Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовна ситуація в Україні в історичному вимірі

Євген Степанов
ОСОБЛИВОСТІ МОВНОЇ СИТУАЦІЇ У ДЕЯКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ГРОМАДАХ ОДЕСИ

Про заселення Північного Причорномор’я сьогодні відомо чимало. Його історія віддзеркалила соціально-економічні, історичні й етносоціальні процеси, що відбувалися впродовж століть на теренах цього краю та деяких інших реґіонів Європи й Азії. Історик Запорізької Січі і Новоросійського краю А.Скальковський вважав, що освоєння причорноморського степу розпочиналося дуже повільно вихідцями переважно з України, Росії, Польщі, Молдови, Волощини, Сербії. Відважні поселенці йшли сюди, рятуючися від біди, злиднів та утисків на батьківщині. У степу “на березі якоїсь річки або поблизу викопаної криниці обзаводилися самотнім житлом для своєї сім’ї. Довкола була тільки їхня худоба, яка разом зі своїми господарями зазнавала несподіваних хижацьких набігів кримців чи якогось пограничного польського воєводи. Сім’ї розросталися, обробляли землю, жили зі скотарства. Але частіше молодь відправлялася на літо в Січ до запорожців, бурлакувати чи молодцювати в степу проти кожного стрічного й усякої власності”. Дехто чумакував, торгував із турками. Згодом козаки стали переманювати до своїх зимовищ селян із Польщі й Малоросії, щоб ті обробляли їхні землі [1].
У турецькому Гаджибеї, на місці якого постала Одеса, наприкінці XVIII ст. більшість населення становили турки й татари, багато було греків. Проживали представники інших християнських етносів, що були тоді турецькими підданцями (молдавани, болгари, серби, вірмени), а також українці, росіяни, євреї, караїми. Приїздили сюди польські й західно-європейські купці. Проте, як писав О. Маркевич, населення Гаджибея було дуже нетривким, рухомим [2, с. 39–41]. Околиці Гаджибея були українськими більше, ніж саме місто. За версією О. Маркевича, у 1793 році, коли російські війська захопили гаджибейську фортецю Єні-Дуня, у самому місті було лише 28 православних мешканців, а на його околицях – 200. Населення околиць було етнічно строкатим. Тут існував розподіл праці за етнічною ознакою: татари й турки жили зі скотарства, переважно з конярства, а українці й молдавани – з хліборобства [2, с. 40–42]. Православне населення було заможним, про що свідчать деякі документи й факти, зокрема те, що навіть турчанки наймитували в українських хуторян [2, с. 67]. Стихійне зростання осілого слов’янського й православного населення в причорноморських степах, починаючи з XVI і до середини XVIII ст., стало, мабуть, найголовнішою передумовою успіхів російської армії в російсько-турецьких війнах другої половини XVIII cт.
Етномовна ситуація Одеси протягом усього існування її тісно пов’язана з економічною, географічною, соціальною, демографічною та національною політикою Російської імперії, СРСР і України. Вже в 1760-ті роки Гаджибей привернув до себе увагу російського уряду як зручна база військового флоту й транзитний пункт перевезення українського й польського хліба до Європи й Азії. Цю роль Одеси царський уряд зміцнив після 1793 року, наділивши землею в передмістях Одеси багатьох воїнів Чорноморського козацького війська (на Пересипі), албансько-грецького трьохротного дивізіону (у Грецькій і Арнаутській слобідках) [3], заохотивши переселення до міста офіцерів-росіян, поміщиків польських, українських, а після 1812 року й бессарабських (молдавських) – зі своєю прислугою, численних чумаків-українців, посередників у торгівлі й ремісників, роль яких за часів кріпацтва перебрали на себе на Правобережжі переважно євреї, а також караїми й вірмени. Політична ситуація в деяких європейських державах, географічна близькість Одеси до балканського регіону, який був за тих часів однією з “гарячих точок” і входив до сфери політичних інтересів Росії, віднесення міста до смуги осілості єврейського населення, виділення земельних ділянок усім, хто хотів тут оселитися й працювати, приваблювали представників багатьох етнічних груп. До скасування кріпацтва східнослов’янське населення міста (здебільшого, українці й росіяни) формувалося переважно з козаків, вільновідпущених, селян-утікачів, відставних солдатів. Православні греки, болгари й вірмени були біженцями з Османської імперії. Одеса в першій половині ХІХ ст. стала центром народно-визвольного руху грецького й болгарського народів [4]. Євреї переселялися з убогих містечок Поділля, Волині, Польщі, шукаючи кращої долі й справжнього діла. Німці-селяни з південних районів Німеччини отримували землю навколо Одеси для організації сільськогосподарського виробництва в колоніях. Італійці й французи, що добре розумілися на торгівлі, приїздили сюди торгувати й часто засновували свої прибуткові справи. Цьому сприяв режим пільгової торгівлі з іноземцями (порто-франко). Вірмени з Григоріополя, куди вони переселилися з Бессарабії й гайканських степів, заповнювали соціальні ніші в торгівлі й ремісництві. Отже, демографічна й етномовна ситуація, яка склалася в Одесі в першій половині ХІХ ст., віддзеркалювала колоніальний характер міста.
