Анатомія духовного яничарства

Михайло ЛУКІНЮК

У Києві… - бузина. Чи не в Москві "дядько"?

У своєму природному намаганні остаточно скорити народи поневолених колоній будь-яка метрополія в межах широкопланового завдання знищення їхньої власної історії (в тому числі й шляхом її присвоєння) завжди вдається до тотальної дискредитації та поганьблення наявного пантеону національних героїв із одночасною заміною їх новоствореними постатями "справжніх героїв" - з числа осіб, що всіляко сприяли закріпленню панування метрополії. Трішки перефразувавши чи, точніше, розширивши відомий вислів І. Дзюби, зазначимо, що й російська імперія у всіх її різновидах - від Московського царства і до СРСР - всіляко намагалася переконати українське суспільство в тому, ніби її, імперії, прислужники і, таким чином, зрадники українського народу - це герої, а справжні герої української нації, борці за її незалежність - то, мовляв, "зрадники" і "бандити". Зрештою це стало важливою складовою міфологізації як історії України, так і історії російської імперії взагалі, причому, якщо перша всіляко спотворювалася, штучно пов'язуючись із "зрадниками", в ліпшому разі - замовчувалась, то остання, навпаки, всіляко "героїзувалася".
Далекоглядне висівання імперськими ідеологами "зубів дракона" на поневолених Москвою землях і досі дає пекельну прорість: на вільній уже українській землі самі українці продовжують справу, якою постійно переймалась окупаційна влада - дискредитацією і зганьбленням усього вкраїнського, зокрема й літератури. Ось, приміром, як майстерно Ярослав Тинченко (1998) одним ударом "накриває" кілька цілей. Спромігшись на власний внесок у справі паплюження постаті Мазепи (перевершуючи багатьох своїх попередників у цій справі, зокрема й О. Пушкіна, він вбачає у взаєминах старого гетьмана з юною Мотрею Кочубей усього лише "розбещування неповнолітньої"), цей "добродій" накидає читачам думку про те, що сaме страта Кочубея та Іскри "прославила Україну більше, ніж усі разом взяті українські письменники, поети та державні діячі дореволюційного періоду". Як мовиться, коротко і зрозуміло - і щодо України, і щодо її літераторів…
До ще більш системних та цілеспрямованих спроб знеславлення українського письменства вдається на сторінках все тих же "Киевских ведомостей" Олесь Бузина [те, що подібними "дослідженнями", які більше пасували б т. зв. бульварним виданням, переймаються, судячи з імен та прізвищ, саме "корінні" українці, певно, покликане підвищити рівень довіри до них серед читачів "КВ", але насправді це - лише личина, що приховує звичайне яничарство. "Я не можу назвати себе людиною честі, - невдовзі відкриє душу часописові "День" Бузина (03.03.1999), - тому що моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов "розбудови" незалежної України" - чи не ця дратівна роздвоєність і є справжньою причиною непроминальних потуг подібних "добродіїв" у несамовитому бажанні облити помиями все українське? ]. "Коли мене запитують, навіщо я написав статтю "Была ли Леся Украинка лесбиянкой?", я відповідаю: аби перевірити, чи здатне наше суспільство обговорювати "щекотливые" питання?" (Бузина, 1998). А й справді, що ж тут такого? Тим паче, що дослідника усього лише вабила "істина і розпалювала звичайна цікавість". Звісно, одних така цікавість подвигає не жаліти зусиль для осягання величі тих шедеврів, що їх створили видатні титани людського генія, а інших - аж "розпалює" заглянути через шпарину до їхньої спальні, бо сказано: "jedem das seine", тобто кожному - своє.
