Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовна ситуація в Україні в історичному вимірі

Віталій Радчук
УКРАЇНСЬКА МОВА В КОЛІ ІНШИХ НА ЗОРІ ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ:
ПЕРСПЕКТИВА РОЗВИТКУ

Спочатку – про те, що таке розвиток мови. Цим поняттям оперують чи не в кожній партійній програмі, без нього не обходяться жодна публічна заява з приводу мовної політики, жодний відповідний урядовий документ або правовий акт. За Конституцією України “держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. І водночас “в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Вже в цих двох формулюваннях Конституції, які обмежують одне одного в туманному полі категорій, закладено суперечність, протистояння і конфлікт. Як узгодити “всебічний розвиток” однієї мови “в усіх сферах” і “на всій території” з “вільним розвитком” інших мов? Логіка формальна заводить тут у глухий кут, бо, коли слова розуміти точно за словниками, йдеться про несумісні речі. Залишається хіба що скасувати законодавчу норму про виключні права й суверенітет споконвічної мови землі, а з нею і табель про ранги мов загалом, повернувшися до так званого рівноправ’я мов. А воно, як вже доведено, завжди позірне, бо обертається на рівні права для вовка й зайця з’їсти один одного.
Виручає діалектика, адже термін “розвиток” – її дитя. Навряд чи помічають суперечність у 10-й статті самі укладачі Конституції. Стороною обійшов проблему в офіційному тлумаченні Конституційний Суд. Політики ж, вимагаючи “розвитку мови”, не заглиблюються у поняття, яке застосовують, чим тільки сіють ризик непорозуміння. А легковажити словом тут украй небезпечно. Розвиток і є боротьба протилежностей. За філософським визначенням, – а воно універсальне, – без боротьби немає ніякого розвитку: якраз суперечності забезпечують предметам, явищам і процесам єдність, якраз колізія є джерелом оновлення в русі до складніших і вищих стадій. Розвиток апріорі передбачає енергетичне перехрещення якостей, драматичне сплетіння силових тенденцій, унаслідок чого переважує не те, що було раніше і комусь миле (декому здається, що воно було завжди і повинне бути вічно), а те нове, що утворюється завдяки взаємодії. Говорити про розвиток узагалі, безвідносно до його напрямку й очікуваних наслідків – пуста затія, коли не облудне шаманство. Прогнозувати розвиток, а особливо розвиток мови, – діло надзвичайно складне і мислиме тільки в найзагальніших рисах на підставі пізнаних законів. Планувати розвиток мови – можна, однак, знову ж таки, не “всебічний”, а тільки обережно поправляючи ті тенденції, які вже стали очевидними й отримали зважену оцінку. Щоб визначити, куди йде мова, потрібні фундаментальні дослідження, а щоб постелити їй шлях – певна налаштованість суспільства, яке вмить і просто так не розбуркаєш і на свій копил не запрограмуєш. Розчищати своїй мові дорогу насильством, ґвалтом, ламаючи душі і долі, – не личить, не подобає, не годиться. Потуга мови – у ній самій. Інакше кажучи, у можливостях людського розуму. Хоча при цьому кожна мова має конкретний вимір: демографічний, політичний, економічний, правовий, ідеологічний, інформаційний, евристичний (науковий), культурний, освітній тощо. Про яке “рівноправ’я мов” може йтися, коли десятком мов говорить половина землян, 250-ми – 96%, а для решти 4% людства рідні 90% (як не 96%) мов світу? Ні про яке інше, крім збалансування на користь слабших шляхом компенсацій і підтримки тих, які перебувають на межі зникнення.
Звичайно, в історії не раз так траплялося, що народи і мови ставали жертвами ідеї, у прогресивності якої сучасники не сумнівалися. Для Лінгвістичного музею проф. К. Тищенко зібрав такі відомості: в одній тільки Південній Америці внаслідок колонізації в XVII-XX ст. зникло 1400 мов, у Північній Америці “цивілізаційні процеси” обернулися знищенням у XVIII-XX ст. 170 мов, в Австралії в XIX-XX ст. щезло 375 мов. У Радянському Союзі за сімдесят літ “братерства народів” загинуло 70 мов. З іншого боку, завдяки суспільним рухам виникло чимало нових мов і місцевих мовних відгілків: терваріантів, наріч, говірок. Для прикладу згадаймо мови романські, англійську й арабську, якими говорять у багатьох країнах, у кожній – по-своєму. І все-таки лінгвісти відзначають загальне різке скорочення чисельності мов, що, поза сумнівом, йде людству на шкоду, адже кожна мова – то унікальне знаряддя пізнання світу. За Д. Кристалом [1], історія знала десь 150 тис. мов (за іншими оцінками – від 30 тис. до півмільйона), більшість довідників згадує 5-6 тисяч сучасних (оцінки тут варіюються у межах 3-10 тис., К. Тищенко виокремлює 2500, з яких 1300 – на островах між Азією та Австралією). Власне європейських мов називають десь 225 (3-9% розмаїття планети).