Поразки Османської імперії у війнах із Росією на Балканах і Кавказі зумовлювали зміни мовної ситуації в поліетнічній Одесі. Урядовий режим сприяння зарубіжним інвестиціям в економіку Північного Причорномор’я спричинив переселення сюди в середині ХІХ ст. заможних євреїв з Австро-Угорщини й Польщі. Скасування кріпацтва зумовило значне збільшення в Одесі представників українського й російського етносів, а скасування портофранкових пільг – до виїзду із міста французів та італійців з їхніми капіталами. За даними одноденного перепису населення Одеси 1 грудня 1892 року, з 340526 городян російську чи українську мови рідними назвали 196443 одесита. Це становило 57,7% всіх опитаних. (Слід взяти до уваги, що українська мова тоді ще офіційно не була визнана й уважалася малоросійським наріччям російської мови; окремих даних щодо росіян і українців немає). Їдиш та іврит рідними назвали 106030 одеситів (31,1%). Четвертою була польська громада. Рідною польську мову назвали 13911 опитаних (4,1%). П’ятими були німці. Німецьку мову рідною назвали 9163 опитаних (2,7%). Шосту позицію посідала грецька мова. Її рідною назвали 5283 учасники перепису (1,5%). Інші мови назвали рідними менше 1% одеситів: вірменську – 1293 мешканці, французьку – 1135, італійську – 844, болгарську – 829, татарську – 700, караїмську – 671, румунську – 510 тощо [5]. Наявність у місті великих (російської, української та єврейської), середніх (польської, німецької та грецької) і кількох дрібних етнічних груп на межі ХІХ й ХХ століть свідчить про те, що Одеса і в епоху розквіту російського національного капіталізму була багатомовною.
Події першої чверті ХХ ст. – геноцид вірмен у Туреччині 1915 року, революція 1917 року й громадянська війна, скасування смуги осілості єврейського населення, відродження польської державності – істотно вплинули на мовну ситуацію в Одесі. Найбільший вплив справили події 1917 року, хоча й мали вони насамперед соціальну спрямованість. Під час громадянської війни з Одеси виїхали майже всі французи й італійці, що ще залишалися в місті, а також заможні греки, поляки та німці.
За радянських часів мовна ситуація Одеси віддзеркалювала всі плюси й мінуси національної політики СРСР. До 1941 року російська, українська та їдиш були мовами трьох найчисленніших етномовних груп Одеси. У 1920-ті роки, після визнання незалежності Польщі державами світу, Одесу залишило більше половини польського населення міста. Досвід царського уряду в боротьбі з польськими революціонерами й ідеєю цивілізаторської місії поляків на сході [6] був використаний радянськими ідеологами, коли в незалежній Польщі до влади прийшли вороги більшовиків.
У 1926 році найбільшою в Одесі була єврейська громада – 36,4% одеситів. Другою була російська громада – 33,6%. Третю позицію посідала українська громада – 17,5% [7, с. 72]. До 1937 року в Одесі відбувався розквіт національної самосвідомості представників більшості тодішніх діаспор міста. Велику культурно-просвітницьку роботу в цьому напрямку проводили численні національні секції Інтерклубу: єврейська, польська, німецька, вірменська, болгарська, грецька та інші. До початку Великої Вітчизняної війни працювали середні школи з викладанням предметів мовами деяких національних громад Одеси. Зворушливі спогади про навчання в цих школах ще й нині можна почути від учнів тих часів та від їхніх нащадків. Після війни ці школи не відкривалися, навіть школи з українською мовою навчання переводилися на викладання предметів російською мовою.
Загальновідомо про геноцид єврейського й ромського (циганського) населення Одеси під час фашистської окупації міста. Після 1944 року майже обезлюдніли приміські німецькі колонії. Соціолінгвістичне опитування представників нинішньої німецької громади Одеси, проведене нами 2000 року, свідчить про переважне вживання ними, крім літніх людей, у всіх сферах спілкування, включно із сімейним, російської мови.