Певно, сaме відчуваючи "щекотливость" своїх розвідок, Бузина наголошує, що він "ніде не стверджував, що вона "была лесбиянкой", а "тільки задав таке запитання" й усього лише висловив затим припущення, що "вона могла б виявитися... - і не більше". Та все ж таки - на підставі яких відриттів висунено подібну "гіпотезу"? Як виявилося, прискіпливо досліджуючи архіви Лесі Українки, цей невтомний шукач "істини" розгледів, що в оригіналі одного із її листів до Ольги Кобилянської (від 14.11.1902) слово "паси" (до цього слова "Орфографічний словник української мови" додає пояснення: "рухи гіпнотизера") вжито в лапках. І з цього він, не затнувшись і цілковито у своєму стилі, робить - такий жаданий для дослідника "щекотливых" питань - далекосяжний висновок: "...ми можемо припустити, що мова йде про зовсім інший (навряд чи буде надто сміливим і собі припустити, що глибина подібних фантазувань, мабуть, зворотно пропорційна рівневі гідності та моральності їх авторів. - М.Л.) танець рук - значно інтимніший..." Як бачимо, нічого конкретного, однак сумніви у свідомість обивателя все ж посіяно - що, зрештою, й вимагалося.
Певно, дібравши смаку до подібних "відкриттів", цей припускач береться виводити на "чисту" воду й іншого велета українства - Івана Франка. І хоча зачіпкою для такого упередженого роззирання слугувала цілковито безвинна фраза, яку останній необачно (звідки ж було знати!) "зронив" у листі до Кримського: "Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом", О. Бузина одразу бере вола за роги: а якою, власне, хворобою "був важко хворий" Франко на схилі літ - та так, що "писати міг лише лівою рукою"? І, діставшись у своїх пошуках "істини" аж до Канади, знайшов таки її - хай і англійською мовою - у книзі Томаса Примака "Михайло Грушевський": "можливо, сифілісом". А точніше, як ми вже переконалися, йому й не треба. Між тим, така ж технологія дискредитації, що полягала у відшукуванні бодай щонайменшої плямки - хоч би й шляхом брутального вимислу за умови її фізичної відсутності, - якою затим майстерно обчорнювали увесь об'єкт паплюження, широко застосовувалася радянськими партійно-репресивними органами. І дуже успішно.
Не міг, звичайно, сучасний "літературний велет" не кинути з висоти свого теперішнього становища прискіпливий погляд і на таку дратівливу, з огляду на його імперський "ідеал", постать, як Шевченко, чий зріст, радо констатує Бузина, "був усього лише 164 сантиметри". Між тим, у своїх зоологічних проявах шевченконенависництва цей "добродій" далеко не перший - досить згадати, як свого часу аж стікав люттю й роздратуванням від "пасквілів" Шевченка "несамовитий Віссаріон". Тож послідовник останнього вирушив у свої кололітературно-некрофільні "розвідки" вже старанно второваною, хоча й добряче заснованою павутиною часу, стежкою.
Аналізуючи ту першу спробу О. Бузини пародіювати Кобзаря, опубліковану в "Киевских ведомостях" 18 січня 1997 р., відомий мовознавець Л. Масенко (1999, с. 44), зазначивши, що "сміх Бузини продиктовано бажанням знищити об'єкт пародіювання", доходить висновку, що "бездарна пародія Бузини може стати вдячним матеріалом для психоаналітика, оскільки в ній виразно проглядає проекція авторової ущербної свідомості на пародійований образ". Однак - не стала. А тому, розростаючись, як і личить бузиновим, результати тих "бажань" наразі вибухнули просто таки демографічним вибухом (все ті ж "КВ" - в суботніх випусках 12, 19 та 26 червня 1999 р.). То вже був не просто "один день", з якого сором'язливо починалося паплюження Кобзаря в січні 97-го, а бурхливий зовнішній вилив добірного внутрішнього гнійника, викоханого та виплеканого в собі цим новітнім "несамовитим"…
З одного боку, така ж, як і раніше, маячня, розвінчувати яку - забагато честі. Та й копирсатися у тій, даруйте на слові, кололітературній блювотині - просто огидно, бо все воно й справді - скористаймося термінологією самого автора - "просто марення не зовсім нормальної людини". А з другого, особливо враховуючи виховану в колишніх радянських людях довіру до всякого друкованого слова, просто не звертати на те "марення" жодної уваги - теж не найкраще.