Можна вивчати мову саму в собі і для себе і там також знаходити суперечності. Справді, коли кажемо “ми з вами у вівторок йдемо в театр”, то чому теперішній час уживаємо для майбутнього і замість майбутнього граматичного і чому “ми з вами” (обидва займенники – у множині) означає не чотирьох осіб чи більше, а тільки двох? Чому “нас з Іваном” двоє, якщо “ми” – не імператор “всія”? Коли хтось сидить собі спантеличений цим, хай посушить голову ще й над тим, чому він сидить собі, а не дяді Васі. У будь-якій мові повно курйозів, парадоксів, речей дивних для стороннього вуха, з яких люди недалекі роблять привід для насмішок. “Ага! Ви байдикуєте весь тиждень, бо у вас він неділею зветься, і в лікарнях у вас не лікують, а тільки хворіють, по-вашому – “болеют”. Складна природна система, елементи якої структуровано в цілість, не може бути правильною геть в усьому, викінченою, завершеною, адже це не штучний замкнений код, що його раціоналізм якраз і обмежує (цю ваду добре ілюструють есперанто й електронний перекладач). Змінюється мова завдяки внутрішнім пружинам розвитку, але спричинюють напругу всередині неї зовнішні чинники. Серед них найперший – це нове життя в усьому його різнобарв’ї, але не останній – це інші мови, які мають здатність проникати їй у тіло. А коли “позичаєш тую мову в свою, чудову, пребагату”, як казав поет, то тут ще треба розібратися: чи маємо справді розвиток рідної мови? Чи, бува, не занедужав її організм на анемію? За ознак немочі з’ясуймо, чим її викликано і які слід очікувати наслідки. Що це? Хвороба зростання? Реакція на ін’єкцію чергового модного збудника? На прививку, наркотик, бацилу? Чи не трунок метастаз швидкої погибелі? Розвиток – це ще не благодать і взагалі не риса. Він всюдисущий і тому сам потребує означень. Не забуваймо, що поступ у будь-якій сфері можливий тільки за рахунок занепаду іншої, прогрес без регресу – фікція. І що кінець будь-чому закладено в самому зародку. Фаталістам від цього тоскно? Відішлемо їх до Біблії, яка вчить: “Пізнайте істину і будете вільними”.
Тривалий час увесь драматизм діалектики підмінювався магією оксиморонів на манір “демократичного централізму”. Масову свідомість в Україні й досі заколисують підступними казочками про “безконфліктний розвиток” та “гармонійне співжиття мов” [2]. З іншого боку, відкинувши маски й заборола, більшість сучасних полемістів спрощує мовний процес в Україні до смертельного двобою мов і при цьому не виходить за коло вибору однієї з двох, мислячи так: або тотальне московщення, або “повернення до джерел” під гаслом “Материнська мова свободи – матерный язык колониализма”.
З погляду політичного таке суперництво мов цілком реальне і відбиває дві панівні ідеології краю. Хоча обидві навряд чи можна назвати власне українськими або віднести лише до тутешніх партійних програм. Бо мова, як, зрештою, і сама ідеологія, – річ первісно безпартійна. Мова живе за своїми внутрішніми законами, непідвладними ані партіям, ані будь-якій з ідеологій. Звичайно, з цього не випливає, що та чи інша мова не може бути прапором якоїсь доктрини і сама не є різновидом світогляду. Це також зовсім не означає, що сфера, потуга, здоров’я мови, саме її існування залежать тільки від неї самої. Якраз навпаки. Доводиться знову і знову підкреслювати, що мова дуже чутлива до змін в економіці, політиці, ідеології, науці, духовній культурі. І здатна все уособити, коли не назвати, бо на те вона й мова.
Саме тому відродити мову – в розумінні повернути назад, реставрувати, оживити колишнє – не випадає. Розвиток – процес незворотний. Чи відроджено сповна іврит, якому насправді вдихнули друге, інше життя, не стилізуючи під минувшину? Коли так, то й італійську мову доведеться вважати оновленою латиною. Отже, і заклик “До джерел!” вимагає не натяжки, а щонайменше уточнень і застережень. Якщо ми перекладаємо сучасною українською мовою козацькі літописи і Г. Сковороду, якщо “Енеїду” І. Котляревського читаємо з тлумачником і значній частині словника Б. Грінченка не знаходимо застосування, бо позначені речі та способи їх бачення вийшли з ужитку як застарілі (не йдеться про дотепер цінну, але призабуту лексику, зокрема репресовану, яку справді варто активізувати в обігу), – то мову якого періоду минувшини ми маємо відроджувати? І чи потрапимо нафту замінити в терміносистемі промислу ропою, склозавод – гутою, спиртово-горілчаний – гуральнею? Чи вдасться переконати скінхеда, що він – гиря?