Заснування єврейської держави Ізраїль і політична “відлига” 1960-х років спричинили масовий від’їзд із Одеси представників третьої за кількістю етномовної групи. Національна політика царського уряду стосовно євреїв була відвертішою, ніж політика комуністичного уряду. Звичайно, це викликало розчарування й навіть озлоблення багатьох громадян.
Вихід України зі складу СРСР і надання українській мові державного статусу на всій її території додали ваги українській мові в суспільних сферах життя Одеси, проте за даними соціолінгвістичних опитувань дорослого населення, проведених у 1992–1999 роках, у сімейному спілкуванні нею послуговується 12% одеситів, у побутовому спілкуванні (здебільшого, разом із російською) – 23%, у трудових колективах – 10,6%, в офіційно-діловій сфері – 10%. У той-таки час, з українським етносом себе ідентифікують 45,5% одеситів, з російським – 44%, з єврейським – 4%, з болгарським – 1,7%, з вірменським – 0,9%, з молдавським чи румунським – 0,6%, з білоруським, гагаузьким, грецьким, грузинським, циганським, татарським, азербайджанським, польським, німецьким, чеченським, корейським, чеським та деякими іншими етносами – 3,3%. Російську мову назвали рідною 77,5% опитаних одеситів, українську – 16%, інші мови – 6,5% [8].
Вірмено-азербайджанський, грузино-абхазький і придністровський конфлікти 1990-х років, Спітакський землетрус, війна в Чечні хоч і незначно, але вплинули на мовну ситуацію Одеси. Чисельно подвоїлася вірменська громада міста внаслідок прибуття біженців з Азербайджану й через різке погіршення економічного стану Вірменії, що активізувало відцентрові процеси у вірменському етносі. Посилення клановості у внутрішньополітичному житті Азербайджану змушує виїздити звідти певну категорію етнічних азербайджанців у пошуках зручніших, ніж на батьківщині, соціальних ніш. Азербайджанська громада Одеси невелика, але під час опитування було констатовано значну розбіжність між офіційними даними про кількість азербайджанців та їхньою реальною чисельністю в Одесі, бо чимало прибульців останнього десятиріччя проживає в Україні нелегально й відмовляється брати участь у будь-яких опитуваннях, як, між іншим, і більшість чеченців, в’єтнамців, ромів (циган).
Мовну ситуацію в сучасній Одесі можна схарактеризувати як полілінгвістичну, хоча переважну більшість становлять білінгви – носії російської та української мов. Іноді таку ситуацію характеризують як гіперглосну [7, с. 13]. Під час соціолінгвістичного опитування нам дуже рідко траплялися носії реального координованого (чистого, автономного) російсько-українського та українсько-російського білінгвізму – не більше 12%. Кількісне співвідношення представників українського й російського етносів серед них приблизно однакове; траплялися серед них представники інших етносів – євреї, болгари, роми. Переважно це люди з вищою освітою, які за своїм фахом повинні часто спілкуватися двома-п’ятьма мовами. Носіїв реального змішаного російсько-українського чи українсько-російського білінгвізму серед одеситів трохи більше – біля 20%. Більша частина (понад 60%) цих одеситів – представники українського етносу. 35–40% одеситів – носії прихованого змішаного російсько-українського білінгвізму. Етнічних росіян серед них лише 63%, українців – 35%. Українська й російська громади Одеси сьогодні є найбільшими.
Сучасний стан української мови в Одесі можна схарактеризувати так: стандартна (унормована літературна – ред.), офіційна (державна), підтримувана, обмежено вживається у всіх сферах мовного спілкування, зокрема як мова релігії, широко вживається як мова освіти й науки. Майже для половини української громади міста це мова внутрішньої комунікації, для чверті – мова зовнішньої комунікації [9].
Сучасний стан російської мови: стандартна, мова міжнаціонального спілкування, стримувана, широко вживається у всіх сферах мовного спілкування, зокрема як мова релігії, освіти й науки. Для представників російської громади є мовою як внутрішньої, так і зовнішньої комунікації, за винятком державних службовців і деяких педагогів, які для зовнішньої комунікації послуговуються як російською, так і українською мовами.
