Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовний конфлікт в Україні: політичний, соціальний і психологічний аспекти

Ольга Штурнак
МОВЛЕННЯ НА КАНАЛАХ УКРАЇНСЬКОГО
ТЕЛЕБАЧЕННЯ (УТ-1, УТ-2, “1+1”) У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ МОВНИХ ВЗАЄМИН

Людині життєво необхідні контакти з іншими людьми. Спілкуючись з ними, вона формує себе як особистість. Так само для розвитку народу потрібні контакти з іншими народами. Ізоляція обмежує розвиток. Запозичення, контактування, взаємодія – природні явища в житті мов. Досліджувати їх почали недавно. Самий термін “мовні контакти”, що його запропонував А. Мартіне, вживається в лінгвістиці після появи в 1953 році праці У. Вайнрайха “Мовні контакти”.
Шукаючи коренів сьогоденних мовних проблем в Україні, багато хто звертається до історії української мови та її взаємодії з іншими мовами. І часто-густо приходить до висновку, що двомовність українців, як-от на телебаченні, є наслідком добровільно-примусових мовних взаємин. “Формально в УРСР вживання української мови не заборонялось, але під приводом благотворності впливів російської мови на українську ширилася впроваджувана згори практика зближення української мови з російською. Українська мова стала, таким чином, об’єктом поступового розкладу й нищення”, – зазначає Л. Масенко [1].
Про силувані зустрічі двох мов нам щоденно “нагадують” ЗМІ, зокрема українські телеканали, які часто “послуговуються “лемішкою”: ця передача йде українською, наступна – російською, це інтерв’ю – російсько-українське, а тут титри чомусь російські після хорошої української передачі тощо, – усе це ніби реалізація підступного задуму: за законом державна, а реально двомовність, тобто російськомовність” [2].
З одного боку – постійні контакти мов, з іншого – небажаний наслідок – двомовність, яка, за У. Вайнрайхом, має вплив на певні сторони людської діяльності [3]. Щоб уникнути корозії своєї мови, слід лише при крайній потребі вводити в неї чужі слова й словосполуки, не руйнуючи її граматичної основи, фонетичних та орфоепічних особливостей. Протизаконним буде “довільне змішування слів двох взаємодіючих мов, відмінювання й сполучення їх за зразком чужої, творення фраз всупереч моделям рідної мови”[4]. Треба розуміти закони взаємодії мов. Показовим є такий приклад з праці Ф. де Сосюра. Він порівнює мовну систему з грою в шахи. Тут відносно легко можна зрозуміти, що належить до законного, а що – до протизаконного: “те, що ця гра прийшла до Європи з Персії, факт зовнішній; навпаки, внутрішнє становить усе те, що стосується системи та правил. Якщо замінити дерев’яні фігури на фігури з слонової кістки, то ця заміна буде байдужою для системи; коли ж зменшити чи збільшити кількість фігур, така зміна глибоко зачепить “граматику” гри” [5]. Отже, мовна взаємодія не повинна змінювати мовної системи.
У контексті мовних взаємин проблема функціонування української мови на телебаченні набуває особливої гостроти. Дивлячися українські телеканали, всяк помітить, що частина тележурналістів “заговорила так, як говорить більшість населення України, – не віршовано, а безграмотно, тобто “пойнятно” [6]. Тоді як марка студії – це досконале володіння державною мовою всіма ведучими, дикторами, тележурналістами, кореспондентами, редакторами, адже цим має визначатися тут професійна придатність і кваліфікація.
Ми обстежили три українські телеканали: УТ-1, УТ-2, “1+1”. У визначений день щомісяця ми переглядали всі передачі одного з телеканалів й підраховували, скільки хвилин звучать мови українська, російська та інші, представлені нижче на графіках відповідно трьома кривими (див. мал. 1, 2, 3).

Спостереження дає підстави для таких висновків:
1. На українських телеканалах побутує двомовність із переважанням державної мови.
2. На УТ-1 обсяг українського мовлення протягом ефірного дня становить від 74,9% до 89,9%, російського – від 8,1% до 22,6%, іншими мовами – 0,2% до 4,5% (мал. 1).
3. На УТ-2 спостерігаються різкі коливання: українське мовлення – від 53,3% до 96,8%, російське – від 3,2% до 46,7%, іншими мовами – від 0 до 13,3%. Коливання, мабуть, відбивають переконання різних редакційних колективів (мал. 2).
4. На “1+1” найчастіше чути перемінне застосування української та російської мов, перекручування українських слів на російський лад і навпаки. Показовою тут є хаотичність. Лінії графіка, якими представлено українське та російське мовлення, в одній точці перетинаються. Загальні результати такі: українське мовлення – від 47,7% до 90,1%, російське – від 9,1 до 51,9%, мовлення іншими мовами – від 0 до 2,4% (мал.: 3).
5. Обстеження програм українських телеканалів УТ-1, УТ-2, “1+1” протягом двох років об’єктивно засвідчує стан вжитку української мови у цій сфері. Впадає в око факт: українське телебачення не сприяє утвердженню державності української мови, пропагуючи своєрідним чином в основному двомовність.
Безперечним є й те, що загальний рівень культури мовлення ЗМІ протягом останнього десятиліття знизився. Це викликає неабияке занепокоєння української інтелігенції, яка не втратила почуття національної гідності. Свідомі громадяни України чинять опір неповазі до українського слова, підтримуваної “московською рукою”. Проте держава потурає русифікації. Державна мова, яка й так запізно потрапила на телеекрани, належним чином нею не утверджується. Ефір заповнюють російськомовні передачі; чути “українсько-російський” покруч, як-от у “сердючок” чи “мамадистів”, перебіжки тележурналістів з мови на мову; немає перекладів найпопулярніших мультиплікаційних й художніх фільмів тощо.

Мал. 2. УТ-2

Доки працівники українського телепростору не зрозуміють, що неможливо оволодіти високим мистецтвом спілкування, не засвоївши правильної вимови, наголошення, слововживання, доброго знання граматичних форм української мови, доти телеефір заповнюватиме ненормативне мовлення, беззмістовні вислови, прісна думка.

1. Масенко Л. Передмова до кн.: Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за національне “я”. – К., 2001, с. 3.
2. Неруш В., Сулима М. Щоб стати справді національною… // Слово і час, 1998, № 6, с. 80.
3. Вайнрайх У. Языковые контакты. – К., 1979, с. 191–199.
4. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити. / За заг. редакцією О. Сербенської. – Львів, 1994, с. 6.
5. Сосюр, Фердінан де. Курс загальної лінгвістики. – К., 1998, с. 36.
6. Павлів В. Чи мають українці гумор // Політика і культура, 1999, № 2, с. 35.

Мал.: 3 “1+1"