Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовна ситуація в Україні в історичному вимірі

Марія Іваницька
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ МІФ ТА МОВНА СИТУАЦІЯ НА БУКОВИНІ У ХІХ-ХХ СТ.

Сьогодні Чернівці викликають у світі все більше зацікавлення, про Буковину пишуть, знімають фільми, проводять конференції. Так званий чернівецький міф стає для Європи, яка все тісніше об’єднується, здригаючися водночас від воєнних конфліктів, своєрідним прикладом тісного, досить мирного співіснування різних народів, культур, релігій і мов. Поняття чернівецького міфу викликає ностальгійне захоплення Буковиною та її історією кінця ХІХ – початку ХХ століття. Воно обростає метафорами, які не в останню чергу базуються на поетичних рядках багатьох на сьогодні популярних і широко відомих німецькомовних буковинських поетів. “Чотири мови уживаються вкупі, голублять повітря”, – писала Роза Ауслендер про Чернівці. А ось так – про Буковину: “Чотиримовний збратаний спів – люди, що лагодять між собою” [1].
На кінець ХІХ – початок ХХ ст. справді припадає період, коли Буковина – найсхідніша провінція Австро-Угорщини – переживала промисловий і культурний розквіт. Колишня межова територія Галицького князівства, що пізніше у складі Молдавського князівства потрапила під владу Османської імперії, вона була історично багатонаціональною. З приходом Австрії у 1774 році було проведено низку державних заходів для так званого “окультурення” краю. Це, в першу чергу, переселення на Буковину ремісників та землеробів з центральних австрійських територій, які звільнялися на 15 років від податків, завдяки чому склалися умови для господарського розвитку. По-друге, за наказом цісаря почали активно створюватися нові школи, гімназії, за шкільною реформою 1869 року школи були взяті під державний контроль, а обов’язкова початкова освіта запроваджувалася з 6 до 13 років. Якщо в кінці ХVІІІ ст. було зорганізовано 30 народних шкіл, то на кінець ХІХ ст. нараховувалася вже 371 школа, де навчалося 79% дітей шкільного віку. Для забезпечення нових шкіл кадрами відкрили вчительську чоловічу семінарію, бо раніше за вищою освітою буковинцям доводилося їхати до Відня. Так, у 1868 році у Відні було створено студентське земляцтво “Буковина” (яке включало близько 60 осіб), для земель у Відні виділялися певні стипендії (для Буковини, наприклад, 2 місця в Терезіанській академії).
У 1848 році Буковину було проголошено коронною землею, тобто незалежною від Галичини, у складі якої вона перебувала до того. Ця подія була тісно пов’язана із зростанням національної свідомості різних етнічних груп краю. Оскільки в Галичині гору тримала польська шляхта, усі некатолики зазнавали утисків. Після відокремлення від неї значно покращилося правове становище українців. Цісарський указ відкрив доступ некатоликів до державних посад і дозволив відновити греко-католицьку метрополію в Галичі. Для потреб греко-католицької церкви ще Марія Терезія створила у 1775 році навчальний заклад Санкт Барбареум у Відні. Навіть після його закриття церква Св. Варвари залишалася (і залишається зараз) духовним центром для віруючих українців Австрії. Тобто Марія Терезія та її син Йозеф ІІ, який двічі був у Чернівцях і внаслідок відвідин краю видав у 1786 році “Патент про толерантність”, діяли подібно до монархів доби Просвітництва, розуміючи, що повинні рахуватися з націями, які заселяють імперію.
Недаремно саме у Відні великий німецький романтик Фрідріх Шлеґель у своїй лекції про літературу проголосив наступну важливу думку: “Кожна значна та самостійна нація… має право розвивати свою власну та своєрідну літературу, і найбільшим варварством є пригноблення мови народу та країни або бажання виключити її з духовної творчості. Але хто вважає невідому або занедбану мову нездатною до вдосконалення, той діє, безумовно, упереджено. Навіть якщо література малої нації не має безпосереднього впливу на інші народи, то вже сама історія її духовного розвитку щодо національного становлення та долі й історії народу є сама по собі вартою уваги і повчальною” [2]. Тут же Шлеґель зазначив, що нація, яка дозволяє, щоб її позбавили мови, втрачає останній духовний важіль внутрішньої самостійності і, власне, перестає існувати.
