Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовний конфлікт в Україні: політичний, соціальний і психологічний аспекти

Богдана Матіяш
НАПІВМОВНІСТЬ І ВНУТРІШНІЙ КОНФЛІКТ ОСОБИСТОСТІ

Досить тривалий час на території колишнього Союзу білінгвізм вважався цілковито позитивним явищем; сучасна соціолінгвістика спростувала таке твердження, але наукова чи псевдонаукова (маю на увазі радянські часи) оцінка цього явища фактично ніяк не впливає на вибір пересічним мовцем мови спілкування й не змінює його ставлення до двомовності.
Говорячи про мовну проблему в Україні, ми найчастіше маємо на увазі масовий білінгвізм (інакше – двомовність). Він є відмінним від білінгвізму в Канаді, Бельгії та інших країнах. Одним із наслідків цього явища є втрата особистістю національної самосвідомості, роздвоєння внутрішнього світу мовця та напівмовність, спричинена недосконалим володінням кожною мовою, що нині є характерним для досить-таки значного відсотка населення України.
Що ж таке напівмовність і як вона виникає? В. Іванишин та Я. Радевич-Винницький стверджують, що після генетичного коду (генної пам'яті) найважливішим є мовний код (соціальна пам'ять) [1]. Для більшості мовців в Україні характерним є так зване перемикання коду, тобто перехід із рідної мови на мову співрозмовника, що свідчить про почуття меншовартості в конкретного індивіда через ослаблення мовного імунітету та втрату престижу мовою. Така мовна поведінка має місце не лише на побутовому рівні, а й у діловому спілкуванні. Вона не знімає відчуття дискомфорту, яке виникає під час спілкування двох чи більше індивідів різними мовами. У більшості випадків незручно почуває себе той, хто говорить українською мовою, і саме він переходить на мову співрозмовника.
Мовна свідомість людини, яка послуговується двома мовами, може бути схарактеризована як метамовна. Вона пов’язана з проблемою єства та мовою людського ego. Перемикання й змішування кодів можна розглядати як психічне явище. Запобігає роздвоєнню свідомості людини metaego. Воно контролює та синтезує різні вербальні типи поведінки, співвідносні з відповідними мовними кодами, врівноважує сприйняття індивідом двох мовних картин світу. Система мови оживає у мовленні здебільшого без посередництва іншого мовного коду, проте в думках і мовленні деяких осіб спостерігаємо різні національні коди. Тут маємо на увазі людей, які зазвичай спілкуються українською мовою, але в певних ситуаціях переходять на російську.
У значної кількості мовців змішування кодів призвело до того, що вони втратили здатність говорити рідною мовою. З двомовності та частково двокультурності великого масиву суспільства виникло таке потворне явище, як суржик, або напівмовність. Б. Ажнюк характеризує напівмовність як брак шести мовних параметрів або навичок: 1) обсягу словникового запасу; 2) правильності мови; 3) підсвідомого, доведеного до автоматизму оперування мовою; 4) мовотворчості, тобто здатності творити неологізми; 5) функціонального володіння мовою (наприклад, емотивного); 6) образності мови [2, с. 151].
Німотність суржикомовця зумовлена соціально: верствою, рівнем освіти і національної свідомості, мовною політикою держави тощо. Для напівмовців змішування та перемикання кодів попервах є штучним, але з часом стає органічним процесом, у якому обидві мови сприймаються як одне комунікативне середовище. Для значної частини напівмовців такий стан є проміжним у переході на одну з мов, яка стане для них домінуючою, проте існує чимала категорія напівмовців, для яких перехід на одну з мов фактично неможливий через незнання жодної з них.
Від оказіонального використання мовцем макаронізмів суржик відрізняється не лише насиченістю іншомовним елементом, а й відповідним станом мовної свідомості: стирається межа між двома кодами, фактично зникає етнічна прив’язка. Мовну ситуацію, у якій обидві мови зливаються й починають ототожнюватися мовцем, Н.Мєчковська розглядає як суміщену двомовність [3]. Але оскільки межа між мовами стирається й утворюється своєрідний гібрид, який не є третьою повноцінною мовою (він не має ніяких культурних коренів і зв’язків), то говорити про двомовність як таку не випадає. Відбувається втрата мови й культури. Коли навіть не вдаватися до пошуку чиєїсь заінтересованості в цьому явищі, не можна пройти повз нього, не помітивши, що активно пропагує напівмовність та напівкультурність сьогодні масова культура.
