Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовний конфлікт в Україні: політичний, соціальний і психологічний аспекти

Мартен Феллер
СХОЖІСТЬ І ВІДМІННІСТЬ МОВ УКРАЇНСЬКОЇ ТА ІДИШ В АСПЕКТІ СУРЖИКА

Порівнюючи долі мов української та ідиш, можна дійти науково цінних засад. Вони пов’язані з тим, що одна справа – суржик у мові народу, який живе на своїй землі, хай навіть “на нашій, не своїй”, коли панівна держава насаджує його. І зовсім інша – суржик, який виникає в народу на одній землі, чужій для нього, а продовжує життя вже на іншій. Тоді він є суржиком хіба що в діахронічному плані.
Зрозуміло, що перший випадок – це суржик в українській мові [1], другий – у мові ідиш [2]. Не випадково впродовж сторіч, аж до кінця ХІХ, а то й до початку ХХ ст., навіть самі євреї називали ідиш переважно ідиш-дайч (чи фонетичний варіант – ідиш-тайч) або ще виразніше – “жаргон”. І водночас в народницьких, сказати б, єврейських колах це “мамелошн”, тобто материнська мова, всмоктана з молоком матері, – на противагу високошанованому, але на той час не використовуваному в побуті (певною мірою чужому, бо надто високому) класичному “лошн кодеш”, тобто святій мові, пов’язаній з релігійними і філософськими текстами – давньоєврейській, або нині – івриті.
Жахливим чином “маме лошн”, тобто мова ідиш, сьогодні вже майже загинула, і причин загибелі її в Україні, де вона була чи не найбільше в світі поширена, є декілька. Передусім, це катастрофа, відома як Голокост, коли носії мови були знищені фізично. По-друге – зросійщення за радянської влади, коли відбувся етноцид євреїв. Лише одна причина є приємною – це повернення єврейства за умов, коли воно виступає як політична і етнічна нація, до прадавньої класичної мови, пристосованої до потреб сьогодення, – івриту.
Нині, скажімо, в Ізраїлі, коли автор статті там був, він лише з дуже старими людьми міг спілкуватися мовою ідиш. Для старих євреїв – вихідців переважно з України, Білорусі, Польщі, Литви – така можливість повернення до маминої мови була величезною радістю. Але реально мови ідиш в Україні, як і в Польщі, Білорусі, Литві, майже немає. Територія, де мова ідиш, можливо, функціонуватиме як розмовна і літературна, як не дивно, – це певні регіони США і Латинської Америки, де єврейські іммігранти з України, Польщі, Білорусі, Литви живуть досить компактно.
Проте ніколи так уважно не вивчали в світі мову ідиш, як тепер у вищих навчальних закладах. Приміром, у Німеччині 27 університетів мають спеціалізацію з мови ідиш [3]. Ідиш тут опановують не так з метою спілкування, як для осягнення того менталітету, який в мову закладено. Зацитую з цього приводу виголошену ідишем промову письменника Іцхака Башевіс-Зінгера під час вручення йому Нобелівської премії.
“Велика честь надана мені Шведською Академією наук – це визнання мови ідиш, мови діаспори, мови без батьківщини, без політичних кордонів, не підтриманої жодним урядом, мови, яка майже не має у своєму повсякденному вжитку слів, що позначають військове спорядження, військові команди і вправи, мови, визнаної як іншими народами, так і емансипованими євреями. Істина така: те, що проповідували великі релігії з кафедр, те євреї в своїх задушливих середньовічних гетто практикували повсякдень. Вони не мали більшої радості, аніж заглибившись у мудрі фоліанти, називані ними Торою, Талмудом, Каббалою, пізнавати вічне: що є людина і людські взаємини. Гетто було не тільки місцем ізолювання національної меншини, що переслідувалась, але й великим експериментом умиротворення, самодисципліни та гуманізму. Залишки цього існують і донині, незважаючи на всю брутальність довкола них.
Я виховувався власне серед таких євреїв. У дім мого батька на Крохмальній вулиці у Варшаві люди приходили помолитися і обговорити знегоди, там оповідалися бувальщини і легенди, влаштовувались веселі весілля і хасидські застілля. Іще дитиною я почув від свого брата, – пана І. І. Зінгера, котрий написав пізніше “Брати Ашкенази”, – усі аргументи, висунуті раціоналістами, від Спінози до Макса Нордау, проти релігії. А від батька й матері я почув усі відповіді, котрі здатна дати віра в Бога тим, хто має сумніви і шукає правди. У нашому домі і в багатьох інших вічні питання буття завжди були актуальнішими, ніж найсвіжіші новини з єврейської газети. Незважаючи на всі мої розчарування і на весь мій скептицизм, я вірую, що народи можуть ще багато чого почерпнути з досвіду цих євреїв. І зокрема своєрідний перебіг їхніх думок, методи духовного виховання дітей, вміння знайти для себе щастя там, де інші бачать лише нещастя та злидні.
