Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовний конфлікт в Україні: політичний, соціальний і психологічний аспекти

Олександра Сербенська
СУРЖИК: “НИЗЬКА МОВА”, БЕЗЛАД ЧИ МОВНА ПАТОЛОГІЯ?

Уже за років незалежності, пізнаючи себе, Україна почала придивлятися й до свого мовного обличчя. З одного боку, “мовна” Україна розкривалася – і насамперед перед світом – у багатстві літературного різновиду національної мови, до формування й утвердження якого докладало зусилля не одне покоління письменників, науковців, священнослужителів, юристів, інтелігентних людей різних соціальних верств, записуючи, як казав Франко, її нестертий слід “самостійно між культурні мови”. Цією мовою витворено великий масив багатої, стильово різноманітної словесної культури, здатної задовольнити смаки найвибагливішого читача, про що вже сказали своє вагоме слово неупереджені дослідники-неукраїнці [1]. З другого боку, висвітлилася багатоликість мовного простору України, вона почула себе – на мітингових площах, з телеекранів, по радіо, з трибун Верховної Ради, з виступів високопоставлених посадовців – і навіть жахнулася. Стали очевидними процеси марґіналізації мовного життя народу, наслідки політики “вільного розвитку національних мов”, “двох рідних мов”, “злиття націй”, яку впродовж десятиліть проводила “найдемократичніша” в світі держава.
Для характеристики мовлення наших громадян витворено чимало найменувань – українофони, русофони, україномовні (і українськомовні), російськомовні, суржикомовні, українонімі; поширеним став вислів російськомовне населення, хоч досі він не здобув вичерпного тлумачення. Офіційного статусу набуло слово “суржик”, яке найновіше довідкове видання визначає як мову, де штучно об’єднані без дотримання літературних норм елементи різних мов [2]. Мабуть, немає підстав беззастережно твердити про штучність суржику; все-таки це жива модель нового мовоутворення, одна, як підкреслює О. Царук, із типових лінгвістичних мутацій [3]. Це по-перше. По-друге, у сучасній мовній практиці слово “суржик” набуло й іншого значення: ним стали називати – не без нотки зловтіхи – превсяку ерзацну мішанину, витворену нашим часом. Наприклад, характеризуючи сучасну інтелігенцію, яка, на думку Г. Почепцова [4], втрачає здатність творити щось своє, давати вартий уваги інтелектуальний продукт, автор називає суржиком примітивний комплекс її атрибутів (“Літературна газета”, якась телевізійна програма, кава тощо). Хоча це й прикро, але дехто на Заході нашу державу також трактує як суржик.
Суржик заполонив екран: мішанина в подачі текстів і мікротекстів українською та російською мовами у співвідношенні часто не на користь мови державної; такою мішаниною заповнено наш звуковий простір; мовний дискомфорт супроводжує нас у столиці та в інших великих містах сходу й півдня. Якщо додати сюди американізми, то є всі підстави твердити про марґінальність нашого мовного життя. Отже, суржик – явище не лише лінгвальне, а й загальнокультурне.
Українсько-російський, а подекуди російсько-український, суржик є нашою лінгвальною дійсністю; він багатоликий [5], має свої різновиди, можливо, найкраще відбиті в творах художньої літератури. Аналіз сучасного стану мови не обходиться без того, щоб не сказати щось із приводу суржика. Його називають гримучою сумішшю, мовним безладом, шельменкоденщицьким мовленням, мовою-калікою, імперським діалектом, колоніальним гібридом, “мічурінським гібридом”, інвалідним покручем, полтавським російським, вирізняють специфічний суржик інтелігенції, легалізований суржик тощо, говорять про нього осуджуючи, а то й беручи на кпини. Переважно трактують його як хворобливий стан мови, що є очевидним наслідком нечуваного тиску русифікації, складних інтерференційних процесів.
Годі заперечити, що в основі суржику є українська національна мова, у яку ввійшли елементи російської. Кількість таких елементів і їхній характер залежать від мовлення, яке панує в сім’ї, освітнього рівня її членів, їхнього вікового цензу, від місця народження і мови дитинства дорослих її членів, мовного оточення на виробництві, мовленнєвої культури школи, місцевої інтелігенції і багатьох інших чинників, з-поміж яких дуже важливим є психологічна настанова самого мовця. Кожний реґіон України прикметний своїм різновидом суржику. Чернігівський, наприклад, не такий, як у деяких мешканців Прикарпаття.
