Крим: Півострів? Батьківщина? Держава? Військова База? Заповідник? Здравниця?

ФЛОТ У ДІАМАНТАХ

З колишнім командувачем Військово-морських Сил Збройних Сил України віце-адміралом Володимиром БЕЗКОРОВАЙНИМ розмовляли В’ячеслав ЧИЖЕВСЬКИЙ і Інна ДМИТРІЄНКО.

…Коли під час перемовин співставляються проблеми газової труби і флоту, я думаю забувають, що труба веде у Європу і її проблема - палка з двома кінцями, а проблема флоту — тільки рівень безпеки держави, якщо вона є! Це можна порівняти зі стосунками у родині, де чоловік працює і приносить додому гроші. Можна її перетворити на хатню робітницю. А за правильною поведінкою — буде у діамантах…

Коротка біографічна довідка.

Безкоровайний Володимир Герасимович, віце-адмірал (1992; виконуючий обов’язки голови Української морської партії.
Народився — 16.08.1944 у м. Умань, Черкаської області, у родині робітника, українець; одружений; має доньку.
Освіта: Вища військова. Каспійське вище військово-морське училище, штурманський факультет (1967); Військово-морська академія ім. А. А. Гречка (1984); Військова академія Генштабу ЗС СРСР (1993).
04.2002 кандидат в народні депутати України від Української Морської Партіі.
Нині — пенсіонер, член Української морської партії.
З 1960 — працював слюсарем на заводі, служив у ВМФ, навчався в училищі.
З 1967 — командир електронавіґаційної групи, командир штурманської бойової частини, помічник командира атомного підводного човна, Північний флот.
1973-74 — слухач командирських курсів ВМФ.
З 1974 — старший помічник командира підводного човна. З 1977 — командир ракетного атомного підводного крейсера стратегічного призначення. Навчався в академії.
З 1984 — начальник штабу дивізії ракетних атомних підводних крейсерів стратегічного призначення, Північний флот.
З 07.1984 — командир дивізії атомних підводних ракетоносіїв.
З 07.1988 — начальника штабу — заступник командувача флотилії атомних підводних ракетоносіїв.
07.1990-06.93 — командувач флотилії атомних підводних ракетоносіїв. Північний флот.
З 07.1993 — у Збройних Силах України: представник Міністерства оборони України у ВМС України.
З 10.1993 - 05.1996 — командувач ВМС України.
05.-10.1996 — заступник Міністра оборони України — командувач ВМС України.
З 1996 — заступник. Міністра оборони України.
З 08.1998 — у відставці; керівник військових програм Фонду "Стратегія-1".
Нагороди й відзнаки:
Золота медаль АН СРСР. Орден "За службу Батьківщині в ЗС СРСР" III ст. Відзнака Міністерства оборони України "Іменна вогнепальна зброя" (1994, 1998).

Володимире Герасимовичу, як додаток цього коротесенького резюме, ми знайшли в Інтернеті на сайті „Українське життя в Севастополі” уривок Вашої бойової біографії. Вирішили з Вашого дозволу, ознайомити з нею читача, адже вона яскраво ілюструє міф, що панує в деяких головах — Україна немає флоту і не може мати, тому, що ніколи не мала ні кораблів, ані флотоводців.