Справді, мова – дзеркало життя. Але задумаймося над тим, чому філософ Є. Сверстюк у “Блудних синах України” мріє про час, коли “ознакою нормального культурно-духовного життя буде відсутність розмов про національні проблеми”. І чому ці його слова стали епіграфом до книги Л. Масенко “Мова і політика”, де у першому ж абзаці визнається загострення в Україні мовного конфлікту і де сказано, що жорстока “війна мов”, якій вже 350 років, вийшла з підпілля саме з початком нашої державної незалежності [3]. Хіба можуть поразки української мови в добу української свободи бути втіленням ідеї самої свободи? А якщо нам нав’язують такий хід історії, то про яку і чию незалежність ідеться? Чи не купки лихословів, що сяк-так опанували ще й перекладний канцелярит? Як тут уникнути підміни понять і здихатися оновлених пут рабства?
Ось промовистий доказ на користь того, що мова як суспільний феномен нерозчинна в політиці та ідеології. Палкий патріот і несамовитий словесник С. Караванський, який пересидів по імперських тюрмах 31 рік за свої переконання, тобто за ідеологію любові до Батьківщини, ходив по квартирах у радянській Одесі й агітував одеситів передплачувати журнал, у назві якого пломеніло слово “комуніст”. Робив він це тому, що журнал той був українськомовний. Але за цим стояв глибший мотив. Слова “бандит” і “лайно” людям так само потрібні, як і слова “хліб” та “щастя”. Саме по собі не могло бути ненависним С. Караванському слово “комуніст” або “фашист” – невинний позначник ідеї та способу її втілення, хоч би яку хто оцінку не вкладав у лексичний зміст. Зате у вимові слова богообраний філолог учував той голос, якого не чули інші. Він розумів і всією своєю подвижницькою працею словникаря й словолюба довів, що мова вічна, поки вона живиться відчуттям у людей рідної землі і підтримує його в людях. Мова як подих і голос краю переживе всі партії та ідеології, а деякі слова мови, передусім ті, що старші за неї, переживуть саму мову. Це крона й коріння явища значно обсяжнішого, місткішого і вартіснішого – людського єства. У мові ми знаходимо себе і навік полишаємо. Мова, якою ми говоримо, – це наше безсмертя.
Кожен відчуває це інтуїтивно, однак шукає впевненості у своєму майбутті, і отже, у смислі свого життя. Природна річ, ми хочемо за життя знати, щo з нашим іменем і словом станеться через віки, чи лунатимуть вони з вуст людських і як саме. Нам багнеться заглянути наперед: що буде з нашою мовою через сто років, двісті і п’ятсот? Якою говіркою перемовлятимуся між собою наші правнуки? Чи почують нашу добу, чи зрозуміють наші старання там, куди спрямовує нашу працю пам’ять роду і куди кличуть нас не тільки провідники нації й учені-прогнозери, але й фантасти?
Власне, ідея захисту рідної мови має смисл лише тоді, коли ми впізнаємо у мові себе особисто, свою спільноту, гурт, етнос, націю. Коли з’ясовано, щo саме ми маємо на увазі під своєю – нашою мовою. Коли бачимо її місце й роль у широкому колі мов світу. Тобто коли бодай трохи уявляємо лінгвосферу планети як відбиток того, що на ній творилося і діється.
Людство в цілому віддавна є поліглотом – при тому, що кожне плем’я говорить по-своєму. Проте частка багатомовних осіб серед нас тепер велика, як ніколи, і зростає попри те, що професія тлумача стає дедалі масовішою. У добу панування супутникового телебачення, мобільних телефонів, всюдисущого радіо та Інтернету вже не випадає говорити про те, що якась мова безроздільно охоплює свою територію. Візьмімо мову всесвітню – англійську. Її знає 1,5 млрд. землян, тобто кожний четвертий. Хоча рідною вона є тільки для 400 млн. носіїв (за Д. Кристалом – для 320-380 млн. [4]), а вживає її активно (за даними Інституту світового стеження, що у Вашингтоні [5]) 514 млн. Вона державна в 54 країнах. Англомовний світ випускає третину світової продукції. Бюджет одних тільки США дорівнює 50-м бюджетам Росії, котра, у свою чергу, дбаючи про інформаційно-культурну й економічну експансію, обплутує Україну мережею своїх ЗМІ, завалює вагонами легкотравних книжок, відеофільмів та звукозаписів, обворожує гуртами артистів, священиків та кавеенників і силкується створити на порадянських теренах “єдиний освітній простір”.
