Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

До правописної дискусії

Роман Черніга
ПРОБЛЕМА ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЗМІН ДО УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ
ЯК ПРОЯВ МОВНОГО КОНФЛІКТУ

Кожна мова запозичує чужоземні слова. Це об’єктивний процес, що виявляється більшою чи меншою мірою. Не оминає він і української мови. Але його необхідно контролювати, щоб мова зберігала свою цілісність і не перетворилася на таку собі суміш різних мов – англійської, німецької, російської та інших. До проголошення державної незалежності ця проблема розв’язувалася краще. Українська мова поповнювалася чужоземними неросійськими запозиченнями лише за посередництвом російської, а оскільки ми жили за залізною інформаційною стіною, то таких було не занадто багато. В основному відбувалася лише поступова русифікація української мови через постійний приплив русизмів. Така шовкова русифікація й сьогодні добряче дошкуляє, проте нині вона супроводжується ще й новітньою проблемою – навалою чужоземних запозичень у нашу мову та пов’язаною з нею нагальною потребою змін у чинному правописі. Останнім часом щодо суті цих змін спадлахнула гостра полеміка, до того ж, з яскравим політичним підґрунтям.
Відтоді, як припинилась інформаційна блокада, в українську мову ринула сила-силенна англійських, німецьких, французьких слів. Цей неконтрольований процес без відповідної законодавчої бази зупинити неможливо. Становище суттєво ускладнюється ще й украй низьким рівнем знань мови працівниками наших ЗМІ. Маючи вкрай бідний запас питомих українських слів, журналісти без усякої міри насичують своє мовлення безликими кальками зі слів чужомовних. За якихось п’ять останніх років англіцизми заполонили нашу мову попри те, що мають повноцінні українські відповідники: імідж – образ, кілер – убивця, рекетир – здирник, овертайм – додатковий час, дистрибютор – розповсюджувач, мас-медіа – ЗМІ тощо. Часто це набуває просто одіозного вигляду. Приклад: ще за часів СРСР в українську прийшло слово диспетчер, зокрема для назви гравця-розігрувача спортивної команди. Але теперішні коментатори не вдовольнилися безпідставним вилученням слова розігрувач, а, привчивши слух болільника до диспетчера замінили вже і його на новіше запозичення плеймейкер. Така ж історія з низкою інших слів, коли давні запозичення, скажімо, з німецької чи французької, замінюють новими, тепер уже з англійської, насильно пхаючи їх в українську мову (контора – офіс, шпиталь – госпіталь, гастроном-супермаркет).
До речі, щодо найновішого запозичення – дефолту (пригадаймо, що ще два-три роки тому ми й не знали, що є таке слово!). Якщо одним питомим українським словом його не передати, то треба писати дифолт, а не дефолт (достатньо заглянути у будь-який словник англійської мови, щоб у цьому переконатися). Хоч елементарна національна самоповага підказує, що “великі” знавці англійської мови замість насаджування нашій мові перекрученого і штучного англійського слова мали би вживати словосполучення “невиплата боргів” чи “невиконання зобов’язань”.
У проблемі запозичення чужоземних слів є, з одного боку, чисто науково-прикладний аспект (не всі питання унормовані чинним правописом), а з другого – мовне безкультур’я і елементарне незнання української мови працівниками ЗМІ.
Взірцем того, як розв’язувати цю проблему, є Польща. У польській мові усталилася традиція заміняти будь-які нові чужоземні слова на польські відповідники. Скажімо, в галузі фізико-математичних наук ця традиція вже нараховує понад сотню років, і давно ніхто не дивується, що навіть такого поширеного в науковій літературі слова як інтеграл там нема, а є польський відповідник.
