Віце-адмірал Володимир Безкоровайний:
Розрив «Великого договору» зашкодить Росії ще більше, ніж Україні.

Загострення ситуації навколо права України на Крим, проблема подальшого перебування Чорноморського флоту РФ в Севастополі, в наслідок штучно створених скандалів вплинули на всю систему українсько-російських відносин. Політична обстановка стала змінюватись частіше чим погода на початку літа. Не встигли ми звикнути до «імперської тональності» в які лився на неслухняну українську владу шовіністичний та комммуністичний бруд з приводу рішення РНБО та Указу Президента Віктора Ющенко, як офіційна Росія запропонувала «крок назустріч». Але цікавий крок!
Хор Держдуми підтримуючи «сольну партію Лужкова» проспівав вступ зі Зверненням до Президента Росії «про територіальні претензії до України на Крим та Севастополь». Після чого мікрофони пішли по публічним політикам і політологам які впродовж всього тижня, розвивали підняту Лужковим тему і на всі голоси. З Києва це виглядало як добре віддерегована «прелюдія» до звернення МЗС Росії. Але «прелюдія» «в супереч окремим солістам і хорам» поки не зачіпає «територіальних претензій». Автор начебто каже: «Вони можуть бути, а можуть і не бути, – це залежить від того як ви в Києві себе будете вести». Тому вибір за вами, а ми поки що пропонуємо переглянути питання ціни за оренду!
Натяк, хоть і залишився за ширмою, але він зрозумілий. Тому:

По-перше: Перегляд плати за оренду землі та інфраструктури на якому наполягала і продовжує наполягати українська сторона має проводитись в рамках діючого пакету «базових угод», що не містить і не може містити в собі будь якого натяку на можливість продовження терміну їх дії.

По-друге: Базою для українських претезій по ціноутворенню за оренду землі і інфраструктури в Криму і Севастополі явилась відмова Росії від існувавшої системи взаєморозрахунків і перехід на ринкові ціни при розрахунках за газ. «Угода між РФ і Україною про взаєморозрахунки, які пов'язані із поділом ЧФ бувшого СРСР і його тимчасовим перебуванням на території України», в свої основі повязала між собою «газову тему» і «оренду землі і фондів» «бартерною системою взаєморозрахунків» в цінах 1997 року. Таким чином, Москва прийнявши рішення перегляду порядку розрахунків з Україною за газ, – автоматично призупинила дію існувавшого в «угоді» «бартеру». З цього моменту у України також виникають всі юридичні та економічні підстави для переходу на ринкові ціни за оренду землі і фондів в Криму і Севастополі.
Українські експерти визнають також, що після відмови Росії від існувавшої «бартерної системи взаєморозрахунків за оренду і газові борги» і переходу на ринкові ціни за газ, одностороннє виконання «угоди» перетворилось в дискримінаційне по відношенню до України. Саме це було і залишується предметом переговорів!

По-третє: Угодами по тимчасовому перебуваню ЧФ РФ на території України передбачено дозвіл на базування в Севастополі оперативно-стратегічне угруппування РФ чисельністю до 25000 військовослужбовців, 68 бойових кораблів, 35 бойових катерів, 136 допоміжних суден, 24 артиллерійських систем калібру більше 100 мм, 132 броньованих машини і 22 бойових літака Су-17. Всі перераховані сили поіменно внесені до спеціальних додатків до угод.
За останні 10 років ВМФ РФ вирізав більшу частину застарілих кораблів і суден. 35 бойових кораблів і катерів це все що залишилось в Севастополі. Тільки 2 ракетних катера на повітряні подушці і новий тральщик які введено в Севастополь після укладення «базових угод» і з грубим порушенням Конституції України,– є сучасними, останні 32 «бойових» одиниці є застарілими і згідно заяв російських експертів і дипломатів годяться в якості музейних експонатів. Відповідно скоротилась і чисельнісь персоналу з 25000 до 11000 чоловік.
Трагедія ЧФРФ перетворилась в трагедію громади міста Севастополя. Вимираючий ЧФ РФ продовжує утримувати за собою вже пусту і омертвілу інфраструктуру, яку «нахапав» в 1997 році щоб не досталась ВМС України. Непотрібна флоту інфраструктура передається в спекулятивну суборенду, або знищуються. Тому кількість робочих місць у громади міста в сфері місцевої промисловості і обслуговування різко скоротилась і продовжує скорочуватися. Громада міста і Криму несе багатомілліардні збитки. Місто не має даже причалів для обслуговування потреб свої громади. Надходження в бюджет міста від діяльності флотів в Севастополі зменшилась з 50% в 90-х роках до 12%. Публікації та заяви місцевих коммуністів що ЧФ РФ забезпечує місто робочими місцями і кормить його це брехня.

По-четверте: Київ намагається допомогти громаді Севастополя вивести промисловість і економіку вцілому зі стагнації, для чого необхідно завершити інвентарізацію фондів флоту і вирішити питання про їх повернення місту. Вже сьогодні є можливість повернути місту пустуючі причали та портові споруди і порт Севастополь може запрацювати! Але досягти позитивного результату Київ без допомоги міської громади не зможе. Причина в тому що рішення цих питань залишилось в руках людей які на проблемах севастопольців наживають капітал, або політичні девіденти.

По-п'яте: Україна намагалась досягти порозуміння з російською стороною щоб вже сьогодні захистити інтереси громад Криму і Севастополя не виходячи за межі діючих «базових угод» і перехідних положень Конституції. Іншої можливості не існує. Але порозуміння не досягнуто. Переговори ведуться з розрахунком їх закінчення в 5-му тисячолітті.
Хотів би звернути увагу читача на логіку питання. В діючих угодах по ЧФ не передбачена ротація або обновлення сил. Якщо Росія розраховує обновити свій застарілий флот на нові кораблі і судна, то питання вже буде іти не про «бувший ЧФ СРСР» а про нове (і інше по свої природі) оперативно стратегічне обєднання «ЧФ РФ». Тому треба порозуміти, що для заміни складу сил флоту на нові, треба переходити до розгляду наступної теми українсько-російських відносин взагалі. Тому російським депутатам «витанцьовувати» навколо угод 1997 року, термін дій яких і закладені можливості їх застосування вичерпані, не варто. Ви бігаєте за своїм хвостом панове!
З цього моменту починається інша тема. Для того щоб сідати за стіл переговорів для розглядання ціни за оренду ВМБ для ЧФ РФ в Севастополі з 2017 року, треба спочатку вирішити питання про можливість його перебування в Україні взагалі. А це не можливо! Тому вирішення проблем які оприлюднює МЗС РФ має йти в інші послідовності, і не варто намагатись вдруге обійти Конституцію України. Ми, з вашою допомогою, на ці граблі вже наступали! Наслідки «приватних бесід без кроваток» вже стоять в Севастополі біля причалів, та на аеродромі в Гвардейскому, а експерти в Києві ломають голову як їх в найкоротший термін ці носії ядерної зброї вивести з України.

