Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

До правописної дискусії

Олександра Захарків
ЧИ ПОТРЕБУЄ РЕФОРМИ ЧИННИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС?

Колонізатор, асимілюючи підлеглий народ, безжально, послідовно, методично руйнує духовну основу нації – мову, стирає, затушовує самобутні яскраві риси, а де цього зробити неможливо, – принижує, висміює національні ознаки мови. Така доля спіткала українську мову, одну з найдавніших і найбагатших мов світу, а вона ж виявилася такою сильною і живучою, що досі вражає чужинців своєю мелодійністю та неповторністю. Мовне обличчя навіть зі слідами насильства не втратило краси. Але ж наша мова не мала б уже бути невільницею. Треба зняти зашморг із шиї – і це обличчя знову сповниться власною гідністю та поверне собі колишню вроду. Нинішній правопис і є отим зашморгом, який спотворює тіло нашої мови, є тими чужинецькими путами, кайданами, брязкіт яких глушить живий голос мови.
Хто ініціятор змін в Українському правописі? Чи на часі ці зміни? Чи взагалі потрібна реформа правопису? Навіщо міняти, якщо ми вже звикли до чинного правопису? Такі питання й подібні до них нині сколихнули українське суспільство і збудили до дискусії мало не всіх, – незалежно від віку й роду діяльности. Прикро, що ці суперечки з приводу правопису, далеко не завжди фахові, лише заплутують справу, дезорієнтують громадськість. Доводилося читати й чути примітивні, дилетантські вислови й навіть зумисне перекручування фактів у ЗМІ.
Хто ж незадоволений реформою правопису? Роздратовані голоси подають передовсім “білінгви”, які не знають української мови, принципово нею не розмовляють і не пишуть, до того ж прагнуть юридичного узаконення свого права не володіти державною мовою, тобто мріють про узаконену власну російську одномовність, котру облудно називають двомовністю. Апологети цієї фарисейської “теорії”, які здатні розмовляти однією, єдиною мовою й другої не визнають, тільки удають, що вони буцімто за двомовність. Деякі з них свою позицію можуть час від часу формулювати й по-українськи, бо ж мають українське коріння, українські прізвища. Молода журналістка на ймення Оксана Корж (Марченко) висловлює з телеекрана подив та обурення, мовляв, скільки там ще залишилося тих українців, які розмовляють по-українськи, хіба що двадцять мільйонів, то для кого ж заходилися реформатори творити новий правопис? Археолог, апологет двомовности й “триспальної колиски” віце-президент НАН України Петро Толочко, виявляючи своє повне невігластво, агресивно затюкує в полеміці на СТБ авторитетного мовознавця і фахівція з правопису. У брудних кирзаках лізе з повчаннями до нашої світлиці Є. Якунов у статті під претензійною назвою “Орфографія, сестра аборту” в російськомовних “Київських відомостях” від 24 квітня 2001 року...
Дивно, але навіть деякі патріотично налаштовані громадяни, серед яких є авторитетні вчені, щоправда, нефілологи, вважають, що реформувати український правопис не на часі. Чому не на часі? Адже ми, Богу дякувати, не на війні, а навіть у воєнні роки ті, що в руках не тримали зброї, робили щось корисне, те, що вміли робити. Як на мене, не на часі зволікати з реформою, відкладати її та пасивно, флегматично миритися з тим, як покалічено, спотворено твою рідну мову.
Дехто заявляє, що укладачі нової редакції правопису хочуть міняти “прекрасну українську мову, мову Шевченка на канадсько-галицький діалект”. Ці думки базуються, напевно, на тому, що українська еміграція не хотіла (не мусила) приймати зросійщеного правопису 30-х років і послуговувалася та й досі послуговується правописом 1927 року, укладеним, до речі, не в Галичині й не в Канаді, а в Харкові. Цікаво було б знати, що ж галицького знайшли опоненти в проєкті нового правопису. М’якість л (ль) справді більше виявлена на західноукраїнських теренах, але ж тієї риси не пропонують відновлювати в правописі – блузка, лампа з твердим л залишиться на радість опонентам, а галичани та емігранти з цим примиряться, адже треба йти на певні компроміси задля єдности, соборности. Запропоновані зміни до правопису не стосуються реґіональних мовних особливостей – це питомі загальноукраїнські риси, яких нас позбавлено в період насильного російщення. Міти (не міфи) знаходимо в Зерова й Рильського; -и в родовому відмінку однини іменників III і IV відмін (благодати, вісти, злости, соли, сповіди, імени), и на початку слова (ирій) – у Котляревського, Шевченка, Грінченка й по всій Україні; ія (не іа) в середині слова (василіянин, грубіян, маніяк, Маркіян, парафіяльний) є нормою сучасної української літературної мови.
Навіть серед ерудованих лінгвістів є особи, яких задовольняють покручі тат (на взірець пап), проект (із російською ортоепічною структурою), слова англійського походження, писані по-російськи – з літерою х на місці h... Що найдивніше – колеги не хочуть усього цього виправляти... з патріотичних міркувань, бо їх, мовляв, хвилюють серйозніші проблеми: сама мова гине, її треба рятувати, а не реформувати правопис. Але ж від нашої бездіяльности мовна ситуація в Україні не зміниться на краще. Радше, навпаки. То робімо бодай те, що нам під силу – ні археолог П. Толочко, ні Президент, ні журналісти цього за нас не зроблять.
