Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовна ситуація в Україні в історичному вимірі

Оксана Свириденко
МОВА ЯК БАСТІОН ЗАХИСТУ НАЦІЇ В ТЕОРЕТИЧНИХ ПОБУДОВАХ ТА ХУДОЖНЬОМУ ЧАСОПРОСТОРІ АМВРОСІЯ МЕТЛИНСЬКОГО

Проблема буття мови і нації, яка мислиться вельми актуальною для українського сьогодення, була однією з кардинальних для А. Метлинського (1814–1870), чий науковий і мистецький авторитет було брутально потоптано спершу шовіністами Російської імперії, а згодом і радянською наукою, що керувалася ідеологією свого часу. Дослідницький світогляд ученого спирався на широкий контекст філософських першоджерел, багатий етнографічний матеріал, вагомі історичні розвідки, наукову полеміку того часу. Але найяскравіше позначився на його мовознавчих побудовах сучасний йому загальний контекст національного відродження.
В Україні, позбавленій власної державності, проблема мови була особливо гострою. Мовне питання тут мало політично-репресивне забарвлення, а тому виходило за рамки філології, бо “йшлося, по суті, про те, чи українці являють собою окрему націю, чи є лише етнічною та діалектною групою єдиного “руського” народу” [1]. Суперечки про можливості літературного застосування української мови, що велися в романтичну добу, мали цілком певний політичний сенс. Народ – це його мова, підкреслювали романтики, зводячи відтак свою “національну акцію” до культурницького аполітизму, до народознавства й етнографічних студій, до боротьби за мову [2], яка мислилась першим і останнім бастіоном захисту нації. Обґрунтування концепції народності (для романтиків це синонім “народного духу”) здійснили у межах філософії мови представники Харківської мовознавчої школи, біля джерел якоїї стояв саме А. Метлинський. Як згодом і О. Потебня, він пов’язував поняття “народ” не з державною, а з мовною належністю, з певним щаблем національно-культурного розвитку. Народ (нація), за А. Метлинським, – це маса людей, яка перш за все має мовний статус [3, с. 18].
Втілюючи засади Берлінської мовознавчої школи, вчений включав науку про мову в дослідження проблеми людського буття. Для нього, як і для Й. Гердера та В. Гумбольдта, “людство” – це не стільки сукупність усіх людей, скільки поняття, котре відбиває істинну природу і високе призначення людини як небіологічної істоти. Подібно до М. Максимовича, Метлинський-романтик підкреслював, що душа і слово – це божественні властивості людини. Відтак людство ґрунтується на принципі культурно-етичної спільності. За А. Метлинським, “мова на землі належить лише людині…, і слово виникло з її призначення на землі – пізнавати предмети й міркувати про них, гортаючи сторінки книги Божого всесвіту…” [4]. Отже, мова – особлива і найвагоміша форма людської діяльності, знаряддя, створене людиною для удосконалення думки.
Подібно до В. Гумбольдта, А. Метлинський по-філософському осмислював факт розмаїття мов. Спільна властивість мовної здібності, підкреслював учений-романтик, не зреалізовується у єдиній загальнолюдській мові, а здійснюється в багатоликому втіленні різноманітності мов, завдяки чому людство має вигляд численних мовних спільнот [3, с. 27]. Відштовхуючись від ідеї В. Гумбольдта про мовне світобачення, А. Метлинський зазначав, що особливість мови полягає в тому, що вона дає певний зріз світу. Різні мови – це не відмінне звукове позначення предметів, але різне бачення їх. “Відмінність мов, – наголошував дослідник, – зумовлюється сутністю самих предметів і залежним від того розмаїттям їх сприйняття і відображення у царині людського духу… Як зерно на відмінних ґрунтах дає відмінні сходи, так і від охопленого думкою змісту (за умови повної однаковості його) може витворюватися відмінне” [3, с. 28], тобто своєрідне утворення, в якому відбивається індивідуальний характер нації.