За часів Австро-Угорщини українці Буковини та Галичини такий важіль не втратили, хоча, без сумніву, та епоха не була золотим віком для українців. Чернівці порівнюють з пароплавом для прогулянок, на якому керували німецькі офіцери, працювали українські матроси, розважалися єврейські пасажири, а пароплав цей курсував під австрійським прапором між Заходом та Сходом [3]. Але навіть роль матросів, тобто робочої сили, українці виконували тут із більшою гідністю, ніж це відбувалося в той же час на теренах царської Росії.
Ось лише деякі факти, які свідчать про вільніший розвиток української мови за австрійського періоду (1774–1918 роки).
Українська періодика видавалася поряд з німецькою й румунською не тільки у Чернівцях, але й у Відні, де вона, до речі, збиралася і зараз представлена досить широко у Національній бібліотеці у Відні. Навколо українських газет у Чернівцях гуртувалася інтелігенція не тільки Буковини, вони притягували увагу письменників та громадських діячів і з великої України.
Український національний Дім поряд із чотирма іншими національними Домами проводив активну громадську діяльність, тут був український театр та українські національні товариства. Найвідоміші з них – “Запороже”, “Чорноморе”, “Січ”, “Союз”, “Молода Україна”. Австрійська влада дозволяла існування неполітичних товариств, на початок ХХ ст. їх нараховувалося в краї біля 25, що говорить про високий рівень національно-культурної активності.
Українські представники були в крайовому парламенті – ландтазі – у такому співвідношенні: 17 з 63 членів при такому співвідношенні націй у краї: 38% – українці, 34% – румуни, 12 % – євреї, 9 % – німці, далі – угорці, вірмени, поляки, ліповани.
В окрузі Чернівці було 49 шкіл, які розподілялися за мовами викладання таким чином: 3 з німецькою мовою викладання, 8 з румунською, 25 з українською, 4 школи були німецько-румунські, 4 – німецько-українські, 4 – румуно-українські й одна німецько-румуно-українська. У місті Чернівці ситуація була, звичайно, на користь німецької мови, адже саме тут були сконцентровані німецькі чиновники, професура університету, а також асимільовані євреї, які вказували німецьку мову як рідну і кількість яких доходила в Чернівцях до 50% населення. Перед І Світовою війною 47% чернівчан називали німецьку мову мовою спілкування. Тому серед 27 шкіл 15 були німецькими, 2 румунськими, 4 україно-румунськими, 1 німецько-українська і 2 німецько-румунські. Подібна ситуація склалася і з гімназіями, серед яких домінували німецькі, але існували й змішані (німецько-українські та німецько-румунські), кількість яких поступово збільшувалася завдяки обіцянці міністр-президента Тафе “сприяти національній рівноправності у школі та суспільному житті” [4].
Особливу увагу слід звернути на університет, відкритий у 1875 році. Ініціатором створення цього навчального закладу був проф. Коcтянтин Томащук, буковинець україно-румунського походження. Він наголошував не на асиміляторській ролі німецької мови, яка стала мовою викладання в університеті, а на її гуманістичній місії, вважаючи цю мову інструментом примирення між націями та носієм європейської науки і культури. Заснування німецького університету було в тих умовах не лише прогресивним, але й об’єктивно виправданим (український університет не міг існувати з цілого ряду причин: відсутність викладачів і вступників, підручників, наукової літератури та термінології). Великі претензії висловлювали румунські кола, бажаючи бачити румунський університет, але досягнення румунської науки були на той час досить скромними. Власне, цей університет сприяв росту національної української та румунської інтелігенції. І саме з її ростом німецькомовний навчальний заклад починав ставати стримуючим фактором. Український історик Дорошенко (1882–1951) пише у своєму “Підручнику з українознавства” (виданому 1941 року в Лейпцигу): “З другої половини ХІХ ст. Буковина зі столицею Чернівці відіграє значну роль як посередниця між духовним життям українців та німецькою громадськістю. Цьому сприяла та обставина, що у 1875 р. в Чернівцях було засновано німецький університет, який став форпостом німецької культури у Південно-Східній Європі” [5].
Українська еліта Буковини виховувалася в німецьких школах і гімназіях та була пов’язана різноманітними зв’язками з німецькою культурою. Варто вказати не лише на Ольгу Кобилянську та Юрія Федьковича, які чудово володіли українською та німецькою мовами і починали свою літературну творчість з останньої, але й на Сидора Воробкевича, Лідію Семаку, Володимира Залозецького та, безперечно, Івана Франка, що вільно почувалися в царині європейських мов не в останню чергу завдяки духу культури, який підтримувався на Буковині та в Галичині на високому рівні.