В Україні мільйони свідомих громадян мають дітей, що ходять до школи. І ці діти мають право навчатися писати з українського правопису, який базується на науковому ґрунті, вони ж змушені вчитися з чинного радянського правопису, який кишить помилками, непослідовностями й покручами, котрих у минулому не дозволено було виправляти. Тепер уже начебто часи змінилися, і професійний обов'язок мовознавців – навести у правописі лад.
Правопис, або ортографія, – це галузь науки на ймення мовознавство, або лінгвістика. Відповідати на запитання – потрібна чи не потрібна реформа чинного правопису – мають фахівці. Компетентний висновок може зробити не кожен випускник філологічного факультету, бо один сильний у стилістиці, другий – у філософії мови, третій – у методиці викладання, четвертий – у синтаксисі... Так само не кожен випускник біологічного факультету знається на якійсь вузькій галузі зоології, якщо сферою його наукових інтересів, скажімо, є ботаніка. Отже, лінгвістичні проблеми не слід було виносити на всенародне обговорення. Якби цьому обговоренню передували науково-популярні виступи фахівців у ЗМІ, то люди б усе зрозуміли й реагували цілком инакше. А сталося навпаки: некомпетентні й непорядні особи вигадували нісенітниці й дезорієнтували та лякали телеглядачів і радіослухачів.
І. Спробую заспокоїти розгублених осіб і пояснити, чому не слід боятися змін у правописі.
1. Громадяни, які нині ще недобре володіють українською мовою, але хочуть оволодіти нею, бо розуміють вагу державної мови, побоюються, що зміни в правописі – це зміна мови й що реформа правопису ускладнить їм вивчення української мови. Мова – це об’ємніше поняття, ніж правопис. Української мови з її запасом слів і стійких зворотів, зі способом побудови слів у реченні ніхто не збирається змінювати. Зрештою, реформа чинного правопису – це не змінювання нормативного на помилкове, не видумування чогось нового, а відновлення самобутности українських мовних рис, і передбачувані зміни торкаються лише написання певних звуків і деяких граматичних форм, що, напевно, викличе й потребу відповідних змін у вимові (ми ж уже так звикли до помилок, що сприймаємо їх як норму), але цих змін не так багато, щоб неупереджена людина, яка справді хоче бути грамотною, протягом місяця чи року не змогла їх опанувати. Зважмо, впровадження нового правопису планують розтягнути на 7-10 років, упродовж яких буде дозволено писати й вимовляти слова та їхні форми по-старому, відповідно до чинного нині правопису. Ось цим би нам варто було журитися, – що так довго ще маємо терпіти наругу над українською мовою.
2. Дехто гадає, що оновлений правопис викличе потребу перевидавати всю художню, наукову й всіляку иншу літературу, а на це ж потрібні великі кошти. Такі побоювання не мають під собою жодного ґрунту. Чи ми перевидаємо, наприклад, “Русалку Дністрову”, осучаснюючи її правопис? Та ні ж бо, робимо факсимільні видання, і все, що в нашій старій літературі було добре й не дуже, відійде до історії. По-новому, відповідно до остаточної редакції правопису треба буде писати нову літературу, створювати нові праці різних стилів чи жанрів.
3. Деякі опоненти, навзір П. Толочка, приплітають до обговорюваної ще й вигадані проблеми, буцімто творці проєкту видумують і вводять до української мови слова, яких досі в ній не було, напр., кшталт, шпальта, шпиталь. А це вже зовсім непорядно й несолідно. Варто розгорнути Словник української мови – т. VI на с. 426 і т. ХІ на с. 514 та 523, щоб навчитися, як уживати ці слова, – від таких авторитетів, як Панас Мирний, Іван Котляревський, Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Степан Васильченко, Михайло Стельмах, Олесь Гончар та ин.
Якби не штучно роздмухані страхи з приводу нової редакції правопису, загал поступово звик би до розумних і конечних змін. Усі ж бо спокійно сприйняли відновлення несправедливо забутих слів відсоток, довкілля, поготів, поспіль або виправлення жюрі на журі (пор. брошура й парашут, де після шиплячого у, а не ю).
4. Особам, далеким від філологічної науки, важко збагнути причини правописних змін, та й не конче потрібно їм заглиблюватись у суть фонетико-морфологічних явищ мови. Для цього є спеціялісти, котрі мають популярно викласти правила правопису, що є загальнообов'язковими до засвоєння й дотримування. Оскільки ж так сталося, що широке коло нефахівців залучено до наукової дискусії, то доведеться доступно пояснити причини, що спонукали мовознавців узятися за чинний український правопис. Їх три.
Перша – давно визріла потреба виправити разючі, ганебні помилки, що призвели до зникнення низки самобутніх структур із нашої мови, які спотворили українську мову й до яких у радянські часи нас примушували звикати.