  Що нам покаже короткий екскурс в історію.

В 1997-1999 роках окремі політики-ідеалісти заявляли що з завершенням переговорів, підписанням і ратифікацією «Великого договору» і «базових угод» по Чорноморському флоту, проблеми взаємовідношень України та Росії будуть нарешті врегульовані. Всі ми помилились! Жодну з спірних проблем взаємовідносин України та Росії до кінця не вирішено, їх тільки вдалось заморозити на 20 років в такому «пакеті», в якому їх і вирішували. Тому «шлюборозлучний процес» не завершився, він був призупинений і Україна залишилась в невизначеному становищи стосовно Крима, Севастополя і Чорноморського флота. Тільки багаторічний аналіз показав які з чисельних промахів сторін що мали місце в угодах можливо використати для захисту своїх національних інтересів. Тут спрацювала логіка: сильний не думає, а діє. У слабкого сили не хватає тому він більше працює головою!
На першому етапі наших взаємовідносин ми бачили «парад помилок». Подальшими діями Москви та Києва досягнуті домовленності було трансформовано в налигач для України в якому її утримують по сьогодні. На кожну заяву нашого керівництва яке не співпадає з планами Кремля ми чуємо імперський окрик з білокамянної: виконуйте угоди. Але у Москві і в Києві угоди розуміли як було зручніше.
Коли рада національної безпеки і оборони (РНБО) після останньої образи нашої держави Лужковим прийняла рішеня з підготовки виводу Чорноморського флоту (ЧФ) із України, а Президент України Віктор Ющенко своїм розпорядженням Уряду це рішення підтвердив «заморожена проблема» в мить «розморозилась». І ми почули від московського хазяїна що вони образились коли дізнались про проблеми з ЗМІ. Невже дійсно не чути?
А вляпалися в флотську проблему Україна та Росія так. Державний візит Президента Росії Б.Єльцина в Україну неодноразово відкладався. Причиною була відмова Б.Єльцина їхати до Київа без вирішення проблем розподілу та тимчасового перебування російської частини ЧФ на території України. А там проблем було неміряно, підписувати угоди сирими було небезпечно. Якесь рішеня знайшли щоб Б. Єльцину напустити туману. Нарешті візит узгодили на 31.5.1997р. під час якого мало бути підписано «великий договір» "Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ", а 28.5.1997р прем'єр– міністри П. Лазаренко і В.Черномирдін. підписали сирі «базові угоди» по ЧФ.
Було підписано: – Угода між РФ і Україною про параметри поділу ЧФ колишнього СРСР, згідно з якою до Росії відійшло 388 плавзасобів (103 кораблі і 285 допоміжних суден), 161 літальний апарат, та 25 тис. особового складу. (Саме стільки персоналу на той час перебувало на всіх обєктах тієї частини ЧФ колишнього СРСР, яка відходила до Росії). До Росії відійшла більша частина фондів в 3-х пунктах базування: Севастополі, Феодосії і в Миколаїві; 2 основних аеродроми, 2 запасних аеродроми, місце дислокації берегових військ в Севастополі, чисельні участки землі та нерухомість в Севастополі та Криму.
– Угода між РФ і Україною про статус і умови тимчасового перебування ЧФ РФ на території України.
– Угода між РФ і Україною про взаєморозрахунки, які пов'язані із поділом ЧФ бувшого СРСР і його тимчасовим перебуванням на території України. Основою цього документу було обгрунтування рішення Уряду України розрахуватися за газові борги Чорноморським флотом колишнього СРСР який по ситуації на серпень—грудень 1991 року належав Україні але Банкова не прийняла його під своє керування тому прийняла Москва! І флот було втрачено. Взаєморозрахунки проведено таким чином, що по ціні одного крейсера було віддано Росії 32% всього радянського флоту в якому при розподілі було 837 кораблів та суден! Але на Росію зараховано тільки 388 плавзасобів що мало складати 81,3%. Дійсно біля 100 плавзасобів було порізано до розподілу флоту і їх винесено в окремий список, але куди зникли останні 260 кораблів і суден так і залишилось великою таємницею.
Перераховані угоди утворювали єдиний пакет «базових угод» взаємопов’язаних міжнародно-правових документів по проблемі розподілу, взаєморозрахунків і подальшого тимчасового перебування російської частини ЧФ в Україні.
Підписанням «базових угод» підводилась риска під нав’язаним Україні, дуже складним та довготривалим переговорним процесом з питань розподілу ЧФ колишнього СРСР і клався край невизначеності його статусу та умов перебування на території України. Саме в цей період мені стало зрозуміло що таке «меншовартість українця». Президент ставив задачу не всій делегації, а тільки голові. Нам було важко дивитись коли ця поважна і патріотична людина шукала слова щоб сказати нам що ми знову маємо зробити поступки. Від нас чекала поступок не Москва, а Банкова. Саме вони стелилися під Москву. Тому зрозуміло, що Президент Віктор Ющенко, який вперше зайняв чітку позицію щодо національних інтересів держави опинився під обстрілом всіх антиукраїнських і проросійських сил що присутні в Україні. І як же їх багато!
Після розвалу СРСР в серпні 1991 року шість років домінувала політика поступок Росії. Вона і призвела до того, що радянський ЧФ, що вже належав Україні, але не був взятий Банковою під своє керування в серпні 1991 року, під час його розподілу в травні 1997 року, отримав лише 18,3% від того що міг мати. На додачу ми «набули» собі «геморой» в формі наступного: – 20 років безкоштовного утримання в Україні тієї частини флоту що відійшла до РФ; – втрату на 20 років геополітичних переваг України від національного суверенітету, незалежності і територіальної цілісності; – 20-ти років впливу Москви на внутрішньополітичну ситуацію в Україні.
Я часто бачив, що частина урядовців, що були включені до складу української делегації взагалі не розуміли для чого вони там. Не рідко були випадки що на кожен наступний раунд переговорів включалися нові представники міністерств. Люди були «не в темі» і їхали щось вирішувати! Так в наслідок недостатнього розуміння значною частиною нашого суспільства ступені вразливості держави в наслідок військової присутності Росії на наші території, а особливо в південно-східних регіонах, наш Уряд в 1997 році, маючи вибір, але не розібравшись в «ціні питання» віддав перевагу декларативному Договору про дружбу, чим створив для України загрозу втрати суверенітету взагалі.
В ході підготовки «базових угод по ЧФ» та «великого договору», всі питання розподілу та базування ЧФ, вивезення ядерної зброї, завезення з Росії тепловиділяючих елементів для атомних електростанцій, ув’язувались в єдиний пакет з боргами за газ і нафту, та «велику угоду». Це саме так, – від нас цей договір вимагали! Достатньо переглянути події які відбувались в Массандрі в 1993 році щоб зрозуміти, як виглядала на той час шкала національних цінностей для владних структур Москви і Києва. Тому всі намагання сучасних «газонафтових політиків» сховати цей зв'язок не є правдою. ЧФ було віддано Росії за нафтогазові борги! За ті ж, по сьогодні невідомо чиї борги, Україна набула на 20 років головного болю в Севастополі і Криму.
Переговорна ситуація створювалась такою, що в 1992-1993 роках не погодившись з поверненням колишнього радянського Чорноморського флоту до Росії, а в 1994-1997 роках не погодившись з російськими умовами його подальшого перебування в Севастополі і Криму – Україна не могла розраховувати на вирішення будь яких інших питань з Росією ні з енергоносіями, ні з ядерним пальним, ні з розвитком промисловості. Таким текстом нам ставив ультиматум нинішній посол в Україні С.Чорномирдін під час відкриття наступного раунду переговорів в Массандрі в 1993 році.
Але цінності, що нав’язувались нам, мали бути доведеними до суспільства. Тому підписання «Великого договору» і «базових угод» по флоту, їх подальша ратифікація подавались як ілюзія великої перемоги, яка стала можливою завдяки «конструктивній позиції України». І ця позиція в коментарях самого керівництва України, виглядала як свідчення про те, що за Україною зберігалась певна політична ініціатива, яка буде реалізовуватись на міжнародному рівні, у двосторонніх відносинах з РФ, у роботі парламентарів України і Росії, а також у масштабних пропагандистських заходах. Тому донині не зрозуміло, де ж ці перемоги.
Перебуваючи в густому тумані «тактичної переваги», Україна першою ратифікувала «великий договір» з Росією, а Президент України поспішав довести все до кінця, не очікуючи прийняття відповідних рішень по «великому договору» Радою Федерації Росії, тому вніс до Верховної Ради України на розгляд для ратифікації наступній пакет – «базові угоди» по ЧФ. На Банковій геть думки не виникло, що парламентарії Росії створили вкрай зручну для Києва мотивацію для затримки ратифікації сирих і невигідних для України «базових угод». Виникла можливість запустити їх на «велике коло» вивчень та обговорень. Під час цих обговорень і була можливість сформувати суспільну думку, створити умови для перегляду питань в сторону захисту національних інтересів України, які, до речі, на той час ще не були до кінця сформовані. Але було зрозумілим що в цьому випадку надій на ратифікацію вже не було.

