Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Державність української мови у світлі мовної політики

Лесь Танюк
МОВА В ЖИТТІ НАРОДУ

З давніх-давен люди усвідомлювали важливість мови. Це відображалося у сакралізації слова, згадаймо хоч би тантричний буддизм із його основним постулатом про єдність думки, слова і дії. Або звернімося до християнства, де Євангелія від Йоана починається фразою: “Спочатку було Слово і Слово було у Бога, і було Слово Богом, і через нього все почало бути”.
Безперечно, таке ставлення до мови було наївним, але не безпідставним, що з часом довели вже наукові дослідження. Вони на значному емпіричному та теоретичному матеріалі показали, що мова відіграє провідну роль у житті як окремої людини, так і суспільства. Дехто взагалі вважає, що завдяки мові людина стала людиною і саме володіння мовою вирізняє її з тваринного світу. Тому вчені завжди віддавали належне мові як засобу комунікації та необхідній умові функціонування культури.
Та, мабуть, у жоден період людської історії мова не викликала такого інтересу, як у ХХ ст. Саме зацікавленість мовою спричинила появу таких наук, як логіка і семіотика. Кожна з них у свій час виокремлювала той чи інший аспект мови і робила його предметом свого дослідження.
Сьогодні пильну увагу до слова привертає проблема підсвідомого. У ХХ ст. вчені, зокрема французькі структуралісти, довели, що підсвідоме – навіть як сфера стихійного ірраціонального досвіду – все-таки є системою регулярних залежностей, які підлягають певним правилам, тобто піддаються раціональному аналізові. Підсвідоме впорядковане відповідно до тих самих законів, що керують природними мовами. Через те саме мова стала у ХХ ст. полем методологічних досліджень та моделлю для гуманітарних наук.
Але сьогодні варто поговорити трохи про інше, а саме – про роль мови у житті народу, у процесі становлення національної держави.
Наш сучасник відомий німецький філософ Ґадамер, що доклав чимало зусиль до осмислення феномену мови, назвав одну зі своїх статей “Батьківщина і мова”. У ній він шукає відповіді на запитання: “Що таке батьківщина для сучасної людини, яка живе в умовах глобалізації та підвищеної мобільності?” Сподіваюся, ніхто не заперечуватиме, що батьківщина – це не просто місце тимчасового перебування, яке обирають і можуть змінювати. Батьківщину не забувають, вона за славнозвісним висловом Шеллінґа “є чимось споконвічним”. Як писав Василь Симоненко:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину!
Отже, батьківщину не вибирають і не забувають. Але де вона є і де вона була б, якби не було мови? На думку Ґадамера, коли ми говоримо про споконвічність батьківщини, ми зараховуємо сюди передусім саме мову. Подорожуючи чужими краями, ми мимохіть відчуваємо цей безпосередній зв'язок між мовою та батьківщиною. Повернення додому – це перш за все занурення в рідну мову. Згадаймо, що про це пише Шевченко:
Ну, що б здавалося слова ...
Слова та голос – більш нічого.
А серце б'ється, ожива,
Як їх почує!
Справді, у рідній мові струменить уся близькість до свого, у ній – звичаї, традиції і знайомий з дитинства світ.
Чому це так? На мій погляд, тому, що людина народжується передусім біологічною істотою, соціальною вона стає завдяки набуванню досвіду, а воно здійснюється за допомогою мови. Мова соціалізує біологічну істоту, робить її людиною, вкладаючи у неї надбання всіх попередніх поколінь.
Якщо виходити з таких засад, стає цілком зрозумілим, що значить для нас та мова, якою ми розмовляємо. Для давніх греків було очевидним те, що їхня мова “правильна”. По суті, така позиція властива будь-якій мовній спільноті. У людини на основі її світорозуміння, сформованого на ґрунті рідної мови, з'являється особливе відчуття, що, приміром, кінь – це ні в якому разі не horse, а саме кінь. Греки називали варварами всіх, хто не розмовляв грецькою. Варвари у їхньому розумінні – це люди, мова яких нічого не позначає і яку взагалі не можна вважати власне мовою.
Отже, будь-яка мова самодостатня. Всеохоплююче абстрагування, зреалізоване людством через рідні мови, передбачає повне нехтування інших мов.
У реальному вимірі батьківщина – це насамперед мовна батьківщина. Рідна мова містиь для кожного елемент зв'язку зі споконвічною вітчизною.
Тепер крізь цю призму подивімося на ситуацію, яка склалася у мовній сфері нашої країни. Пристрасті навколо мовних проблем не вщухають, і конфлікт між двома поширеними в Україні мовами, на жаль, поки що не розв'язано. Пропонуються різні шляхи його розв'язання, зокрема й такий, як запровадження офіційної двомовності. Придивімося пильніше до явища двомовності, до природи його впливу на суспільство. Що з цього приводу думають фахівці?
“Загальноприйняте визначення двомовності дав... американський лінгвіст У. Вайнрайх. Двомовністю він називає практику поперемінного використання двох мов... Слід чітко розрізняти індивідуальний і масовий білінгвізм. Індивідуальним білінгвізмом називають володіння і використання двох мов окремими індивідами одномовної спільноти (виділено Л. Т. – Ред.)... Немає сумніву в тому, що володіння двома або кількома мовами збагачує людину додатковими знаннями інших культур і можливістю вільного спілкуватися з іноземцями” [1, с. 7–8]. Це, із властивим для нього красномовством, переконливо й лаконічно проілюстрував Ґете: “Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина”. Незаперечним також є той факт, що будь-яка спільнота потребує білінгвів, як посередників між своєю та чужою культурами. Але ще Мейє відзначив, що навіть при такій двомовності не можна досягти однакового рівня знання обох мов.