Не маючи змоги біль-менш детально аналізувати ті "одкровення" (зізнаюся, що, не зважаючи всі героїчні зусилля, так і не зміг до кінця осилити їх - з душі вeрне), вкажемо лише на одне - далеко не єдине - протиріччя, що взагалі є характерним для тих "літературних" розумувань. З одного боку, нібито вболіваючи за піднесення української літератури до рівня світових, автор дорікає українським письменникам за нібито недостатній художній рівень їхніх творів, з другого - закидає Шевченкові, що "нічого спільного з реальністю шевченківська фантазія не має", мовляв, усе те - тільки "поетичні вимисли". Але ж, як відомо (і цього, безперечно, не може не знати журналіст, що довгий час орудує на ниві дуже специфічного "літературознавства"), література - "мистецтво слова, що відображає дійсність в художніх образах", для чого, тобто для створення тих образів, за тисячоліття існування літератури у світі було розроблено численні художні засоби (алегорія, гіпербола, порівняння тощо), за допомогою яких "митець створює нову художню реальність", та художні методи, спрямовані на "перетворення дійсності засобами мистецтва" (Літатурознавчий словник-довідник. - К., 1997). І якщо найвизначніший твір найзнаменитішого літератора позбавити авторської "фантазії" і художнього "вимислу", що з ним станеться? Він стане не набагато цікавішим за міліцейські протоколи, де справді відображено саму лише "голу" реальність.
Чорно заздрячи, що Шевченкові "так фантастично таланило", О. Бузина починає вдаватися до простих, як йому видається, порівнянь. Зокрема, дорікає йому тим, що "народжений одного року з ним Лермонтов - у двадцять літ уже в могилі", що "його шлях перервано у той самий момент, коли Шевченко ледве встиг (! - М.Л.) видати "Кобзар", певно вважаючи винним у цьому саме Шевченка. Або ще: докоряє тим, що поета-декабриста Бестужева-Марлінського "зашлють не в тихий Казахстан, як Тараса, а на Кавказ", де він і загинув, - наче його туди засилав сам Шевченко, а не цар, якого автор - як і його великий попередник - вважає "більшим гуманістом, ніж поет". А якщо Достоєвського й засилають після Омського острогу до Семипалатинська (чи не той же "тихий" Казахстан?), то він там, ясна річ, "буде тягти солдатську лямку", а не "під'їдатися", як закидає цей строгий судія Шевченкові.
Далі наш непідкупний слідчий робить дуже ефектний, практично безпрограшний хід: закликає у третейські судді самих читачів свого улюбленого "листка". Змалювавши, як "рядовий Шевченко мирно, зі смаком їсть і п'є в домі коменданта Новопетровського укріплення" (паралельно читачі дізнаються, чим на ту пору зайняті у Севастополі граф Толстой і хірург Пирогов), пан Бузина звертається до читачів, які служили у армії: "...скажіть, чи багато з вас обідали бодай разок у свого взводного? Отож бо! Я, наприклад, ні разу". Що ж - можемо тільки поспівчувати: видать, взводний трапився не такий освічений, як згаданий комендант, і просто не знав, що рядовий Бузина на ту пору теж уже "встиг видати" щонайменше свого "Кобзаря". А якщо вже абстрагуватися від усієї цієї бридні, яку можна бодай якось пояснити хіба що - скористаймося ще раз нетлінними виразами нашого автора - "періодом юнацької гіперсексуальності", вочевидь, дещо задовгим, то скажіть-но, поклавши руку на серце, а чи, скажімо, Пушкіна в Росії люблять і поважають за якісь особливо героїчні "елементи біографії" - не такої вже, коли на те пішло, й бездоганної - чи все ж таки за його твори?