Успішно протистоять поляки і навалі слів-кальок з англійської в галузі новітніх інформаційних технологій, при комп’ютеризації всіх сфер виробництва й обслуговування. Наприклад, там повністю перекладено польською мовою основні програмні продукти всесвітнього гіганта “Майкрософт”. Переклад зроблено не за допомогою слів-кальок з англійської мови, як у поширених в Україні російськомовних версіях тих самих програм, а з одночасним запровадженням питомо польської комп’ютерної термінології (наприклад, відоме слово файл має польський відповідник).
В автомобільній галузі майже кожному оригінальному терміну з німецької або англійської теж знайдено питомий польський відповідник. На моє переконання, в умовах інформаційної революції, яку нині переживає людство, поляки (до речі, як і французи) знайшли єдиний правильний вихід, що дає реальні шанси врятувати свою мову, а отже, і зберегти національну ідентичність. Їхній досвід слід ретельно вивчити, щоб усе цінне перенести на український ґрунт. Тут потрібні значна кількість фахівців і відповідна фінансова підтримка.
Проте в украй насиченому інформаційному просторі ми часто змушені вдаватися до лексичних позичок. Це перш за все стосується власних назв та імен. Кожного дня події приносять нові прізвища, назви міст, річок, гір тощо. Деякі з них є словами-одноденками, але ж частина надовго осідає в нашій мові. Наприклад, доки Ґергард Шрьодер (Gerhard Schroder) не був канцлером Німеччини, доти ми могли й не перейматися написанням його імені та прізвища. Та ось доля вивела його на олімп світової політики щонайменше на чотири роки. Але наші ЗМІ вимовляють та пишуть ці два слова по-різному: Герхард Шредер, Герхард Шрьодер, Ґерхард Шродер, Ґергард Шрьодер. Першим варіантом найчастіше послуговуються офіційні ЗМІ, хоч він найдальший від німецького звучання, останній – найближчий до німецької вимови, однак його вживають лише поодинокі видання. Наш чинний правопис сприяє таким розбіжностям, оскільки правила передачі чужоземних слів у ньому висвітлені недостатньо та неоднозначно. Скажімо, параграф 87 пропонує передавати латинські приголосні G та Н літерою Г. Диво дивне, а не правило! По-перше, в англійській та німецькій G та Н позначають зовсім різні звуки, по-друге, навіщо було докладати величезних зусиль до відновлення в нашій абетці “репресованої” літери Ґ, забуваючи при цьому з’ясувати, що саме ця літера відповідає латинській G. Невже окрема літера в абетці нам потрібна лише для того, щоб вживати її в кількох десятках слів?! Відомо, що такі слова, як ґедзь, ґринджоли, ґава, переважно трапляються в художній літературі, а не в реальному мовленні. Такий підхід лише утверджує пересічного обивателя в думці, що “ці українські” письменники придумали літеру спеціально для себе, а нещасних діток примушують її вивчати в школі.
Нехтуючи літерою Ґ, дехто доходить заледве не до скандалу. Наприклад, прізвище колишнього віце-президента США звучить як Ґор, а не Гор, котре нам наполегливо нав’язували ЗМІ. Річ у тім, що такого спотворення тут ніяк не можна допускати, бо “гор” (whore) – це повія в перекладі з англійської. Виходить, що наші ЗМІ чотири роки фактично ображали віце-президента США, непристойно перекручуючи його прізвище, а відома назва “комісія Кучма-Гор” звучала аж надто інтригуюче. З цього погляду, маємо лише радіти, що Ґор не став президентом США, бо, мабуть, дійшло б до офіційних нот протесту...