Друга причина реформування правопису зумовлена потребою усунути непослідовності, нічим не вмотивовані недоречності, зокрема в написанні спільнокореневих слів чужомовного походження.
Третя причина пов’язана з прагненням фахівців спростити чинний правопис, полегшити засвоєння правил, звести до мінімуму винятки, які важко запам'ятовувати.
5. Розгляньмо спершу пропозиції авторів проєкту, що торкаються особливостей засвоєння в українській мові слів чужомовного походження, зокрема словозміни іменників із кінцевим о (метро), твердости-м’якости губних – бюст чи б’юст? Кожна національна мова в системі правопису, як і в инших підсистемах, має свою специфіку. По-англійськи пишемо за традиційним принципом agitation, а вимовляємо цілком инакше; російською традиційно пишемо ь після ж, ш: рожь, пишешь, хоча цих шиплячих уже ніхто не вимовляє м'яко. В українській же мові переважає фонетичний принцип правопису, а не традиційний. Тому слова голуб, кров, любов пишуться неоднаково в російській і українській мовах: у нашій мові губні ствердли, і цю норму вимови відбито на письмі. У питомих українських словах не знайдете пом’якшеного губного ні в кінці слова, ні перед голосним о, у або е. Щоб губний вимовлявся пом’якшено перед а, треба, щоб йому передував м’який приголосний (цвях, свято, тьмяний). В українській мові, як і в багатьох инших, існує тенденція підпорядковувати чужомовні елементи законам своєї мови. Як наслідок природного розвитку мови маємо перевагу и проти і у словах чужомовного походження: Бразилія, єпископ, митрополит та ин. Цій здоровій тенденції підпорядкувалися вже в українській мові слова пальто, ситро, у живому мовленні – авто. І нічого страшного немає в тому, що автори проєкту передбачають таку саму долю й для решти колись чужомовних слів із кінцевим о (кіно, метро). Инша річ, що для нас це незвично, але ж пропозицію сформульовано аж ніяк не категорично: дозволити словозміну слів чужомовного походження з кінцевим о, тобто допустити варіянтність, а час покаже, переможе стихія живого мовлення чи ні. Хіба ж не природно звучать такі вислови: “захоплюється метром”, “підійди до фортепіяна”, “магазин із піянінами різних фірм”?
Цілковитого схвалення заслуговує пропозиція послідовно писати з апострофом не тільки інтерв’ю, п’єдестал, але й б’язь, б’юро, б’юст, п’юре тощо (так природніше для української мови), а відповідно до чинного правопису ми мусили штучно пом’якшувати губні перед [а] або [у], та ще й запам’ятовувати, у котрих словах, запозичених із чужих мов, губний твердий, а в котрих – м’який, щоб не помилитися, де ставити апостроф.
До речі, і глотковий та задньоязикові звуки в українських питомих словах теж не бувають м’якими перед [а], [у]. Якщо позбудемося неприродної м’якости губних, то чому б не поширити це правило й на слова гяур, кювет, кюре, спрямовуючи і їхній правопис у бік живого мовлення: г’яур, к’ювет, к’юре. Без апострофа – відповідно до звучання оригіналу – слід писати, на наш погляд, тільки власні назви: Барбюс, Кяхта, Кюв’є.
6. Стосовно самобутніх слів – вважаємо, що слушно було б писати з апострофом не тільки ті, у котрих губному передує р (черв’як) та л (полб’яний), але й у словах духм’яний, мавп’ячий, моркв’яний, бо в, к, х не є м’якими. Крім небагатьох слів із пом’якшеними губними, про які йшлося вище, – дзвякунти, свято, тьмяний, цвях (я б до них не зараховувала навіть слів голтвянськнй, медвяний, мертвяк та різдвяний, але залишмо це дискусійне питання для осібного обговорення), – у питомих українських та словах чужомовного походження після губних перед я треба ставити апостроф. Це правило може виглядати непереконливим для осіб, котрі втратили природний зв’язок із фонетичною структурою рідної мови або котрі ще не встигли набути навичок українського літературного мовлення. Таким мовцям важко сприймати потребу в апострофі, бо для них стала вже звичною навіть вимова слів дев’ятка, м’ясо, Стеф’юк як девьатка, мьасо, Стефьук.
Як відомо, не тільки український правопис, термінологія, лексична система мови, але й система українського мовлення теж зазнала деформацій під впливом російської мови – у сфері лексики (слововживання), ортоепії та в инших мовленнєвих підсистемах, як-от: семантика, словотвір, формотворення (словозміна), синтаксис, фраземіка, стилістика, фонетика, акцентуація (наголос).
А тут іще з радіорепродукторів і з телеекранів полилася отруйна брехня на наш і без того спантеличений народ, зневірений, розгублений від безгрошів’я, безправ’я, злиднів, кризи й хаосу в усьому. З цього скористалися рафіновані вороги української державности, ненависники нашої культури, мови. Бо ж не думаю, що журналісти такі малоосвічені у філологічному плані. Невже з власної волі подавали вони ось такі твердження до ефіру: правопис міняють не спеціялісти, а шарлатани; хочуть спотворити нашу солов’їну мову; задумали змінити українську мову на догоду діяспорі тощо?
