Товариство української мови
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Громадський добродійний фонд імені Ігоря Білозора

МОВНІ КОНФЛІКТИ І ГАРМОНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Матеріали наукової конференції
28-29 травня 2001 року

Мовний конфлікт в Україні: політичний, соціальний і психологічний аспекти

Роман Кісь
ЛІНГВОКУЛЬТУРНА МАРГІНАЛІЗАЦІЯ У МІСТАХ УКРАЇНИ
(НЕОФУНКЦІОНАЛЬНЕ БАЧЕННЯ)

Ще в двадцяті роки у зв’язку з міграційними процесами відомий американський соціолог Роберт Парк на сторінках “Американського журналу соціології” докладно писав про “людину на рубежі культур”. У своїй монографії “Раса й культура" він так визначає маргіналів: “люди, котрі перебувають на межі двох чи більше соціальних світів, але не приймаються жодним із них як його повноправні учасники”. Етномаргінал – це певний соціальний тип внутрішньо двоїстої особи, яка стоїть на межі двох етнокультурних (лінгвокультурних) світів і не є органічно інтегрованою в жодний з них. Звідси – його ціннісно-орієнтаційна та поведінкова суперечливість. Він зазвичай (зокрема в умовах міст України, в урбаністичному довкіллі) є носієм, сприймачем і передавачем креолізованого типу культури. Ця остання постає внаслідок змішання отих “двох світів” – саме в умовах етнополітичної “недобудованості”, цивілізаційної несамодостатності, а також структурної й функціональної неповноти нашого українського світу. А таке змішання стрибкоподібно прогресувало протягом останніх 5–7 років, оскільки сучасна глобалізація в Україні здійснюється в умовах революції в засобах спілкування (вже другої після шістдесятих років). І не так у формах поверхової орієнтації на Захід (хоч і така є), як у формах бурхливої експансії московсько-євразійської цивілізації, в орбіті котрої ми продовжуємо перебувати. Це тотожне, на жаль, якісно новому посиленню лінгвокультурної ентропії: “розрідженню” та ерозії українського комунікативного середовища. На рівні мовлення і мовної поведінки прямим і безпосереднім корелятом цього процесу є вже не тільки наш сумнозвісний суржик, але й щораз більша насиченість дискурсів (навіть у студентській субкультурі та в інтелігентських колах) лексикою та фраземами, що мають блатне походження й ще 5–7 років тому функціонували тільки в межах російської вуличної та кримінальної субкультур. Вони ще небезпечніші, ніж суржик, бо за ними тягнеться довгий шлейф не просто мовленнєвих одиниць, а негуманних ритуалів і мовнопсихічних побудов, які, проникаючи в глибини розуму, руйнують самі підвалини культурного досвіду – міняють сам триб життя, стиль поведінки.
З огляду на вирішальну роль лінгвокультурного середовища, а також інтенсивності та щільності тих інформаційних потоків, які стоять “за плечима” певної мови й забезпечують її реальну суспільну стійкість, вже давно на часі перегляд хибної концепції так званого вільного вибору мови спілкування. Не треба удавати, начебто вибір засобу порозуміння – справа суто приватна і в кожному окремому разі індивідуальна. Просто парадоксально, але навіть деякі психолінгвісти спокушаються на таке шкідливе спрощення. Насправді вибір мовної поведінки визначається сумарною дією цілої вервечки надіндивідуальних соціально-психологічнх чинників. Розгляньмо кілька.
1. Чинник мімесису. Механізми наслідування та навіювання докладно розглядав ще один із засновників соціальної психології Габріель Тард. У певних групах (так званих референтних), ситуативних контекстах, а також у тих або інших комунікативних сферах поведінкові взірці (а мовлення є інтегральною частиною поведінки) відтворюється як еталонні способом звичайної імітації (переважно неусвідомлюваної) панівних для середовища моделей. У тому числі – моделей мовної поведінки. Цьому сприяють механізми суспільного конформізму, зокрема “конформізм автомата", що його докладно проаналізував ще Еріх Фром.
2. Тиск негативних гетеростереотипів. Вони діють на рівні переважно молодіжної, вуличної та масової субкультур великих міст України щодо недоурбанізованих мігрантів-селюків, які, потрапляючи до “плавильного тигеля” майже всуціль зросійщеного міста, категоризуються цим останнім на рівні масової буденної свідомості як так звані бикі, рагулі, лохі, жлоби. Це тільки прискорює етносоціальну маргіналізацію переселенців: вони стараються якнайшвидше розчинитися в довкіллі, щоб не наражатися на іронію та остракізм.
3. Саме внаслідок браку внутрішньої впевненості, постійного “озирання” на своє довкілля і намагання будь-що уподібнитися йому тутешній міський маргінал сільської закваски якнайкраще ілюструє відкритий ще Чарльзом Кулі феномен “відображеного Я”. Наші уявлення про те, якими нас бачать інші, як вони нас оцінюють і що від нас очікують, а також наша власна оцінка цих уявлень (самовтішання, сором, розчарування) є дієвими важелями соціогрупового контролю. Зокрема, і такого контролю мовленнєвої поведінки, що його аж ніяк не назвеш вільним вибором мови. Цей вибір визначає панівна лінгвокультурна та соціолінгвістична ситуація з притаманними їй сподіваннями, нормами та реакціями. У випадку її цілковитого панування немає жодної альтернативи.