Для мене ідиш тісно пов’язаний з тими, хто розмовляв та думав цією мовою. Дух мови ідиш сповнений справжньої радості, життєлюбства і непідробної поваги до людської особистості. В ній живуть надія на близьке врятування Месією та вміння терпляче чекати. У мові ідиш я вчуваю гіркий гумор, вдячність за кожний дарований день життя, за кожний, навіть крихітний, успіх, за кожний рух назустріч незалежності. Ідиш не вимагає і не бореться. Він із самих витоків своїх, переборюючи великі руйнівні сили, якось зумів просотатися крізь могутні жорна історії, вижити, усвідомлюючи при цьому, що Господній план творіння ще тільки на початку початків.
Є люди, котрі ідиш називають мертвою мовою. Але майже дві тисячі років вважали мертвим і біблійний іврит. І що ж, раптом іврит дивним чином воскрес, ніби відбулося справжнє чудо. Арамейську мову тим більше вважали за мертву. Але саме цією мовою задовго до Відродження написана блискуча й загадкова “Зогар” – книга Сяйва – про зв’язок людини з космічною еманацією. Адже це факт, що класики мови ідиш були й класиками сучасного івриту. Ідиш аж ніяк не сказав свого останнього слова. Він таїть у собі ще багато скарбів, не відомих решті світу. Це мова сподвижників і мучеників, праведників та мрійників – мова, багата на народний гумор і спогади, котрі рід людський не має права забути.
Образно кажучи, ідиш – це мудра та покірна мова наляканої, але повної надій людини, ідіома людства, яке злякалося, але зберігає надію” [4].
Деякі моменти з історії мови ідиш, як на мене, повинні стати предметом обмірковування фахівцями з української мови. Почну з того, що коли я пишу про мову ідиш для українців, то відчуваю одну велику незручність. Справа в тому, що мова ідиш за своїм походженням є “суржиком”. Вона виникла на основі змішування слів і структур кількох діалектів німецької мови. Діалектна німецька лексика в ній панує. Тільки там, де не було відповідного німецького еквівалента, де позначались явища власне єврейського побуту, що зберігалися впродовж понад тисячоліття єврейської релігії, лишалися і вживалися слова з давньоєврейської мови – івриту.
У зв’язку з цим академік В. Жирмунський, ще в 30-ті роки ХХ ст. зазначав, що доки мова ідиш функціонувала на території Німеччини, вона не була самостійною мовою [5]. Це розуміли й перші ініціатори видання єврейської газети для України мовою ідиш, які називали цю мову, як було повсюдно прийнято тоді, “жаргоном”. До речі, оголошення про початок видання цієї газети було надруковано в українській друкарні в Женеві, і до нього додали досить великий текст на підтримку М. Драгоманов та М. Павлик [6]. І євреї-ініціатори, і українці, які їх підтримали, доводили, що треба шукати в людей розуміння, отже, звертатися до них рідною мовою. Коли газета виходила давньоєврейською мовою, її розумів тільки той, хто був непогано навчений цій мові в хедері або єшиві.
Тому я високо ціную зауваження професора А. Погрібного (див. виступ у цій збірці – ред.), що треба розрізняти мову мамину і мову родову. Справжня мова національна – то мова роду, а не мова мами.
Ця проблема постала перед євреями на початку ХХ століття, зокрема у зв’язку з конференцією 1908 року в Чернівцях, ініціатори якої намагалися (почасти успішно) протиставити іврит і мову ідиш. Ідиш називали “жаргоном” або в крайньому разі – розмовною мовою євреїв, попри те, що вона мала вже такі великі досягнення, як твори Менделе Мойхер Сфоріма, Шолом-Алейхема, Іцхака Лейбуша Переца та інших. За цих умов чітко визначилися дві протилежні позиції. Народницьки і революційно налаштовані єврейські діячі проголошували єврейською національною мовою ідиш. Сіоністично і просто патріотично налаштовані діячі (навіть один з найвідоміших авторів з-поміж тих, що писали на той час мовою ідиш, – І. Л. Перец) вважали, що право називатися національною мовою має лише іврит, який відбиває тисячолітній менталітет єврейського народу, а ідиш погоджувалися називати лише розмовною мовою євреїв. До речі, В. Жаботинський, попри всю свою повагу до мови ідиш, так і не погодився називати її єврейською мовою, використовуючи таке означення тільки щодо івриту і пропагуючи навіть давньоєврейську фонетику та вимову. Причому, міркування В. Жаботинського у цьому випадку цілком відповідають сучасним уявленням про мовну картину світу і національний менталітет [7].
