Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовний конфлікт в Україні: політичний, соціальний і психологічний аспекти

Юрій Саплін
МОВНИЙ КОНФЛІКТ ЯК ВЗАЄМОДІЯ ОСОБИСТОСТЕЙ, СОЦІАЛЬНИХ СТРАТЕГІЙ ТА КОМУНІКАТИВНИХ КУЛЬТУР

Конфлікт – “одна з ключових проблем соціальної психології (і соціології одночасно), яка вже давно стала предметом багатьох дослідників” [1]. Навіть відома філологам теорія “безконфліктності” радянської драматургії – це вияв конфлікту поглядів на розвиток літературного процесу.
У світовій (західній) соціології існують концепції, що визнають конфлікт одним із рушійних і навіть визначальних факторів суспільного розвитку. В одному з перших (за часом) визначень соціального конфлікту американський соціолог Л. Козер відзначає, що це ідеологічне явище, яке відбиває почуття та спрямування соціальних груп та індивідів у боротьбі за об’єктивні цілі (влада, зміна статусу, перерозподіл прибутків, переоцінка цінностей тощо), будь-яке суспільство має певні елементи напруги та потенційної конфліктності, тому сам конфлікт – це важливий елемент взаємодії, який сприяє зміцненню та/або руйнуванню соціальних зв’язків [2].
У вітчизняній соціолінгвістиці (радянських часів) годі було б шукати навіть згадку про наявність конфліктів у сфері мови, оскільки кинуте гасло “досягнення фактичної однорідності суспільства”, усунення численних протиріч (і доведення “у світлі рішень” чергового з’їзду КПРС поступу в цьому напрямі) позбавляло можливостей об’єктивного аналізу цього явища. І хоча конфліктологія як прикладна соціально-психологічна дисципліна все ж у 1990-ті роки виходить “з підпілля”, говорити про наявність лінгвоконфліктології як галузі соціопсихолінгвістики ми не можемо й досі. Проте не слід думати, що неприродність такої ситуації політично незаангажованими дослідниками не відчувається. Зокрема, на нашу думку, про це свідчить підзаголовок вступу до вельми цікавої монографії Г. Яворської “Експансія мовних конфліктів як проблема теоретичної лінгвістики” [3, с. 7–15]. За слушною думкою дослідниці, “навіть наукова рефлексія над мовою визначається значною мірою тією ж таки мовою” [3, с. 10]. Про це не можна не згадати хоча б з приводу гострої (чи не найгострішої в україністиці за всю другу половину ХХ століття) дискусії щодо засад і правил нового (чи “нового”) українського правопису 1999 року – “проєкту”, який фактично пропонує змінити лінгвокультурний вектор з інноваційного на архаїзуючий.
Оскільки мова соціальна за своєю природою, загальними (комунікативними) та спеціальними (соціально-семіотичними, як от: соціально-регулятивна, ідентифікативна, прескриптивна та ін.) функціями, ба навіть структурою (наявність соціально-функціональної парадигми мови – регіолекти, соціолекти та ін.), то мова як система і мовлення як процес відбивають всі елементи суспільної взаємодії. Як формулював аналогічну за пафосом думку Ю. Лотман, “ми занурені у мовний простір. Ми навіть у засадничих умовних абстракціях не можемо вихопитися з цього простору, який нас огортає, але частиною якого ми є і який, водночас, є частиною нас” [4]. Отже, говорячи про мовний конфлікт як суспільне явище, можна мати на увазі загалом різні явища – від конфлікту між наявними засобами вираження та функціями мови до конфлікту дискурсів, наприклад, владного і альтернативного (“дисидентського”). У той же час сама мова (точніше, система соціальних цінностей і оцінок, які з нею пов’язуються) може бути основою конфлікту.
Таким чином, мовний конфлікт може розгортатися у внутрішньомовному (на одному чи різних щаблях функціональної парадигми мови) та у міжмовному (міжетномовному) просторі. Хоча у сучасній суспільній свідомості на перший план висувається саме другий різновид, на нашу думку, не без впливу традиційної (споконвічної?) метонімії народ – мова. Порівняймо пушкінський вислів “І нарече мене всяк сущий в ній язик”, шевченківський “На всіх язиках все мовчить” і давніший, належний до XII ст. – з “Матеріалів” І. Срезневського – “Враждьні бо быша языци”.