У Сєвєроморську, в головній базі Північного флоту Військово-Морського флоту Російської Федерації йшло засідання військової ради флоту. Його проводив головнокомандувач ВМФ Росії, адмірал флоту Володимир Чернавін, який нещодавно повернувся з Севастополя. Відчувалося, що головком ще не відійшов від чорноморського політичного напруження. Після короткого вступного слова В. Чернавін, демонструючи присутнім адміралам газету „Флот України”, образливо заявив, що в Севастополі „різні там хохли насмілились претендувати на Чорноморський флот”... Скажіть, — адмірал флоту патетично звернувся до аудиторії, — коли хохли плавали на будь-чому, в які ж це часи і який вони мали свій флот? Вони здатні бути лише старшинами і матросами, а тут флоту забажали. Аудиторія мовчала …
Командувач флотилією атомних підводних крейсерів-ракетоносіїв стратегічного призначення віце-адмірал Володимир Безкоровайний обвів поглядом присутніх. Половина з них була українцями. Всі вони не один рік були командирами, начальниками штабів великих флотських об’єднань та з’єднань, фахівцями високої кваліфікації з величезним досвідом океанських та навколосвітніх морських походів. Але всі чомусь сором’язливо, дехто почервонівши, потупили очі в робочі зошити, робили вигляд, що уважно слухають принизливу шовіністичну промову головкому…
Як же це ви мені – „хахлу”, українцю, який здатний бути лише матросом, або старшиною довірили командувати святая святих Північного флоту Росії — флотилією підводних атомних ракетоносіїв! А таких як я тільки в цій аудиторії половина флотоводців сидить! Фактично під командуванням отих самих «хахлов» зараз і знаходиться половина російських найсучасніших морських ударних сил Північного флоту.
Чернавін через власну пихатість навіть не усвідомлював, безглуздя своїх слів і ситуації в якій опинився. Правду кажуть, розумом Росію не збагнути. Країна неймовірних парадоксів!
Ви помилялись і надалі помиляєтесь, товаришу адмірале — Україна була і є морською державою. І має кваліфікованих, перевірених на морях та океанах флотоводців. Скажіть будьте ласкаві, з яких таких міркувань, — Росія має право на флот, а Україну ганебно й нахабно позбавляють цього права? Адже у Белавежській пущі нібито вдарили по руках — поділити спадщину Союзу сумлінно і „по-братерськи” — як то кажуть «фіфтi-фіфтi»…
Рішення прийшло само собою: на стіл головкому ліг рапорт з вимогою перевести до Збройних Сил України.

Володимире Герасимовичу, коли відбулося призначення Вас на посаду командувача ВМС України Ви були свідомі того, що в Україні Вам доведеться флотоводити переважно у каламутних водах російсько-української геополітики?

Мій приїзд в Україну відбувся в червні 1993 р. на прохання Л. Кравчука, що звернувся із проханням до Б. Єльцина про моє відрядження. Як пізніше мені стало відомо отримане мною запрошення прибути в Україну було, у першу чергу, пов'язане з підготовкою до Масандрівської зустрічі президентів, на якій українська сторона готувалася до створення об'єднаного командування Чорноморського флоту.
У ході перемов і після них я собі ставили запитання: чому Україна так непевно проводить свою політику незалежності, роблячи кожний крок, немов вибачаючись і просячи дозволу в сусіда — Росії. Ми прекрасно розуміли, що у сформованій складній обстановці, потрібна чіткість і рішучість у самому характері нашої поведінки. Будь-які прояви нерішучості вели до психологічного програшу й підштовхували наших візаві до наступальних дій. Тільки багато пізніше я зрозумів, що все що відбувалося, було закладено у темпераменті й характері нашого лідера.
Хоча в ході переговірного процесу, офіційно й відкрито не заявлялися територіальні домагання, але вони завжди були відчутними. У неофіційній обстановці ті ж члени делегації не соромлячись, відкритим текстом заявляли, що Севастополь і Крим вони не віддадуть. Головне їхнє прагнення було продемонструвати на прикладі України —найбільшої й найсильнішої з бувших своїх республік-сателітів, для інших незалежних держав, що оточували Росію чого варта “їх самостійність», і «відокремленість від старшого брата».
Треба визнати, що це завдання російським політикам на тому етапі вдавалося сповна. Позбавляючи Україну життєво необхідних поставок енергоносіїв, Москві вдалося серйозно дестабілізувати її економіку, і на повний зріст постало питання про виживання.
Дипломатія Росії уміло будувалася й по питанню ядерних озброєнь. Це дозволило їй домогтися повної ізоляції України на міжнародній арені по цим питанням, і Україна, опинилася у складнішій ситуації, й вимушена була йти більше й більше на поступки. Наслідки таких дій ми відчуваємо і донині.
Московські політики мають могутню п'яту колону в Криму й у Севастополі. Цілі й завдання на дестабілізацію у регіоні ставилися й ставляться всім проросійським рухам і силам. Наміри Кремля чітко сформулював під час мітингу, що відбувся 22 серпня 1992 р., лідер севастопольського «Фронту національного порятунку» А. Круглов. Він закликав «патріотичні» й комуністичні сили з’єднатися заради одного — для розвалу України. «Лише тоді Україна приповзе до Союзу» — заявляв Круглов. Він висловив точну формулу російського шовінізму — всі політичні сили Росії будуть вважати себе патріотичними тільки тоді, коли будуть боротися за відродження Російської імперії.
Минуло п’ятнадцять років і 21 лютого 2007 року мер Москви Юрій Лужков під час візиту до Севастополя оголосив відкрито і відверто наміри Росії. Після закінчення виступу Лужков, пробираючись серед юрби мітингуючих, попрямував до Графської пристані. У цей час до нього підходили люди й про щось говорили. Одному з мітингуючих Лужков, не помітивши присутність журналістів поруч, голосно пообіцяв: "Севастополь ми не віддамо!". Ті, що зібралися на площі відразу почали передавати слова московського мера з великим натхненням один одному. Мітингувальники, підігріті Лужковим тримали російські прапори, а також розгорнули транспарант "Російський Севастополь". Коли Лужков проходив повз, натовп ревів: "Заберіть нас назад у Росію!".

