Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Державність української мови у світлі мовної політики

Олег Гринів
ДЕРЖАВНА МОВА В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПОЛІ

Після проголошення незалежності України щокроку доводиться мати справу з парадоксами правотворчості. Нерідко положення, які трактуються як винятки, на практиці домінують і вихолощують зміст правової норми. Часто прихильники утвердження української мови як державної в Україні заявляють про те, що стаття 10 нашої Конституції не діє. Однак таке твердження потребує уточнення, бо таки діє третя частина цієї статті: “В Україні гарантуються вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. До речі, за цією статтею держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, але про захист тут не сказано нічого. Чи не цікаво?
Як така норма могла з'явитися в Конституції незалежної України? Вочевидь, верховнорадці з табору націонал-демократів здебільша далекі від фахового правотворення і складають закони по-аматорському. Прикро, але факт. Від такого представництва в парламенті, правду кажучи, користі мало. Проте висновків із цього ніхто не робить.
Абстрактні підходи до гуманітарних проблем згубно впливають на стан національної духовності. А тим часом бюрократична машина досить вдало маніпулює штампами, успадкованими від тоталітарного минулого. Приміром, у документах державних органів пишуть не про розвиток української культури, а про розвиток культури в Україні, бо в такий спосіб забезпечується витіснення української культури російською. Коли в часи тоталітарного режиму наші націонал-демократи виборювали права людини, то не сподівалися, що забезпечать лише права человека й тим самим створять умови для ще більшого зневажання української людини. Свобода слова, яку написали на своїх щитах представники еклектичної квазіопозиції, у нашій державі обертається проти українського слова й фактично призводить до того, що сфера вживання української мови звужується, а її функціонування обмежується офіційним ритуалом і домашнім вжитком. Російська мова, що її визначено як мову національної меншини, наступає навально й цинічно. Оскільки нововалуєвці з нардепівськими значками відверто демонструють “здобутки” духовного колоніалізму в Україні, треба бити на сполох. Досить плакати на державній радіохвилі щодругого тижня в п'ятницю про утиски української мови. Такий плач і кулаки нардепів у парламентському коридорі не забезпечать ні поступового національного державотворення, ні утвердження української мови як державної. Кажуть, Москва сльозам не вірить. Так само не вірять і ані крихти не співчувають їм більшовицько-олігархічні неовалуєвці, яким в Україні належить реальна влада.
Некомпетентність нардепів-патріотів обертається гіркими плодами. Через неї чимала частина громадян зневірюється в українській національній ідеї. А все ж протягом останнього десятиліття українством, попри тяжкі втрати, набуто певного досвіду. Варто замислитися ось над чим: чому колоніальний квазіпарламент УРСР ухвалив закон про державний статус української мови? Погодьмося, що це був вимушений крок режиму, який не міг протистояти послідовним, наполегливим діям Товариства української мови імені Т. Шевченка. Пригадую установчу конференцію Товариства в лютому 1989 року. На ній були присутні секретар ЦК КПУ й заступник голови республіканського уряду. Нас, делегатів від осередків Товариства у вищих навчальних закладах, перед конференцією прийняв заступник міністра вищої освіти. Тоді наступали ми, а він, високий посадовець, був змушений оборонятися. За нами стояло кілька сотень тисяч членів Товариства (реально 140 тисяч членів ТУМ станом на 1991 рік і мільйони прихильників. – Прим ред.).. Лише у Львівській області їх налічувалося близько вісімдесяти тисяч. Мине чотири роки – і їхнє число зменшиться в десять чи навіть у двадцять разів. На відзначення десятиліття уродин Товариства біля пам'ятника І. Франкові у Львові не збереться навіть півсотні людей. А з нього вийшли всі парламентарії національно-демократичного табору, які 1996 року ухвалювали Конституцію України. Так, вона демократична, але чомусь не стала муром проти валуєвщини. Отож, повернімося до Основного Закону нашої держави, яка постійно перероджується в ненашу, хоч і на нашій землі.