Проте і міжмовний простір не є гомогенним. Можна виділити кілька рівнів мовного (міжмовного) конфліктування. Зокрема:
- мегарівень – рівень світового мовного процесу: на цьому рівні всім іншим мовам народів світу протистоїть англійська як найбільш впливова, домінуюча у міжнародному спілкуванні і така, що потроху витискає інші національні мови з певних сфер функціонування, зокрема, мова Інтернету – англійська;
- макрорівень – рівень мовних регіонів (ареалів) та окремих держав: на цьому рівні регіональні мови-макропосередники протистоять іншим національним мовам, зокрема в Україні міжмовний макроконфлікт характеризує стосунки між українською та російською мовами;
- мезорівень – рівень соціальних прошарків, класів та малих груп;
- мікрорівень – рівень взаємодії індивідів (мовних особистостей);
- інтрорівень – внутрішньоособистістний рівень взаємодії мов у свідомості неодномовної особи.
В основі конфлікту на будь-якому рівні лежить наявність соціальної напруги, яка живиться відповідними суперечностями. Так, на мега- та макрорівнях це невідповідність внутрішньоструктурного потенціалу мови її статусу (престижу) та/або функціональному обігові. При цьому піднесення статусу однієї з протиставлюваних мов може не знімати, а навпаки, загострювати конфлікт. Так, за часів СРСР до 1989 року українська і російська мови протиставлялися як неофіційна і офіційна, становлячи таким чином матрицю на кшталт диглосної – більш престижну “клітинку” займала російська, менш престижну – українська [5]. За десятиріччя незалежності (попри всі недоліки мовної політики в Україні) оцінка української мови у суспільній свідомості значним чином змінилася у бік підвищення її престижу, однак заповнення функціональної матриці, яка характеризує реальне використання української мови в різних сферах та ситуаціях спілкування, все ще характеризується переважанням російської мови. Окремий, але на нашу думку, характерний приклад: “Куда пойти учиться” (як зазначається на першій сторінці – “Всеукраинский журнал”) видається російською мовою (крім підготовлених оголошень відповідних навчальних закладів), але програми вступних випробувань зі спеціальності “російська мова і література” (очевидно, через її “некомерційність”) у журналі немає [6]. Але підвищення статусу мови у суспільній свідомості без відповідних зрушень у мовній практиці суспільства сприймається не як пом’якшення, а як загострення конфліктної ситуації.
На кожному з рівнів конфлікт набирає відповідного соціолінгвістичного виразу: якщо на мікрорівні – це характер взаємодії особистостей, то на мезорівні – це характер взаємодії соціальних стратегій, а на макро- та мегарівнях – характер взаємодії мовних (комунікативних) культур.
Визнавати, що мовні конфлікти відіграють у суспільстві лише руйнівну роль було б, у крайньому разі, спрощенням. Насправді, мовні конфлікти виконують низку функцій. Зокрема, мовний конфлікт може маскувати позамовне зіткнення. Наприклад, регіональний перерозподіл впливу між бізнесово-кримінальними структурами може відбуватися під гаслами мовного конфлікту – “відновлення мовної справедливості”. В цьому випадку відповідні угрупування або користуються ситуацією, яка склалася, або навіть загострюють її відповідними засобами. Мовний конфлікт може відігравати й позитивну роль, формуючи нову структуру відносин через “піднесення ступеня усвідомлення членами групи групового інтересу” [7]. Для суспільства в цілому мовний конфлікт наочно представляє наявність соціальної напруги в певній сфері, спонукаючи до відповідних рішень та дій.
Взагалі зняття будь-якого конфлікту може відбуватися:
1) досягненням компромісу на основі урахування балансу інтересів чи поступок однієї зі сторін конфлікту;
2) перемогою (іноді тимчасовою) однієї зі сторін;
3) виникненням нового якісного стану внаслідок розв’язання конфлікту.
Якщо мати на увазі конкретно мовні конфлікти, то зрозуміло, що найприйнятнішим є третій шлях, а найнебезпечнішим – другий. З огляду на ситуацію в нашій країні найбільшу небезпеку становить протистояння соціально-мовних стратегій російського мовного реваншизму (“повернутися до стану 1980-х років”) та українського мовного екстремізму (“тільки українська скрізь і всюди”). Можна цілком зрозуміти більшу обґрунтованість другої стратегії, але будь-яку несправедливість не можна виправити шляхом іншого насильства. До того ж мовні процеси характеризуються певним консерватизмом, або “запізнюванням”. Мовний екстремізм можна угледіти в непоодиноких випадках критики і навіть демонстрацій (у Запоріжжі) проти насаджування у свідомість образу Вєрки Сердючки, яка декому здається насмішкою над усім українським, хоча відомий персонаж артиста А. Данилка можна розглядати і просто як вияв “малоросійськості”, етносоціальної маргінальності.