7. Не второпавши суті проблеми відновлення и на початку слів икавка, индик, иній, инший, ирій, ич, зловмисники (а може, невігласи) вимовляють ці слова з притиском, на російський лад – зі звуком ы, який має порівняно з українським и знижену, задньоязикову артикуляцію, тому й звучить неприродно для носія мови української. Значно порядніше було б не брати на кпини слів із початковим и, а пояснити людям, далеким від лінгвістичної науки, котрі ніколи не тримали в руках Грінченкового словника (там, до речі, зафіксовано майже сотню слів із початковим и), чому цих слів не стало в нашій мові.
По-перше, тому, що російська мова не має жодного слова з початковим ы, тож у період сталінщини такого факту не можна було пропустити, – усе, що вказувало на різницю між українською й російською мовами, треба було конче прибрати, зліквідувати, затушувати.
По-друге, вилучивши такі лексеми з українського слововжитку, можна заходитися рубати під корінь саму фонему /и/ як одну з яскравих рис, котра засвідчує самобутність і неповторність української фонетики та надає мові милозвучности, м’якого колориту. У цій фонемі об’єдналися колишні дві – /ы/ та /и/ (пор. давні праслов’янські структури *ryba, *niva та сучасні українські риба, нива; пор. ще сучасні польські ryba, niwa та російські рыба, нива, де розрізнення збереглося). Цю згадувану вище рису української фонетики зафіксовано вже в найдавніших писемних пам’ятках києворуської доби. Тепер же знаходяться “теоретики”, які твердять, що українська /и/ – це щось подібне до російської /и/, що це не самостійна фонема (смислорозрізнювач), а такий собі середній звук між [и] та [і], і, мовляв, ще один доказ, що це не є окрема фонема, – її ж немає на початку слова. Але ж була вона, була в усіх позиціях – і в ініціяльній теж; слова з початковим и вилучено з української мови в період сталінщини – ось цього не договорюють. Мовчать і про те, що доказів смислорозрізнювальної функції [и] безліч: пор. бий – бій, бик – бік, дим – дім, мий – мій та багато ин.
По-третє, наявність звука [и] на початку слів – це не фантазія діяспори, як дехто думає, і не вузькодіялектна риса, а особливість української фонетики, характерна для різних мовних теренів. Шевченкова поетична рима “Сірі гуси в ирій, ирій По чотири, по чотири” виразно засвідчує вимову и, а не і у виділеному іменнику. Ще один аргумент для тих, кого треба переконувати, – подумаймо, чому в лексемах вирій та гикавка, котрі є фонетичними варіянтами слів ирій та икавка, після початкових в та г маємо все ж таки и, а не і (не вірій і не гікавка). Та тому, що саме и було на початку цих слів.
II. У проєкті нової редакції Українського правопису, безперечно, є положення, котрі викликають сумніви або потребують обговорення, але особи, не гідні імени чесного опонента, зводячи в ЗМІ інсинуації, зовсім і не згадували про те, що справді вимагало б доопрацювання у правописі. Натомість лякали громаду, що тепер уже буде не Іван, а Иван. У проєкті ж зовсім не йдеться про власні назви – ні особові, ні географічні: Індія, Ірина, Ірландія, Італія. Не йдеться також і про нові запозичення, фонетична структура яких залишиться незмінною: ідея, ілюзія, іронія й ин. Іде мова навіть не про всі самобутні українські слова, а тільки їхню незначну кількість, котра чітко окреслена в проєкті й легко піддається запам'ятовуванню. Факт, що индик є словом, яке походить від основи слова Індія, незаперечний. Але незаперечним є також і той факт, що давно запозичені загальні назви мають властивість більшою мірою пристосовуватися до фонетичних особливостей мови, в яку вони прийшли з иншої. Це сталося й зі словом дизель, котре походить від власної назви Дізель. Тож нічого дивного в тому, що в нашій мові пишуться по-різному деякі споріднені слова: Індія – индик, Дізель – дизель.
1. Низка власних географічних назв, давно запозичених, також підлягла українським фонетичним законам, і автори проєкту слушно пропонують узаконити в правописі цю тенденцію: Антарктида, Аргентина, Вашингтон, Кордильєри, Сирія, Тибет підпорядкувалися правилові “дев’ятки”. Але, на наш погляд, не варто поширювати це правило на власні особові назви чужомовного походження. У германських мовах довгий та короткий [і] – [і:] та [?] – вимовляються неоднаково: перший – як ближчий до українського [і], другий – як середній звук між [і] та [и]. Пор. Reed – Рід, Clinton – Клінтон. Але це, на наш погляд, не дає підстави ні писати всі власні імена-германізми по-українськи через и, ні застосовувати диференційований підхід, який спричинив би в цьому правилі численні винятки, що були б незрозумілими пересічному користувачеві правописом. Отже, у словах Ґріґ, Ґрімм, Дідро, Дізель, Діккенс, Енріке, Зіґфрід, Сізіф та инших не варто міняти і на и, бо це буде штучне перекручення слів, які, до речі, в реальному, живому українському мовленні так не звучать. Як виняток можна підпорядкувати правилу “дев’ятки” поодинокі слова, у котрих и на місці і узвичаєне в українській мові, напр.: Сивіла, Тимур. Задля потреби усунути непослідовність в одному слові Вашингтон (місто) – Вашінгтон (прізвище) не можна, на наш погляд, збурювати геть усі власні особові назви.