Так чи варто було Україні ратифіковувати «Великий договір» і «базовий пакет»?

1. Недопрацьований пакет «базових угод» вже сам по собі став джерелом проблем у взаємовідносинах між флотами, а також між Україною і Росією в цілому. Головна проблема була в тому, що агресивність по відношенню до України, що була закладена І.Касатоновим в ЧФ РФ з 1992 року, нарощувалась в середовищі військових та в прокоммуністично налаштованому середовищі місцевої громади. Командувачі флотом «програмувались» на вороже ставлення щодо України, тому з вступом на посаду зразу робили заяви які не давали жодних надій на поліпшення взаємовідносин. Частішали випадки застосування сили та зброї проти місцевих державних та громадських структур. В Криму і Севастополі, за його підтримки, розгортались антиукраїнські рухи. ЧФ РФ став «ідеологічним базисом» для відродження комуністичних та інших лівих рухів на всьому півдні та сході України.
Збереження ЧФ РФ в складі стратегічних об’єднань РФ експлуатуючих ядерну зброю, створювало для України (поки гіпотетичну) загрозу втягування в ядерне протистояння з США. Тривогу в України як і у всієї Європи, спричинює погіршення «дружніх» відносин Путіна і Буша, заяви Путіна і його «команди» щодо «наявності необхідної кількості ракет для націлювання їх на Польшу і Чехію, а потім і на Україну», після яких виникли питання що ж за «Договір про дружбу» ми підписали з своїм північно-східним сусідом. Набирала обертів військово-політична активність Росії, про що свідчила явно войовничо-демонстративна промова Путіна в Мюнхені.
Намагання Росії «ядерними» залякуваннями протистояти розширенню НАТО на схід, жодним чином не впливають на саме розширення, проте: – створюють нову схему конфронтації Сходу з Заходом а тому росте вірогідність втягування України в збройні конфлікти Росії з третьою стороною; – в суспільстві набуває порозуміння, що при будь якому виборі під східною чи західною парасолькою ми найдемо свою безпеку, але при силовому протистоянні Сходу з Заходом Україна залишиться рубіжною державою, геополітика іншого вибору нам не залишила. Тому сьогодні суспільство намагається знайти де буде безпечніше? Але Захід нам хоч не загрожує пере націлюванням своїх стратегічних ракет.

2. Цікаво чому про наслідки ратифікації наполегливо мовчала всі 10 років Верховна Рада України? Дуже просто: Верховна Рада ратифікувавши «Великий договір» і «базові угоди» поставила хрест на наші позаблоковості і обмежила зовнішньополітичні можливості України, рівно на 20 років, – до виходу ЧФ.