"Масовий білінгвізм – явище, принципово відмінне від індивідуальної двомовності (виділено Л. Т. – Ред.). Його спричиняє, як правило, колоніальна залежність країни. У підневільних умовах залежна мовна спільнота змушена вивчити, крім рідної, ще одну мову і використовувати її для спілкування у визначених обставинах”. У такому разі, одна мова стає підлеглою, а інша – домінуючою. “Якщо друга мова поступово переймає всі функції рідної, виникає реальна загроза знищення рідної мови та перетворення двомовців на одномовців” [1, с. 8]. Це дає підстави розцінювати двомовність як перехідний етап в асиміляційному процесі. Асимілювати народ – це примусити його зректися рідної мови, звичаїв, традиційної культури, тобто змусити його перестати бути собою, уподібнитися до народу-колонізатора і зрештою злитися з цим народом. Коротко кажучи, мета асиміляції – стерти народ з етнічної карти світу й таким чином забезпечити собі постійне панування.
Деякі “прозеліти білінгвізму” із запалом переконують нас у необхідності перетворити Україну на двомовну, наводячи як аргумент практику розвинених демократичних країн Старого та Нового Світів. Але чи насправді двомовність є ознакою демократії? Реальний стан речей у двомовних спільнотах чудово відобразив відомий мовознавець Юрій Шевельов, на якого у своїй книжці посилається Лариса Масенко [1, с. 21]. Фіни не хочуть розуміти шведську в країні Суомі. Фламандці – французьку в Бельгії. Не має єдиної літературної мови Норвегія. І через те має проблеми. Франкомовний Квебек силкується стати незалежною державою... “Поширення двох мов в одній країні завжди є станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою” [1, с. 16].
Отже, ситуація двомовності є неприродна, нестабільна, навіть загрозлива та руйнівна, вона визначається не гармонійною взаємодією мов, а конфліктом і боротьбою, яка триватиме доти, доки на території держави не переможе одна мова.
Треба чесно визнати, що у світі не існує двомовності, а є лише проблема двомовності, яку намагаються розв’язати або так, як це роблять Фінляндія, Бельгія, Норвегія, Канада, або так, як це роблять США.
Думку про міцний нерозривний зв'язок між народом, мовою та державою обстоював ще Гердер у своїй “Філософії мови”. Мові належить головна об'єднавча роль у процесах виникнення етносу, нації, держави. На етнічному рівні самоусвідомлення саме спільна мова (а вже потім звичаї та релігія) дає народові відчуття своєї єдності й водночас виокремлює його з-поміж інших народів. Доки народ спілкується своєю мовою, доти він зберігає себе. Як людина, що живе чужим розумом, втрачає повагу і ніколи не досягає успіхів, так і народ, який послуговується чужою мовою, приречений на відсталість в усіх сферах життєдіяльності, на зневагу інших народів, на вічну, безпросвітну другорядність. Прихильникам двомовності варто було б згадати сумний досвід ірландців, які взяли собі за державну мову сусідньої Англії і зажили так “добре”, що дві третини їх розбрелося по світу шукати кращої долі. І зараз ті, хто залишився, намагаються повернути рідну мову. Євреї, коли доля розкидала їх по всіх світах на багато сторіч, забули свою рідну мову. Для більшості з них мовами спілкування з дитинства були мови тих країн, де вони народилися й жили. Але євреї знали, що рідною може бути тільки та мова, якою під час народження заговорив народ, а не окремий представник або частка цього народу. Тож і в нас рідною може бути тільки українська. Навіть найпоширеніша у світі англійська мова не зможе об'єднати український народ і підняти його на подолання загальної кризи.
“Успіх відродження національних мов та культур, що пережили тривалий період пригнічення, залежить від поєднання двох чинників: колективної волі до незалежності і свідомих зусиль національної еліти, яка має впроваджувати у державі політику протекціонізму своїй культурі” [1, с. 95]. Відомий мовознавець Орест Ткаченко якось написав: “Не слід гадати, що зміцнення позицій української мови відбудеться саме собою, або що нам би вибачили нащадки, якби через нерозум і недбальство ми втратили свою мову, і що це можна було б “списати” на “несприятливі обставини”. Мовна стійкість народу залежить не стільки від обставин, скільки від його бажання і волі” [1, с. 97].
Не можна відродити Україну, не відродивши української мови. Це є справою честі кожного свідомого громадянина нашої держави.
Насамкінець наведу думку Костянтина Паустовського: “Байдужа до рідної мови людина – це дикун. Вона шкідлива вже тим, що її байдужість до мови спричинено цілковитою нечутливістю до минулого, теперішнього та майбутнього власного народу”. На превеликий жаль, у незалежній Україні безліч таких дикунів, і не лише серед пересічних громадян, а й на “високому престолі”. Дикунство панує. Навіть в Адміністрації Президента України та у Верховній Раді серед моїх колег народних депутатів. Треба покласти цьому край.
Воскресімо українську мову і виведімо її з підпілля “у світ широкий”! Бо інакше доведеться жити нам, як і раніше, “на нашій, не своїй землі”...

1. Масенко Л. Мова і політика. – К., 1999.