Але в англійській мові продовжують своє життя слова з 350 мов [6] (за Д. Кристалом – з 120 мов [4, с. 126]), тисячі нових слів реєструються лексикографами щороку. В домівках Лондона звучать понад 300 мов. А сама глобальна мова в різних країнах розгалужується на множину територіальних варіантів. Досить порівняти тлумачники англійської мови, видані в різних країнах і на різних континентах, щоб знайти там чимало такого, що й не снилося корінному англо-саксу. У кращих із цих тлумачників дедалі більше простору відводиться з’ясуванню місцевих розбіжностей і міжрегіональним відповідникам, чим такі словники стають схожими на двомовні. Британо-американські, американо-британські та інші подібні тлумачники (автодорожні, медичні, сленгові тощо) – вже не новина, як і внутрішньомовні переклади під приводом чи під маскою адаптації. Зрештою, римляни доби Юлія Цезаря не перекладали одне одного з латини латиною – їхні нащадки перекладають з однієї романської мови на іншу романську. Отже, у панівній мові світу спостерігаємо суперництво двох протилежних тенденцій – глобалізації і локалізації.
Обидві тенденції не оминають жодної розвиненої мови. У впливі на українську мову російська дедалі більше поступається англійській. Притік англіцизмів у нашу мову просто шалений. Ми бідкаємося з приводу засилля росіянізмів. Клянемо за московщення словникарів, “зелений” “Російсько-український словник” зразка 1948 року і “білий” 3-томник, сякий-такий 6-томний “Українсько-російський словник” і “сумний” 11-томний “Словник української мови” – “СУМ”. І при цьому не помічаємо, що у словниках російської мови, надто ж у В. Даля, навіть у С. Ожегова, – сила-силенна українізмів. Коли хто й зауважує українізми в російському лексиконі, то ображається на “крадіжку” і “більшоруський підступ”, хоча насправді ці слова взято для діла і ніхто їх у нас не віднімав. Навпаки, ми самі активно запліднювали українізмами москвинську свідомість, особливо в добу від Ф. Прокоповича до М. Гоголя. Чомусь нам в око не впадають куди цікавіші речі, котрі мали б наводити на певні міркування. У наших словниках іншомовних слів майже зовсім немає росіянізмів. У деяких – навіть позначки для них, як-от у словнику, що його уклали С. Морозов і Л. Шкарапута (Київ: Наукова думка, 2000). Зате частка англіцизмів в обох слов’янських мовах зростає щокілька років на цілий окремий словник.
Чи це поповнення мови, а не її витіснення? Чи це розвиток, а не заміна?
З одного боку, ми позичаємо слова, які цілком піддаються перекладові, отже, виштовхують з обігу питому лексику: інтенція (намір, задум), рецепція (сприйняття), суїцид (самогубство), фан (болільник, уболівальник), бренд (ґатунок), промоція і промоушн (заохочення, сприяння, підтримка, допомога), памперс (підгузник), трансформер (перекиньчик, перевертень), андеґраунд (підпілля), маркетинг (збут, вивчення ринку), кастинг (конкурсний відбір – акторів, фотомоделей тощо), пресинг (тиск, натиск), моніторинг (нагляд, контроль, перевірка), прайс-лист (цінник, прейскурант), дилер (посередник), трейдер (торговець), провайдер (постачальник), спічрайтер (складач промов), дайджест (оглядовий збірник), плейєр (програвач), скейтборд (дошка-самокат), котон (бавовна), степлер (зшивач, скріплювач, спинач), генерація (покоління), респектувати (шанувати), джек-пот (найвища сума виграшу), бізнес-ланч (діловий обід), тост (грінка), аплікант і аплікація (заявник і заява), бігборд (панно, стенд), амбасада (посольство), екзит-пол (опитування на виході), кілер (убивця), гелікоптер (вертоліт), шейпінг (підправка статури, догляд за поставою) і сотні подібних.
Та що там окремі слова! У Києві й по обласних центрах на нас кричать вивіски з немилозвучними сполуками “Юкрейніан соціолоджі сервіс”, “Форевер Лівінг Продактс Юкрейн” і тисячами подібних тарабарських бриднів, які у масовій свідомості культивують атмосферу тупості, безглуздя, глупства, несусвітності. Вони зацитькують, затуркують, обмакогонюють і затюкують українця, виставляють Україну в подобі мавпи, яка передражнює чужі голоси коштом відмови від права на свій мовний суверенітет. Це саможерське вимітання з країни слова свого, тутешнього вже узвичаєне і навіть бородате. Хіба не мімікрія – замінювати передовиків трудової вахти та ударників соцзмагання на промоутерів кліп-мейкерів для піару і ді-джеїв від поп-топ-бізу?