Поширити правило “дев’ятки” на власні назви осіб – це єдина із запропонованих змін до правопису, стосовно якої маємо застереження. Розуміємо, що цю пропозицію спричинило бажання авторів проєкту спростити правопис. Але, спрощуючи инше правило – подвоєння приголосних у загальних назвах чужомовного походження (напр., тона замість тонна), автори все-таки залишили незмінною фонетико-графічну структуру власних назв – особових і навіть географічних назв та похідних від них слів (Отто, Голландія, голландець, Мекка й ин.).
2. Незрозуміло, чому залишаємо непослідовність типу майстер – ґросмейстер, концертмейстер, хормейстер і навіть у власних назвах продовжуватимемо спотворювати звучання оригіналу. Німецькі диграфи еі, еу слід передавати українським ай: Гайнріх Гайне, Ліхтенштайн, Райн, Маєр, Юґенгайм, концертмайстер. Виняток – давнє запозичення крейда: це слово латинського походження, наявне і в німецькій мові.
3. Не торкатимемось тут дискусійного питання про так зване ляльолюкання (пор. Фінляндія, але Голландія, альфа, анальфабет, але алфавіт, лумпен і люмпен, лапідарний і ляпісний, латекс і лятекс, умлаут і умляут, лампа, блузка, блюмінг, ляпсус...), бо знаємо, що нині ледве чи можливо відновити фонетичні структури з м’яким л у давно запозичених словах, котрі набули зміненого, твердого звучання в період російщення української мови. Стосовно м’якости – твердости л, як уже було сказано вище, жодних змін у проєкті не запропоновано, і з цим треба, очевидно, погодитися, хоча в деяких випадках аж проситься м’яке л: ляйтмотив, Ляйпціг, Льойхтенберґ і, безперечно, умлявт.
III. Решта пропозицій щодо виправлення помилок та усунення непослідовностей у чинному правописі заслуговує на всіляке схвалення. Крім вищезгаданих у пунктах 1.5–1.7 (б’юро, полб’яний, индик), назвімо ще низку слушних змін, які приймаємо беззастережно або з деякими доповненнями.
1. Нарешті дочекався статусу окремого слова дробовий невідмінюваний числівник пів, що його згідно з чинним правописом треба “тулити” до іменників у формі родового відмінка. Тепер матимемо право писати пів години, пів літра, пів Львова, пів яблука, пів огірка (пор. пів зеленого огірка, пів на другу).
Півкуля, півострів, півгодинний, як і п’ятирічка, двогодинний, тритон, одноденка, стонога – це складні слова, тому пишемо як одне слово. Але пів кулі, пів острова, пів години, як і п’ять років, дві години, три тони, один день, сто ніг, – це поєднання числівника з іменником.
Півтора яблука, два яблука, але пів’яблука?! Дивно, що цієї непослідовности в нинішньому правописі недобачають львів’яни, серед яких є особи з гуманітарною освітою (див. “Літературну Україну” від 22 лютого 2001 року). Не дивуємося згаданому вже Є. Якунову, чия дилетантська стаття в “Київських відомостях” є яскравою ілюстрацією того, як українофобія гальмує розумову діяльність: у цій мовознавчій проблемі він “без півлітри” не годен розібратися.
2. Вселяє радість думка, що врешті позбудемось ганебного “екання” у слові проєкт і похідних від нього (проєктувати, проєкція та ин.). Порівняймо спільнокореневі слова латинського походження ін’єкція, об'єкт і суб'єкт, у вимові яких [й] не пропускаємо. Дивоглядний покруч проект є рудиментом ортографії 1933 року: у написанні цього слова відбилася російська вимова [й] між двома голосними [проэкт] – в українській ортоепії немає такого явища, як редукція інтервокального [й].
3. Імена по батькові, утворені від основ іменників м’якої групи, мали два невмотивовані винятки, яких уже не буде, – Ігорович, Лазарович. Ці слова справді треба писати з ь: Ігорьович, Лазарьович, як Васильович. Слід, однак, додати, що потребують виправлення ще й помилкові форми кличного відмінка від імен Ігор та Олег: не Ігоре, а Ігорю (як Василю, Грицю, Юрію) і тільки Олеже (як друже, Боже) – хибну форму Олегу треба вилучити з правопису.
4. У проєкті найновішої редакції Українського правопису дуже слушно запропоновано скорочений варіянт слова гривня – грв замість того, до якого ми мали звикати, – грн. Не завадило б, щоб у відповідному параграфі, де є зразки відмінювання іменників м’якої групи першої відміни, було подано парадигму слова гривня, оскільки в реальному мовленні часто трапляються помилкові форми, серед яких – гривен у родовому множини. Тому скорочення грн з кінцевим твердим н вважаємо недоречним. Порівняймо ще крб (з початковими приголосними, а не з кінцевим – крц). Було б шкода, якщо б цю розумну пропозицію – грв – не було прийнято.