Виявляючи зв’язок мови з невидимими процесами колективного несвідомого, А. Метлинський намагався пояснити механізм народження мови з народного духу, який, у свою чергу, зумовлює етнічну специфіку самої мови. Поняття “дух народу” в А. Метлинського важко осягнути в чистому вигляді. Дух народу як вищий принцип, що зумовлює відмінність і специфіку мов, водночас сам потребує тлумачення “через мову”. Народ, на думку дослідника, “зростається з мовою, закарбовується у ній” [3, с. 39]. Тому без ґрунтовного знання мови окремого народу неможливо зрозуміти його дух, усі грані культури, а також історичний рух. У мові фіксується “розвиток духу людського” [3, с. 35]. Водночас учений вказував на історичну зумовленість явищ словесності, до котрої він, подібно до М. Максимовича, зараховував і мову [5, с. 21–22]. Мову він вважав формою народного “духо-розвитку” [6]. Вона несе в собі історичну пам’ять, а тому і небезпеку для експансіоністськи налаштованого сусіда.
А. Метлинський “тремтів”, як сказав К. Студинський [7] над майбуттям української мови. Ототожнюючи мову з духом нації, романтики наголошували, що втрата мови веде націю до звиродніння і загибелі.
Перебуваючи в полоні ідей українських слов’янофілів, що марили творенням спільності на засадах взаємної толерантності, А. Метлинський плекав надію, що український народ, як і ті інші, що об’єднаються в “братнім”, “загальнолюдськім союзі” (“один Бог – і люди-брати, діти одного Творця” ), зможе “проявити і самобутнє удосконалення, і в умовах місцевості й народності виплекати прекрасну квітку своєнародного і самостійного розвитку, виразити ідею, котру справдити покликало його у світ Провидіння” [3, с. 78–79, 19–20].
Спілкування, наголошував дослідник, веде до прискореного розвитку націй лише за тієї умови, якщо основними принципами у взаєминах між народами будуть рівноправність і взаємоповага. Метлинський-романтик пропагував “красу й гармонію… розмаїття спільноти”, рішуче виступав проти денаціоналізації, ставив під сумнів ідею асиміляції націй, тобто ідею об’єднання людей “за пануючою мовою”. Бо ж чи розумно “мовити до квітів: барву одну оберіте? Життя – це рух, а зливши всі народи в одне політичне ціле, ми припинили б розвиток людства…” [3, с. 14], – застерігав науковець від насильницької зміни національної ідентичності.
В унісон Берлінській мовознавчій школі вчений обстоює думку, що основою і початком духовного життя нації є мова. Це спонукає його замислитись над значенням рідного слова для розвитку як особи, так і цілого народу, скерувати могутній потік духовної енергії на захист мовного простору. На переконання романтиків, мова – це єдино властиві кожній людині й нації спосіб і можливість сприймати світ і мислити. Отже, мова – це запорука національного буття: “Руйнуючи будь-яку мову, ми умертвляємо кого-небудь із членів людства” [3, с. 39]. І вже звідси – трагічна візія України в поетичному часопросторі Амвросія Могили: “…Бо вже наша мова конає!” (“Смерть бандуриста”). Навряд чи варто закидати дослідникові надмірний песимізм, що робилося чи не найчастіше без достатніх підстав.
Безперечно, А. Метлинський належав до “похмурих геніїв”, бачачи світ крізь призму іпохондричних настроїв. Утім, зважаючи на силу імперського тиску на українське слово, на темпи денаціоналізації в Україні, маємо твердий погляд ученого-українофіла на реалії національного буття і, більше того, погляд передбачливий щодо його ж майбутнього. За А. Метлинським, мова – це засіб і мірило взаємовпливів народів. Науковець тлумачив сучасну йому ситуацію близькоспорідненого білінгвізму як неприродну і небезпечну. Простежуючи українсько-російські мовні взаємини й осмислюючи рівень поширення російської мови в українському просторі, він натякав, що ця мова, почерпнувши сил із українського джерела, забажала відтак взагалі поглинути його, а отже, стерти українську націю з етнічної карти світу [8]. Ці ж настрої панують і в поетичному світі Амвросія Могили (“До Вас”, “Думка червонорусця” тощо). Пізніше О. Потебня, спираючись на роздуми А. Метлинського, порівняє подібне явище з людоїдством [9]. М. Сумцов із цього приводу зазначав, що “у своїх судженнях і порівнянні російської та малоросійської мов Метлинський зайшов так далеко, що його талановитий учень О. О. Потебня був у цьому плані його прямим послідовником” [10].
