Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовна ситуація в Україні в історичному вимірі

Геннадій Єфіменко
СТАВЛЕННЯ ВЛАДНИХ СТРУКТУР ДО РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ МОВ
У РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ 1930-Х РОКІВ

Регулювання розвитку національних мов – один з напрямків здійснення національної політики на території радянської України в 1920–1930-ті роки. Більшовицьке керівництво, навчене досвідом війни 1918–1920 років, добре розуміло, що виважена політика в цій галузі може значно збільшити кількість його прихильників. Після того, як не збулися надії на революцію в країнах Західної Європи, компартійні керманичі звернули свою увагу на колоніальні та напівколоніальні країни Азії, де основним нерозв’язаним питанням було саме національне. Але, щоб мати вплив на ці країни, треба було дати лад у мовній царині в себе вдома. Щоб завоювати симпатії нацменшин і збільшити число прибічників радянської влади в Радянському Союзі та за його межами, було запроваджено політику коренізації.
У цій політиці, безперечно, перше слово мало б бути за мовознавством. Адже від того, яку мову будуть вивчати представники різних національностей як рідну, наскільки близькою, зрозумілою та простою для вивчення вона для них буде, залежало ставлення народних мас до радянської влади. Крім того, більшовицьке керівництво намагалося показати міжнародній спільноті, що національне питання в Радянському Союзі успішно розв’язується.
Тому більшовики приділяли багато уваги розвиткові мов, зокрема української. Після ретельної дворічної підготовки в 1927 році в Харкові було проведено Всеукраїнську правописну конференцію, у якій взяли участь представники всіх історичних земель, заселених українцями. Учасники конференції схвалили новий правописний кодекс, за винятком небагатьох правил. Насамперед це стосувалося дискусійних правил написання л–ль та г–ґ, бо саме навколо них виникли найбільші суперечки. Необхідність існування букви ґ в українській абетці не заперечувалася. На конференції було обрано президію Правописної комісії у складі 5 чоловік. Комісія ухвалила в 1928 році компромісне рішення щодо дискусійних правил. Було взято до уваги основні традиції української мови – галицьку й наддніпрянську. Таким чином владні структури намагалися сприяти розвиткові українського мовознавства, про штучне наближення української мови до російської не йшлося.
Після того, як питання з українським правописом було принципово розв’язане, владні органи поставили собі за мету удосконалити болгарський правопис, який теж мав багато складних правил. Це питання з болгарськими науковцями не узгоджувалося й ними не розглядалося. Більшовицькі керманичі вирішили стати піонерами в цій справі. Обговоривши зміни з болгарськими культурними діячами, колегія наркомату освіти УСРР 30 листопада 1930 року внесла їх до болгарського правопису. Ці зміни було спрямовано на його вдосконалення й спрощення [1, арк. 14]. Компартійні керманичі сподівалися, що неукраїнські болгари незабаром теж реформують свій правопис, але цього не сталося. За зміненим правописом у 1931–1933 роках друкувалися болгарські періодичні видання в Україні (газета “Колективіст”, журнал “Бді готов”, районні газети), навчальна й художня література. Однак у Москві літературу болгарською мовою, зокрема шеститомник праць Леніна, друкували за “стамболійським” правописом [1, арк. 11]. Це вело до ізоляції болгарського правопису в Україні від загальноприйнятих норм. Тому 16 червня 1933 року було скликано Всеукраїнську нараду з питань болгарського правопису, яка скасувала нововведення, що були ухвалені в листопаді 1930 року [2, арк. 26]. Слід зазначити, що політичних наслідків (як-от звинувачення ініціаторів цієї постанови у всіляких “ізмах”) ця ухвала не мала. Не було й критики недосконалості змін. Основною причиною скасування постанови наркомату освіти з 30 листопада 1930 року ніби було намагання уніфікувати болгарський правопис, привести його “у відповідність з правописом, який застосовує КПБ” [1, арк. 14].
Про намагання компартійного керівництва на початку 1930-х років допомагати розвиткові національних мов та про сподівання використати успіхи в національно-культурному керівництві свідчить також ухвала політбюро ЦК КП(б)У від 29 січня 1932 року про переведення молдавського правопису на латинську абетку [3, арк. 46]. Цієї ухвали не скасували в 1933 році, оголосивши боротьбу з українським націоналізмом.
Досить складним було питання з грецькою мовою. Значна частина греків погано розуміла новогрецьку мову, тому елінізація їхнього середовища була складним завданням. Поряд із грецькими школами в Україні існували греко-татарські. Донецький обком у 1930-ті роки отримав дозвіл на видання підручників, написаних тією мовою, якою розмовляла більшість місцевого населення. Після другого класу школяри повинні були вчитися за підручниками, виданими у видавництві “Комуністас” (РСФРР). З 1936 р. влада дозволила навчатися за місцевими підручники до 4 класу (було надруковано 16 підручників), а на початку 1937 року – до 7 класу. Цей дозвіл пояснювали тим, що російські підручники грецькою мовою “зовсім не враховували мовних особливостей греків Донбасу” [4, арк. 24].
