Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовний конфлікт в Україні: політичний, соціальний і психологічний аспекти

Вадим Васютинський
УКРАЇНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ РОСІЙСЬКОМОВНИХ: МІЖ ВІДЧУЖЕННЯМ І ДОЛУЧЕННЯМ

Дослідження в Інституті психології ім. Г. Костюка та Інституті соціальної та політичної психології АПН України засвідчують, що частка громадян України, які в повсякденному спілкуванні надають перевагу українській мові, становить 55%, а тих, хто воліє спілкуватися російською, – приблизно 45%.
Назвімо умовно перших українськомовцями, а других – російськомовцями. Звичайно, тут не йдеться про рідну мову громадян. Ці дві групи виділено радше з огляду на їхні особисті нахили й уподобання, життєвий досвід, основну мову спілкування й мислення. Зрозуміло, що такий поділ є дуже спрощеним, але він може бути придатним для увиразнення важливої суспільної проблеми.
Спираючися на статистику, відзначмо, що близько 20% громадян мають стійкі державницько-патріотичні, проукраїнські погляди. Це головним чином українськомовні громадяни. Хоча й серед російськомовних є певна частина цілком свідомих патріотів України, а серед українськомовних – чимало її недругів. Крім цих 20%, є ще 35% українськомовних громадян з низьким рівнем національної свідомості й досить невиразною прихильністю як до української мови, так і до самого факту своєї українськомовності. Очевидно, це та категорія людей, на яку в першу чергу слід скерувати виховні ідеологічні зусилля в галузі мовної політики.
Російськомовна частина українського суспільства також вельми неоднорідна. Про неї можна сказати, що третину її, тобто приблизно 15% усього загалу, становлять громадяни, позиції яких є свідомо антиукраїнські (отже, антигромадянські – ред.). Ці громадяни не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будь-яких проявів українськості і не сприймають найменших поступок на користь української мови. Вочевидь, це ті люди, переконувати яких марно, бо це лише дратує їх, посилюючи у них антиукраїнські настрої.
Решта 30% від загалу – це ті, що спілкуються переважно російською мовою, але водночас більш-менш готові сприймати позитивні українські впливи і коригувати свою позицію в напрямі посилення прихильності до української мови.
Цілком очевидно, що мовну долю України визначатиме позиція більшості населення, а не меншості свідомих патріотів чи україноненависників. Тобто 65-відсоткова більшість, одна половина якої трохи більше українськомовна, а друга – трохи більше російськомовна. Між поглядами й настроями цих двох половин чіткої межі немає. Це люди, які проживають в одних і тих самих регіонах, є сусідами, разом працюють, часто-густо належать до одних і тих самих сімей. І ці обставини вирішують все.
Шукаючи шляхів розв’язання мовної проблеми в Україні, ми часом із заздрістю поглядаємо в бік балтійських країн, беручи їх собі за зразок. Але балтійський приклад, хоч і показовий, не може бути механічно перенесений на український ґрунт. Литва, де ситуація з уживанням національної мови взагалі найкраща, не годна правити за взірець для України хоч би через те, що російськомовне населення там становить явну меншість – близько десятої частини. Натомість в Естонії та Латвії склалося ще несприятливіше, ніж в Україні, кількісне співвідношення корінного і некорінного населення. Так звані російськомовні громадяни становлять там відповідно понад третину та близько половини. Але й тут аналогія кульгає, бо, на відміну від переважної більшості українців (за винятком галичан), латиші й естонці психологічно й ідеологічно згуртовані й одностайні в плеканні національно-мовних цінностей. Серед них назагал переважає прагнення зберегти національну мову, відновити національний характер держави, позбутися наслідків тривалого російщення. Тому мусимо констатувати, що жорстка національно-мовна політика, яку проводять сучасні Естонія та Латвія, була би приречена на невдачу в Україні. Переважна більшість не лише російськомовців, але й українськомовців її б не підтримала. Залишається, отже, шукати свій український шлях. Як не прикро, але сьогодні цей шлях є непростим.
Чи ж варто агітувати ті 20%, що й так добре свідомі свого патріотизму? Вочевидь ні, як і тих 15%, що бравують своєю антиукраїнськістю. Працювати треба насамперед із тими двома групами населення, які займають не вельми чітку, невизначену й непослідовну позицію.
Поки що більше зусиль докладається для впливу на українськомовців. Загалом у роботі з цим сектором українського суспільства перспективи непогані, адже йдеться про утвердження ідентичності, про розвиток у позитивному напрямі тієї частки їхнього єства, яку в них уже закладено, яка існує ніби сама собою через саму їхню належність до української нації. Їм треба допомогти подолати в собі комплекс національно-мовної меншовартості.