Інтерфереми – мовні елементи та різні засоби, що не відповідають літературній нормі (вони можуть бути на рівні звукового комплексу, оформленого як слово, окремого звука, морфологічної форми, морфеми як засобу словотвору, зв’язку між словами, можуть виявлятися в наголосі, інтонації, в семантиці та ін.) накладаються, утворюючи різні комбінації. Наприклад, з уст галицького селянина старшого віку мені довелося почути оп’єть не прийшла (у значенні “знову”), де російське слово “опять” сфонетизовано відповідно до говіркових особливостей: звук [п] – твердий, звук [є] з’являється на місці літературного [а] (шєпка, мнєсо, сєду). Або: у формах сємдесять і восємдесять, що стали поширеними в побутовому мовленні, принаймні на Львівщині, зберігається наголос російських слів, у звуковому оформленні – це вже цілковиті мутанти. До речі, спільнокореневі слова “сім” і “вісім” така мутація обминула.
Постає низка питань. Який відсоток інтерферем перетворює мову на суржик? Якого типу ці інтерфереми? Чи зберігають вони свою стійкість? Які різновиди суржику можна вирізнити? Якими способами можна уникнути суржику?
У літературі про суржик можна натрапити на різні підходи до його характеристики: соціолінгвістичний, психологічний, лінгвістичний, педагогічний, естетичний. Є всі підстави вирізнити й політичний аспект. Якраз суржикомовним буває складно визначити свою національну належність, вони легше піддаються різним політичним впливам і, усвідомлюючи свою другосортність – а в цьому їм всіляко й дуже фахово “допомагають”, – переходять у категорію російськомовного населення. Таку функцію, свідомо чи несвідомо, виконують наші “екранні гумористи”. Вєрка Сердючка, наприклад, створює образ недалекої, але доволі практичної в різних життєвих ситуаціях молодички. Але в цьому всьому є цікаві психологічні моменти: 1) поруч із тими, хто розмовляє гарною російською літературною мовою, Вєрка виглядає недолугою (чи багато з її співбесідників говорить українською?). І не треба жодної агітації. Ситуація сама підказує, куди глядач повинен йти, щоб стати “культурним”; 2) Данилко не випадково обрав амплуа жінки, шаржуючи образ певної соціальної верстви нашого жіноцтва. А якій жінці подобається, коли з неї сміються? За схемою, яку вже для неї розробили, все передбачивши, вона ставатиме “культурною” і своїх дітей такими виховуватиме. Психологічно удосконалений варіант Тарапуньки! Все робиться для того, щоб показати, якою недолугою є мова, смішною, сєльськой. Сміються з мови, з українськості. У підсвідомості дітей, підлітків, які дивляться такі телепередачі, закодовується відповідна інформація, прогнозуються відповідні соціальні дії. Наприклад, у товариствах, де збираються українці та росіяни, усі мають переходити на російську мову (інакше ти просто будеш смішним), вибираючи пісню українську чи російську, перевагу мають надавати другій, вухо постійно має бути наповнене звуками мови “панської”, “культурної”, “вищої”. Це тільки один із багатьох прикладів вправного володіння методом непрямої пропаганди вищості російської культури та мови й дискредитації української, що базується на давній тактиці асимілятора, перевіреній на багатому досвіді. За всіх часів завойовники прагнули підкоряти народи не лише силою; вони використовували різні підступні способи, щоб завойовані народи добровільно відмовлялися від свого, щоб чуже органічно входило в їхнє єство, а своє ставало набутком асиміляторів. І цим досягали вже вищого етапу асиміляції – самоасиміляції.
Хоч би що говорили про суржик, хоч би як до нього ставилися, це мова, якою спілкуються тисячі, а можливо, і сотні тисяч українців. Якщо це, образно кажучи, хвора мова, то треба ставитися до цього явища, як до хвороби, – зі співчуттям і розумінням. Шляхетні, інтелігентні люди з хвороби не сміються, не піднімають на кпини та глум. Чому, запитаємо наших “екранних гумористів”, як робити з себе дурника, то обов’язково стаєте суржикомовними? Невже такі збіднілі порохівниці, чи іншого пороху немає?