Для того ж бо лукаві міністерські дяді й запровадили в школі іноземну мову на 11 років дитинства (з 2 по 12 клас), щоб нащадки “славних прадідів великих” геть втратили етномовну стійкість і швидше забули своє наріччя. Мода насильства над природною мовою роду калічить душу і розум змалку. “Так з дітей, які мають непогані здібності, – писав з цього приводу О. Потебня, – робляться напівідіоти, живі пам’ятники безглуздя і душевного холопства батьків”. Адже мова – “це засіб не так виражати вже готову істину, як відкривати досі невідому... Вплив на думку будь-якої мовної дрібниці неповторний і незамінний... Різні мови в однієї людини зв’язані з різними галузями й прийомами думки... Знання двох мов у ранньому віці – це не володіння двома системами зображення й повідомлення одного й того самого кола думок. Навпаки, воно роздвоює це коло й наперед утруднює досягнення цілісності світогляду, заважає науковому абстрагуванню” [7]. Розвинена у рідній мові особистість при потребі опановує чужу мову за рік, а то й за півроку. Та навіть гарантований курсами іноземних мов “інтенсив” за два місяці дається лише тим, у кого змалку була мамина пісня над колискою і рідна школа порозуміння зі світом.
З іншого боку, в Україні створюється свій власний територіальний варіант англійської мови – укрлиш. Також і російської – такий собі укрос, за яким у Росії безпомильно пізнають тутешняків [8]. А разом з рослишем, росукром і мовоязом (серединним суржиком, що не прихиляється ні туди ні сюди) – укруслиш. Патент на ці терміни віддаймо мільйонам творців явища, загальне ім’я якому – мовний простір, або лінгвосфера України. Тут знаками доби є наліпка Nemirovskaya vodka (або “лейбл” Nemiroff), оголошення “Розшукуються б/у картриджі від принтерів” (від “б/у” – рос. “бывший в употреблении” – походить прикметник “беушний”, пор. “вузівський”), засилля російськомовної реклами курсів англійської мови (як-от у газетах “Експрес-об’ява”, “Aviso” та под.) і сполука “моментальная каша” на пачках Бистрова за взірцем instant coffee (розчинна кава, яку діаспора вже називає миттєвою). Це – всупереч чинному Закону про мови, за яким (статті 35 і 36) тексти реклами і маркування товарів повинні виконуватися українською мовою, а українські назви в товарних знаках “іншими мовами не перекладаються” .
Хіба hryvnias, Verkhovna Rada, Donetsk oblast, Fuel and Energy Complex та подібне – це слова щирої англійської мови? Ми накидаємо мові Шекспіра граматичний рід і синтаксис, яких у ній нема (при цьому міняємо ім’я на прізвище і навпаки: Popova Oxana замість Oxana Popov). Нав’язуємо свою совдепівську багатослівність, свої реалії, незрозумілі тим, для кого вона рідна. Тулимо незаконні вивіски: Ministry of Justice of Ukraine (читай: у Мін’юсті не знають Конституції і чинного Закону про мови), Ministry of the Environment and Natural Resources of Ukraine (міністерство довкілля... України, тобто друге МЗС), Ministry of Agricultural Policy of Ukraine (мабуть, реклама туризму, бо ця буквальна калька радянізму дуже потішає іноземців, які питають: чим ще, крім політики, може взагалі займатися тут міністерство?), State (!) Committee for Information Policy (!), Television and Radio Broadcasting of Ukraine (11 слів – це вам не Сі-ен-ен, Бі-бі-сі чи “Рейтер”!), Ministry of Culture and Arts of Ukraine (вже й культура та мистецтво у нас англомовні) і т. д. Сама згадка України у назвах якраз і означає, що Україна – приший кобилі хвіст у турботах тутешніх установ. Така вже формула закону словоблуддя у семіотиці. Бо коли це Мінстерство оборони, то за його розташуванням і так зрозуміло, якої воно країни. Навіщо Національним зборам чи Сенату в Парижі доважок до назви? Хіба бундестаг і бундесвер – у Мексиці чи В’єтнамі? Українські ж військовики носять в Україні на одностроях нашивку ARMY OF UKRAINE. Знай наших, іноземцю! Отак ми перекручуємо 10-ту статтю Конституції... of Ukraine! А втім, на поштових марках тулимо ще інше – Ukraina. Аби щось таке не своє уособлювало нашість. До речі, Конституційний Суд підтвердив, що українська мова належить до символів держави і є елементом конституційного ладу [9]. Ділитися цим правом з будь-якою іншою мовою рівнозначно втраті суверенітету. Де ще у світі так запопадливо перекладають самі себе, щоб не дай Боже хтось навчився вимовляти по-українському якесь слово? Ось ще один взірець ментальності (на ходу не прочитаєш ребус – зупинися, туристе!): General Department for Architecture and Construction for the City of Kiev Golovkievarchitectura. Екзотика! Тут не лише бетонний синтаксис є ідеологемою, але й назва міста (Kiev замість Kyiv). Поруч – тутешній переклад для аборигенів, себто мовою громадянства. Ніби так собі, для годиться. Дійшло вже до того, що ми самі себе перекладаємо латинкою з латинки: aleia – alley, botanichnyi sad – botanical gardens, hora – mountain, doroha – road, kladovysche – cemetery, mist – bridge, ozero – lake, ostriv – island, prospekt – avenue, tserkva – church, uzviz – descent, urochysche – ravine, shose – highway тощо (атлас “Київ” [10])...