Коли йдеться про російськомовну громаду, то в її поведінці, на жаль, мало враховуються соціально-психологічні чинники. Частіше говорять про чинники політичні, історичні, етнографічні. А проблема українськомовності сьогодні має розв’язуватися насамперед як психологічна – у контексті як соціальному, так і індивідуальному. Бо скільки завгодно можна говорити про завдані Україні історичні кривди, але мало хто з російськомовців погодиться взяти на себе відповідальність за них. З психологічного погляду це цілком нормально: кожний-бо має відповідати за себе особисто. Але доки кожний громадянин не усвідомить, що треба бути прихильним до української мови, доти нічого в суспільстві кардинально не зміниться.
Позиції російськомовців, яким не притаманні відверто антиукраїнські настанови, перебувають між двома полюсами. Один – це участь в українських справах загалом і мовній українізації зокрема. Інший – неворожа, але байдужа відчуженість від усього, що має український національний відтінок. Будь-хто потрапить відчути межу між настороженою байдужістю та ідейною українофобією.
Загалом у російськомовному середовищі панує настрій відчуження. За своєю природою це відчуження радше не ідейне, а психічне, що легко переходить у просторово-часове. Щойно дослідження у великих містах Сходу та Півдня України показали, що переважна більшість мешканців цих міст (а вони здебільшого вважають себе російськомовними) досить толерантно ставиться до українськомовності – настільки, наскільки це не зачіпає їхніх особистих інтересів. Просторова і часова відчуженість російськомовців виявилася, зокрема, в тому, що більшість із респондентів позитивно оцінила факт домінування української мови на заході країни, а також не заперечувала проти того, щоб позиції української мови в їхньому регіоні посилювалися і щоб згодом у майбутньому вона панувала.
Коли ж ідеться про розширення сфери застосування української мови “тут і тепер”, настрої російськомовців зміщуються до неприйняття мовної українізації. Така зміна свідчить про те, що неприхильність до української мови зумовлюється не так політико-ідеологічними, як соціально-психологічними настановами.
У цій проблемі можна виділити два основні аспекти. Перший є спільним для російськомовців та українськомовців і випливає з того, що українськомовність протягом надто тривалого часу була і великою мірою досі залишається ознакою соціальної непрестижності, інтелектуальної меншовартості, провінційної вторинності тощо. На жаль, такі непривабливі характеристики – не міф, не вигадка. Істотні ознаки більшої чи меншої відсталості майже всього українськомовного порівняно з російськомовним існують насправді.
Можна бідкатися з приводу історичних причин, які призвели до такого стану, можна шукати і гнівно таврувати винних, але така поведінка має надто малий ефект і на сьогоднішній день резерви її впливу в основному вичерпано. А факт залишається фактом: у масовій свідомості українська мова асоціюється здебільшого з архаїчною сільською культурою, життям і побутом старшого покоління, з жіночим та жіночним, тоді як російська мова – із сучасною міською культурою, молодіжною субкультурою, чоловічим і мужнім. А головне, російськомовні сфери оцінюються як інтелектуальніші порівняно з україномовними, а інтелектуальні сфери – як переважно російськомовні, а не україномовні.
Виходить, отже, що російськомовність мимоволі, несвідомо асоціюється з міським юнаком-інтелектуалом, а українськомовність – із сільською малоосвіченою бабусею. І це не просто ілюзія масової свідомості. У сучасній Україні справді склалася ситуація, коли інтелектуально насичена активність має переважно російськомовне оформлення, натомість українськомовність ніби автоматично позбавляє активність важливих інтелектуальних ознак.
Відтак неважко передбачити відповідь на запитання, чи погодяться оті мільйони російськомовних, чиї роди й родини поклали кілька поколінь на те, щоб позбутися будь-яких ознак непрестижної українськості, витіснити її в підсвідомість і стати “міськими”, – чи погодяться вони на те, щоб змінити цей свій образ міських інтелектуалів на образ сільської бабусі.
Отже, йдеться про те, щоб створити привабливий сучасний образ усього українського. Це не означає, що треба відмовитися від його традиційних, архаїчних, фолькльорних, етнографічних форм. Просто ці форми мають посісти відповідне, пропорційне місце і не вичерпувати собою майже повністю той символічний масив, який називають українською культурою, українською ментальністю.