Так само й Шевченка. А скількох російських митців надихнула шевченкова поезія! Його перекладали кращі поети світу, зокрема й десятки відомих поетів Росії - від Плещеєва, Сологуба, Антокольського, Пастернака до Ушакова, Твардовського, Суркова, Тарковського - всіх не перелічити. До речі, не менш відомий, ніж О. Бузина, літературознавець із Данії Г. Брандес, що у своєму багатотомному дослідженні світової літератури присвятив Росії окремий том, з усіх поетів Росії ХІХ ст. саме поезію Шевченка вважав (1911, с. 168) "найвищим і найповнішим відтворенням у літературі почуттів і поривань народу", до якого належав поет. Та Бузині то, звісно, не указ - зовсім у іншому вбачає він свій інтерес, зовсім у іншому...
Сотні дослідників творчості згаданих світочів української літератури, досліджуючи їхнє життя та творчість, не помітили (а якщой помітили - не вважали за необхідне загострювати на цьому увагу), а от цьому новітньому українському папарацці (на Заході так називають професійних зазирачів у делікатні сфери людського буття) "вдалося знайти". Уявімо собі, що насправді усе саме так, як вважає за можливе припускати цей "добродій", і було - вони ж, зрештою, були живими людьми. Але що від цього, власне, змінилося? Може, вони враз упали зі своїх високих постаментів, на які їх воздвигло вдячне людство? Чи, можливо, їхні твори нараз перестали і далі хвилювати справжніх цінителів літератури усього світу? А чи цей безжальний руйнівник авторитетів, якому, скористаймося його ж рівнем вірогідності, можливо, притаманні такі ж, або й більші "вади", стане від цього на один рівень із тими світочами? Ні, звичайно, - ні одне, ні друге, ані тим паче третє. Бо коли вони, навіть пишучи "лише лівою рукою", створили шедеври, що отримали світове визнання, то бузини, тинченки і іже з ними, кому так само до вподоби це противне християнській моралі розгрібання тлінних останків, яке бентежить душі давно померлих людей, - навіть при доброму здоров'ї - не піднімуться вище скаламученого ними бруду.
Ось як писав про подібних авторів і часописи, що не гребували користатися їхніми послугами, М. Гоголь (1992, с. 275) майже півтора століття тому: "Люди темні, нікому невідомі, без думок і щиросердних переконань, керують поглядами й думками розумних людей, і газетний листок, який визнається брехливим усіма, стає несприйнятливим законодавцем людини, що його не шанує". У самісіньке око вліпив! І, додамо, не цим каламутникам, навіть із урахуванням їхніх намагань прикрити свою самовидну бульварність іменем Марка Твена, важити, чиї заслуги є більшими: Вашінгтона перед США, чи Франка, Лесі Українки і Петлюри ("разом узятих", наголошує О. Бузина, аби хтось, бува, не переоцінив їхніх дійсних заслуг) перед Україною - надто вже дрібні їхні вагівниці.
Та їх ця кричуща неспівмірність, певно, аніскілечки не турбує, тому вони, безперечно, продовжать розпочаті перегони за "щекотливым", в яких уже перепало на горіхи, скажімо, й таким хронологічно віддаленим фігурам української літератури, як Іван Котляревський (07.05.1998 - за "монархізм") та Дмитро Павличко (18.04.1998 - за те, що "вчергове "згвалтував" свою Музу"). Однак отакими вибірковими чи, як кажуть військовики, точковими ударами подібні шукачі "істини", поза всяким сумнівом, не обмежаться - вони знову й знову завдаватимуть масованих ударів і по українській літературі, доводячи - услід за валуєвими й богговутами, - що таки "неперспективна", і по українській культурі, маючи кінцевою метою переконати ошелешеного таким цинізмом читача у "меншовартості" українства в цілому, намагаючись - слідом за сумнозвісними поборниками "расової чистоти" - звести його до рівня "унтерменшів", які, бач, забрали собі в голову, ніби вони справжні люди...