Готуючи перемови з Росією й угоди щодо розподілу Чорноморського флоту, хто і як свідомо, чи несвідомо закладав підвалини теперішніх величезних проблем і суперечок у ситуації з ЧФ РФ та Кримом, а хто навпаки зіграв позитивну роль?

Пропозиції штабу ВМС України й Міністерства оборони з вирішення проблеми ЧФ, висунуті протягом півтора-двох років, нормально сприймалися на всіх рівнях, але від вищого керівництва постійно ставилися по-суті зрадницькі інтересам України завдання: потрібно йти на поступки підготувати слабкі пропозиції, уникати суперечок тощо. Сама постановка питання шокувала всіх. Ми вже два роки відступали по нашій території, а команди від Гаранта конституції вимагали відступати далі, готовити нові пропозиції з такими поступками.
...Вже пройшло багато часу з моменту Масандрівського саміту, і тепер я абсолютно впевнений, що проблеми Криму на момент розпаду Союзу не існувало. Вона була штучно створена під час перемовин по флоту у 1993 році. Колись Микита Хрущов перепорядкував Крим Українській РСР, а Кубань зі всією інфраструктурою Російській РФСР за суто економічною доцільністю. Щоб не відривати адміністративні одиниці від континентальної структури життєзабеспечення...
Багато специфічних суто флотських питань вирішувалися Л. Кравчуком часто навіть без постановки завдань експертам на їхнє відпрацювання. Леонід Кравчук не вважав за потрібне звертатися до компетентних фахівців постійно діючої делегації України на перемовах з Росією по Чорноморському флоті. Потрібно відверто визнати, що тільки з липня 1993 року ми змогли почати працювати організовано над кожним питанням, й вести опрацювання матеріалів дуже глибоко. Я ставив завдання так, щоб помилок не допускати навіть у дрібницях.
Розроблені матеріали направлялися в Київ Міністрові оборони із проханням донести їх до Уряду. Незабаром нам удалося паралельно організувати спільну роботу з Міністерством закордонних справ і конкретно з Б. Тарасюком. Він особисто вів проблему ЧФ — це було найкраще наше рішення. Під керівництвом Б. Тарасюка наші матеріали вже почали набувати дипломатичного статусу і попадали на стіл Президента у вигляді і проектів, директив та довідок для урядових делегацій. В Уряді помітили, що проблема почала формуватися у відчутні контури.
Але ситуація у переговірному процесі розвивалася вкрай несприятливо для України. Чим дедалі більшим російським боржником за енергоносії ставала Україна, тим сильніше вражала її економічна криза. Тим більші поступки доводилося йти українським парламентаріям на переговорах про флот. Кран на газовій трубі став основним аргументом російської дипломатії.