Мови тісно сплелися генетичним корінням і функційними кронами і просякнуті одна одною. Численні етимологічні словники, а ще – словники іншомовних слів переконують, що будь-яка з живих мов майже вся складається з давніх і пізніх лексичних запозичень. Мови взаємодіють у часі і просторі. Мові повертається навіть те, що зникає з неї, – зокрема й за посередництвом інших мов. Оскільки мови схрещуються, змішуються і впливають одна на одну не тільки географічно (територіально), але й хронологічно, – підкреслював І. Бодуен де Куртене, “немає і бути не може жодного чистого, не змішаного мовного цілого” [11]. Етимологія доводить, що суржик, як і приписи норми, був завжди. Англійська і російська мови суть яскраві приклади олітературеного суржику. “Щира” українська – теж. “Борщ, що я його хвалив”, – вислів скіфський: борщ перською кришанка (і сьогодні іранці подають його з ложкою сметани), так само іранськими є лексема хвалити і конструкція що його замість який. Собака під грушею вкупі з люлькою в кишені кумових шароварів – також чиста перська. Звичні нам слова дошка, скло, хижа, кіт, редька, хліб, колодязь, меч, полк, лихвар, буква – готські (готи жили 300 років у Подніпров’ї). Щогла, стяг, гість, скарб, жебрак, кнут, пуд, гайстер, ябедник, гатити – варязькі. Рідні огірки в мисці, лиман за левадою, троянди й маки, школа, пошта, церква разом з Петром Бандурою виявляються щирою грекою. “Запропонуй Галушці келих оковитої і буде свиня в болоті” – незасміченою латиною. “Чи є хосен від кави з цукром?” – тільки арабською. “Чубатий Карась чекав батька, де лопухів густо” – суцільною збірною волзько-фінською. “До козацького казана й куреня торбар з кобзою привів ватагу чумаків, чабанів і батраків безчобітних” – тюркською. “На ринку не потрап на гачок і купуй крам без ґвалту, бо муситимеш рятуватися на даху кухні” – рафінованою німецькою. І так далі. Ось ще вгадаймо, яка це мова, а за нею – період в історії: “Клишавий лайдак не відгилив свого ремесла й не кліпнув лупатою шкапою, хоч карався скабкою у кирпатій мармизі, тванню з гички в пельці й відлигою, ледве швендяючи повз скирту до клуні на толоку”? Всі 20 повнозначних слів тут – литовські [12]. Отже, згідно з житловим кодексом мови бородатий суржик за вислугу літ перестає бути квартирантом в оселі і стає господарем. До чужинця звикають і з ним зріднюються тим швидше, чим нав’язливіше й частіше він сунеться в діло. Він зухвало конкурує, штурхається, бешкетує і заважає, але зрештою знаходить свою нішу на загальній службі, доводить свою користь і здобуває всі права органічного складника. Вочевидь, не годиться викидати зі словників чимало давніх нововведень, хай би їх і можна було перекласти старшими синонімами. Та й свіжих, коли вони незамінні у справі і не руйнують основ Держави слова.
При відкритості словника цілісність йому забезпечує вжиток, точніше – частотний перерозподіл елементів. Розмаїття у системі є небхідною умовою її розвитку. Але від надмірного апетиту до запозичень розладнується саме травлення. Наш словник іншомовних слів – це окремий лексикон у мові і окремий стиль. Його іншість на загальному тлі неабияк відчутна, надто при доперекладі. Він значною мірою уособлює культ чужого, рабську зневагу до питомого голосу рідного краю, мовну нестійкість, що їх годі шукати у сучасних французів, чехів, фінів чи поляків.
Певна річ, тут постають дві суміжні проблеми: перекладності з мови на мову й окремішності мови. Світова практика відрізняє сербську від хорватської і данську від норвезької ріксмол, хоч їхні лексикони розходяться на якихось 5%. Болгарська й македонська, галісійська й португальська розбігаються на 10%. Словники білоруської й української, чеської й словацької відмінні на якихось 15%. Визначення мови чи мов в Україні є злободенним з огляду на зашорену і кривеньку статистику переписів населення, яка навіть немовлят, глухонімих і Елочок Людожерок зараховує до тих чи інших мовців, поділяючи українське суспільство на вживані ним буцімто тільки дві панівні мови. А насправді цими мовами послуговується мізерна меншість, тобто дві меншини. Реальним буде розрізняти як конкурентні п’ять поширених сьогодні й тому доволі стійких комунікативних систем – знарядь порозуміння, тобто в проекції на майбутнє – п’ять варіантів розвитку мовної ситуації в Україні. У живучості змагаються: 1) літературна українська – культурно закорінена й питома мова краю, котрій, проте, не створено належного загальнонародного авторитету молодою державою, 2) літературна російська, котра на колонізованих обширах має мало шансів залишитися незмінною і при цьому органічною в середовищі через своє походження, тобто іноземність, надто коли її батьківщина так само виокремилася і унезалежнилася, 3) піджино-суржик – мішанина української, російської та англійської мов, котра відбігає від будь-якої норми значно, десь на чверть лексики, і котрій історія, схоже, підкидає нагоду незабаром креолізуватися й олітературитися через ЗМІ та інші сфери в усній і писемній формах, 4) розцвічений українізмами (відсотків на 10-15, що більше, ніж достатньо для визнання мови окремою) колоніальний відгілок російської мови, 5) зросійщена, а ще й трохи англізована (сукупно на тих самих 10-15%) українська мова. Найціннішою для країни з огляду на потенціал суспільно вагомих функцій є перша, тобто сучасна розвинена літературна норма питомої мови землі [13].