Проте уважне ставлення до національного питання не входило в стратегічні плани більшовиків, це був лише тактичний крок. Компартійне керівництво в Україні 1930-х років послідовно впроваджувало ті принципи національної політики, які були схвалені ХІІ з’їздом РКП(б) 1923 року. Більшовики на чолі з Й. Сталіним проголосили кінцевою метою своєї політики в національному питанні “злиття націй”. Як послідовні “діалектики” вони вважали, що цей процес стане можливим лише після “найвищого розквіту” раніше пригноблених націй. Сталін у праці “Національне питання і ленінізм” назвав три етапи цього процесу. На першому етапі раніше гноблені нації мали посилено розвивати свою мову й культуру. На другому повинна була виникнути необхідність поряд зі своєю національною мати одну загальну міжнаціональну мову. І лише на третьому відмінні національні мови мали відмерти, поступившися місцем загальній для всіх світовій мові [5, с. 346–347]. Проте жодних термінів вождь більшовиків не назвав, що розв’язувало йому руки у здійсненні планів асиміляції.
“Заспокоївши” колективізацією й голодомором селянство та фактично ліквідувавши руками українських націонал-комуністів некомуністичну інтелігенцію, владні органи в 1933 році вирішили, що настав час перейти до другого етапу злиття націй. Тому чільним стало гасло боротьби з українським націоналізмом. Вище компартійне керівництво вирішило покінчити з будь-якими самостійними теоріями українських науковців, які йшли врозріз із поглядами компартійної еліти.
Українське мовознавство було тією ділянкою науки, справи в якій викликали у представників компартійної верхівки справжнє занепокоєння. Адже керівництво наркомату освіти, особисто М. Скрипник, підтримували прагнення українських мовознавців розвивати українську мову як самодостатню й рівноправну з російською мовою. Націонал-комуністи вважали, що інтернаціоналізм полягає зовсім не в асиміляції, що злиття мов, про яке неодноразово говорилося у програмах комуністів, можливе лише у всесвітньому масштабі. Тому на цьому етапі самостійний розвиток української мови вони вважали за необхідний, а русизми в українській мові, у тому числі й у науковій термінології, шкідливими, бо в майбутньому вони можуть завадити злиттю мов, оскільки не є термінами міжнародними. В умовах переходу до другого етапу злиття націй такий підхід до справи у мовознавстві не міг бути прийнятним для московських можновладців.
Не задовольняло вище компартійне керівництво й те, що український правопис істотно відрізнявся від російського. У своїй записці напередодні наради з питань національної політики, яка відбулася наприкінці квітня 1933 року, А. Хвиля так сформулював свою позицію з цього приводу: “Конференція (1927 р.) прийняла розділ про правопис чужих слів, який, на мою думку, одриває, відштовхує українську мову од російської, утруднює для мільйонів трудящих засвоєння українського правопису” [6, арк. 42]. Дісталося й М. Скрипнику за його пропозицію в 1927 році ввести в український алфавіт літери s та z для позначення відповідно звуків дж та дз. Критикувалось також затвердження конференцією літери ґ та буквосполучення ля. З “аргументами” А. Хвилі сперечатися було неможливо: “І дійсно, кому потрібне оте “лякання”. Адже відомо всім, що український робітник та селянин говорить не “плян”, а план” [6, арк. 46].
Звичайно, ця критика не була схвально сприйнята в українському суспільстві. Адже вищезгадану конференцію 1927 року було проведено на високому науковому рівні. І логічним було запитання викладача української мови з м. Сум С. Тульського: “Де ж тоді був тов. Хвиля, коли відбувалася “шкідницька” правописна конференція? Чого це питання, розв’язане так авторитетно і вдало, знову оголошене за нерозв’язане?” [6, арк. 59]. І далі у своєму листі він аргументовано розбив пункт за пунктом основні звинувачення А. Хвилі. Наприкінці свого листа С. Тульський зробив такий висновок: “Тільки в одному пункті можна погодитись з тов. Хвилею: справді, на мовному фронті не все гаразд, але зовсім не в такому розумінні, як це хочеться тов. Хвилі. Не гаразд те, що до мовних справ втручаються люди, які аж ніяк не розуміються на мовних питаннях і не дають собі труду доручити всю справу якійсь авторитетній особі або установі. Не гаразд те, що до участі в цій справі не залучають наукову громадськість” [6, арк. 63]. Такі погляди були досить поширені в суспільстві. А це було вкрай небезпечно для нового компартійного керівництва.
