відроджуючи понищене, те, у чому полягає саме її єство, – свій голос, свою культуру, свої духовні цінності, своє право бути Україною.

1. Кривенко Г. Немає нічого потаємного, що не стало би явним. // Молодь України, 5 листопада 1998 р.
2. За вільну Україну, 25 лютого 1999 р.
3. Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. – Львів, 2001, с. 12.
4. Гнаткевич Ю. Двомовність як проблема двозначна // Літературна Україна, 22 жовтня 1998 р.
5. Захарченко В. “Вітчизни просимо, як подання” // Літературна Україна, 20 лютого 1997 р.
6. Павленко С. Топографічні “грибки” // Голос України, 26 червня 2001 р.