5. У проєкті наведено лад із формами іменників IV відміни: у родовому однини відновлено питому форму із закінченням -и (імени), чим усунено нічим не вмотивований різнобій у цій граматичній формі (досі було дитят-u, ягнят-и, але імен-і).
6. Стосовно родового відмінка однини іменників III відміни автори проєкту також зробили спробу відновити граматичну структуру із закінченням -и, яка була в українській мові, що засвідчено в писемних джерелах і художніх творах різних часів, зокрема в творчості Т. Шевченка. Але, на наш погляд, цю проблему розв’язано непослідовно: вважаємо невмотивованою вибірковість слів, у яких буде дозволено цю справедливу форму. Незрозуміло, чим завинили форми матери, смерти, чверти, благодати й ин.? Чому вони не заслуговують на “реабілітацію”? Це добре, що іменники на -сть (радости) подолали бар’єр, прорвалися, але ж иншим теж треба дати зелену вулицю, а не вибирати шість іменників (чому не 4, не 5 або 8?): осени, крови, любови, соли, Руси і Білоруси. За яким критерієм дібрано саме ці слова? Як найчастіше уживані? Чи за характером звукового складу? Але ж тінь, приязнь та осінь мають у кінці основи ту саму приголосну – /н'/. Радість, благодать, пам’ять, смерть і чверть – також мають однакову кінцеву /т'/.
Безперечно, багатьом тепер різатимуть вухо форми на -и. Але вважаємо, що настав час застосовувати суто науковий підхід до правописної проблеми української мови. Замість цієї незбагненної вибірковости, краще б уже запропонувати варіянтність, як це зроблено стосовно слів із грецькими літерами “тета” й “ета” (етер – ефір, Атени – Афіни), або взагалі нічого не міняти й залишити в родовому відмінку нинішні покручі на -і – зросійщені, але послідовно (!).
Прикро, що в опозиції до укладачів оновленого правопису перебувають і деякі вчителі української мови (див. “Літературну Україну” від 25 січня 2001 року). Колега з Вінниці чомусь не розуміє, як може бути закінчення -и (радости), якщо іменник має кінцевий м’який приголосний. Тоді й форма гостем повинна колегу дивувати, адже іменник гість, як і радість, теж має м’який приголосний у кінці основи. Але ж у тім-то й полягає специфіка української мови, порівняно з сусідніми слов’янськими, що в мові наших предків приголосні ствердли перед давніми е та и. Ні в польській, ні в російській цієї риси немає. Порівняймо вимову поданих нижче слів у російській та українській мовах: книга, любили, нива. Отже, така сама різниця буде й у вимові словоформ крови, осени, радости й до них подібних. Закінчення -і було б закономірне на місці давнього “ять”, але його мали в родовому відмінку однини іменники І відміни м’якої групи (землі), а не іменники III відміни (про поодинокі випадки, спричинені дією закону аналогії, тут не згадуємо). Форми з -і (крові, радості) штучно накинено українській мові, це наслідок насильства над мовою. Не виявлено їх у жодному великому говорі ні західного, ні східного, ні північного реґіонів України. Пор. у Шевченка: “...Шматок хліба з’їсти. Іди ж, доню... А ти, сину, Послухаєш вісти” (поема “Невольник”).
7. Розуміємо скрутне становище науковців, які сумлінно й вдумливо опрацювали концепцію реформування правопису: вони опинилися між двома вогнями – між радикальними, рішучими поглядами колег, котрі спираються виключно на наукову істину, і консервативними поглядами противників будь-яких змін. Мабуть, тому реформатори обрали компромісне рішення – узаконити варіянтність вищезгаданих слів із грецькими “тета” (“фіта”) й “ета”: Атени – Афіни, етер – ефір, маратон – марафон, міт – міф, xeмія – хімія. Очевидно, мусимо з цим змиритися, бо така позиція все ж краща, ніж отой хаос, який ми мали досі: катедральний, але кафедра, ортопед, але орфографія, хемосорбція, але хімія. Хоча паралельні фонетичні структури такого типу – небажана річ, але в цьому випадку (стосовно т і ф) ще допустима, бо в нашій мові можна знайти аналогічні варіянтні структури: Теодор – Федір, Теодозій – Феодосій – Тодось.
8. Однак зовсім не можемо погодитися з компромісним варіянтом, який залишає місце для так званого хекання: хобі, хокей, хол, хот-дог, а особливо ноу-хау, яке по-українськи мало б звучати як нов-гав, якби справді нашій мові це слово було конче потрібне і його нічим не можна було замінити. Досить уже того, що g у загальних назвах ми вимовляємо й пишемо в спотвореній формі – через г (напр., пінг-понг) – із цим компромісним рішенням від біди ще можна погодитись, а от передавання h задньоязиковим х в українській мові жодним науковим аргументом не можна ні вмотивувати, ні виправдати. Кожне запозичене слово – власне чи загальне – з h маємо писати з літерою г: не тільки Гемінґвей та Гельсінкі, але й гот-доґ, гол, гокей та ин. У російській мові х на місці h виправдане відсутністю у системі цієї мови щілинного глоткового звука [г] і відповідної літери. В українській же робити винятки нема підстав. Хай не бентежить нас співзвучність – гол (у спорті) і гол (частина приміщення), адже в инших випадках омонімів ми не позбуваємося й у конкретному контексті спокійно орієнтуємося, де, приміром, бал – одиниця виміру, а де бал – забава.