У російській мові академік О. Трубачов з 10779 слів за словником М. Фасмера (без власних імен та етнонімів) нарахував тільки 93 суто російських. Це 0,9%. Решта 99,1% – запозичення. З них пізніх – 6304 (58,5%). Понад півмови! Загальнослов’янських (і ранніх запозичень) – 3191 (29,5%). Спільних тільки для східних слов’ян – 72 (0,8%). Як бачимо, замало для підтвердження теорії братньої триспальної колиски. Зате очевидно, що праслов’янська історія значно триваліша від нової історії слов’ян. У польській мові за етимологічним словником Брюкнера О. Трубачовим знайдено 91 щире польське слово, а в словнику Славського таких тільки 7. У чеській мові, як засвідчує словник Голуба-Копечного, тільки 177 власне чеських слів [14]. Оце і є відповідь на питання, чи міг би будь-який язик, себто народ, обійтися тільки своїм словом і розумом. Здавалося б, внутрішній потенціал розвитку окремої мови невичерпний і самодостатній, але такі якості перебирає вся мова людства – лінгвопростір в цілому, або дар мовлення взагалі.
Мова належить усім, точніше б сказати, вона як витвір людської природи і розуму не належить нікому. Мова світить усім, як сонце, і нею, як повітрям, має змогу дихати всякий, хто того забажає. Українська мова – це мова не тільки українців, спілкуватися нею мають право мешканці України всіх національностей з потреби гуртуватися у народ, з необхідності доходити порозуміння й ладу в спільному домі. Мова українського громадянства, державна – єдина, яка може консолідувати українське суспільство в націю. Ніяка інша цю функцію не виконає. Зате інша може розколоти народ навпіл, роздрібнити на суржики, чого, власне, й домагаються наші недоброзичливці.
Якщо тільки з окремої мови не роблять жаргон – штучну огорожу і схованку від світу, – вона не має інших відчутних меж для усуспільнення, крім кордонів держави. Але вона долає і ці тини багатьма перелазами, та навіть високі суцільні мури. Певно, комусь не сподобається, що частка його живого єства йому не належить, що українська мова не є власністю ані племені, ані громадян України і що паспорт з Тризубом не дає ані прав, ані можливості присвоїти собі цей такий близький і рідний нам набуток цивілізації. Та чи можемо ми розпоряджатися тією українською мовою, що нею говорять і в Польщі, Словаччині, Румунії та далі на Заході Європи, і в Канаді, Сполучених Штатах та Аргентині, і в Австралії, і в Казахстані та інших державах Середньої Азії, і по всій Росії від Кубані й Мурманська до Зеленого Клину на Далекому Сході, і деінде. Українська мова – це світова мова. Над нею ніколи не заходить сонце: вона бринить у свідомості десятків мільйонів землян на всіх меридіанах. Як всяка інша, вона світова і в тому сенсі, що є цінністю усього людства. Парадокс у тім, що зберегти її для планети як унікальне знаряддя світобачення покликані саме ми, краяни. З України ця мова виросла, для України вона органічна, іменем України її названо. Можемо пишатися, що майже для кожного сотого землянина українська мова – рідна. Але не забуваймо, що в середні віки наша мова була ще й міжнародною: нею воліли порозумітися купці, нею домовлялися між собою владці варягів, литви, кримських татар, поляків, молдован, московитів. Тож зважмо на втрату цього престижу мовою переселенською і не ставмо знак рівності між жертвами асиміляторського насильства і цинічними перевертнями.