Саме в Чернівцях з’явилася перша німецька книжка про Тараса Шевченка, написана Йоганном Георгом Обрістом (1843–1901). Німецько-єврейський письменник Карл-Еміль Францоз відобразив у своїх творах велич і красу української народної пісні, німецький історик Раймунд Кандль, засновник етнографії, написав кілька праць про Буковину, серед них – “Історію Чернівців” та чудову монографію про гуцулів.
Особливо слід відзначити керівника кафедри української мови та літератури німецького університету проф. С. Смаль-Стоцького. Лекції й семінари цього вченого користувалися великою популярністю, а зібрана його стараннями бібліотека рутенського семінару налічувала у 1904 році 81 том. Серед них були твори Т. Шевченка, П. Куліша, П. Мирного, С. Руданського, М. Гулака-Артемовського, І. Франка. Вона поповнювалася в основному за рахунок подарунків. Так, наприклад, колишній учасник семінару, кандидат філософії В. Сімович подарував у 1905 році книжки “Поезії Т. Шевченка, заборонені в Росії” (Женева, 1890), “Хіба ревуть воли…” П. Мирного, п’ять збірників “Громади” М. Драгоманова (Женева). Безперечно, така бібліотека мала величезний вплив на пробудження свідомості студентів. Сам С. Смаль-Стоцький завжди підтримував українську ідею та українських студентів. У 1918 році він брав участь у Буковинському народному вічі, виступаючи за об’єднання з Україною, і представляв ЗУНР на міжнародній арені.
Навчаючись у Чернівецькому університеті, І. Франко взяв участь у випуску журналу “Руська школа”, який видавали проф. С. Смаль-Стоцький та проф. Т. Гартнер. З цього приводу в листі до Драгоманова І. Франко писав: “Я дуже бажав би, щоб обговорена нами (зі Смаль-Стоцьким) справа стала на добру дорогу… На кошти видання він надіється роздобути гроші від сойму, ради шкільної чи навіть міністерства. От я й подумав, чому б не скористатися з сього і не пустити в світ тих наукових робіт, котрі лежать у мене…” [6, с. 29]. І. Франко надрукував у журналі виклад частини лекцій відомого берлінського професора Е. Шмідта “Задачі й методи історії літератури” та ін. Зв’язки з Чернівецьким університетом і студентством І. Франко не поривав. 1913 року в 40-річний ювілей письменницької діяльності студентське товариство “Січ” обрало його своїм почесним членом. Так само радо вітало чернівецьке студентство і Лесю Українку, а з багатьма буковинцями вона затоваришувала і листувалася довгі роки.
Серед відомих студентів університету – Лесь Мартович, студент юридичного факультету, письменник-реаліст, культурний діяч, бібліотекар товариства “Союз”, який став організатором багатолюдного зібрання чернівецької інтелігенції до 100-річчя з часу виходу “Енеїди”. А письменник та літературознавець, педагог і редактор “Буковини” О. Маковей захистив в університеті докторську дисертацію. Працюючи викладачем учительської семінарії, він одночасно вів в університеті заняття з української мови. Ю. Кобилянський, здобувши в університеті освіту, став перекладачем творів Т. Шевченка німецькою мовою, він же видав ґрунтовний “Латино-український словар”.
Частина студентської молоді втягувалася у загальний український національно-визвольний рух. У Чернівцях Революційна Українська Партія (РУП) видавала часопис “Гасло” з розрахунком на поширення на теренах російської України. Проте в діяльності РУП та студентської громади “Молода Україна” австрійський уряд вбачав небезпеку, він відхиляв кілька разів статут “Молодої України”. Присутній на вечорі “Молодої України” комісар писав у донесенні крайовому управлінню, що майже всі промовці наголошували на “дусі єдності всіх українців, яка особливо в серцях української академічної молоді б’ється живим пульсом”. Товариство мало на меті здобути політичну незалежність українського народу, не визнавало територіальних кордонів, що розділяли народ, тобто стояло на всеукраїнських засадах, “коли всі українці від Сяну до Кавказу і від Прип’яті до Чорного моря вважаються одним нероздільним народом” [6, c. 33].