Третім за кількістю представників в Одесі нині є єврейський етнос. Першою рідною мовою 89% опитаних одеситів-євреїв визнають російську мову. Бажання знати іврит виявляють майже всі опитані, проте половина з них хотіла б знати мову на пасивному рівні, щоб розуміти ЗМІ Ізраїлю, читати релігійні тексти, мати комунікативні зручності під час подорожі до Ізраїлю. Активного володіння івритом прагнуть переважно молоді люди, які бажають продовжити навчання після школи в Ізраїлі або поїхати туди на професійне чи наукове стажування. За Р. Беллом [10], іврит в єврейській громаді Одеси набув таких ознак: мова стандартна, підтримувана, мова переважно зовнішньої комунікації, початкової й середньої освіти, богослужбова. Слід додати, що ця мова сприймається євреями Одеси як ще відроджувана. Їдиш, який ще у 1960-ті роки активно вживався в єврейській громаді Одеси як маргінальна (домашня) мова і мова внутрішньої комунікації, на межі тисячоліть в активному вжитку не функціонує.
Про історію заселення болгарами Бессарабії й Новоросійського краю сьогодні відомо чимало. Основна частина біженців, що знайшли притулок у Північному Причорномор’ї, наділялася землею й осідала в сільській місцевості. Згодом утворилися цілі райони компактного проживання болгар. Болгарська інтелігенція, що мешкала в Одесі в ХІХ ст., майже вся виїхала на батьківщину протягом 30–40 років. Перша хвиля репатріантів виїхала після проголошення Болгарії князівством у 1879 році, друга – після проголошення країни незалежним царством року 1908. Сільське ж населення було прив’язане до землі як до засобу фізичного існування. Крім того, ця земля на межі ХІХ й ХХ століть вже була батьківщиною для абсолютної більшості тутешніх болгар. Буремні події 1917–1944 років не сприяли збільшенню одеської міської болгарської громади, але позитивно вплинули на збереження мовних і культурних традицій болгар у сільській місцевості. Крім того, основні болгарські поселення Одещини розміщені на терені Бессарабії, яка з 1918 по 1940 рік була під владою Румунії.
1960-ті роки знаменують собою різкий урбаністичний “вибух” у СРСР, спричинений розвитком промислового будівництва в містах. Теорія культурного плюралізму в поліетнічному суспільстві, яка на той час стала пріоритетною на Заході [11], зумовила “відлигу” і в радянській етномовній політиці. У 1960–1970-ті роки болгарська громада Одеси збільшилася внаслідок міграції сільського населення до міста.
Усі члени болгарської громади, що опитувалися впродовж 1992–2000 років, називають своєю рідною мовою болгарську. Завдяки роботі в Одесі Всеукраїнського центру болгарської культури нині спостерігається припинення процесу русифікації родинного мовлення серед болгар-городян. Філологічний факультет ОНУ вже кілька років готує викладачів болгарської мови й літератури. У місті виходить газета болгарського товариства, щотижнева телепередача “Роден край”. Болгарська діаспора Одеси, мабуть, найкраще зуміла зберегти свої етномовні традиції. Болгарській мові одеської міської болгарської громади сьогодні властиві такі ознаки: стандартна й діалектна (вивчають стандартну, розмовляють тракійським та деякими іншими, переважно східними, діалектами [12]), мова внутрішньої комунікації, частково освіти, у тому числі вищої, підтримувана українською державою, метрополією і самою громадою.
У представників вірменської й грузинської громад статус рідних мов і ступінь володіння ними залежить від тривалості перебування за межами основних ареалів цих мов. Так, одесити-вірмени й одесити-грузини у другому-четвертому поколіннях, як правило, у всіх сферах спілкування послуговуються російською мовою. Винятки бувають тоді, коли в родині є людина, що вчилася перед війною у вірменській середній школі. Побутування на теренах Одеси вірменської й грузинської мов нині підтримується завдяки хвилі новоприбулих емігрантів. Сьогодні батьки дуже занепокоєні тим, що їхні діти через мозаїчне розселення громад у місті та брак щоденного рідномовного спілкування з однолітками забувають її. Вірменська громада вже відкрила освітню недільну школу при церкві Святого Григорія. Грузинська громада поки що на шляху до цього. Вірменській мові в одеській вірменській громаді притаманні такі риси: стандартність, подекуди діалектні елементи; маргінальність і використання для внутрішньої комунікації, релігійних потреб і аматорської освіти; підтримується церквою, самою громадою і метрополією. Грузинська мова в одеській грузинській громаді функціонує як стандартна, для внутрішньої комунікації, родинна, підтримується громадою.
Важкою є доля одеської польської громади, яка 100 років тому посідала четверте місце за кількістю представників. Нині польська громада перебуває на стадії відродження. У місті залишилося не більше 100 сімей, які без активного зв’язку з метрополією підтримували польську мову як родинну протягом майже сімдесяти років. Завдяки освітній школі при костьолі відбувається відродження польської мови як засобу внутрішньої комунікації членів громади. Мова підтримується церквою, метрополією й самою громадою.