Варто наголосити також на тому, що недосконале правило веде до того, що літера Н в англійських та німецьких словах продовжує передаватися літерою Х, а не Г (автоХауз, секондХенд, Хельмут Коль, Хіларі Клінтон замість автогауз, секондгенд, Гельмут Коль, Гіларі Клинтон). Особливо це дивно у випадку передачі українською німецьких і скандинавських прізвищ та міст. Давні запозичення Гердер, Гейне (точніше Гайне), Гітлер, Гільберт, Гамбург (точніше Гамбурґ ) звучать так, як у мові-донорі, а вже нові запозичення перекручуються: Хітцфельд і Бірхоф (відомі німецькі тренер і футболіст), Хельсинки і Хайдельберг – замість Гітцфельд і Біргоф, Гельсінкі і Гайдельберґ. Очевидно, що це є прояв шовкової русифікації, адже в російській мові немає аналога звукові, який позначає літера Н у багатьох романських і германських мовах, а тому росіяни мають вічну проблему, передаючи “на смак”, без жодного чіткого правила в одних словах літеру H літерою Г, а в інших – літерою Х. Ми ж це мавпуємо, попри те, що маємо три літери – Ґ, Г, Х, які є повноцінними відповідниками звуків, позначуваних відповідно літерами G, H, CH в німецькій та деяких інших мовах. До речі, через те, що звук, який ми передаємо літерою Х, узагалі не притаманний носіям англійської мови, то вони, щоб його передати, придумали спеціальне буквосполучення KH. Зокрема, Харків – це Kharkiv,але аж ніяк не Harkiv (і, звичайно ж, не Kharkov).
Отже, існує нагальна потреба чітко встановити в правописі, що латинській літері G відповідає українська Ґ, a літері H – наша Г. Тоді ми врешті-решт позбавимося таких нісенітниць, коли, наприклад, перший склад прізвищ чи не видатніших німецьких митців Гете, Гердера і Гейне вимовляємо однаковісінько, а в оригіналі він звучить зовсім по-різному – Ґоете (Goethe), Гердер (Herder) і Гайне (Heine).
Також чекає на виправлення ще один явний недолік чинного правопису – передача так званих німецьких (шведських, норвезьких тощо) “умляутів”, тобто звуків, позначених латинськими літерами U, O, A з двома крапками згори. Слід наголосити, що в українській мові ці звуки не мають відповідників. З другого боку, написання та вимова цих літер у німецькій мові еквівалентна відповідно буквосполученням UЕ, OЕ, AЕ. Наприклад, у мережі Інтернет часто літери з “умляутами” замінюються відповідними буквосполученнями. Враховуючи це, природним і логічним виходом було б писати українською відповідно УЕ, ОЕ, АЕ, тобто використати підхід самих же німців, а також шведів, данців, норвежців. Згадане вище прізвище канцлера набуло б вигляду Шроедер, і будь-хто, хто вивчав і чув Hochdeutsch – літературну німецьку мову – підтвердить, що це набагато ближче до оригінального звучання, ніж Шредер, Шродер чи навіть Шрьодер.
Очевидно, що чинний український правопис тут підігнано під російський. Росіяни пішли логічним шляхом, замінюючи ледве пом’якшені вище згадані німецькі звуки на типові для себе цілком м’які, пишучи відповідно Ю, Ё, Е. Це найкращий вихід у їхньому становищі, але ми сліпо це перейняли, відкинувши лише дві крапки над Ё. Можна ще пояснити, звідки беруться подібні кальки у наших малограмотних журналістів, але як таке могли допустити укладачі правопису? Краще вже писати Шрьодер чи Шрьодінґер (це один із найвидатніших фізиків ХХ сторіччя), а не Шредер чи Шредінгер, як це рекомендує чинний правопис.
Автори нової редакції українського правопису намагалися якнайповніше розглянути саме новітні проблеми написання чужоземних слів, які заполонили нашу мову за останнє десятиріччя. Більшість змін запропоновано, щоб відчутно зменшити кількість нісенітниць та суперечностей у написанні насамперед власних імен та географічних назв, приклади яких наведено вище. Зокрема, у коментарях до нової редакції директор Інституту української мови НАНУ В. Німчук пише: “Повне повернення України в європейський культурний ареал, поновлення безпосередніх контактів української мови з західноєвропейськими врешті-решт допоможе новим поколінням вживати h і g в запозиченнях відповідно до вживання їхнього у мовах-донорах запозичень. На відміну від російської та південнослов’янських, українська мова, як і романські, германські та багато інших мов, має окремі фонеми Г і Ґ. Ця риса, а також твердість приголосних перед Е та И, зближує звукову систему української мови із системами західноєвропейських”.