Воно добре розуміло, що “авторитетним особам чи установам” доручати цю справу якраз і не можна. Адже це було питання радше політичне, ніж наукове. Тому після нетривалої підготовки комісія політбюро ЦК КП(б)У (до якої входили такі “досвідчені мовознавці”, як М. Попов, С. Косіор, П. Постишев, В. Затонський, П. Любченко, А. Хвиля) [7, арк. 63] подала на розгляд ЦК КП(б)У постанову “Про зміну в українській науковій термінології, граматиці та правопису”, яку затвердили наприкінці червня 1933 р. [8, арк. 16] без будь-якого наукового обґрунтування.
Критиці піддавався не лише правопис, а й навчальні програми та плани з української мови, методи її викладання. Так, наприклад, було названо “націоналістичною” теорію викладання спорідненої мови. Згідно з цією теорією українська мова вивчалася шляхом порівняння з російською, при цьому підкреслювалися ті характерні особливості, якими відрізнялися ці мови. Такий же метод застосовувався й у вивченні російської мови. Це давало можливість не плутати російську та українську мови й робило процес засвоєння цих предметів продуктивнішим. Але після змін пріоритетів у національній політиці все, що наштовхувало на думку про якісь суттєві відмінності між мовами, викликало підозру. На думку нових теоретиків національного питання, підручник з мови повинен подавати матеріал “у систематичному викладі без спеціального підкреслювання й випинання “особливостей” цієї другої мови” [9, с. 20].
Звичайно, стан справ у мовознавстві не був бездоганним. Без помилок чи якихось недоліків тут обійтися було дуже важко. Однією з них, на наш погляд, була названа вище спроба 1930 року вдосконалити болгарський правопис. Проте скасування “скрипниківського правопису” в українській мові не можна назвати науково доцільним. Зроблено це було насамперед з політичних міркувань. Зміцнюючи тоталітарний лад, компартійне керівництво вважало за необхідне якомога більше уніфікувати та централізувати сферу науки. З цього погляду українську мову справді потрібно було наблизити до російської як у ділянці правопису, так і в сфері термінології.
Проте після стрімкого наступу в 1933–1934 роках на так званих “українських націоналістів” деякий час суттєвих нововведень у мовознавстві не було. Адже треба було спочатку “перетравити” насаджені зміни. Тому впродовж 1935 – першої половини 1937 років компартійне керівництво не прискорювало процес мовної асиміляції. Владні органи навіть покритикували в 1935 році Інститут мовознавства за те, що його працівники “умисно вводять чисто російські слова та звороти в українську мову” [10, с. 18]. Після такої критики, здавалося б, про український націоналізм мови бути не могло. Ще одна цікава деталь на підтвердження цієї думки: у постанові оргбюро ЦК КП(б)У в червні 1937 року з питання культурного розвитку національних меншин у національних районах УРСР зазначається, що “діловодство в районних апаратах в усіх випадках, коли воно ведеться нерідною мовою, повинне проводитися державною мовою УРСР, тобто українською мовою” [11, арк. 103].
Але не так сталося, як гадалося. Після нетривалої перерви сталінське керівництво вирішило, що настав час переходу до третього етапу злиття націй – “відмирання національних відмінностей та мов”. У списку мов, що мали відмерти, українська була однією з перших. У другій половині 1937 року розпочався новий наступ на “український буржуазний націоналізм”, зокрема й на українське мовознавство.
4 жовтня 1937 року в газеті “Правда” з’явилася критична стаття, написана цілком у дусі виступів А. Хвилі 1933 року. З погляду московського керівництва, українську мову ще більше треба було наблизити до російської. Тому видання у листопаді 1937 році Інститутом мовознавства російсько-українського словника без врахування вказаних зауважень розглядалося як ворожий акт. З цього приводу політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову, зміст якої явно диктувався з Москви: “Вважати за необхідне дати на сторінках газети “Комуніст” розгорнуту, докладну критику викривлень і помилок, допущених у “Словнику”, зокрема щодо протягування в українську мову польських та інших іноземних слів у той час, як для позначення нових понять є ближчі і добре знайомі українському народові російські слова. Доручити комісії розглянути всі виправлення, які необхідно буде внести до словника”. Весь надрукований тираж цього словника було наказано затримати [12, арк. 14].