3. НАТО, куди намагається прийти Україна, в Москві вважають своїм ворогом, тому що їх туди не кличуть. Водночас НАТО спостерігаючи в «базових угодах» явні елементи союзу України з Росією, не кваліфікує їх як повноцінний військовий союз і не вимагає щоб ЧФ РФ вийшов із України, але й не поспішає приймати рішення. Тому у нас в цьому напрямку ретельно відпрацьовується «стройовий шаг на місці». Розуміючи що Київ сам себе привів до прямої залежності від міжнародної поведінки Москви, Брюссель, знову ж таки щоб не скривдити і не відбити охоту «ще кудись вступити» продовжує давати нам свої обіцянки. Важелі впливу на поведінку Москви у Брюсселя відсутні, але РФ завжди може «зірвати консенсус в Брюсселі» влаштувавши безлад на сході та півдні України, а «зайвого клопоту» Європі не потрібно.

4. Ратифікація «базових угод» перекрила також і шлях Уряду Криму і місцеві громаді Севастополя до поетапної демілітаризації Криму і Севастополю, та їх перетворення в курортний центр СНД та Європи. 20-річний «хрест на демілітаризації регіону», різке скорочення надходжень до бюджетів міста і республіки, неприємне сусідство войовничо налаштованої військової бази і курортів, – погіршило інвестиційний клімат в Криму в цілому і продовжує стримувати розвиток обох «сусідів».

5. ЧФ РФ, як засіб впливу на внутрішньополітичну ситуацію в Україні, дестабілізуючи ситуацію як в регіоні так і по всій Україні, флот створював і створює пряму загрозу територіальні цілісності України. Аналіз співпраці флоту з антиукраїнськими і лівими рухами яка добре відома, а також матеріалів які друкуються з 1992 року в газеті «Флаг Родины», демонструє послідовну антиукраїнську спрямованість цього видання. Російські політики, командування ВМФ та ЧФ РФ прориваючись на телебачення міста, та на зібрання громади, намагаються впливати на формування громадської думки мешканців Криму та Севастополя.
Тому керуючись тією частиною вищенаведенної проблематики українсько-російських відносин яка на той час вже існувала, в Москві поспішання Києва використали так, щоб «морський вузол» на шиї України, завязати якомога тужче. Парламенту Росії поспішати не було куди і не було для чого, тому тільки після двох років обговорення в комітетах і комісіях та після гострих дебатів у Державній Думі і в Раді Федерації та дискусії в суспільстві, нарешті ратифікували «великий договір» з умовою, що він набере чинності після ратифікації Верховною Радою України «базових угод» по ЧФ. Парламент РФ закріпляв жорстку взаємозалежність перспективи довгострокових українсько-російських відносин від прийняття Україною ситуації, яка де-факто склалася при розподілі ЧФ РФ, взаєморозрахунків, та умов його базування на території України. Прошу читача звернути увагу що в парламентах Росії і України було ратифіковано було сирі не доопрацьовані документи. Таким чинному наші парламентарі перетворили в закон заготовки над якими належало ще дуже довго працювати! Так Київ свій вибір зробив. Я не одноразово писав про те, що постійно звинувачувати Росію в наших помилках неправильно, оскільки у Росії свої інтереси і вона їх захищає. В той же час у нас неможливо розібратися, хто ж захищає інтереси України?
Замість того, щоб продовжити і завершити доопрацювання підписаних угод, тепер Київ, як «унтер-офіцерська жінка» сам себе січе вже 10 років. Ми не маючи взаємно відпрацьованої нормативної бази по тимчасовому перебуванню стратегічного оперативного обєднання на свої території, навіть не розуміючи глибину проблеми яку взялися вирішувати, самі себе повязали обіцянками терпіти цей флот як складеться, тому що комусь дуже захотілось щоб Москва почала з ним дружити якомога швидше.
Так Рада Федерації Росії перехопивши стратегічну ініціативу змінила акценти в українсько-російських відносинах, визначивши на подальше головними метами другорядні технічні питання. В Москві заклали підґрунтя для майбутнього продовження терміну існування "проблем ЧФ", саме завдяки утвореної можливості їх проектування через «великий договір» на весь спектр українсько-російських відносин.
Держдума РФ демонстративно затягувала розгляд «базових угод» по ЧФ. Це пояснювалось тактикою дій російської виконавчої влади, яка для зняття напруження в суспільстві яке начебто виникало «через втрату Росією Криму і Севастополя», через процедуру ратифікації проводила спочатку «Великий договір», а вже потім угоди по ЧФ. Проблема начебто полягала в тому, що 32% депутатів Держдуми вважали, що «базові угоди» по ЧФ не відповідали національним інтересам Росії, а тому не збирались за них голосувати, а близько третини взагалі не визначились з цього питання. Як бачимо в Москві ратифікація «базових угод» по ЧФ проходила без «поскоммуністичного київського одноголосся». Перш ніж приймати рішення там ретельно вивчалися питання національної безпеки і національних інтересів Росії.
Прикриття прискорення ратифікації договору і базових угод якогось факту «визнання Росією прав України на Крим і Севастополь», це не більше ніж брехня. Всі документи щодо акту передачі Криму до України, в складі якого показано і місто Севастополь існують в архівах Урядів РСФСР і УРСР, вони опрацьовані з ініціативи РСФСР для створення умов розвитку Криму. Документи опрацьовані всебічно і ретельно, відповідають всім нормам права. Усе інше некомпетентність або брехня!
Як відомо і застосування «базових угод» з дати їх підписання, давало можливість обом сторонам не поспішати з їх ратифікацією тому що вони вступили в дію з моменту підпису, т.ч. «поїзд вже поїхав, його не повернути»! Була можливість безкінця поповнювати вже і так великий «пакет» додатковими угодами яких явно бракувало для вирішення окремо кожної проблеми.
Я неодноразово звертав увагу на те, що матеріали напрацьованих «базових угод» були занадто сирими. Треба було переглядати та доопрацьовувати питання: – компенсації дискримінаційного розподілу плавзасобів ЧФ; – інвентарізація та законодавче оформлення оренди земель та фондів; – організація взаєморозрахунків за старі борги за газ і нафту, та проплати за оренду землі і фондів які з 1991 року утримує ЧФ; – повернення Україні навігаційно-гідрографічних обєктів на узберіжжі України; – організація перетинання кордонів, проведення бойової підготовки та виконання бойових завдань з территорії України; –організація переводу ЧФ РФ на воєнне положення; – організація використання ЧФ РФ территоріальних вод і спеціальної економічної зони України в загрозливий період; – контроль та верифікація виконання угод; – контроль відсутності ядерної зброї зі сторони української служби верифікації, та дії сторін під час прийняття рішення на повернення на носії ядерної зброї; – екологічні проблеми, та порядок їх розгляду і вирішення; – вивід флоту в 2017 році. Всі перераховані проблеми лежали на поверхні і мали зацікавити парламентарів, якби вони опікались державними проблемами. Але Верховна Рада закрила на це очі і закріпивши безлад в підготовленних документах запустила їх в дію. Намагання парламентарів з РУХу призвати Верховну Раду до вивчення цієї проблеми натикались на «наполегливе небажання» зі сторони комітета який очолював пан Г.Крючков до неї повертатись. Як бачимо цей провал України для всіх лівих сил був перемогою!