Літерою х в українській мові слід передавати тільки глухий задньоязиковий ch у чужомовних власних назвах, пор. чеськ. Hacha – Гаха, нім. Bach – Бах, Dachau – Дахав.
9. Добре, що є поступ у відновленні літери ґ, але це відновлення треба робити, на наш погляд, послідовніше. По-перше, узаконити словник-довідник О. Пономарева із коментарями, у котрих загальних та власних назвах слід запровадити (відновити) ґ, а в котрих залишити г. По-друге, зреабілітувавши “репресовану” літеру, треба конче відновити чергування означуваної нею фонеми /ґ/ з фонемами /дж/ та /дз/: мамалиґа – (в) мамалидзі, Ґриґа – Ґридзі – Ґриджин (пор. ще прізвище Яджин, що є присвійним прикметником від імени Яґа; пор. також структури ломака – ломачисько та ломаґа – ломаджисько, наведені в ЕСУМі), Гааґа – гаадзький, Вінніпеґ – вінніпедзький. Українська мова має похідні від суфікса -ськ(ий) – не тільки -цьк(ий) і -зьк(ий), але також -дзьк(ий). Чому не можна цього відновити? Невже тільки тому, що російська мова не має фонеми /дж/ і суфікса -дзк(ий)? До речі, суфікс -дзьк(ий), як слушно зазначає Г. Вознюк, треба узаконити в прикметниках, утворених від основ Кембридж і Лодзь – кембридзький, лодзький (не кембриджський і не лодзинський).
10. Відомо, що звукосполука іа не характерна для української фонетики. Маємо ж слова історія, Марія, Маркіян, парафія, парафіяльний, категорія, колегія. Але чомусь категоріальний, колегіальний, Юліан. Добре, що цю непослідовність буде усунено з українського правопису. Можна було б зняти невластиве українській фонетиці зіяння також перед у (радіюс, тріюмф). Українська мова має букви я, ю, є, ї. Букви є та ї давно дозволено писати в словах чужомовного походження – пор. у чинному правописі: дієз, дієта, Трієст, фієста, Каїр, руїна, протеїн, шиїзм. Залишилися я та ю. Тож варто зважитися на ці два кроки, а робимо несміливо лише один.
11. Англійську літеру w проєкт слушно пропонує передавати українською літерою в, але чомусь лише в позиції перед наступним голосним (вік-енд, Вітні, Гемінґвей), та й то з винятками – Оуен, Уолл-стрит та ин. В англійській мові [w] – звук приголосний, а не голосний, він не творить окремого складу, як недоречний український відповідник – голосний [у].
12. Вимову й правопис слів грецького та латинського походження зі звукосполукою аи запропоновано уніфікувати в бік живого мовлення – авра, лавреат, фавна, інавгурація – як лавр, автор, автомобіль. Але на таку уніфікацію чекають також і структури з ои, еи: кловн, Джовль, евфілін (пор. евфемізм із цим самим грецьким коренем). Мовці, які володіють нормами української ортоепії, позитивно сприймуть цю зміну до правопису. Адже в усіх наведених випадках, як і в питомих українських словах, [в] після голосного в закритих складах слід вимовляти не як губно-зубний [в] і навіть не як двогубний звук, а як так званий нескладотворчий голосний [ў]. Саме так він звучить у відповідних чужомовних дифтонгах аи, ои, еи – як [ў], що не творить складу, а не як [у], і, безперечно, не як губно-зубний [в]: [аўра], а не [авра].
IV. Як бачимо, майже всі пункти, запропоновані в проєкті, містять цілком слушні й переконливі міркування.
Наполягаємо, одначе, ще й на поданих нижче пунктах, які, на нашу думку, конче треба врахувати в роботі над новою редакцією Українського правопису.
1. Дивовижний покруч тат не можна залишати в родовому й знахідному відмінках множини. У примітці до §63 (с. 117) проєкту треба виправити дві помилки: зняти паралельну форму тат і виправити хибний наголос тaтів на татiв. І в називному множини треба тати?, а не тaти.
2. Нічим не виправдану структуру священик потрібно конче виправити на священник, адже це старослов’янізм, а не словотвірна модель самобутніх українських віддієприкметникових іменників на -еник (пор. вареник, крученик, товченик),
3. Похідні від слова Рівне – рівенський, Рівенщина, а не рівненський, Рівненщина, як чомусь рекомендує правопис, бо маємо чергування е з нулем звука. Пор. рівний – рівень, Ромни – роменський, Лубни – лубенський.