Занепад мовних навичок відбувається поступово й значну роль у цьому процесі відіграють демографічні фактори: мішані шлюби, зростання географічної мобільності населення в пошуках праці й пов’язане з цим розсіяння родинно та етнічно споріднених людей. Часто суржик формується у людей, які, переїхавши з села в місто, через слабкість мовного імунітету не можуть витримати тиску російськомовного середовища й починають змішувати обидві мови. Така мовна поведінка притаманна й нашим західнякам, проте вони частіше просто переходять на російську мову. Наслідком тиску російськомовного міста, психологічного дискомфорту, який відчуває людина, що потрапляє з села в місто, є певний культурно-мовний шок, а також невпевненість у собі. Мовець починає комплексувати і переходить на суржик. Повернувшись у село після тривалого перебування в місті, такі люди часто не можуть перейти на чисту українську мову й спілкуються суржиком з односельцями, які, почуваючи себе провінціалами, також починають калічити свою мову.
Систематичне перемикання кодів залежно від того, з ким говориш або хто є третім у розмові, створює певні стереотипи мовної поведінки. Під впливом оточення у білінгва відбувається поступовий перехід на його говірку навіть у ситуаціях, де раніше українська мова панувала цілком. З мови на мову зазвичай переходять не одразу, а через проміжну фазу вживання суржику.
Більшість людей може безболісно перейти на мову співрозмовника, але декому доводиться переборювати самого себе, і такий конфлікт справді є важким. Часто людина переходить на іншу мову не тому, що таким є її вибір, а через зрусифікованість друзів, колег і суспільства, у якому живе. Комусь стає незручно попросити в транспорті закомпостувати квиток, а не “закомпостировать билет”, дехто не відважується на питання “Не подскажете, который час?” відповісти: “За десять друга” і відповідає російською, хай би і в українській вимові: “Без десяти два”. Отже, знову ж таки відбувається підлаштування під мову співбесідника, навіть якщо це випадкова людина, яка, зрештою, не є для індивіда, що ламає себе, ані авторитетом, ані особою, від якої цей індивід залежить. Хоч як би там було, але мовний імунітет особистості починає слабшати, і врешті-решт вона піддається двомовності.
Вартою уваги є ситуація, за якої переходять на російську мову “із співчуття”. Маю на увазі випадки, коли комусь здається, що співрозмовник не зрозуміє деяких українських складних конструкцій або окремих слів, причому переважна більшість їх є формулами спілкування, які вживаються в побуті. Це ситуації, схожі з тією, коли запитують про час, або на базарі чи в магазині, коли продавець уперто не хоче зрозуміти, що таке родзинки, шпалери чи праска. Звичайно, найпростіше – перекласти, але чи ми зобов’язані перекладати з державної мови іноземною? Зрештою, такі походи на базар також можуть бути каталізаторами напівмовності: бачачи, що продавець “не розуміє”, що нам потрібно, ми перекладаємо йому одне слово або й просто переходимо на його мову. При цьому людина, яка практикує таке спілкування, може навіть щиро обурюватися й бути певною, що перемикання кодів у її випадку відбувається вимушено, навіть не задумуючися над тим, що сама стає співучасницею творення двомовності чи напівмовності. Натомість вона переконана, що сама переживає внутрішній конфлікт, і частково матиме рацію. Найчастіше напівмовність спостерігається, хоч це й дивно, серед західняків, значна частина яких уважає, що східняки слабко орієнтуються в українській мові і їм треба дохідливо пояснювати їхню рідну мову чужою.
Потреба виправдати себе перед самим собою та іншими є однією з ознак метамовної свідомості [2, с. 142]. Проте бачимо, що мотиви вибору мови спілкування варіюються від їхньої цілковитої відсутності (коли питання мови для людини не є принциповим і вона говорить, як уміє) до надмірної відданості іншій мові при меншій повазі до своєї.
Отже, напівмовність може виявлятися в різних формах і різною мірою. Індивід може й не говорити суржиком, не переходити з мови на мову, начебто зберігаючи мовну стійкість. Наприклад, вплив російськомовного середовища може відбитися на якості фонетичного рівня мови конкретної особистості. Російська вимова українських слів позбавляє її милозвучності, співучості, оглушує її, створює врешті загрозу “злиття”. Таке відхилення від норми на фонетичному рівні згодом може перейти на лексичний і граматичний рівні (звернімо увагу на неправильне вживання більшістю мовців прийменникових форм, відмінкових закінчень та на величезний масив калькованих слів і словосполучень). Тому ставлення до мовної інтерференції має бути щонайсерйозніше.