Чому Україна сьогодні займає категоричну позицію щодо виводу ЧФ РФ з її территорії?

 Перше і основне – Конституцію України належить виконувати. По-друге, Україна набула досвід «несумісності» утримуючи на свої території іноземну військову базу вона одночасно декларувала свій позаблоковий статус; – «базові угоди» були занадто слабкими для повноцінного забезпечення нормального функціювання флоту РФ на территорії України і одночасно не передбачували будьякої можливості повноцінного контролю за його діяльностю зі сторони України, – тому вони самі перетворилися в джерело проблем для обох сторін. Сьогодні навіть у разі згоди України залишити ЧФ РФ на свої території мова про «пролонгацію» угод 1997 року йти не може; – президенти розуміли що у відносинах України і Росії занадто багато проблем, які треба вирішувати, тому було передбачено створення змішаної українсько-російської комісії яка мала всі недопрацьованні проблеми доопрацьовувати. Але досвід «наполегливого небажання сторін йти на зустріч один одному» завели створену комісію в глухий кут.
Доля змішаної комісії показова для всіх сторін українсько-російських відносин. Її «запрягли» швидко, але поїхала вона занадто повільно, тому що кожен хотів щоб вона їхала в його бік. З перших кроків вона працювала виключно на інтереси РФ, що викликало протести представників української сторони. З часом стало зрозуміло що роботою змішаної комісії як і всім іншим керують з Москви. На друге засідання не були запрошені всі кого турбували проблеми України, а її українську частину очолив відкритий антиукраїніст, колишній мер Севастополя Віктор Семенов. Це був «патріот» під керуванням якого севастопольською міською радою приймалось рішення про російський статус міста. Тільки при наші «демократії» таке можливе: людина з ворожим ставленням до України займає в МЗС України посаду посла з питань Чорноморського флоту Росії. А всі кругом шукають причину чого це не вирішується жодна проблема. І що ми за люди?
Саме з «допомогою» цих дипломатів жодна з проблем України не вирішувалась а напруга навколо флоту тільки загострювалась. ЧФ РФ порушував законодавство України, і не виконував угоди. Чисельні порушення суверенітету і законодавства України командуванням флоту так і не отримали політичної оцінки з Москви. Жодних задовільних пояснень по фактам застосування без відому Уряду України, сил ЧФ під час військових операцій в Чечні, Грузії, Югославії, Київ не отримав.
 8 років МЗС РФ блокував, а зараз профанірує інвентарізацію земель, фондів і обладнання що знаходиться в оренді, його оцінку і складання загальної суми що підлягає оплаті за перебуваня ЧФ РФ на территорії України. По сьогоднішній день юридично не оформлено оренду фондів і земельних ділянок (вказані в додатках № 2 і 3 до угод). В наслідок цього належним чином не проплачується орендна плата і Україна щорічно втрачає мілліарди доларів. Тому для українського народу заява посла В.Чорномирдіна про відмову переглядати орендну плату, прозвучала так: «все идет в рамках соглашений, которые мы не выполняли, и выполнять не собираемся».
В Додатку № 2 передбачено: «Перелік засобів навігаційного обладнання, обєктів та інфраструктури Гідрографічної служби ЧФ, які знаходяться на территорії України, буде цілком узгоджено в рамках угоди між Україною і РФ про навігаційно-гідрографічне та гідрометеорологічне забезпечення безпеки судоплавства в Чорному та Азовському морях». Зрозуміло, проблема існує, але її не вирішили, і тому вона має розглядатися на міждержавному рівні в узгоджений термін. Зрозуміло також, що майно гідрографії колишнього ЧФ СРСР залишається власністю України до набуття іншого рішення. Після реалізації відповідного рішення, майно, про яке йдеться, зможе на праві оренди набути іншого власника. Так мало бути! А що є?
З 1997р. МЗС намагалось врегулювати спір навколо гідрографічних обєктів у відповідності з Конституцією і законодавством України, і її міжнародними обовязками. Нормальне рішення написане людською мовою і затвержене парламентаріями України і Росії відсутнє до сьогодні! А його прийняття заблоковано РФ. Наведені обєкти захвачені і утримуються морською піхотою ЧФ РФ по всьому узберіжжі України. Може в МЗС РФ думають що така поведінка російської сторони надає непереможного натхнення українцям по всій державі продовжити ситуацію з маяками ще на 5 років. Думаю, що вони помиляються. А ще дуже важливо в МЗС РФ знати що всі «зіркові виступи» ЧФ РФ в Україні на бронетранспортерах, з АК-72 і без них проти мирних студентських демонстрацій, на вулицях міст і на пляжах Криму зі зброєю в кованих солдатських ботінках, все це по всьому узберіжжі Криму і Азовського моря дуже добре памятають.
«Угодою між Україною і РФ про статус та умови перебування ЧФ РФ на территорії України» (ст.6, п.1) передбачено: «В місцях дислокації військові формування флоту в своїй діяльності керуються законодавством РФ, поважають суверенітет України, притримуються її законодавства і не допускають втручання у внутрішні справи України». Так мало бути!
А так є! Відмова ЧФ РФ повернути захвачені силою гідрографічні обєкти по узберіжжю України, примусило Міністерство транспорту звернутися до суду. Суд задовільнив вимоги Міністерства транспорту. ЧФ РФ щоб не допустити виконання рішень українських судів, і не повертати в державну власність маяки, застосував проти виконавчої служби України морську піхоту. Крім цього випадку, ЧФ РФ раніше вже застосовував морську піхоту проти мирної студентської демонстрації. Чи співпадає поведінка ЧФ РФ на территорії нашої держави з договором "Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ" вирішувати читачам! Але є питання: для чого російська морська піхота знаходиться на территорії України? І що це за «Дружба» коли ЧФ РФ зі зброєю захоплює обєкти які належать Україні і застосовує зброю проти української влади і мирних громадян?
Морська піхота, це не крейсер і їй для швартовки причали не потрібні, чому ж вона в Україні!? Під час переговорів штаб ВМСУ наполягав на її виході з территорії України, але Уряд України вирішив інакше. Сьогодні всі проблеми в Криму і Севастополі ЧФ РФ створює саме з застосуванням морської піхоти ЧФ РФ. Треба бути зовсім сліпим щоб не бачити, що морська піхота ЧФ РФ знаходиться в Севастополі для забезпечення проведення флотом силових акцій. Чи потрібні Україні «окупаційні війська РФ» на свої території?
Аналогічно виглядає і весь інший пакет неурегульованних проблем українско-російських відносин навколо ЧФ РФ. Приймаючи до уваги що по кожній з проблем ми вже знаємо позицію Росії, час погодитись що надії на цивілізоване їх врегулювання шляхом переговорів нема. Своєю агресивною поведінкою російські політики впевнюют нас, що шлях у нас один, – наполегливо рухатися до завершення «шлюборозлучного процесу». Є в Росії така поговорка: «Чем више забор тем лучше соседи», можливо саме в ній і криється істина наших «братських взаємовідносин».