На жаль, більшість українців були вихідцями з найбідніших верств, а тому їхній шлях до освіти був тернистим, і українській інтелігенції приходилося досить скрутно. Лише через те, що кар’єра сільських вчителів, священиків та дрібних урядовців не приваблювала багатих комерсантів, для українців відкривався шлях до цих професій. Правда, австрійський уряд виділяв для малозабезпечених студентів стипендії. Міністерство віросповідань і освіти встановило 20 стипендій по 100 гульденів для студентів-рутенів (для порівняння, священик отримував 315 гульденів на рік). Крім того, 6 стипендій Франца Йозефа по 300 гульденів. Це були перші іменні стипендії університету. “Біднота нашого народу є причиною того, що люди так мало дають у нас своїх дітей до вищих шкіл в науку”, – писала 20 січня 1912 року газета “Нова Буковина”. Користуючись таким становищем, власті Російської імперії через свого консула у Чернівцях намагалися впливати на окремих студентів у московському дусі, виділяючи їм через студентське товариство “Согласие” порівняно вищі стипендії.
Поряд з вигодами німецькомовний університет мав і чимало вад. Депутат ландтагу граф В. Василько, виступаючи в 1903 році, констатував: “В перші роки існування університету ректори обиралися без різниці національності, чого не можна сказати в останній час” [6, с. 21]. Серед 44 ректорів університету 22 були німцями, 11 – румунами, 9 – євреями і лише 2 – українцями. Відповідно, не завжди пошановувалася й українська мова. Так, за конституцією 1867 року (п. 19) всі громадяни мали право звертатися до будь-яких установ на території свого краю рідною мовою. Але професорська колегія юридичного факультету не прийняла заяви студента, написаної українською мовою. Той же деканат юридичного факультету відмовився ознайомити студентів з умовами конкурсу на стипендії, розісланими Львівським Старопігієвським інститутом (хоча конституційний суд Австрії розв’язав справу на користь останнього, що говорить все-таки про верховенство толерантного закону). На постійні вимоги відкрити кафедру української історії (хоча б у Львівському університеті) уряд Австрії постійно відповідав відмовами, не кажучи вже про затягування питання про відкриття у Львові українського університету, за який виступали українська інтелігенція і молодь Галичини, Буковини та Закарпаття. Особлива акція відбулася з цього приводу у 1901 році – багатолюдний мітинг у Львові за український університет. Коли студентам було категорично відмовлено, 600 студентів-українців подали заяви про відрахування з Львівського університету, що й було зроблено. Чернівецька громадськість провела акцію підтримки, але коли ці студенти подали заяву до Чернівецького університету, їм відмовили [7], а москвофільська газета “Православна Буковина” писала в одному з листопадових номерів 1901 року: “Ми не можемо зголоситися на університет з українською мовою, тому що така безформна і безязика мова існує для всяких Барвінських, Стоцьких, Романчуків, Омелянів Поповичів і подібних недоуків-крикунів, але не для храму науки”. Російські шовіністи настільки противилися навіть самій ідеї відкриття українського вищого навчального закладу біля їхніх кордонів, що газета “Новое время” розцінювала заплановане Австрією відкриття українського університету у Львові як casus belli для Росії [8].
Таким чином, і за австрійських часів приходилося нелегко українській мові на кордонах двох великих імперій. Лише з одного боку кордону, австрійського, вона була офіційно дозволеною, і саме звідси досить часто потрапляли на велику Україну українські книги, а з іншого боку кордону не вважалася навіть достойною мовою. Хочеться вірити, що гоніння, яких зазнавала наша мова, назавжди відійшли в минуле, і що в незалежній Україні вона стала, нарешті, мовою державності.

1. Ауслендер Р. Час Фенікса. – Чернівці, 1998, с. 93, 107.
2. Schlegel F. Zehnte Vorlesung. Einige Worte uber die Literatur der nordlichsten und ostlichen Volker in Europa. In: Schlegel F. Samtliche Werke. Bd 2.: Geschichte der alten und neuen Literatur. Vorlesungen, gehalten in Wien im Jahre 1812. 2 Teil. Wien, 1846, s. 24.
3. Hofbauer E. Verwehte Spuren. – Wien, 1990, s. 138.
4. Цит. за: Glanz und Elend der Peripherie. Hrsg. von I. Slawinski und J.P.Strelka. – Wien, 1998, s. 79.
5. Doroschenko D. Die Ukraine und Deutschland. In: R.Wagner. Vom Halbmond zum Doppeladler. – Augsburg, 1996. – S. 427.
6. Чернівецький університет. Сторінки історії. – Чернівці, 1995.
7. Детальніше див.: Masan O. Das Problem einer ukrainischen Universitat in Osterreich-Ungarn. In: Glanz und Elend der Peripherie. Hrsg. von I. Slawinski und J. P. Strelka. – Wien, 1998, s. 83–98.
8. Pauser F. Die Ukraine. – Berlin, 1943, s. 134.