Чимало дослідників не визнає суржик стабільною системою. Наприклад, мовознавець Л. Масенко зауважує: “Навіть найменш підвладний змінам граматичний кістяк мови в суржику розхитаний і плинний. А вже фонетичні варіанти слів настільки різняться в індивідуальних проявах, що лишається проблематичною сама можливість встановлення чітких фонетичних характеристик цієї субмови” [6]. Натомість перекладознавець В. Радчук підкреслює, що змішання мов іде второваними стежками, де діють свої закони інтерференції. Суржик, твердить дослідник, “постає не безладно, це теж мова” [7]. Чи можна знайти певні точки перетину в цих, здавалось би, різних поглядах на одне й те ж явище? Мабуть, так, бо один бачить процес бродіння, другий простежує в цьому тенденцію до структурної повноти й кристалізації норми.
Суржик став об’єктом наукових студій дослідників і за межами України. У невеликій розвідці [8] професор Гарвардського університету Майкл Флаєр обстоює думку, що суржик – самостійна “низька” мова зі своєю граматичною та фонетичною системою, отже, є сенс шукати “правила утворення безладу” і робити “далекосяжні висновки”. Щоправда, нарікає дослідник, поки що для таких студій нема надійних даних: матеріал не зібрано, не систематизовано, а причину він вбачає в тому, що суржик “зіґнорований офіціозом і зневажений пуристами”. Художні твори, у яких суржикомовні партії найчастіше служать для самохарактеристики персонажів, професора – і тут він має цілковиту рацію – не задовольняють. Однак є кілька моментів, на які варто звернути увагу. По-перше, для М.Флаєра “суржик лишається в українському суспільстві явищем малозрозумілим”. Таке твердження трохи дивне, бо кількасотрічний лінгвоцид, який мав найрізноманітніші вияви, а сьогодні навіть модифікується, пояснює це явище сповна і точно. По-друге, свої висновки дослідник робить в основному на матеріалі книжки “Антисуржик” [9]. Але вони зібрані були з навчальною метою – і це своє призначення посібничок успішно виконує; крім того, він ілюструє суржикові особливості переважно західного реґіону, не даючи повної картини “суржикомовності” України.
Отже, суржик (чи навіть суржики!) вийшов “з підпілля”, його визнано як одну з наших лінгвальних дійсностей, у сфері якої проходить життя тисяч українців. У його вивченні накреслився новий етап. Якщо спочатку суржик сприймали як щось чужинницьке, згодом почали використовувати з педагогічною метою, піднімаючи, як це заведено було говорити, рівень мовної культури, то сьогодні – це об’єкт наукових зацікавлень. І одним із завдань є, навіть на думку чужинців, встановлення “правил ведення бою” [8, с. 17].
“Висока” українська літературна мова здобуває своє місце. Її вивчає чимало іноземців; виявом коректності й шляхетності є, наприклад, те, що нею на державному рівні послуговуються представники посольств багатьох держав в Україні. Це її нові, а можливо, лише оновлені функції. А в благословенні для України червневі дні першого року нового тисячоліття чиста вогняна сила українського слова, освячена устами Святійшого Отця та сотень тисяч прочан, облетіла навколоземний простір, заповнюючи його своєю доброю енергетикою.
“Лінгвістичне чудо”, як назвав нашу мову Ю. Шевельов, маючи на увазі сотні заборон та різні утиски, через які вона пройшла, має демонструвати свою життєздатність через активізацію духовних зусиль нації й кожного, причетного до неї.

1. Див., напр., працю польської дослідниці: Wieczorek D. Украинский язык. Slavia Romana – Slavia Byzantina. Очерки по глагольности. – Wroclaw, 1997, с. 48–49, 123.
2. Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000, с. 616.
3. Царук Олександр. Українська мова серед інших слов’янських. Етнологічні та граматичні параметри. – Дніпропетровськ, 1998, с. 392.
4. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. – К., 1999, с. 254.
5. Про один з його різновидів див.: Окара А. Полтавський “суржик” та духовне плебейство // Слово і час, 2000, №12, с. 52–56.
6. Масенко Л. Мова і політика. – К., 1999, с. 29.
7. Радчук Віталій. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Українська мова та література, 2000, № 6. Його ж: Суржик як недопереклад. // Українська мова та література, 2000, № 11.
8. Флаєр Майкл. Суржик: правила утворення безладу // Критика, 2000, червень, с. 16–17
9. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити. За заг. ред. О. Сербенської. – Львів, 1994.