Коли носії материнської мови втратили зв’язок з тією мовою, на якій суржик зростав, тоді материнська мова стає справді самостійною. Коли суржик не втратив зв’язку з мовою довколишнього корінного населення, не може статися того, що сталося з мовою ідиш, яка перетворилась навіть у літературну, бо була перенесена в нове середовище, де її німецького підкоріння не знали.
З огляду на це засадничою є різниця в тому, як відбувалися запозичення з української в ідиш і навпаки – з ідиш в українську. Остання запозичала з ідиш переважно давньоєврейські слова, тобто такі, що позначали явища власне єврейського побуту і традиції. В ідиш з української приходило все, що стосувалось побуту в Україні. Відсотків 30 від того, що вживалося у тогочасній єврейській лексиці, було запозиченнями з української. Єврей лежав аф дер підлоге, аф дер долівке [8]. Євреї брали з українських діалектів слова, необхідні для позначення того, серед чого жили, чим користувалися, що споживали. І зовсім не запозичували, ясна річ, українських слів для називання своїх релігійних уявлень, традицій і звичаїв.
Українцям, навпаки, не треба було брати з ідиш чогось такого, що позначало явища українського побуту. Але в українських діалектах є чимало запозичень, що принаймні початково позначали явища єврейського релігійного життя.
Українське слово “веремія” первісно означало плач у синагозі в день 9 Ава, коли відзначається річниця руйнування Першого і Другого єрусалимських храмів та інших бід, які чомусь випадали в цей день на єврейський народ. У мові ідиш слово, на основі якого виникло українське, – “єреміє”. Це давньоєврейське ім’я пророка, жахливе пророцтво якого лунає в синагогах 9 Ава. Фонетичні зміни в запозиченні, зокрема поява приставного “в”, настільки природні, що не потребують жодних коментарів.
Є в українських діалектах вираз “бити гамана”. Є й слово “гаман” – зла, недобра людина. Ним ще лають неслухняну дитину. Воно теж діалектне, бо спілкування українців з євреями було переважно зносинами села і містечка. При цьому українці могли і не бути знайомі з історією спроб нищення євреїв у Давній Персії, ініціатором яких був Гаман. Але українці спостерігали і добре знали, що коли у синагозі на свято Пурім лунає слово “гаман”, євреї, особливо діти, в захваті тупочують ногами. Так і виникли вираз “бити гамана” і слово “гаман”.
Євреї ж в Україні, як писав харків’янин, відомий російський поет Б. Слуцький, “все те, що їли, пили і надягали, називали завжди по-українському” [9].
Коли прийшла радянська влада, з мовою ідиш відбулися дивні речі. На перший погляд, її прийняли як таку, що протистояла “клерикальній” мові, “сіоністському” івриту. Іврит же практично заборонили ще до кінця 20-х років, а літературу мовою ідиш широко видавали. Проте Роман Смаль-Стоцький вже 1937 року зауважував, що російська влада робить усе, щоб мова ідиш не була собою [10]. Тексти нею, які завжди писалися давньоєврейським алфавітом, почали видавати поряд з цим латинським шрифтом, а ті слова, що були запозичені з давньоєврейської, передавали так, що читачі за межами радянської держави або євреї, що у свій час оволоділи давньоєврейською, читали їх з великими труднощами.
Ще за царя бували спроби видавати єврейські книжки російським шрифтом. Тобто текст мовою ідиш, але тобі не треба знати свій алфавіт: можна читати по-російському, але найкраще латиною – так ніби солідніше.
Це трохи нагадує зміни, які робилися в українському правописі. Р. Смаль-Стоцький зауважує, що наукові установи, зокрема в Києві, які вивчали мову ідиш і нормували її, почали формувати її усталений літературний варіант, замінюючи слов’янські слова і вислови, що були зрозумілі носіям мови ідиш у Східній Європі, тими, які були в обігу ще в Німеччині, коли ідиш не став самостійною мовою. Смаль-Стоцький вважав, що таким чином хочуть зробити літературну мову ідиш чужою для пересічного єврея.