Для розуміння того, що і чому відбувається навколо ЧФ, треба прийняти як даність: – флот ніколи не був основною метою в українсько-російському спорі. Головним предметом спору було й залишається намагання Росії зберегти політичний вплив в південно-західному геополітичному і геостратегічному напрямку а також утримання своїх регіональних позицій в протистоянні з Турцією в Чорному морі та проливних зонах. Без України як стратегічного плацдарму в південно-західного геополітичного напрямку ця проблема для РФ втрачає перспективу взагалі. Тому будь якою ціною Росія намагається утриматися в Криму і Севастополі. А тому Україна весь час знаходиться під загрозою шантажу з Москви. Урядові структури «маніпулюють із Москви політичною ситуацією в Криму і по Україні в цілому.
У вказаному контексті набуття чинності «великим договором» між Україною і Росією на внутрішньополітичному рівні тимчасово знімало саме цю штучно створену проблему. Фактично це єдина для України користь від тієї дипломатичної війни яку провів Уряд України в 1991-1997 роках. Саме тому «великий договір» нам був корисним і він продовжує працювати в цьому напрямку! Нашу позицію у відносинах з Росією він не посилює. Але наявність дискусії на цю тему, в ході якої розкриваються дійсні історичні обставини цієї проблеми, – світовій спільноті стає очевидним що територіальні претензії Росії до своїх сусідів створюються «під замовлення» штучно, що має назву – політичні спекуляції. Тому, після розвалу СРСР, в умовах нових правовідносин Договір Росії та України ще раз демонстрував на міжнародному рівні визнання Росією територіальної цілісності та недоторканості кордонів України.
Таким чином, проблема розподілу ЧФ колишнього СРСР та тимчасового базування на території України його російської частини, з підписанням «базових угод», навіть без ратифікації припинили діяти як окремий інструмент політичного тиску на Україну. Вони перейшли з міжнародно-правового рівня до розряду тактичних і технічних питань, які мали вирішуватись у рамках постійно діючої підкомісії з питань функціонування ЧФ РФ та його перебування на території України, а більшість з них не вирішувались взагалі. Вони порушувались , а потім «забалтывались» і на цьому все закінчувалось.
В 1991-1997 роках політичне становище у Росії також було не стабільне. Впертість української сторони під час переговорів не давала однозначної відповіді якою буде кінцева домовленість по ЧФ. Надія Москви була на солідарність комуністичних партійних еліт, поки по ним Б.Єльцин в 1993 році не попав з гармати. Перспектива виходу РФ із Криму довго майоріла перед Москвою, але коли переговорна тактика була змінена з переговорів урядових делегацій на зустрічі лідерів «віч-на-віч», проблема швидко зрушилась з місця у вигідний для Росії бік. Але виправляти «ляпи» після таких переговорів вдавалось не завжди!
Як було сказано вище, Росію перспектива втрати впливу на Київ і виходу із Криму лякала в 90-х роках, лякає і сьогодні! Тому з початку розвалу СРСР, першою метою Росії було повернути собі втрачений флот на Чорному морі. Коли Л.Кравчук «віч-на-віч» надав Росії таку можливість, її метою стало затриматись вже своїм флотом в Севастополі та Криму! РФ досягла і цієї мети, тому наступною метою стало вивести український флот з Севастополя і Криму тощо.
Основним аргументом за продовження перебування флоту в Криму була відсутність на національні території місць для базування чисельного флоту який відійшов до Росії. Велика кількість прийнятих застарілих плавзасобів та озброєнь було використано для того щоб відібрати в України максимальну кількість Севастопольських фондів, зокрема причалів. І тільки після вирішення політичних проблем і підписання «базових угод», ЧФ став швидко скорочуватись. Залишилось лише 32 старих і 3 нових кораблів, чисельність персоналу також з 25 тисяч скоротилась до 11-12 тисяч. Причали в Севастополі оголились, приміщення опустіли, доходи від діяльності ЧФ РФ в міський бюджет скоротились в два рази. Сьогодні вони коливаються від 12% до 15%, і продовжують скорочуватись. На ЧФ РФ стала розгортатися комерційна тема «нецільового використання орендованих фондів», стали відомими факти масових зловживань посадовців ЧФ, порушення правил використання фондів, здача їх в суборенду що є неприйнятним і незаконним. Чисельні порушення законодавства України в будівництві та несанкціоноване знищення інфраструктури флоту. Під тиском Києва самоуправство командування флоту на якийсь час було припинено. В умовах, що виникли, ми не запитуємо що нам робити з флотом, це питання не наше. А що робити з містом в якому біля 400 тисяч мешканців, яке хоче працювати і жити? Без повернення Чорноморським флотом РФ громаді Севастополя місто-утворюючої інфраструктури яка ним не використовується, – місто перспективи не має!
Прийняття «базових угод» пакетом для України дало ряд переваг. Взаємозалежність розподілу ЧФ колишнього СРСР з його подальшим базуванням в Україні, потребувало створення додатків з поіменним переліком кораблів та суден, а також озброєння флоту на яке ці угоди розповсюджуються. В той час Росії це було вигідно тому що обґрунтовувалась необхідна кількість інфраструктури, а подальшою перспективою ніхто не займався. На сьогодні саме наявність такого «пакета» унеможливила для ВМФ РФ заведення в Україну нових кораблів. Оновлення застарілого флоту можливе, але виключно на національні території, про що я в своєму звернені попереджував посла РФ в Україні В.Чорномирдіна.
Базовими угодами передбачені всебічні зобов’язання сторін. Серед них головним є зобов’язання Росії не мати на ЧФ РФ ядерної зброї, та визначені нормативно-правові механізми перебування флоту на території України. Отже, головним напрямком роботи для Уряду України мало стати створення ефективного механізму контролю за виконанням угод та упередження їх порушень зі сторони Чорноморського флоту РФ. Проблема глибока, і полягає в тому що Росія сьогодні не утримує тактичної ядерної зброї на носіях згідно усної домовленості Президентів Росії та США. Ніяких інших міжнародних нормативних актів відносно тактичної ядерної зброї не існує. В той же час ЧФ РФ залишається військовою структурою яка експлуатує ядерну зброю! Тому ЧФ РФ може в будь який момент прийняти ядерну зброю на свої кораблі та інші носії.
Зовсім іншою є ситуація в Україні, – ми держава з чітко визначеним неядерним статусом! Ми взяли на себе зобов’язання по ядерні зброї: не створювати, не мати на свої території, не застосовувати. В уряду Україні в рамках своїх політичних зобов’язань існує необхідність періодично перевіряти виконання підписаних з Україною зобов’язань Росії: не утримувати ядерну зброю на території України. І як це зробити? З 1997 року, коли були підписані «базові угоди», жодна українська комісія не потрапила для інспектування на об'єкти Чорноморського флоту Росії. Так хто нам сьогодні може сказати: Україна без’ядерна держава, чи ні? Чи полетять ядерні бомби на голови кримчан і севастопольців у випадку ядерного конфлікту Росії з іншою ядерною державою?