І таки створили - попри, як зазначалося у "Доповідній записці" Російської Академії наук (1961, с. 303), "урядові розпорядження, що паралізували вільний розвиток малоруської літератури", попри "презирливий і навіть ворожий погляд на них [російських] західників", виражений "особливо різко у незаслуженій і вкрай односторонній рецензії Бєлінського на збірник "Ластівка", виданий Гребінкою 1841 р.: "Гарна та література, що тільки й дихає, що простацтвом селянської мови і дубуватістю селянського розуму!" Учений і видавець Бєлінського С. Венгеров "пояснював цей презирливий відзив знаменитого критика його несвідомо принизливим ставленням до "мужицького" і "простонародного", що спостерігається в нього і в інших випадках". Зрештою, попри бундючність - "аристократичний наліт" - і тодішньої "малоруської інтелігенції", чимало представників якої теж "вважали своїм обов'язком презирливо ставитися до простонародної мови, якої, до речі, деякі з них так і не знали". І все ж, незважаючи на жорстокі переслідування, українська література відбулася - і, як наголошувалося у згаданій "Записці" російської академіків, "щодо демократії… років на сто перегнала великоруську"…
Мабуть, не менш аніж Бєлінський чи Бузина ненавиділи Кобзаря, як і все українське, й зверхники більшовицького режиму. Однак, поваливши з п'єдесталів багатьох "колишніх", все ж підняти руку на Шевченка не наважилися. Натомість, висмоктавши з пальця "інтернаціональну та антиклерикальну спрямованість його творчості" та оголосивши його "своїм" (щоправда, це зовсім не завадило переслідувати тих, що насмілювалися вшановувати його пам'ять поза офіційними заходами), перетворили живий образ народного Кобзаря у типовий ідеологічний штамп. Цього ж, здавалося вже зотлілого, "коника" намагаються осідлати й деякі теперішні українські автори. Клянучись у любові до України [чи не від цієї любові "исконно российской" є для них земля "Галицийская (? - М.Л.), завоеванная еще Олегом, во времена слабого Ярополка отошедшая к Польше и при Владимире вновь ставшая неразрывной частью России", та інші землі, "не говоря уже о Киеве, матери городов русских"?], української мови, яку вони, ясна річ, бачать лише "пошедшей" від російської, оскільки не можуть і "представить украинский язык более древним, чем русский", і, звісно ж, до Шевченка, якому серед іншого - про що йтиметься далі - накидається "ощущение своего кровного родства с русским словом" (Анисимова.., без р. в., с. 142-147), вони цілковито по-більшовицьки намагаються використати останнього, аби знову переписувати українську історію на московський лад.
Визначивши для своїх досліджень доволі оригінальну тему (там же, с. 3): "зіставлення поглядів" на ті чи інші явища в суспільстві Шевченка - "в світлі художньої спадщини" поета - "з поглядами українських націоналістів (уже з самої назви цієї об'ємної брошури видно, що її автори навряд чи мають на думці дошукуватися співзвучності у згаданих поглядах. - М.Л.)", автори брошури з легкістю вдаються до тривіальних перекручень згаданої спадщини. Не маючи на меті вдаватися до детального розгляду цього матеріалу - всім зацікавленим пропонуємо познайомитися з надзвичайно грунтовним, насиченим фактажним матеріалом аналізом наукового співробітника Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАНУ, кандидата філологічних наук В. Мовчанюка (2000) - звернемо увагу лише на кілька його характерних рис. Силкуючись нав'язати читачеві своє, явно негативне, ставлення до державницького вибору українського народу, автори брошури заявляють (с. 41): "Багато дечого лежить на совісті українських націоналістів, які проводили велику пропаганду на розрив із Росією і тим знехтували мудрістю Великого Українця Богдана Хмельницького".