І ще одна паралель. Навіть у Західній Україні мами не раз казали: “Нехай дитина навчиться панської (тобто польської – М. Ф.) мови”. Єврейські мами в Радянському Союзі робили те саме, вони найбільше хотіли, щоб їхні діти знали панівну російську мову. Навіть один видатний єврейський поет таке писав мовою ідиш: “Тунгус любить тунгуську, і казахську – казах. Над усе люблю я (читач, мабуть, очікує, що далі піде “ідиш”, але помиляється – М. Ф.)... російську, бо це значно більше, ніж просто мова” [11].
У 20-ті роки єврейське населення України орієнтувалося на українську мову у зв’язку з політикою українізації. Друга причина цього в тому, що євреї жили переважно в містечках. І навіть зараз, коли я маю справу з українськими євреями свого покоління, то спостерігаю цікаву річ: хоч вони у свій час перейшли в основному на російську мову, але тепер розмовляють українською не лише легко, але й з насолодою, бо для них це згадка про містечкову молодість. З тим самим я зіткнувся, коли спілкувався з євреями свого віку, які з України виїхали до Ізраїлю.
Починаючи з середини 30-х років, ставлення багатьох євреїв до української мови змінюється. У цього є дві причини: перша – те, що українська мова втрачає свої позиції в державі, а друга – досить поширена пропаганда думки, ніби українці є антисемітами, яку підтримували дії декого з тих українців, що посіли високі державні посади в післявоєнні роки.
Які ж висновки з викладеного?
Перше. Коли мова не має певної позиції в суспільстві, вона починає гинути і перетворюватися на суржик.
Друге. Суржик народу, який живе не на своїй землі, може ставати його мовою, якщо він опиняється в іншому мовному колі. Цього не може бути із суржиком народу, який живе на своїй землі.
Третє. Народ, який живе не на своїй землі, запозичує в її господарів основну лексику. Народ, який живе на своїй землі, запозичує у сусідів, що прийшли до нього, маргінальну для себе лексику на позначення побуту та звичаїв сусідів.
________________________________________________________________________________

1. “Суржик – мішанина ріжного збіжжя, або борошна з нього, наприклад пшениці з житом, жита з ячменем, ячменю з вівсом і т. д... Звідти – рід жаргону, мішанина українських та московських слів, як наслідок неуважного ставлення української інтелігенції до власної мови”. – Мала українська енциклопедія Онадського.
2. У 1894 році в “Энциклопедическом словаре” Брокгауза і Ефрона читаємо: “Єврейсько-німецький діалект, або правильніше, жаргон – своєрідне наріччя, яке слугувало народною мовою євреїв, як в Німеччині, так і в багатьох інших єврейських державах. У наш час, коли євреї в Західній Європі перейшли на мови народів серед яких живуть, єврейсько-німецький діалект зберігся як побутова мова євреїв лише в Росії, Царстві Польському, Галичині, Угорщині, Боснії, Сербії, та серед російсько-єврейських вихідців в Англії та Північній Америці”.
3. Jiddistik Mitteilungen, #20, Trier, 1998.
4. Вестник еврейской культуры, 1989, № 3, с. 10.
5. Жирмунский В. М. Национальный язык и социальные диалекты. – М., 1934.
6. Див.: Єфремов С. Єврейська справа в Україні. – К.: Вік, 1909, с. 15–16.
7. Докладний опис дискусій на чернівецькій конференції, зокрема виступів І. Л. Переца, знаходимо в книзі: Котлик В. О нашем языке. – Білосток, 1910. Котлик стояв на народницьких позиціях. Погляди протилежного характеру, що містять і пряму полеміку з прихильниками проголошення мови ідиш національною, знаходимо у книзі: Членов Є. О. Идишизм и школа. – М., 1916, с. 8. Він писав: “Національною мовою я називаю ту, котра народилася з нацією і може зникнути лише з її знищенням. Такою є давньоєврейська. Що ж стосується мови, яка діє у певний історичний період, виступаючи як розмовна певної частини народу, то я називаю її народною мовою”. Погляди В. Жаботинського містяться зокрема у книзі: Жаботинский В. О наших языках. – К., 1918.
8. Докладний розгляд зв’язків української і ідишської лексики, поданий мною у книзі: Феллер М. Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо ж про мови і ставлення до них. – Дрогобич: Відродження, 1994.
9. Слуцкий Б. Как говорили на Конном базаре. – У його книзі: Избранные произведения. – М., 1988.
10. Доля національних мов в Совєтській Росії. – Варшава, 1937.
11. Поезію відомого єврейського поета І. Фефера, яка тут процитована було опубліковано 1946 року у 3 випуску альманаху мовою ідиш “Дер Штерн” (“Зірка”), який виходив у Києві.