Морський вузол для України: "Угоди діють, поки діє Договір".

Позбавившись вовка, Україна наскочила на ведмедя. Отже, подальша позиція української влади після підписання «Великого договору» та «базових угод» полягала у тому, щоб довести до суспільної свідомості, що період погіршення відносин між двома країнами через загострення проблем ЧФ який вже мав місце, не дав Україні позитиву оскільки не дозволив вирішити величезну кількість питань на свою користь. Не заперечуючи наявність гострих питань, народу наговорили що хотіли і в що не вірили самі, – проблеми які залишились будуть вирішені в рамках постійно діючої двосторонньої комісії та на рівні двосторонніх міждержавних стосунків. Тепер головним фундаментом в роботі цих структур буде широкомасштабний українсько-російський договір та угоди по ЧФ.
Реалії життя виявилися іншими. Ніяких нових домовленостей на основі «Великого договору» не трапилося. Жодної проблеми пов’язаної з перебуванням ЧФ РФ на території України з допомогою «Великого договору» розв’язати нам не дали. Обіцянки влади залишились обіцянками. Тільки говорильня!
Росія не погодилась переглядати умови сплати за оренду військово-морської бази на території України, бо не бажає платити взагалі, а крім того не хоче надавати зайві політичні козирі в формі визнання за нами права на Крим та Севастополь. Навпаки, РФ кожні півроку наголошувала на тому, що Україна збільшує свої борги перед Росією за постачання енергоносіїв. Хіба це не по-братські: за газ ціну піднімати по 2 рази на рік, а за оренду половини Крима не платити взагалі?
Даремними виявились спроби захищати інтереси України і в інших напрямках. Росія не збиралась виконувати прописані в угодах зобов’язання, а найголовніше що вона не планувала і не планує в 2017 році виводити ЧФ з території України, бо не бажає втрачати важелі впливу на Україну і як ми вже знаємо «на стороні російських політиків» працює саме цей міцно спаяний пакет «Великий договір-Базові угоди». Тепер, після останніх виступів Лужкова в Севастополі і Послання Держдуми Росії, читач може легко впевнитись що сам «Великий договір» є знаряддям шантажу всієї України. Чим не по-братські?
Вже не в перше претензії до ЧФ висуває і міська влада Севастополя. Місто нема жодного причалу для вирішення своїх питань і обслуговування севастопольців. Значну кількість причалів ЧФ утримує але не використовує.
Сподівання пересічних громадян на добровільну зміну позиції Росії з питань: – належності Криму, Севастополя, або виводу ЧФ, – не мають під собою жодних підстав. Навпаки, зростання активності керівництва України що до відновлення територіальної цілостності і суверенітету держави призводить до нової спіралі напруги, яку Москва намагається використовувати для руйнування досягнутого Україною партнерства з країнами Заходу.
Показовою є трансформація позицій флотського керівництва в Москві навколо проблеми базування ЧФ РФ. Раніше в ГШ ВМФ заявляли, що Росія готова побудувати базу під Новоросійськом для виведення своїх сил з української території протягом трьох років. Адмірали В.Кравченко і Е. Балтін заявляли що вивід ЧФ РФ із Севастополя взагалі не вплине на його боєздатність. Тому, починати дискусію про продовження терміну перебування ЧФ РФ на території України завчасно.
Але як тільки Україна довела РФ і світові спільноті, що після 2017 року, мова про базування ЧФ Росії у Криму взагалі не йде, – ситуація змінилася. Після цього, вже 4 роки всі провідні військові і політичні діячі Росії одноголосно декларують що ЧФРФ базуватиметься в Севастополі вічно і нікуди йти не буде. Як приклад, заява міністра оборони РФ Сергій Іванов 5 березня 2005 року адміралам і офіцерам штабу ЧФ: "Багато спекуляцій щодо майбутнього ЧФ. Флот базуватиметься в Севастополі і нікуди йти не буде". "ЧФ повинен впевнено контролювати ситуацію в Чорному морі". "Перед флотом і надалі стоятимуть найсерйозніші завдання з забезпечення безпеки південних кордонів Росії, взаємодії з нашими партнерами по НАТО". "Є плани щодо відновлення корабельного складу" ЧФ. "Нові кораблі надійдуть як сюди, так і в Новоросійськ". Будівництво ВМБ в Новоросійську аж ніяк не слід розглядати, як намір російського ВМФ залишити свою головну базу на Чорному морі – Севастополь.