Для надання ваги своїм твердженням вони звертаються по допомогу… до Кобзаря: "Ці ж пропагандисти прирекли на забуття й слова такого Великого Українця, як Т.Г. Шевченко (збережено пунктуацію цитованого джерела. - М.Л.): "Того ж батька, такі ж діти, - / Жити б та брататься / Ні, не вміли, не хотіли, / Треба роз'єднаться". Виникає сумнів (у авторів брошури, звісно. - М.Л.), а чи по-Шевченківськи здійснюється втілення в життя ідеї незалежності України?" (Анисимова.., без р. в., с. 41-42). Що ж, сповнюватися сумнівати може будь-хто і будь у чому. Але при цьому зовсім не обов'язково, як то кажуть, пересмикувати карти. Адже ці рядки, наголошує В. Мовчанюк, "стосуються не російсько-українського розриву, а українсько-польського конфлікту, відомого під назвою гайдамаччини. І висмикнуто їх із поеми "Гайдамаки", про що автори не зазначили, як і не вказали на джерела всіх інших взятих із Т.Г. Шевченка цитат. І вочевидь, не випадково".
Пропустимо мимо вух - на всякий чмих не наздоровкаєшся - численні "перли" (ними, а також ідеологічним штампами, таврувально-декларативними заявами часів комунобільшовицького режиму та відвертою зневагою до всього українського аж ряботять сторінки згаданого творіння) на кшталт "…для Шевченка Росія навіть тих часів змогла стати другою матір'ю, викупивши з кріпаків заботами російської інтелігенції (виглядає так, ніби то далека Родезія, а не "братня" Росія закріпачила українців! І ще: у кожної людини є лише одна рідна мати, одна рідна мова - хоча володіти вона може багатьма, одна Вітчизна, однак численні "доброзичливці" настирливо намагаються нав'язати українцям і "другу матір", і "другу рідну" мову, а окрім батьківської землі - ще одну "общую Родіну", хоч нам і свого - дійсно таки рідного - цілком вистачає. - М.Л.)", або що нібито Росія "дала всьому світові Шевченка" (с. 24-25) і под. А от на приписуванні Шевченкові "такої дружби з Росією", яка "в умовах сучасної України" (с. 114) начебто змогла б спонукати його "не соромитися розмовляти по-російському і в сучасній Верховній Раді України, не те що більшість її депутатів-хамелеонів (Мовчан, Драч, Павличко та ін.)" (с. 206), зупинимося детальніше.
Можна було б подібні фантастичні домисли просто назвати нісенітницею, ба навіть блюзнірством, і подібна реакція була б цілком виправданою - як же іще слід ставитися до подібних "версій"? Та все ж бодай коротко розглянемо обгрунтування цієї позиції авторами брошури. В даному випадку вони, пише В. Мовчанюк, "спекулюють на тому, що у творчій спадщині Кобзаря є твори, написані й російською мовою". Такі твори справді є. Але наскільки ця обставина підтверджує висунені ними припущення? Для цього спробуємо з'ясувати, а чи дійсно до цього спричинилися приписувані Шевченку "симпатії" до Росії, ба більше - "дружба з Росією"? у радянські часи, скажімо напередодні круглих дат від дня народження Кобзаря, більшовицька преса вчергове бралася запевняти читацький загал - див., наприклад, московські "Известия" від 9 березня 1954 р. - у тому, ніби саме "у непорушній дружбі українського народу з російським народом поет бачив єдиний вірний шлях до звільнення своєї батьківщини". Тоді це вже видавалося за таку собі "аксіому", що не потребує жодного обгрунтування. Ті часи вже давно минулися, але облудні підходи декотрих "переконувачів", як бачимо, залишилися на тому ж рівні.
Про ставлення духовного батька української нації до Російської імперії вже йшлося. Тому зупинимося тільки на деяких особливостях його російськомовної творчості. І тут цілковито у своєму стилі, тобто без будь-якого обгрунтування, автори накидають читачеві, нібито "російська мова… була для нього (Шевченка. - М.Л.) другою рідною" (с. 160), ба більше - роблять воістину сенсаційне "відкриття": виявляється, навіть "думав Тарас Григорович по-російському!" (с. 206)… А ось як Шевченко (у листі до Г. Тарновського від 25 січня 1843 р.) пояснював, що змусило його - ще до заслання - вдатися до писання російською мовою: "…щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю" (1935, с. 24).