Мова і народність, підкреслював учений, – надзвичайно близькі. Слово витворилось діяльністю народу, пройшло крізь його серце. Мова – це синтез усього національного. Традиції народу закладені насамперед у його мові. Тому швидкі зміни в ній, а надто – втрата рідної і прийняття чужої, “розріднюють” батьків і дітей, спричинюють відчуження нащадків від “напряму думок, понять і почувань часів її дідівщини”, ведуть до ослаблення зв’язку між поколіннями, до аморальності, звиродніння та спідлення.
Мова, за А. Метлинським, – чинник самосвідомості народу, своєрідний етнічний кодекс нації: “Якщо мова забувається, то це означає, що не лише звичаї, поняття прабатьків зникли, але й останній струмінь своєнародної життєвості щезнув” [3, с. 40]. Дослідник підкреслював, що використання людиною чужоземної мови може надати їй (як у її власних очах, так і в очах довкілля) удаваного блиску й призвести до втрати самоповаги і знецінення самобутності свого народу, духовної та етнічної спадкоємності, а тому виступав проти добровільної мовної асиміляції, пробуджував посеред новочасного українства інстинкт самозбереження, тлумачив мовне каліцтво як ознаку колоніального стану.
Із філософського тлумачення А. Метлинським розмаїття мов випливало, що різні мови – то лише різні шляхи, що ними нації прямують до спільної загальнолюдської мети, тобто до перетворення світу в думки. Це давало підстави аргументувати рівноцінність мов (“мов” і “наріч” відтак не існує) і мало принципове значення на тлі тогочасних дискусій про статус української мови, позаяк з’ясовувалася її “законнородженість”.
Йдучи за Й. Гердером і В. Гумбольдтом, А. Метлинський наголошував, що звукова форма мови також залежить від духовних особливостей нації і виражає її самобутність. Звідси – “нетерпимість” окремих звуків у мовах одних народів або ж прихильне ставлення до них у мовах інших. Дослідник вказував на особливості звукової реалізації голосних і приголосних фонем української та російської мов. Йшлося про послідовне співвідношення в українській та російській мовах голосних і-е внаслідок розвитку давньоруського ъ; про артикуляційні особливості українського звука и, що виник у результаті збігу етимологічних ы та і; про долю приголосного л після колишніх ъ, ь (перед наступним приголосним та у формах колишніх дієприкметників минулого часу чоловічого роду): зміну л на в в українців та збереження етимологічного л у росіян; про незвичність для українців ф та його заміну на хв тощо) [3, с. 36].
У “Нотатках про південноруську мову”, що писані, як важає К. Студинський, “з сердечною любов’ю до української мови, а через це і цікаві … для характеристики самого автора” [11], А. Метлинський, уводячи читача в лабораторію дослідження, порівнюючи вимову росіянина, українця і поляка, підкреслював, що в першого під час вимови спостерігається напруження м’язів і стиснення вуст, а тому звуки проціджуються і набирають особливої сили й різкості, яка може мати в собі щось приємне, але лише за умови чистої вимови. Натомість із вуст українця звуки пливуть вільно і спокійно. Звідси – особлива м’якість та ніжність його вимови. Коли польська мова своїм щебетанням і бринчанням подібна до звуків арфи, гітари, гуслів, а великоруська різкістю своїх тонів нагадує звучання або ж скрипки, або ж кларнета (пор., наприклад: “москаль лящить” – “Думка червонорусця”), то українська – віолончелі та флейти, а загальною мелодією своєю наближається до “словено-церковно”, яка звучить величаво і повно, “величним органом” [5, с. 8].
А. Метлинський наголошував у такий спосіб, подібно до М. Максимовича, О. Бодянського, М. Костомарова та ін., що між Україною та Росією існують глибокі духовні контрасти. Результати таких порівнянь завжди спрацьовували на ідею самобутності українського народу, незалежно від того, які риси йому приписувалися. Порівняльна фонетика А. Метлинського скерована явно не на користь панівної російської мови, що, зауважмо, суперечило гумбольдтівським засадам наукової толерантності. Її покликали до життя реалії національного буття, свідомий опір ученого великодержавній мовній політиці.