4. Назагал вищий соціопрестижний статус російського мовлення у великих містах Наддніпрянщини, Півдня та Сходу зумовлений також реальним ступенем розгорненості спектра суспільних функцій відповідної мови. Зокрема, російське мовлення все ще цілковито домінує в таких функціонально важливих ланках як вища школа та ЗМІ. Не відбулося ще навіть зародження української відеоіндустрії. Діти, молодь – у полоні потужних російських концернів тиражування та збуту відеопродукції. Із соціолінгвістики та етнопсихолінгвістики відомо, що життєздатність мови не є питомою її властивістю: конкурентоспроможність і опірність тієї чи іншої мови прямо пропорційна ступеню розгорненості її соціальних функцій. У цьому сенсі сфера вжитку української мови, на жаль, все ще звужена в основному до базару та кухні, тобто домашнього вжитку. В цілому українська цивілізація як складнодинамічна інформаційна система і як певне комунікативне поле все ще є структурно та функціонально неповною. А стабільність системі забезпечує багатоманітна повнота у межах цілості. Розглядаючи відповідні процеси в плані універсального кібернетичного закону необхідної різноманітності, що його сформулювали засновники теорії інформації Рос-Ешбі та Шенннон, мусимо визнати, що українська мовнокомунікативна система все ще нестійка до зовнішніх збурень через свою інформаційну збідненість і брак розмаїття в ній. Чуємо про суцільні прогалини у книговидавництві, кінематографі, науці, у промислово-бізнесовому спілкуванні тощо. Стосовно кожної сфери повинна здійснюватися комплексна державна програма деколонізації урбаністичного лінгвокультурного середовища в Україні. Адже майбутнє нації тепер, як ніколи раніше, визначає місто.
5. Глибока криза національної самосвідомості, ознакою якої є вже те, що чимало етнічних українців самі себе називають чужосторонніми кличками (хохлами), пов'язана з глибоким занепадом національної культури. Як реалісти ми не можемо про це не говорити. Самосвідомість спирається на почуття причетності до рідної землі і спільної історичної долі, вона тримається спільністю уявлень і цінностей, цілей та інтересів, але насамперед – власним культурним корінням.
Впадає в око, що етніонаціональна виразність росіян у будь-якому українському місті, зокрема і в мішаній українсько-російській сім'ї надійно захищає їх від етномаргіналізації. Серед українських росіян є, звичайно, маргінали соціальні, але майже немає етномаргіналів. Життєво необхідну для зміцніння нації деколонізацію українського міського середовища слід здійснювати поступовим звуженням процесу маргіналізації українців у містах. Українці не повинні почуватися в Харкові й Одесі діаспорою. Це ставить перед країною вельми складне завдання – створити власне українську урбаністичну культуру. У першу чергу треба задовольнити як професійні, так і масово-розважальні та повсякденно-побутової потреби. Сьогодні навіть вулиці Львова цілком заполонено неукраїнськими за духом і мовою журналами “Лиза”, “Натали”, “Настя”, “Вот так!”, “Отдохни”, “Мой мир”, “Единственная” і под. Загалом країна досі залишається в орбіті неорганічної їй євразійської культури, ніби це віддалена околиця Москви й Петербурга.
Відновлення традицій української міської культури неможливе без оживлення в містах української мови. З іншого боку, без інформаційного та структурно-функціонального (разом з інфраструктурним) употужненням української культури, українська мова не зможе набрати достатнього престижу. Тому проблема деколонізації та дерусифікації українського міста є насамперед проблемою плекання тут українського культурного середовища.
Кожна людина свідомо чи підсвідомо співмірює себе з картиною світу та мережею смислів тієї референтної групи, що до неї вона належить (чи бажає належати), а також з очікуваними (типовими) реакціями довкілля. Віддзеркалене у такий спосіб “Я”, немов стрілка компаса узалежнюється від “магнітного поля” середовища. Так само мовленнєва поведінка в місті сільчанина-переселенця, коли він опиняється в ситуації буцімто більше однієї можливості, визначається силовим полем взірців та стереотипів. Саме тут і криється примусовий механізм позірно вільного вибору мови. Соромно виглядати в очах міста селюком – дєрьовнєй, страшно бути неприйнятим, висміяним, відлученим від певної референтної групи. А тут наш мігрант шукає того, до чого звик у селі (або в селищі, чи малому містечку) – усталених особистісних, а не тільки функціональних контактів. У таких почуттях і криються важелі вимушеного переключення коду й російщення. Врешті-решт, селянин не знаходить у місті саме тих взірців мовної поведінки, які спонукали б його орієнтуватися на українську мову. Адже вільний вибір мислимий за умови бодай двох можливостей. Мовленнєва поведінка людини визначається панівною матрицею соціогрупової динаміки, вона є продуктом колективного програмування свідомості. Тому не так мігрант-маргінал обирає собі мову, як вона підпорядковує собі його.
Саме великі урбаністичні осередки завсіди були рушіями цивілізації, зокрема смислотворення. Місто як духовне середовище живе породженням і тлумаченням смислів, а культура – це не просто сукупність продуктів культури, вартостей, артифактів, семіотичних систем, а сам процес їхнього функціонування: сприймання, перетлумачування, передачі тощо. Культура поза містами – розріджена, вона не здатна зосередити вибухову критичну масу національної енергії, що з’являється у розвинених спільнотах зазвичай у вигляді містких згустків смислу ніби зі споду масової свідомості. Нація не має майбутнього, якщо культурно не опановує своїх міст, не забудовує їх смислоносними лінгвістичними конструкціями. Національна культура не повинна залишатися поза містом чи бути в ньому герметичною і соромитися своєї свободи. Вона повинна в місті нуртувати, а місто повинно пашіти нею. Добірним зерном українськомовних смислів слід засіяти майдани і вулиці, клуби й кав'ярні, магазини й дискотеки, музеї і стадіони, відеосалони й Інтернет-центри. У питомій мові нашого краю маємо для цього всі необхідні ресурси.