Слід зазначити, що ставлення до української мови як державної непослідовне і в Конституції, і поза нею. Стаття 103 вимагає, щоб Президент України неодмінно володів державною мовою. Проте на минулих президентських виборах кандидатом на посаду керівника держави була зареєстрована особа, яка вперто нехтувала державною мовою. Отже, в Центрвиборчкому своє бачення державності мови. Вимога володіти державною мовою встановлена для суддів Конституційного Суду України й суддів загальної юрисдикції. Але дотримуються її тільки перші. Із засобів масової інформації дізнаємося, що судді загальної юрисдикції у тих регіонах, які зазнали згубного впливу московщення, послуговуються мовою російською, цебто, за Конституцією, мовою однієї з національних меншин в Україні.
Водночас стаття 76 Конституції не передбачає знання державної мови для народного депутата України. Утім, таку вимогу можна вивести зі статті 79 Конституції, за якою народні депутати зобов'язані скласти присягу про те, що будуть дотримуватися Основного Закону України й усіх законів держави, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників. Безумовно, присяга охоплює визнання державної мови та її вживання. Але дотепер десятки депутатів, особливо від КПУ, грубо ігнорують українську мову й навіть із парламентської трибуни зневажають український народ, його історію й культуру. Така поведінка суперечить статті 11 Конституції, яка встановлює: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури”. І далі: “а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин”. Ця остання норма діє лише для росіян в Україні й Російської православної церкви, що на наших землях маскується абревіатурою УПЦ. Щодо української нації державні органи різних рівнів, за деякими винятками, мають іншу позицію. Як пояснити те, що Президент у Донецькій, Луганській та інших областях, де українська людність становить більшість, промовляє російською мовою? Відомо, що президент Російської Федерації в національних республіках РФ виступає лише російською мовою. Але ж ми – не федерація. Тим паче – не російська.
Та повернімося до парламенту. Після переобрання керівництва Верховної Ради на чолі з академіком Російської академії природничих наук О. Ткаченком у грудні 1999 року стало відомо, що майже десята частина депутатського корпусу не склала присяги. Це – прихильники більшовицької партії. За статтею 79 Конституції такі обранці втрачають право на депутатський мандат. Про складання присяги цією частиною нардепів не повідомлялося. Якщо вони й досі сидять і голосують у парламенті, то про дотримання статті 10 Конституції в їхній діяльності не може бути й мови, адже вони не визнають ні держави, ні її законів. Такими є законотворці, за яких проголосували виборці, а серед них і нащадки тих наших краян, котрі вижили після трьох більшовицьких голодоморів.
Ще один парадокс Конституції: вона не передбачає відповідальності за її порушення в стінах парламенту. У статті 80 читаємо: “Народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп”. Конституція не уточнює об'єкта такої злочинної дії. Звідси – безвідповідальність нардепів-українофобів за паплюження в залі парламенту Української держави та її Конституції, зокрема державного статусу української мови.
На звернення 51 народного депутата України 14 грудня 1999 року Конституційний Суд дав офіційне тлумачення статті 10 Конституції. За його рішенням, “українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п'ята статті 10 Конституції України)”. Таке тлумачення не може мати практичних наслідків. По-перше, у частині п'ятій згаданої статті сказано: “Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”. Але нового закону, який би було ухвалено в незалежній Україні, у нас нема, натомість досі є чинним закон УРСР “Про мови в Українській РСР”, цебто правовий акт колоніального періоду. Редакція 1995 року зовсім не впливає на його суть. По-друге, далі пояснюється, що “поряд із державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України”. Таке тлумачення неодмінно вимагає, щоб було з'ясовано цілу вервечку питань, що їх не врегульовано в законодавстві. Інакше воно тільки завуальовує й утверджує панування російської мови в державі в цілому і в будь-якому з її регіонів зокрема. Зрозуміло, що російська та інші мови національних меншин не використовуються поряд із державною мовою там, де залишається непорушною російськомовна монополія. Конституційний Суд обминув увагою застосування державної мови у Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, міністерствах тощо.