Однак він і сам був незадоволений цією стороною своєї творчості (лист до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842 р.): "Переписав оце свою "Слепую" та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом (виділено у цитованому джерелі. - М.Л.). Лихо, брате-отамане, єй-богу лихо!.. Не хочеться, дуже не хочеться мені дрюкувать "Слепую", але вже не маю над нею волі. Та цур їй! А обридла вже вона мені!.." (там же, с. 21). Між тим, нерівнозначність творів, написаних "панською" й рідною мовами, розумів як сам Шевченко, так і його товариші письменники - про це йому, зокрема, писав П. Куліш (див., наприклад, лист від 1 лютого 1858 р.). А ось що писав у листі від 19 червня 1858 р. С. Аксаков: "…я не советую Вам печатать Вашу повесть (йдеться про російськомовну повість "Прогулка". - М.Л.). Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта…" (Листи.., 1993, с. 119).
Що ж стосується заслання, то там, як відомо, царською волею Шевченкові було заборонено "писати і малювати" (Кониський, 1991, с. 242). Аж наприкінці 1852 р., незадовго до своєї смерті, комендант Новопетрівського укріплення А. Маєвський "дозволяв Шевченкові і писати мовою російською, і малювати, але не інакше як у його кабінеті, так щоб ніхто не бачив і ніхто про те не відав.Тоді ото і розпочав Шевченко писати свої оповідання мовою російською". Новий комендант укріплення І. Усков, що, на відміну від одинака Маєвського, був людиною сімейною, "тямлячи повну незручність і небезпечність, щоб Шевченко писав і малював, себто зрушав царську волю з дозволу коменданта і у його кватері,.. перш за все вдався до Оренбурга, просячи дозволу Шевченкові тільки писати, і писати тільки російською, під доглядом і цензурою офіцерів. Дозвіл прийшов вельми не скоро, не раніш весни р. 1854" (там же, с. 354-355).
Ось такими були дійсні обставини, що змусили Кобзаря писати російською мовою. І тільки після звільнення він отримав можливість знову творити рідною мовою. Між тим, ще перед своїм ув'язненням Шевченко у передмові до "другого "Кобзаря" свого", який намірився "випустити в люде" 1847 року, закликаючи своїх земляків писати і друкуватися, радив (1964, с. 314): "А на москалів не зважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово…"
Та пальма першості у справі паплюження всього українського, а надто - письменства, належить, зрозуміла річ, зовсім не теперішнім - бузиновим - україножерам. Століттями апологети російської імперії аж шаленіли від марних спроб заткнути рота цим незламним борцям за укріплення й розвиток головної підвалини української нації - її мови. А коли з цього (як і з непроминальних намагань взагалі витруїти, випалити вогнем ту "мужицьку" мову) нічого не виходило, всіляко намагалися їх очорнити, знеславити, а їхні твори - принизити. Ось, наприклад, як оскаженіло бризкав слиною у своїй доповіді на зборах клубу російських націоналістів у Києві 17 листопада 1911 р. "російський історик, публіцист", як представляє його сьогодні солідне московське видання (Украинский сепаратизм.., 1998, с. 404), А. Стороженко (цитую мовою оригіналу): "Следовало бы подвести вас к болоту новейшей "украинской" так называемой изящной словесности, познакомить вас с произведениями разных Франков и Маковеев, Кобринских и Кобылянских, Винниченков и Карманских, Козловских и Крымских, Лесь и Олесей, Пачовских и Капельгородских, Онацких и Чернявских; но, к сожалению, время на исходе. Скажу одно: испарения сатанинской злобы, ненависти и отчаяния, поднимающиеся от никому не нужных писаний господ и госпож, как бы выползших из каких-то подполий ада, прямо душат свежего человека. Не скрываются ли под некоторыми "украинскими" псевдонимами злобные сыны Иуды? Нравственная грязь писаний, напр., Винниченка и Крымского также перходит всякие обычные пределы" (Стороженко, 1912, с. 56?57). Певно, цей брудний слововилив дійсно майже сатанинської ненависті та люті й тепер зігріє душу декому із українофобів, але, як на мене, то все це найбільше підходить якраз для оцінки справді "смoрідних" творінь "різних" бузин.