Проблему правопису вчений тлумачив як проблему внутрішньомовного конфлікту. Зважаючи на сучасний йому стан речей (“Це біда! Вівці без пастиря, і розділилися! Що не книжка, що не віршики, то і правописання!” [12, с. 260]), він надавав першорядного значення унормуванню української літературної мови, бо правописний різнобій відчутно зменшував можливості широкого застосування мови в усіх сферах культури.
А. Метлинський вбачав у мові гуртівний чинник. Українці, наголошував він, уже й так занадто багато втратили через безтурботність і розрізненість. Саме тому глибокодумний етнопсихолог був одним з тих небагатьох, хто наполегливо намагався уніфікувати український правопис, дати наукове підґрунтя, виробити єдині правила для написання і читання.
Разом із тим письменник вбачав у проблемі правопису міжмовний конфлікт. Засуджуючи російщення українського правопису, він наголошував, що необхідно прийняти “старе”, тобто “своє”. Йшлося про орієнтацію на історичні традиції, що залишилися від стародавніх літописів до гетьманських універсалів, з урахуванням новітнього письма І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки та ін., бо будь-яка “вигадка – важка для самолюбства” й породжує лише “тарабарщину”, “неможливість упізнати своє у чужому каптані” [12, с.261].
Характерно, що Метлинський-мовознавець, вбачаючи своє головне завдання у відродженні та розвиткові української літературної мови, що живилася в основному південно-східними говорами, досить високо ставив і місцеві особливості наріччя “червоноруського”, вочевидь, з огляду на його найбільшу віддаленість від пануючої мови імперії і сприятливіші умови розвитку та самозбереження. Осмислюючи концепцію мовного будівництва, вчений підкреслював, що окремі граматичні й звукові явища цього наріччя мають стати матеріалом для розбудови української національної мови [5, с. 10]. У такий спосіб він ставав на захист духовної цілості України і започатковував ту соборницьку мовно-стилістичну працю, довкола якої сконцентрують свої зусилля І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський та інші діячі культури кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., що ними було остаточно перейдено “переднаціональний”, “етнографічний” (В. Петров) етапи процесу формування єдиної літературної мови.
У добу занедбання мови лінгвістика А. Метлинського мала принципове значення. Спираючись на традиції, на свій аналіз, на досвід Берлінської школи, вчений спрямовував могутній потік духовної енергії на захист національного мовного простору, обстоював “законнородженість” й окремішність української мови, аргументував її самодостатність, право на існування та літературний ужиток. Ілюстраціями міркувань філолога стали його власні поетичні спроби, а також переклади пам’яток слов’янського фольклору і творів зарубіжних поетів-романтиків.

1. Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1999, с. 332.
2. Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література // Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література. Мірчук І. Історія української культури. – Мюнхен–Львів, 1994, с. 26.
3. Метлинский А. О сущности цивилизации и значении её элементов. – Х., 1838.
4. Метлинский А. Об истинном значении поэзии. – Х., 1843, с.33.
5. Метлинский А. Заметки относительно южнорусского языка // Могила Амвросій. Думки і пісні та ще дещо. – Х., 1839.
6. Программа для этнографического описания губерний Киевского округа, составленная… кн. В. Д. Дабижею и (по языку) А. Л. Метлинским. – К., 1854, с. V.
7. Студинський К. Замітки Метлинського про українсько-руську мову // “Думки і пісні” Амвросія Могили. – Львів, 1897, с. 16.
8. Метлинский А. Предисловие // Народные южнорусские песни. – К., 1854, с. V, IX.
9. Потебня А. А. Рецензия на сборник “Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Головацким” // Записки Императорской Академии Наук, т. 37. – 1888, с. 97.
10. Сумцов Н. Ф. Метлинский // Биографический словарь профессоров и преподавателей Харьковского университета. – Х., 1908, с. 85.
11. Студинський К. Передмова // “Думки і пісні” Амвросія Могили. – Львів, 1897, с. 6.
12. Цит. за: Федорук О. До характеристики взаємин П. Куліша й А. Метлинського // Пантелеймон Куліш. Матеріали й дослідження. – Львів–Нью-Йорк, 2000.