Така сама й друга стаття рішення Конституційного Суду. Спочатку зазначається, що “мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова”, а відтак все зводиться нанівець твердженням: “У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п'ятої статті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть використовуватися та вивчатися мови національних меншин” (виділено мною – О. Г.). Звернімося до цієї конституційної норми. За нею “громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства”. Видима річ, Конституційний Суд своїм тлумаченням звужує положення Конституції.
Якщо тверезо оцінювати деякі косметичні операції, не залишається сумніву в тому, що після надання українській мові статусу державної на її користь майже нічого не змінилося. Намір надати російській мові статусу державної в Україні, проголошений в інавгураційній промові Президентом Л.Кучмою в липні 1994 року, не затверджено де-юре, але втілено де-факто. Деякі столичні установи зразу почали давати галичанам директиви російською мовою. 1998 року вищим навчальним закладам було дозволено приймати вступні іспити російською мовою, що є грубим порушенням статті 53 Конституції України.
Як глум із державності української мови й Конституції сприймається надання статусу національного російськомовному театру в столиці та університетові на Кримському півострові, де, як відомо з преси, не хочуть навіть чути про якісь права для української мови. А от університетові імені І.Франка, де ніколи не вмирав національний дух за тоталітарного режиму, статус національного надано тільки після тривалих домагань львівської інтелігенції. Впадаає в око зволікання з наданням цього статусу Львівському державному українському драматичному театроові імені М. Заньковецької, який чимало спричинився до нашого національно-духовного відродження. Чи не дивно, що у вільній Україні, де українська мова державна, доводиться підкреслювати, що театр – український? Чи можна собі уявити, щоб, приміром, у Кракові в назву театру вставили слово “польський”?
Українська мова опинилася перед загрозою знищення вже в незалежній Україні під українським прапором. У ХІХ столітті вона ще змогла зберегтися, бo українська людність жила переважно в селах і не зазнавала такої брутальної навали, як на рубежі XX і XXІ століть. Ні Державний комітет інформаційної політики, ні Міністерство культури і мистецтва на чолі з шанованими в Україні особистостями не спромоглися протистояти цій навалі. Цинізм більшовицько-олігархічних нововалуєвців не має меж. Вони хизуються безкарним етноцидом українців у незалежній Україні. Це підтвердив і їхній недавній шабаш у Києві, де вони зухвало вихвалялися своїми “здобутками” денаціоналізації обездуховленої й деморалізованої людності, яку кланово-олігархічна диктатура відкинула на межу фізичного виживання.
Мусимо серйозно запитати керівництво Держкомінформу: доки наші діти будуть дивитися на телебаченні вечірню казку чужою мовою? Доки різні смердючки, гусакі, кролікі, вульгарні джентльмени будуть безкарно глумитися з української мови й плювати в українську душу? Коли почне на ділі утверджуватися в Україні українська мова як державна?
Не є таємницею, що за антиконституційну діяльність в царині мови в Україні ніхто не несе жодної відповідальності, хоч вона спрямована проти всього українського народу. Ухвалені закони не діють і не можуть діяти. Візьмімо статтю 11 закону 1992 року “Про інформацію”, де сказано: “Мова інформації визначається Законом “Про мови в Україні”, іншими законодавчими актами України в цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною”. Ми вже бачили, що це посилання на пустоту. У законі “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” зазначається, що “друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою, а також іншими мовами”. Насправді преса в нашій державі видається не державною, а іншою, цебто російською мовою, бо видання державною мовою не сягають і третини видань за назвами, не кажучи вже про тиражі.
Насмішкою над українством є стаття 9 закону “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 року з деякими пізнішими змінами й доповненнями. Ось що тут сказано: “Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. Мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території”. Вже згадувалося про вечірні телеказки для дітей, де панує мова російської нацменшини, а українська звучить як виняток. Можна подумати, ніби національна телекомпанія не відає, що на заході країни нема земель, де б компактно проживали росіяни, тому й транслює сюди свої передачі чужою мовою. Навіщо Верховній Раді ухвалювати такий закон, коли керівництво Національної телекомпанії грубо нехтує ним?