Проте українські науковці з Інституту мовознавства, мабуть, не зовсім розуміли, що вимагає від них вище компартійне керівництво. Щоб зробити ці вимоги зрозумілішими, політбюро ЦК КП(б)У 8 травня 1938 року ухвалило постанову “Про складання нового українського правопису” [13, арк. 117]. З цієї метою було створено комісію у складі семи науковців на чолі з Ф. Редьком (члени – Шматлай, Бойко, Гунський, Пелипас, Гаврик, Гринштейн), яка повинна була “до 25 травня 1938 року закінчити розгляд додатків до українського правопису” (!), але потім термін дії цієї комісії продовжили до 1 жовтня 1938 року [14, арк. 68]. Втім, і до цієї дати українські науковці з цим завданням не впоралися, а надалі було не до нього внаслідок відомих міжнародних подій.
Цей наступ на українську мову позначився й на діяльності академічних інститутів. Різких нападів зазнав Інститут українського фольклору, який з часу його постання 1936 року очолював А. Хвиля. Компартійний пропагандист Б. Семенов у журналі “Партійний організатор” писав, що “засміченість цього інституту винятково велика. Вороги в ньому почували себе до зухвальства розперезаними”. Загалом же у статті неодноразово вказувалося, що боротьба з “націоналістами” лише починається [14, арк. 68, с. 12–13]. Логічним продовженням такої активної боротьби у сфері науки була постанова РНК УРСР від 21 травня 1938 року про ліквідацію Інституту демографії АН УРСР та злиття в один Інститутів літератури та фольклору [15, с. 749]. Жорстоких репресій зазнали українські гуманітарії і поза структурою АН УРСР.
Про наміри прискорити уніфікацію мовних процесів в УРСР свідчила також постанова політбюро ЦК КП(б)У 25 березня 1938 року “Про заміну латинського шрифту російським по Молдавській АРСР” [16, арк. 140]. Тобто, як видно з назви, слов’янська абетка (кирилиця) визнавалася національною російською. Мови ж інших національних меншин України після 1938 року взагалі не вивчалися, всі національні школи було закрито, а національні райони та сільради – розформовано. Природне бажання національних меншин навчати своїх дітей рідною мовою таврувалося як “націоналізм” – попри те, що навіть більшовицька ідеологія визнавала за цим поняттям позитивне значення. Національні мови заважали злиттю націй і тому ставали зайвими.
Однак нестача кваліфікованих кадрів і міжнародна напруженість змусили ЦК ВКП(б) наприкінці 1938 року відмовитися від намірів прискорити асиміляцію української мови. Це завдання було відкладено на майбутнє. Так, наприклад, РНК УРСР своєю постановою 31 січня 1939 року, “враховуючи кадровий зріст, а також проведену роботу в галузі збирання українського радянського фольклору”, відновила Інститут фольклору як окрему одиницю в системі АН УРСР [17, арк. 72], Було припинено підготовку змін до українського правопису.
У незалежній Україні проводиться сталінська національна політика. Але якщо в 1920–1930-х роках був хоч нетривалий період “розквіту націй”, то нинішні наші керманичі навіть не наблизились до нього. Де-факто у нас наявна основна ознака “другого етапу злиття націй” – “необхідність поряд зі своєю національною мати одну загальну міжнаціональну мову” [5, с. 346]. Проте антиукраїнським силам цього мало – вони узялися за “третій етап злиття націй” – те, чого не вдалося зробити навіть Й. Сталіну, але в чому добився успіхів почет Л. Брежнєва. Нагадаємо: “великий вождь” писав, що “третій етап злиття націй” настане тоді, коли “національні мови та відмінності почнуть відмирати, поступаючись місцем загальній для всіх світовій мові” [5, с. 347]. З цією метою постійно мусується думка про двомовність української нації, робляться спроби підвищити статус російської мови, яка й так фактично є панівною. З іншого боку, блокуються будь-які спроби реально допомогти розвиткові української мови, розширити сферу її застосування. Це – сталінізм у дії. Курс держави в національно-мовній політиці потребує кардинальної зміни.

1. Центральний державний громадський архів України (далі – ЦДАГО України), ф. 1, оп. 20, спр. 6213.
2. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6222.
3. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 235.
4. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 7097.
5. Сталін Й. В. Твори. К., 1951, т. 11.
6. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6214.
7. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 283.
8. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20., спр. 6227.
9. Левченко Г. Викоренити націоналістичне шкідництво в підручниках з мови. – Х., 1934.
10. На фронті культури. К., 1935.
11. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 7, спр. 469.
12. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 442.
13. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 463. Подібну постанову РНК УРСР видав 14 травня 1938 року. Див: ЦДАВО України, ф. 2, оп. 7, спр. 27 арк. 159.
14. Центральний державний архів виконавчих організацій України (далі – ЦДАВО України), ф. 2, оп. 7, спр. 37.
15. Культурне будівництво в Українській РСР. Найважливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду. 1917-1960. В 2-х томах. К., 1961.
16. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 462.
17. ЦДАВО України, ф. 2, оп. 7, спр. 81.