Спостерігаючи невичерпну затятість нинішніх "дослідників" бузинового ґатунку, які мали вже більш ніж достатньо часу, аби, згадаймо мудрого Глібова, "набрехатися та й перестати", мимоволі ловлю себе на думці: а що взагалі підживлює оте їхнє безугавне, ба навіть патологічне україноненависництво? В чому дійсна причина такої жагучої лютості до батьківського порогу? Чи це зрозуміле бажання ницої від природи "моськи" безкарно - з підворіття - подзявкати на "слона", а чи сувора неохідність сумлінно відробити миску щерби, налитої хазяїном, котрий, ховаючись від стороннього ока у темному проваллі того ж таки підворіття, владно кинув: "Ату його, ату!"?
І наостанок - стосовно української літератури. А чи багато знайдеться у світі літератур, які б в умовах такого тотального винищення як самих творців, так і їхніх творінь взагалі вижили?! Українська ж не просто вижила - "наші Гоголь та Короленко", як наголошував М. Хвильовий (1995, с. 743), "робили велику російську літературу". Та хіба тільки вони! Упродовж століть - аж до Пушкіна, - не маючи власної літератури і літераторів, Москва, а затим і Російська імперія, яку бузини й досі вважають своїм "ідеалом", зростали на творах українських авторів. Та нині там про це воліють "забути", з погордою поглядаючи на те, що чудом уціліло у цій довготривалій, за висловом Г. Брандеса (1911, с. 164-165), "справжній винищувальній війні" на переораному окопами та вирвами полі української літератури.
Та, зрештою, залишімо на совісті подібних "дослідників" та редакцій "газетних листків" відповідного гатунку їхнє невгамовне блазнювання щодо всього українського, їхнє зоологічне україножерство - ці "добродії", що живуть на українській землі, серед української людності, споживають український хліб, люто ненавидячи все українське, варті співчуття, бо цим вони уже покарані Богом…

Анисимова В., Сорока В., Сорока В. О преломлении идей Т.Г. Шевченко в современной Украине и о необходимости сосуществования двух государственных языков. - Донецьк: Донеччина, без р. в.
Брандес Г. Собрание сочинений: В 20-ти тт. / Пер. с датского. Том 19: Россия. Наблюдения и размышления. - Литературные впечатления. - СПб., 1911.
Бузина А. С Лесей на остров Лесбос, с Франко в бордель и дурдом // "Киевские ведомости", 23.05.1998.
Гоголь Н. Духовная проза. - М., 1992.
Доповідна записка Російської академії наук про скасування обмежень українського друкованого слова // Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови / Уклад. П. Тимошенко. Частина ІІ. - К., 1961.
Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. - К., 1991.
Листи до Тараса Шевченка / Ред. В. Бородін. - К., 1993.
Масенко Л. Мова і політика. - К., 1999.
Мовчанюк В. Шевченко в інтерпретації "няньок… Отечества чужого" // "Літературна Україна", 18.05.2000, Київ.
Степанов Ф. Інтелігент біля замкової шпарини?! // "Кримська світлиця", 01.12.2000, Сімферополь.
Стороженко А. Происхождение и сущность украинофильства. Второе издание. - К., 1912.
Тинченко Я. Как одно совращение прославило Украину // "Киевские ведомости", 18.07.1998, Київ.
Украинский сепаратизм в России: Идеология национального раскола. - М. 1998.
Хвильовий М. Новели, оповідання. "Повість про санаторійну зону". "Вальдшнепи". Роман. Поетичні твори. Памфлети. - К., 1995.
Шевченко Т. Повне видання творів: У 16 т. / За ред. П. Зайцева. Т. 11: Листи. - Варшава-Львів, 1935.
Шевченко Т. Повне зібрання творів у шести томах. Т. 6: Листи, нотатки, фольклорні записи. - К., 1964.

До розділу "Бібліотека"