Греків Півдня України, як і євреїв та поляків, зазвичай відносять до урбанізованих етносів [7, с. 36, 54, та ін.]. Проте ініціатива щодо відродження грецької мови й культури в Одесі дуже активно підтримується вихідцями з приміських сіл Олександрівки, Малого Буялика, де нащадки румелійських греків частково зберегли румелійський діалект новогрецької мови як маргінальну мову. З участю Грецького фонду культури в Одесі, Грецької православної церкви й освітньої школи відбувається відродження грецької мови як родинної серед більшості представників грецької громади міста. Крім того, грецьку мову вже вивчають як другу іноземну мову в Одеському національному університеті (ОНУ) і в середній загальноосвітній школі.
Німецький і корейський етноси Одеси хоч і мають різну історію, проте сучасне їхнє становище в Одесі є вельми схожим. Німецька мова є родинною в кількох десятках німецьких сімей Одеси. Більшість етнічних німців Одеси розмовляє в усіх сферах комунікації російською, а німецька відроджується в німецькій громаді подібно до грецької в грецькій громаді. Підтримка в цій справі надходить із метрополії, від церкви та громадської організації “Відерґебурт”.
Корейська громада Одеси, як і німецька, має міцне коріння в селі, але, на відміну від німців, корейці ніколи не мали на Півдні України великих зон компактного проживання. Адже прибули вони сюди тільки в 1960–1970-ті роки з Узбекистану й Казахстану. Небагато залишилося тих, хто пам’ятає, як на початку 1930-х років їх було депортовано з Далекого Сходу до Середньої Азії. Нині відродження корейської мови серед одеських корейців підтримують уряд Південної Кореї й християнська реформаторська церква, при якій функціонує освітня школа. Але й досі основною мовою внутрішньої комунікації в громаді залишається російська.
Цей побіжний аналіз мовної ситуації в національних громадах Одеси, звичайно, не висвітлив усіх її особливостей, проте деякі узагальнення з нього можна зробити. Здебільшого відродження етнічних мов національних діаспор підтримують метрополії й церкви. Зважаючи на реальну мовну ситуацію в первинно поліетнічних колоніальних містах України, елементи країнізму в загальнонаціональній мовній політиці держави повинні не тільки декларуватися, а й мати державну підтримку. Лише рівна участь держави у розвитку мов національних діаспор України здатна вивести нашу країну на шлях демократії у мовній політиці й запобігти міжетнічним конфліктам, свідками яких (на щастя, поза межами України) ми часто стаємо впродовж останніх 10-15 років.

1. Скальковский А. А. Изустные предания о Новороссийском крае. – СПб., 1838, с. 4–5.
2. Маркевич А. И. Город Качибей или Гаджибей – предшественник города Одессы. – Одесса, 1894.
3. Орлов А. Исторический очерк Одессы с 1794 по 1803 год. – Одесса, 1885, с. 8–9.
4. Одесская греческая община: прошлое и настоящее (1795–1996). Научн. ред. И. К. Калмакан. – Одесса-Афины, 1996, с. 22–31; Шайкевич Б. О. Одеса – огнище на българската култура: Літературно-краєзнавчі нариси. – Одеса, 1995, с. 25–40.
5. Результаты однодневной переписи г. Одессы 1 декабря 1892 года. Ч. 1. Население. Под ред. А. С. Бориневича. – Одесса, 1894, с. 2–3.
6. Cesarz E. Ukraina i stosunki polsko-ukrainskie w syntezach historycznych szkoly krakowskiej // Stosunki kulturowo-literackie polsko-wschodnoslowianskie. – Rzeszow, 1995. – S. 54–61.
7. Демченко В. Мовне середовище: екстралінгвістичний нарис про Південь України. – Херсон, 2001.
8. Степанов Є. Мовна ситуація в Одесі напередодні 2000 року // Південь України. Одеса: Четвертий міжнародний конгрес україністів. / Одеса, 26–29 серпня 1999 року. – Одеса, 1999, с. 293–297.
9. Ми розуміємо мову зовнішньої комунікації як мову, що нею послуговуються представники одного етносу для спілкування з представниками інших етносів, а мову внутрішньої комунікації як таку, що нею спілкуються між собою представники одного етносу.
10. Белл Р. Т. Социолингвистика: Цели, методы и проблемы. – М., 1980, с. 240–243.
11. Євтух В. Б., Шамшур О. В. Буржуазні теорії й концепції етносоціального розвитку США // Народна творчість та етнографія. – 1982, № 4, с. 45–46.
12. Барболова З., Колесник В. Говорът на българите в с. Кирнички, Бесарабия. – Одеса, 1998, с. 7.