Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовний конфлікт в Україні: політичний, соціальний і психологічний аспекти

Мирослав Боришевський
ПРО ПОЛІТИЧНУ ЗУМОВЛЕНІСТЬ МОВНИХ ПРОБЛЕМ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Існує низка причин, які породжують мовні конфлікти у суспільстві. Основна з них – це антигуманні засади у сфері міжетнічних стосунків. Історія свідчить, що в тоталітарних формаціях, а це зазвичай поліетнічні імперії, право на вільний розвиток і широке розповсюдження надається мові панівного етносу. Її імперські політики оголошують “найрозвиненішою”, “наймогутнішою”, а мови підневільних етносів – “меншовартісними”, “недорозвиненими”, піддаючи їх нищенню.
Свідченням немилосердного нищення української мови є екзекуції над нею, що розпочалися з указу Петра І 1720 року про заборону друкувати книги українською і, здавалося б, завершилися постановою Пленуму ЦК КПРС 1989 року про російську мову як єдину офіційну загальнодержавну мову в СРСР. Можна лише дивуватися тій внутрішній силі української мови, що допомогла їй вистояти, зберегтися, вижити за умов жорстокого і майже безперервного тиску.
Той, кому відомі ці страхітливі незліченні факти наруги колонізаторів над українською мовою, ніколи не погодиться з облудною, фальшивою думкою деяких українофобів-невігласів про те, нібито “так склалося…, так сталося”, що українці добровільно відмовилися від своєї мови і вирішили, роблячи приємність “старшому брату”, говорити чужою “загальнозрозумілою” і “всіма шанованою”. У таке може повірити тільки нерозумна, неосвічена людина – істота, що взагалі нездатна розуміти мову як явище особливе, нескінченно багатогранне за своєю соціально-психологічною сутністю. Як доводив у праці “Мова і народність” О. Потебня, жоден народ добровільно ніколи не відмовляється від своєї мови, оскільки така відмова загрожує йому втратою основної суті й форми власної свідомості, внаслідок чого на місці витіснених форм свідомості запановує “мерзенність спустошення”.
І все ж постійна війна імперських політиків з мовами пригноблених етносів згодом дає свої наслідки. Чим триваліша така політика, тим більш руйнівним є її вплив на носіїв мови пригноблених етносів, значна частина з яких поступово втрачає здатність чинити опір, зрештою – відчувати належність до свого етносу. Таке переродження може закріплюватись і переходити в звички й традиції. Навіть розпад імперії і здобуття етносами політичної незалежності заважає значній частині раніше підневільних позбутися злоякісних мутацій, що сталися в їхній самосвідомості. Повернення до нормального стану для них є неабиякою проблемою. У цьому переконуть і трагічні перипетії з мовною свідомістю українців.
Мовні проблеми в Україні виходять далеко за межі проблем лінгвістичних, оскільки мова є не лише самодостатнім, специфічним “органом” духовного життя нації, але й чинником єднання, завдяки якому вибудовується і функціонує як ціле національна культура. Говорячи про національну культуру, ми маємо на увазі узагальнений вираз творчих зусиль народу (нації) у світорозумінні, моралі, мистецтві, науці, у філософії сенсу життя.
Мова – не лише засіб спілкування чи оформлення думки. У мові закодована історична пам’ять народу. Мова зосереджує у собі всю його духовність і культуру. У мові народ живе і себе пізнає. Мова – запорука незнищенності нації. Занепадає мова, звужується її сфера – деградує, а згодом і зникає сама нація. Для української нації як такої, що століттями була уярмленою, українська мова є символом і засобом звільнення від рабства.
Через це вельми тривожить стан української мови в Україні. Віддана на поталу ринковим законам, позбавлена будь-якого державного захисту, який вона повинна була б мати в країні цивілізованих людей по праву, українська мова відступає перед брутальним натиском зденаціоналізованих плебеїв і люмпенів. Особливо вражає той факт, що нищенню державної мови, звуженню кола її вжитку сприяє немале коло людей, що звуть себе інтелігентами, а передусім – журналісти, видавці, ті, у чиїх руках засоби масової інформації. Тому і з’являються мало не щодня нові газети, журнали, телепередачі, де панує іноземна мова, яка століттями була засобом витіснення і нищення української, як нібито недорозвиненого і взагалі нікчемного наріччя.
Отже, маємо справу зі страшним, небаченим досі в історії людської цивілізації фактом: нація, яка, звільнившись від рабства де-юре, здобувши незалежність, право й можливість розбудовувати власну державу, чи не найбільше енергії і коштів витрачає на те, щоб остаточно виродитися, самоліквідуватися, дотла знищивши українську культуру і мову. Тобто закінчити злочинний процес геноциду самогубством, довершити те, чого не встигли зробити за століття всі колонізатори України.
Зрозуміло, що за таких умов не може бути й гадки про розквіт української нації, про якісь успіхи в державному будівництві. Адже підриваються самі основи, поза якими будь-яка громадська активність, особливо молоді, втрачає сенс. Cуспільство, яке вичавлює з себе свою своєрідність, спроможне продукувати лише духовних калік і мутантів, заслужено наживаючи собі ганьби та презирства з боку сусідів.
Етноперевертні не здатні до конструктивної громадянської активності, не годні розбудовувати справедливе й демократичне суспільство, відкриту до світу націю. Вони можуть хіба що продавати себе за низьку ціну чужій державі, працюючи як тяглова сила, і тішитися тим, що мають більший шмат хліба, ніж їхні співвітчизники, які тримаються своєї – хоч і знедоленої, та все ж рідної – землі.
Вияви національної самозневаги, холопської психології загрожують існуванню нації. Тільки в лоні рідної культури можливий розвиток самосвідомості, національної самоповаги, конструктивного націє- і державотворення. Тільки національно свідомі, духовно багаті люди здатні стати володарями своєї долі, своєї держави й завдяки цьому жити повноцінним духовним і матеріальним життям. Українцям – усім громадянам України незалежно від їх етнічного походження – треба нарешті збагнути, що варта поваги й заслуговує на повнокровне, світле, гідне життя лише та нація, представники якої бодай у своїй більшості зрозуміли, що лише вони самі відповідальні за власну долю, за долю своїх нащадків. Надії на милосердя та філантропійну поблажливість “добрих” сусідів чи навіть “близьких родичів” завжди були примарними, вони знесилювали дух нації або взагалі руйнували її, перетворюючи у придаток інших націй – тих, які не втрачали почуття власної гідності.
Як свідчить історія, не може бути шанованою – ніким і ніколи – жодна з тих у світі націй, яка не поважає саму себе. А тому нам треба нарешті відчути всю безглуздість небаченого в цивілізованому світі явища – ненависті до свого, насміху над рідною мовою своїх батьків, прадідів. Тільки перевертні здатні бути байдужими до історії свого народу й уважати героями найзлобивіших ворогів та руйнівників своєї нації. Цілком зрозуміло, що мовна проблема може успішно розв’язуватися за умови, що виховання відповідальності за мову свого краю підтримуватиме держава, як того і вимагає Конституція України.