Проте в обговорення змін на його завершальній стадії нахабно втрутилися російськомовні ЗМІ, яким, на перший погляд, і діла нема до українського правопису. Насправді ж не всунути свого носа в чужу юшку вони не могли, бо чим ближча Україна до Європи в будь-якому, навіть незначному, питанні, – а питання мови російськомовні ЗМІ завжди лицемірно трактують як несуттєве, – тим далі вона від Росії. З подачі цих ЗМІ та деяких русофілів із середовища наших гуманітаріїв (як-от академік П. Толочко) в дискусію втягнуто й державно-політичні сили, міністрів і навіть Президента, більшість з яких без папірця не здатна виголосити літературною українською мовою й двох десятків речень. Все сталося, як за часів “світлого” комуністичного минулого, коли вважали, що будь-яка доярка може керувати державою, а це означало і давати вказівки фахівцям, як писати по-українському. Врешті-решт на численні “прохання трудящих” Президент дав доручення Кабміну відкласти внесення змін до правопису до наступного року. Очевидно, що таке відкладення не має жодного фахового підґрунтя, а є суто політичним рішенням у руслі всебічного зближення з Росією, яке однозначно домінує після відомого касетного скандалу.
Проте ніякий, навіть ідеальний, правопис не змінить становища нашої мови на краще, якщо навіть державні ЗМІ (газети “Голос України” та “Урядовий кур’єр”) удають, що літери Ґ нема в українському правописі. Це ж стосується і наймасовішої українськомовної газети “Сільські вісті” та найпопулярнішої молодіжної газети “Україна молода”. Дивно виходить: на реабілітацію літери Ґ не вистачило десяти років (її відновлено у виданні “Українського правопису” 1990 року), а запозичення з чужих мов знаходять собі місце на шпальтах газет миттєво і без жодної аргументації.
Відомо, який вплив на свідомість сучасника мають радіо й телебачення. Очевидно, що на державних каналах конче необхідні підрозділи з досвідчених мовознавців. Вони – на основі правопису, словників та обізнаності з трьома-чотирма мовами, якими надходить левова частка інформації, – повинні були б скласти й надалі постійно доповнювати перелік українських відповідників основним найновішим запозиченям. Вони ж мали б давати українськомовні переліки уніфікованих чужоземних власних назв та імен, щоб їх вимовляли та писали наближено до оригіналу, а не як кому заманеться.
На жаль, ще й досі масовий приплив запозичень в українську мову йде через російську. Це означає, що шовкова русифікація не просто триває – її підтримує і заохочує українська влада, про що свідчать призначення на високі державні посади осіб, які не здатні розмовляти зі своїми підлеглими державною мовою, та нескінченна епопея зі змінами до правопису. За роки незалежності новоявлена українська еліта так і не спромоглася закарбувати у своїй і масовій свідомості українців те, що мова – це щось значно більше, ніж просто засіб спілкування. Зокрема те, що мова – це й певний спосіб мислення та світосприйняття (чи не тому всі стандартні написи кількома мовами в країнах Західної Європи, які розраховані на чужоземних туристів, при дослівному перекладі не збігаються), і спосіб відчуття спільного етнічного походження (чи не тому італійські вболівальники горланять на стадіонах італійських пісень та вигукують гасла італійською, а наші переробляють російські пісеньки на хохляцькі частівки й вряди-годи вигукують “Бєй москалєй”?), і прояв національної психології (ми так хочемо з усіма жити душа в душу, що навіть у гімні співаємо “згинуть наші воріженьки”, а німці горланять без жодних умовностей “Deutschland uber alles”, тобто “Німеччина понад усе”). А головне за наших умов те, що мова – це незамінний чинник консолідації народу на будівництво нової України, засіб убезпечити народ від розчиненя і небуття.