4. Турбує те, що без потреби робимо винятки для питомих антропонімів і добровільно нехтуємо фонетичними законами своєї мови. Хоча в чинному правописі поряд із помилковою формою з і у відкритому складі (Прокопіва, Коваліва) фігурує слушна (Прокопова, Ковалева), але в реальному мовленні рідко хто вже визнає цю останню, фонетично закономірну структуру. Правопис повинен захистити її як пріоритетну (якщо не можна взагалі викинути хибні форми на -ів(а), узаконені чинним правописом). Наведені прізвища з походження є такими самими присвійними прикметниками, як і топонім Львів, що його відміняємо Львова, а не Львіва. Пор. Грицева (шкільна наука) і прізвище Гриців – Грицева (не Гриціва).
5. Попри узаконену варіянтність форм давального відмінка на -ові, -у, катастрофічно зникають ці перші – форми на -ові, -еві (-єві). У правописі треба бодай підкреслити пріоритетність форм на -ові (-еві) у назвах істот у всіх функціональних стилях, і в офіційно-діловому теж.
6. Те саме слід зробити і з формами ступенів порівняння прикметників та прислівників, виділивши синтетичні форми (новіший, найновіший) як пріоритетні, а двослівні, аналітичні (більш новий, найбільш новий) – як рідше вживані або ж як можливі тільки в прикметниках віддієприкметникового походження, котрі мають громіздку структуру, напр., більш (найбільш) запрацьований.
7. Вважаємо, що варто прислухатися до германістів і добирати відповідники до власних назв якомога точніші, ближчі до звучання в мові-оригіналі: Бетовен, Вельс, Вітмен, Гільсгофф, Ґрін, Ґрінвальд, Міллер, Нірнберґ, Нойман, Рідберґ, Ріккерт, Фройд, а не Бетховен, Уельс, Уїтмен, Гюльсгофф, Грюнвальд, Мюллер, Нюрнберґ, Нейман, Рюдберґ, Рюккерт, Фрейд.
Щодо німецьких умлявтів, які не мають точних відповідників у системі української фонетики, треба вибрати максимально наближені до звучання в мові-оригіналі. Для o – огубленого [е] – укр. е, а для u – огубленого [і] – укр. і: Ґeme, Шенбах, Шредер, Мінхен (не Мюнхен). У російській мові в обох випадках послідовно обрано не звуковий образ оригіналу, а графічний, зоровий – ё та ю (Гёте, Мюнхен), тобто відповідно звуки [о] та [у] після м’яких приголосних. В українській же мові правопис рекомендує то звуковий образ (Ґете), то чомусь зоровий, графічний (Мюллер, Мюнхен), очевидно, під впливом російського правопису.
8. Буквосполучення еи у латинізованих словах грецького походження треба послідовно передавати українським ев: евфорія, неврохірургія (не ейфорія і не нейрохірургія), – як невроз, неврастенія.
9. У чинному правописі невиразно сформульовано правила перенесення слів із рядка в рядок. І з проєкту нової редакції теж не можна довідатися, чи дозволено відривати одну літеру від кореня та префікса. Якщо в сполуках багатос-тупінчастий це вважається помилковим, то, очевидно, треба виразніше застерегти, що недопустиме й таке перенесення, як: вис-тупити, прис-тати, зас-нути, нап-рик-лад.
10. На наш погляд, вимагають спрощення правила вживання великої літери, правопису складних слів, прислівників і прислівникових сполук та вживання розділових знаків.
Зрозуміла річ, з реформуванням правопису не буде розв’язано всіх проблем функціонування української мови. Але поліпшувати сучасну мовну ситуацію мають політики. Зросійщеним українцям треба створити умови, щоб вони перестали почуватися хохлами чи малоросами, щоб навернулися до свого етнокультурного кореня, – подбати про їхню національну освіту, бо комплекс меншовартости значною мірою живиться браком знань про глибинну історію української мови, про красу й багатство рідної культури. Без таких знань прозріння неможливе. Тим більше за умови, коли на нинішнє українське телебачення буцімто під приводом демократії пропихають одверто антиукраїнські програми.
Не можна перекладати на мовознавців вину за стан української мови й заявляти, що “не на часі” розв’язувати наукові проблеми правопису, бо, мовляв, сама мова потребує порятунку. Швець знай своє шевство, а кравець кравецтво, – каже наш мудрий народ. Отже, науковці мають розв’язувати наукові проблеми, а політики – політичні. Зволікання з реформою чинного українського правопису й так надто довго затяглося. Той факт, що хтось боїться змін у правописі, що комусь уже важко переучуватись, не має бути перешкодою в науковій діяльності теоретиків ортографії. За 7-10 років, коли не місяців, люди здатні опанувати чужу мову – не те що кільканадцять чи навіть кількадесят правил правопису своєї мови, але, безперечно, за умови – якщо усвідомлюють потребу.
Вносити зміни до чинного українського правопису треба негайно, з метою максимального його вдосконалення. Усі ці зміни мають бути виважені, обґрунтовані – тут не місце ненауковим підходам, продиктованим старою ідеологією чи браком освічености.