Безперечно, за мовою ми розпізнаємо належність до спільноти, одна з її функцій – ідентифікаційна. Є факти, вчинки, заяви, які дають нам підстави тісно пов’язувати питомий голос Кобзаревої землі, скажімо, із запорожцями, мазепинцями, народниками, петлюрівцями, бандерівцями чи молодіжною “Самостійною Україною”, а, з іншого боку, радянське есперанто – з люмпенською (інше слово – пролетарською) общиною Шарикова-Сталіна та Симоненка-Грача чи общаком і клубом новоявлених паханів-олігархів, навіть з лазнею в кришталях, де скоробагатьки комплексують з приводу своєї невідмивності. Або відповідно асоціювати одну мову з ідейним кредо і декалогом націоналіста, іншу – з неоколоніальним інтернаціоналізмом чи ліберальним космополітизмом. Соціолінгвістика підтверджує такий зв’язок; власне, на ньому вона і стоїть. Але пригадаймо, що ідеологія – інша, відмінна від мови форма суспільної свідомості, у кожній з цих форм правлять свої закони, а головне: будь-яка мова є цінністю унікальною і загальнолюдською – незалежно від того, чи говорив нею Ленін.
З цього випливає, що великодержавники – ідеологи неоколоніалізму – роблять вемежу послугу російській меншині в Україні, ставлячи її в залежну від себе і непривабливу позицію п’ятої колони. А разом з тим вони роблять і велику кривду мові О. Пушкіна, Ф. Достоєвського та Л. Толстого, яку здоровий глузд будь-якого українця, етнічного чи в сенсі громадянства, прийняв би разом з іншими мовами як додатковий засіб духовного самозбагачення, але яку він мусить відкидати як загрозу поневолення. Мало того, офіційна доктрина Росії передбачає захист за межами Росії “співвітчизників”, до яких відносить не тільки етнічних росіян, але й усіх язикомовців, що, по суті, є посяганням на суверенітет інших країн і народів. Варто якомусь папуасові заговорити по-московському – і на чоло йому, не спиташись, вмощується двоголове курча табака, аби шкребтися закривавленими у Чечні кігтями і віщати на весь світ про свої права від його, папуаса, імені. Кому ж потрібна така мова? Але говірка космонавта Ю. Гагаріна і академіка А. Сахарова так само не належить великодержавникам жириновсько-зюґановського чи лужковсько-затулінського штибу, як і будь-яка – будь-кому. Захищати від узурпатора орудну користь, чистоту й честь наріччя має право кожний землянин, хай то буде українець, росіянин чи папуас. Бо всяка мова – цінність вселенська ще й як виразник національної гідності.
Тим часом в Україні московська імперська доктрина культурно-інформаційної експансії здійснюється прямо чи опосередковано через ЗМІ, церкву, естраду, кавеени, експорт книжок, аудіо і відезаписів тощо без будь-якого контролю чи перешкод з боку тризубої, а насправді беззубої, держави, яка тільки сприяє руйнівній орді великодержавників, розпалюючи в неї нові апетити, заохочуючи до нових загарбницьких походів. Індія вже заробляє щороку 10 млрд. доларів на експорті програм для комп’ютерів, Англія тільки за експорт своєї мови щороку править 3 млрд. доларів, а Україна продає свою мову тільки в тому розумінні, що в особі держави спродує нечистому душі своїх громадян.

1. Crystal, D. The Cambridge Encyclopedia of Language. Second Edition. Cambridge, 2000, р. 286-287.
2. “Безконфліктний розвиток мов” – ключове поняття єдиного на наш час в Україні і вже забутого проекту “Концепції державної мовної політики”, що його випрацював на початку 1999 року в Деркомнацміграції Департамент з мовної політики (ліквідований 1 квітня 2000 року).
3. Масенко Л. Мова і політика. К., 1999.
4. Crystal, D. The Cambridge Encyclopedia of the English Language. Cambridge, 2001, р. 107.
5. Боровський О. Вибір між китайською та англійською. – Україна молода, 9 серпня 2001 р.
6. Відділ сучасних мов Ради Європи. Див.: http://culture.coe.fr/lang/index.html; також http://culture.coe.int/lang; www.eurolang2001.org; decs-lang@coe.int.
7. Потебня А. А. Мысль и язык. Киев, 1993, с. 170, 28, 164, 166-167.
8. Див.: Окара А. М. На захист російської мови. Полтавський “суржик” та духовне плебейство. – Кур’єр Кривбасу, № 134, січень 2001, с. 3-10.
9. Вісник Конституційного Суду України. 2000, № 1, с. 5-9.
10. Київ. Атлас. Вип. 2, 1999, с. 128.
11. Бодуэн де Куртенэ И. А. О смешанном характере всех языков // Избранные труды по общему языкознанию, т. 1, М., 1963, с. 363.
12. Див. більше в атласі: Тищенко К. Мови Європи. 2001. – К.-Львів, 2001.
13. Детальніше у праці: Радчук В. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Державність української мови і мовний досвід світу. Матеріали Міжнародної конференції. – Київ, 2000, с. 362-374.
14. Трубачев О.Н. Принципы построения этимологических словарей славянских языков // Вопросы языкознания, № 5, 1957, с. 67.