Надто закорінена в масовій свідомості архаїчність українського якраз і є чи не головною перешкодою на шляху масового поширення українськомовної культури. Недаремно ж радянські вожді – як відомо, не друзі українства – значною мірою зносили традиційну українську культуру у вигляді гопаків, шароварів, киптариків, навіть козацької екзотики, але при цьому ретельно витруювали найменші спроби надати їй хоч трохи сучасних форм.
Відтак у масовій свідомості сформувався прикрий і небезпечний гібрид двомовної українсько-російської культури. Між українською і російською мовою поділено сфери: українській залишено сільське життя, карпатську екзотику, окремі сфери мистецтва, насамперед пов’язаного з фолькльором, а те, що сучасне (Інтернет) та молодіжне (спорт, шоу-бізнес), є переважно російськомовним.
Можна, звичайно ж, і далі плекати українськомовність у тих сферах, де вона традиційно більш-менш міцна, та іґнорувати інші сфери, посилаючись то на те, що їх нам нав’язує деморалізований Захід або експансивна Росія, то ще на якісь причини. Але в такому разі треба відверто сказати самим собі, що ми залишаємо Україну в музеях, скансенах, енциклопедіях та словниках і не дбаємо про її збереження в повсякденному суспільному та особистому житті громадян.
Отже, єдиноправильний і навіть єдиноможливий нині шлях – це всебічна інтелектуалізація всього українськомовного та українізація всього інтелектуального. І це, до речі, саме ті процеси, яких так не хочуть і бояться свідомі вороги українськості. Вони згодні навіть на те, щоб залишити нам у повному обсязі “шароварщину”, вони не заперечують проти суржику Вєрки Сердючки, “довгоносиків” і “кроликів”. Але нечисленні (на жаль) спроби подавати сучасне життя в українськомовному оформленні натикаються на їхній шалений опір. Тому й маємо нескінченні “українські” російськомовні телесеріали, розважальні передачі, газети, тоді як рівноцінних або хоч будь-яких українських – катма.
Добре відомою є негативна реакція багатьох російськомовців на щонайменший факт розширення сфери вживання української мови. Зрозуміло, що таке розширення неминуче має означати певне витіснення мови російської, особливо з тих сфер, де вона неадекватно домінує над українською. Інша річ, наскільки такий перерозподіл очевидний, які його справжні масштаби. Коли взяти найпоказовішу в цьому відношенні сферу ЗМІ, то будь-хто легко виявить виразне переважання тут російської мови. Якщо українській мові віддано історично-патріотичну та, частково, політичну тематику, то всі інші жанри в основному залишаються зросійщеними.
Не так уже й легко на кільканадцятьох телеканалах знайти українськомовний фільм, тоді як із російськомовними проблем немає. Однак, значна частина російськомовців починає відчувати себе ображеними, як тільки на екрані з’являються титри тутешньою мовою. І нам, зрозуміло, здається, що в цьому виявляється їхня нещирість, ба, навіть агресивність щодо української мови, що вони, ясна річ, лицемірять, коли говорять про “шалену українізацію”.
Але проблема в тому, що вони щиро вважають, ніби їх кривдять. Йдеться-бо не про об’єктивну оцінку стану речей, а про суб’єктивну. Тут російськомовці потрапляють у полон стереотипних ілюзій. Адже впрожовж десятиліть, тобто за життя всіх нині дорослих осіб, без жодної альтернативи панувала російська мова, інформаційне середовище було суціль російськомовним. І коли тепер починається зворотній процес українізації, бодай часткової, він сприймається як порушення того цілісного способу їхнього існування, до якого вони звикли, у якому сформувалися як особистості, з яким вони себе ототожнюють.
Відтак постає другий важливий аспект проблеми відчуженості російськомовців від української мови, більш чи менш вираженого небажання або радше браку бажання хоч би почати нею користуватися. Тут центральною стає проблема ідентичності російськомовних громадян України.
Якщо національно малосвідомим українськомовним українцям потрібно розвинути й зміцнити свою початкову самосвідомість, то російськомовцям належить змінити статус, набути нової ідентичності. У певному сенсі це означає стати іншими людьми і навіть перестати бути собою. Адже їхня дотеперішня свідомість мала великодержавно-радянське підґрунтя з окремими вкрапленнями традицій колонії. Сьогодні вона виявилася “неправильною”, політично невиправданою, такою, що повинна змінитися. А процес глибинної трансформації особистості завжди болісний. Адже нелегко відмовитися від свого єства, змінити шкалу цінностей, якою людина послуговувалася протягом багатьох років життя. Зміни у свідомості, звичайно ж, відбуваються, але не так швидко й успішно, як у випадку українськомових українців.