Ще один акт. 8 вересня 1997 року Кабінет Міністрів затвердив “Комплексні заходи щодо всебічного розвитку й функціонування української мови”. У них сказано, що “засоби масової інформації мають працювати над підвищенням загальної мовної культури громадян та вихованням у них поваги до української мови”. Цим документом передбачено організувати в 1997–1999 роках вивчення української мови державними службовцями. Минуло вже двічі по два роки, а чимала частина держслужбовців так і не вивчила державної мови. Бачимо інше: на керівні посади останнім часом дедалі частіше призначаються саме ті етнічні росіяни, які ігнорують державну мову. Цілком очевидною є реалізація пропозиції, яку ще 1995 року висунули два вчені функціонери з Адміністрації Президента. За їхнім переконанням, “якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться й переорієнтується з Заходу на Схід” [1].
Отже, політичний прогноз набув сили директиви й неухильно запроваджується в життя з метою малоросіїзації України за прикладом білоруської диктатури. Етноцид українців у незалежній Україні став доконаним фактом. Ось як визначається така політика в науковій літературі: “етноцид – різновид етнонаціональної політики (політичної поведінки), спрямованої на знищення конкретного народу (етносу)”. На відміну від геноциду, який досягає тієї самої мети шляхом фізичного винищення людей, належних до етносу, етноцид може проводитися комплексом заходів, що руйнують системні зв'язки всередині народу, підштовхуючи його представників до переходу в іншу етнічну якість. Головна лінія в політиці етноциду – знищення основних ознак етносу (етнічної території, мови, культури, історичної пам'яті, самосвідомості)... “Найбільше зусиль у здійсненні політики етноциду докладається для знищення національних мов (лінгвоцид)... Світове співтовариство, міжнародне право й гуманістична мораль рішуче засуджують будь-які прояви етноциду й розглядають його як злочин проти людства” [2]. Таке визначення дає підстави стверджувати, що в незалежній Україні етноцид виявляється як україноцид.
До цього часу українці перебувають в обороні. Відступати нема вже куди, бо ми дійшли тієї межі, за якою – небуття. Щоб зберегтись як національна спільнота, треба виступити одностайно під гаслом “Україноцидові – ні!” За останні десять років ми переконалися, що серйозних зрушень у нашому суспільному житті чекати марно доти, доки на засадах міжнародного права не відбудеться міжнародного суду над КПРС за злочини тоталітаризму. Спадкоємниця цієї партії в Україні КПУ серед вимог завше ставить правове утвердження російської мови як другої державної в Україні, що призвело б до повного витіснення української мови з усіх сфер суспільного життя. Окрім того, КПУ непрямо протидіє реалізації конституційної норми про державний статус української мови, гальмуючи реформування нашого суспільства. Як зазначалося в пресі, діяльність уряду на чолі з В. Ющенком сприяла тому, що мовна ситуація лише за один рік змінилася, і тепер державною мовою послуговується 53 відсотки людності нашої держави, а російською – 46, ще 1 відсоток – мовами інших національних меншин [3]. Нарешті, КПУ, яка тепер разом з проросійськими олігархічними кланами виступає одним фронтом проти України як незалежної держави, грубо зневажає статтю 17 Конституції, де проголошено: “Захист суверенітету й територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу”.
Ударною силою україноциду виступає Російська православна церква. Фактично РПЦ діє в Україні як політичне об'єднання, яке дає підстави для заборони його відповідно до статті 37 Конституції України. Тут зазначено: “Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну насильницьким шляхом конституційного ладу, порушення суверенітету й територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права й свободи людини, здоров'я населення, забороняється”. Про нехтування єпископатом цієї церкви цілої низки статей Конституції писала група вчених і громадських діячів у прилюдному зверненні до Президента.
Утвердження української мови як державної в Україні – процес суперечливий. Тут треба розв'язати цілий комплекс складних питань. Боротьба з україноцидом повинна бути не оборонною, а наступальною. Інакше буде втрачено шанс. Чи не останній.

1. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ століття. Політичний прогноз. – К., 1995, с. 78.
2. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра; Генеза, 1996, с. 694.
3. Брязгунов Ю. Мовна тенденція – як результат економічної? // Молодь України, 18 травня 2001 р.