 Адмірал В. Масорін повідомляв, що у Новоросійської ВМБ «є достатньо сил для того, щоб самостійно забезпечувати безпеку й інтереси держави в зоні їхньої відповідальності». Федеральну цільову програму розвитку ВМБ у Новоросійську, де крім плавзасобів передбачено розміщення морської піхоти, морської авіації та інших сил, В.Путін підписав 17 вересня 2003 р. Як він тоді підкреслив ,– створення нового пункту базування "не означає, що ми будемо залишати нашу основну базу в Севастополі". "Просто ми повинні мати різні бази, у нас різні завдання". В 2004 р. Міноборони С.Іванов підтвердив, що з 2005 р. на будівництво ВМБ ЧФ в Новоросійську виділяється «кілька сотень мільйонів рублів».

Куди наступати в нових умовах?

  1. Фактично ЧФ РФ вже виходить! За останні 11 років він скоротився на 65%, тобто щорічно скорочувався на 6% від прийнятої при розподілі чисельності. З врахуванням реального стану ЧФ, значними проблемами в суднобудівельні галузі, відсутності для ЧФ зрозумілих завдань, – витрачати кошти для ремонту, модернізації та поновлення його бойового складу Росія не буде, – флот і в наступні 9 років буде постійно втрачати своє значення і можливості діяти навіть в акваторії Чорного моря. Оновлюватись він безумовно буде, але малотоннажними кораблями, дуже повільно і на свої національні території. Тому фактор часу працює і буде працювати на Україну.

2. Верховна Рада України може і має прийняти закон про завершення терміну дії перехідних положень Конституції України, із застереженням, що Угоди по Чорноморському флоту РФ в яких задіяні перехідні положення втрачаючи підґрунтя, (а саме – «перехідні положення») мають призупинити свою дію 28 травня 2017 року і пролонгації не підлягають.
"Угоди між Україною та Росією про статус і умови перебування ЧФ на території України, про параметри поділу ЧФ, про взаєморозрахунки, пов'язані із розподілом ЧФ і перебуванням ЧФ РФ на території України зберігають чинність на термін дії широкомасштабного Договору "Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ", але не більше терміну, встановленого в Угодах. В разі відмови РФ в 2009 році від продовження терміну дії «великого договору» в зв’язку з підключенням України до ПДЧ, то слід пам’ятати що одночасно припиняють свою дію і «базові угоди» по ЧФ. Це було передбачено рішенням парламенту Росії під час ратифікації! Тому рішення Держдуми запрацює в зворотному напрямку: не збирається Москва продовжувати «Великий договір», у відповідь Київ має можливість вимагати виведення ЧФ.

3. Українським Урядом після 2004 року чітко дотримується концепції що «базові угоди» розповсюджуються виключно на плавзасоби, літальні апарати, бойову техніку і озброєння колишнього радянського ЧФ. Заміна застарілих і списаних кораблів радянської епохи на нові російські кораблі угодами не передбачена і неприпустима.
Як бачимо, ця стратегія цілком знаходиться в руках нашого Уряду і дуже добре працює. Зміна цієї стратегії на будь яку іншу до завершення повного виводу ЧФ РФ із України неможлива, оскільки нове рішення в остаточному підсумку призведе до втрати незалежності і самостійності України. Тому основним завданням залишається, забезпечити її виконання до 2017р., не допускаючи будь якого перегляду, доповнень і перетлумачення змісту діючих положень угод.

4. Згідно з міжнародно-правовими нормами, Угода між РФ і Україною про статус і умови перебування ЧФ РФ на території України має втрачати чинність за умови участі флоту у бойових діях, чи стану війни Росії з третіми країнами. В окремому варіанті Україні слід прийняти Постанову РНБО, або закон, згідно якого кораблі ЧФ, які Росія задіяла у бойових діях з третьою країною, рішенням Уряду України виключаються з числа таких що базуються в Україні. Тому при їх поверненні в Чорне море цім суднам вхід в територіальні і внутрішні води України забороняється. Крім того доцільно щорічно оприлюднювати поіменний склад сил допущенний для базування на території України.
Стан війни Росії з третьою країною, це обставина яка передбачає виведення ЧФ Росії з території України. В іншому випадку, згідно зі ст. № 3 Резолюції ХХІХ сесії Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 р. "Визначення агресії" – Україна визнається як агресор.

5. В разі нагнітання ситуації навколо ЧФ опікуючись свою безпекою Україна може вимагати заборонити подальше перебування в Україні: – морської піхоти; – 22 літаків СУ-24М, – 2 літаків СУ-24МР, – 2 ракетних кораблів на повітряні подушці, – 1 нового тральщика і – 1 катеру збудованого для В’єтнаму. Мотивація у України вже добре відома: – морська піхота ЧФ РФ дискредитувала себе в Україні, а перераховані кораблі і літаки були введені в Україну незаконно, в супереч ст..17 Конституції України.

6. За умов ситуації, що склалася, а саме, спроб деяких політиків і політичних сил використовувати процес виводу ЧФ РФ з території України у своїх інтересах, – слід уникати посилення політизації цього питання. Доцільно роз’ясняти народу фактичну ситуацію з конституційністю подальшого перебування ЧФ РФ на території України. Роз’ясняти на кого працюють політики які борються за пролонгацію «базових угод». Довести до народу України, що в умовах суттєвих розбіжностей діючих військово-політичних доктрин та розбіжності зовнішньополітичних пріоритетів Києва та Москви пролонгація угод по ЧФ на практиці призведе до втрати європейської перспективи і втягування України до військово-політичного союзу з Росією, що значно посилить позицію політичних кіл, які націлені на інтеграцію України, Росії та Білорусі в рамках «єдиної слов’янської держави». Розрив «Великого договору» зашкодить Росії ще більше ніж Україні.