Вивчаючи суржик, деякі дослідники спрощують проблему й певними необачними твердженнями заохочують білінгвізм. Скажімо, В. Труб вважає суржик виявом “низького культурно-освітнього рівня” і відносить його до просторіччя [4, с. 47]. Але чим тоді пояснити масову мовну некомпетентність, притаманну викладачам університетів, лікарям, політикам? Автор йде далі й, пишучи про двомовність, уводить поняття “повноцінного білінгва”, надлюдини, яка має “блискавично реагувати на кожну зміну комунікативної ситуації і при цьому легко переходити з однієї мови на іншу, часто навіть не помічаючи цього переходу”. По суті, дослідник пропагує руйнівне для свідомості мовця перемикання кодів. У певний момент такий “повноцінний білінгвізм” обертається напівмовністю. Зрештою, В. Труб робить вельми сумнівний висновок, що таке просторіччя є однією з нормативних підсистем мови і не загрожує її повноцінному функціонуванню [4, с. 58].
Чи виліковна хвороба напівмовності? Відповідь не зовсім утішна: не кожний може повернутися до одномовності, якщо починав саме з неї. Найлегше відновити чистоту мовлення людям інтелектуальної праці, насамперед гуманітаріям. Важче це зробити вихідцям із села (особливо тим, що працюють в торгівлі, сфері обслуговування). Вони втрачають здатність розмежовувати літературну мову й суржик, а тому напівмовність стає звичною для них і викорінити її практично неможливо.
Напівмовність може бути прихована надзвичайно глибоко, мовець не завжди й усвідомлює своєю причетність до неї. А тому боротися з цим явищем надзвичайно складно. Мало хто обирає мову спілкування свідомо і всупереч звичаю – більшість наслідує гурт, де перехід на мову співрозмовника відбувається ніби під гіпнозом, опиратися якому здатний далеко не кожен.
Утішає хіба що думка, що коли можна перейти з мови на мову, то можливий і зворотній хід. Взірцем повернення до української мови може правити сьогоднішня Києво-Могилянська академія. Значна частина студентів, що тут навчається, походить із російськомовних родин, проте під час навчання в університеті вони свідомо вибирають мовою спілкування українську. Дехто спілкується нею постійно, дехто підлаштовується під друзів, а для декого вона тільки робоча мова, бо ширший вжиток не завжди схвалюють родичі. З цього приводу, до речі, в родинах також виникають конфлікти.
Вирвавшись із російськомовного середовища, змужнівши світоглядно, юнак чи юнка робить свідомий крок і вирішує перейти на українську мову. Спочатку все йде добре, але потім настає мить, коли треба повертатися додому, і ось тут починається ламання себе та інших. Протестують батьки, сприймаючи перехід дитини на іншу мову спілкування як особисту образу; глузують друзі, вважаючи, що перехід на українську мову – це лишень бажання бути кращим за них, соціально виділитися і вивищитися. Не кожна молода людина витримує такий тиск, багато хто повертається до російської або вдається до суржику й стає таким, як усі. Звідки знати, чи випаде такій особистості шанс ще раз повернутися до української мови й чи не почне вона сприймати її як мову упосліджену?
Щорік мовних проблем не меншає. Зі сцен і телебачення пропагує своїми “шоу” навмисне скалічену мову Вєрка Сердючка. У повсякденні людині кидають у спину: “Тоже мне, украинец”. Щоб залишитися самими собою, мусимо вчитися контролювати кожне сказане слово, уникати найменших мовленнєвих помилок і пам’ятати, що чимало залежить саме від нас, від нашого бажання працювати над собою. Це не гасло, це потреба, що її мав би усвідомити кожний, хто хоче повноправно жити у рідній мові за обрієм біологічного життя.

1. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич, 1994, с. 113.
2. Ажнюк Б. М. Мовна єдність нації: діаспора й Україна. – К., 1999.
3. Мечковская Н. Б. Социальная лингвистика. – М., 1996, с. 172.
4. Труб В. М. Явище “суржику” як форма просторіччя в ситуації двомовності // Мовознавство, 2000, № 1, с. 46–58.