За російськомовцями, як і за кожною людиною, належить визнати психологічне право на збереження власної ідентичності. Багато хто з тих, хто усвідомлює себе продуктом російсько-радянської системи, вже давно відчув невідповідність своєї позиції новим реаліям життя. Гнучкіші люди швидше знаходять себе у новій якості, пристосовуючися до нових умов. Але у сфері етнічно-мовної самосвідомості, як і в будь-якій іншій сфері людської психіки, є безліч індивідуальних варіантів, у тому числі й таких, що утруднюють або й унеможливлюють набуття нової якості чи зміни попередньої.
Якщо з погляду політичного до носіїв такого нині вже застарілого типу самосвідомості можна мати певні претензії, то з психологічного погляду ці люди не заслуговують на докір. Це не вина їхня, а біда, а ще правильніше – це їхня велика особиста проблема. І якщо цю проблему намагатися розв’язати замість них, силоміць, то успіху годі чекати. Отримаємо результат якраз протилежний тому, якого б хотілося. Міняти особистісну ідентичність іззовні, всупереч переконанню особистості щодо потреби такої зміни – справа марна.
Атака “в лоб” практично не має шансів. Потрібний серйозний психологічний підхід. Декому здається, що варто лише якомога гучніше заявити про право українського народу мати свою мову, зажадати її впровадження, і всі неукраїномовці тут же визнають правоту цієї вимоги і погодяться поступитися часткою своїх переваг. Наївно на це сподіватися! Якраз навпаки, російськомовці досить чіпко тримаються за ті переваги, які їм і досі дає російськомовність. Більшість з них просто не знаходить інших достатніх можливостей самоствердитися в соціумі. А свою російськомовність розглядає як прилученість до вищої, престижнішої соціальної групи, до вищої культури. Тобто підносить їхню самооцінку, дає їм почуття своєї вищості в спільноті, причетності до великої справи, великої ідеї тощо не мова свого громадянства.
Після здобуття Україною незалежності лише мала частина російськомовців (зокрема росіян) зуміла прилучитися до української мови і переорієнтуватися на українську ідею. Зрештою, чи повинні російськомовці бути більшими українцями, ніж самі українці, якщо для багатьох представників титульного етносу корінна мова і українська самобутність залишається не надто привабливими? Тут знову можемо порівняти себе з Балтією: естонці, латиші, литовці правлять для російськомовців за взірець ставлення до незалежності, національної держави, національної ідеї. Українці в цьому відношенні, на жаль, таким взірцем стають лише почасти.
Нарешті, треба погодитися з тим, що росіяни, а у певному вимірі і російськомовні українці мають морально-психологічне право на прихильність до всього російського – мови, культури, держави. Якщо відмовити їм у такому праві, то, будучи послідовними, слід відмовити в аналогічному праві українцям Росії, Польщі, Білорусі, Словаччини, Молдови, Румунії, Казахстану та інших країн жити із симпатією до України та української мови.
Звичайно, становище росіян в Україні та українців у Росії й інших країнах не є симетричним. Але знову-таки постає вибір: чи вдаватися до прокльонів за історичні кривди, чи взятися за розвиток української культури, щоб вона стала привабливою для всіх, хто має і міг би мати до неї стосунок.
Піднесення престижу всього українського насамперед утвердило б у громадянстві самих українців. Але воно ж покликане забезпечити набуття цієї якості і російськомовцями.
Коли зважити на співвідношення українськомовців і російськомовців у різних сферах громадського, соціально-політичного, економічного життя, на територіальний розподіл виборців, які голосують за українські патріотичні чи за проросійські партії, то можна зробити висновок, що нове, тепер уже справжнє й остаточне відродження України має розпочатися і найпосутніше відбутися саме в “російськомовних” районах на Сході й Півдні України. Справжнє оживлення України відбудеться не в Галичині, яка в основному все, що могла, вже зробила, вичерпавши свій потенціал. Воно розпочнеться з Донеччини, Слобожанщини, Запоріжжя, Таврії, Очаківщини. Сумнівно лишень, чи може в цьому переліку йтися про Крим.
Коли саме в цих східних і південних землях буде зроблено вирішальний поворот до українськості, тоді перед Центром, Північчю і Заходом уже не поставатиме проблема збереження української ідентичності. І якщо справді відбудеться зміщення у світогляді російськомовців від відчуження до участі в українській справі, то позиція отих 15% свідомих ворогів українськості перестане бути небезпечною, а перетвориться на нерозумну й кумедну – тобто на таку, якою їй і належить бути.