Своєрідність української ситуації мовного конфлікту полягає в тому, що в країні немає жодної національно-мовної групи, яка б вважала сучасний стан функціонування власної мови бодай частково задовільним. По суті, кілька різновидів мовних протистоянь формують в Україні системну соціомовну кризу.
Тому перед суспільством стоїть завдання випрацювати двоступеневиий план розв’язання соціомовного конфлікту. Треба, по перше, поетапно гармонізувати соціомовне життя, врахувавши баланс інтересів різних груп, забезпечивши реальні умови вільного розвитку мовної освіти та задовольнивши інші мовні потреби певних груп. Ці потреби слід диференціювати відповідно до статусу груп і мов. Адже українська мова є державною тільки в Україні; інші мови є державними в інших країнах; є у нас також мови, які ніде не мають державного статусу. По-друге, треба випрацювати концепцію мовного розвитку країни (не сплутуючи його з розвитком терміносистем чи змінами у нормалізації та кодифікації).
Не зайве тут також нагадати про конфлікт мовних (комунікативних) культур. Коротко зауважимо, що кожній мові у внутрішньому структурному плані відповідає своєрідна мовна картина світу, а у зовнішньому (функціональному) – тип мовної (комунікативної) культури. Підстави для типології цих культур можуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, українська та російська комунікативні культури протиставлені, зокрема, за відкритістю чи закритістю і за таким параметром, як енкратичність чи акратичність. Російська різко та помітно відокремлює усне від писемного, літературне від нелітературного, діалектне від загальнонародного. В українській такого жорсткого пуризму немає. Внаслідок цього формується велика (на думку деяких мовознавців, навіть завелика) зона функціонально нерозмежованої варіантності та абсолютної синонімії, відкритість до сприйняття та збереження близьких, але іносистемних (наприклад, російських, польських) елементів. Тому й не дивно, що змішані (“суржикові”) російсько-українські форми оцінюються як українські, а не специфічні просторічні російські.
У термінології Р. Барта “за стосунком до влади” мови в сучасних суспільствах розділяються на енкратичні та акратичні [8]. Російська в Україні домінувала в офіційній сфері, отже, найбільш послідовний розвиток знайшов енкратичний російський дискурс. Українська традиційно тяжіла до акратичного типу. Через те поряд з негативною ознакою, що виявляється в неефективності спроб зовнішнього втручання (зокрема у правопис – зараз тільки в загальноукраїнських київських виданнях можна нарахувати до півдесятка орфографічних норм), є і позитивна риса – зберігається стихійна неповторність національного дискурсу. Отже, в Україні знаходяться на різних полюсах російська письмово-офіційна мова та українська розмовно-побутова. А якщо згадати, що офіційна російська мова другої половини ХХ ст. небезпідставно здобула назву “новояза”, то комунікативний конфлікт здобуде ще й відчутний ідеологічний компонент.
Таким чином, гармонізація суспільства полягає не в усуненні мовних конфліктів, які були (згадаймо хоча б Старий Завіт), є та й будуть, допоки людство не дійде колапсу через досягнення абсолютної однорідності. Гармонізація суспільства можлива лише через випрацювання механізмів ненасильницького подолання конкретних мовних конфліктів будь-якого рівня. А тому лінгвоконфліктологія мала б з аматорського хобі перетворитися на підтримувану державою (!) визнану галузь лінгвістичної науки.

1. Шерковин Ю. А. Предисловие // Бородкин Ф.М., Коряк Н.М. Внимание: конфликт! – 2-е изд. – Новосибирск: Наука, 1989, с. 4.
2. Coser L. A. The functions of social conflict. – Glencoe (Illinoіs), 1956.
3. Яворська Г. М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс: Мова, культура, влада. / НАН України. Ін-т мовознавства ім. О. О.Потебні. – К., 2000.
4. Лотман Ю. М. Культура и взрыв. – М.: Гнозис, 1992, с. 176.
5. Саплін Ю. Ю. Фактори вибору мови спілкування в умовах близькоспорідненого білінгвізму // Мовознавство, 1988, № 4, с. 50–55.
6. Куда пойти учиться: Всеукраинский журнал. / Учредитель и издатель ООО фирма “Юность”. 2001, № 3, с. 59–69.
7. Конфликт социальный. Социологический справочник. / Под общ. ред. В. И. Воловича. – К.: Политиздат Украины, 1990, с. 44.
8. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989, с. 536–537.