Йде процес партійного будівництва й створення різноманітних конфігурацій у політикумі. За усіма цими процесами до життєво стратегічного питання для України, яким є перебування ЧФ РФ на її території у політиків можуть просто руки не дійти?

Це питання для політичних партій, і в нас є сьогодні партії, чи радше сили, які взяли на себе відповідальність за майбутнє України. Саме вони мають ініціювати ці питання у Верховній Раді. Зрештою, я вже казав — необхідно створювати відповідну й компетентну комісію й рухатися далі до вирішення проблем вже сьогодні. Я в цьому переконаний.

Як ви вважаєте, Росія свідомо не спішить повертатися до питань Чорноморського флоту? Чи не дешевше виходить Росії тримати свій флот у Криму, чим у власних берегів.

Політичне керівництво України мусить зробити неможливим продовження після 2017 року терміну перебування ЧФ РФ на території України, і надіслати Росії ноту з вимогою відпрацювати і починати реалізовувати план поетапного виведення російського флоту з території України. Верховна Рада України повинна ухвалити відповідне рішення, Президент, або уряд, мусить установчо заявити, що термін перебування Чорноморського флоту на території України не може бути продовженим й добігає кінця у 2017 році. Тому в 2017 році флот вже повинен бути виведеним. Тобто, це не дата початку виведення, а – термін остаточного виведення. Питання про організацію виведення ЧФ РФ може виникнути лише у 2016 році, коли Росія, безумовно, заявить, що вона погоджується з необхідністю виведення, але їй на це потрібно ще 25 років! І ми знову опинимося перед реальними умовами. Крім того, підписані у середині 90-х років угоди не містять чітких положень про виведення флоту, а затримка з переговорами може призвести до того, що російська військова присутність зберігатиметься у Криму і після 2017 року. Яскравий приклад - Грузія, де є дві російські бази. Вони також не мали у попередніх угодах положень про виведення цих баз і лише нещодавно домовились таки, що крайній термін - до 2008 року. Але що таке ті дві бази? Кількасот вагонів майна. І то їх вивозитимуть кілька років. От і постає запитання: а скільки ж виводитиметься Чорноморський флот Росії з території України?
Звісно, що перш за все сьогодні потрібна політична воля, оскільки, те, що ми сьогодні спостерігаємо на Чорному морі наочно переконує, що Росія навіть і не готується до виведення ЧФ РФ з території України.
Країна, яка має на своїй території іноземну військову базу, причому на таких засадах, які має Чорноморський флот РФ, то вона у першу чергу втрачає свої політичні дивіденди, свій політичний авторитет, її не розглядають як самостійну державу на зовнішньополітичному рівні. І це на стовідсотково стосується України. Адже сьогодні це російське військово-морське з'єднання демонстративно не підкоряється українським законам. і практично непідконтрольно офіційному Києву. Подібний стан речей робить флот дестабілізуючим фактором на Кримському півострові. Ледь у травні 1997 р. були підписані три базових угоди по ЧФ, стало очевидним, що спереду очікується більша боротьба за кожен неврахований і непрописаний у 90-х роках нюанс у життєдіяльності російського флоту. А нюансів виявилося предосить.

Які саме нюанси? Вони стосуються нових вдів озброєнь?

Звичайно. Взяти хоча б окремий приклад - заміну літаків морської авіації. У базовій угоді зазначена лише кількість літаків, що дало підставу російській стороні наполягати на тому, щоб замість застарілих Су-17 на території без'ядерної України з'явилися Су-24, здатних нести при необхідності ядерну зброю!
Такі дії уряду РФ змушують українську владу бути твердими в непростому діалозі з російським керівництвом...
Вертаючись до позачергових виборів в Україні, хочу наголосити — імідж будь-якої партії значною мірою зараз залежатиме від того, наскільки вона зможе допомогти людям почути й відчути правду та конкретні зміни. Політична сила яка допоможе населенню сходу і заходу зрозуміти, чи ми є дійсно незалежною країною, чи ця незалежність лише умовна. Куди ми рухаємося й для чого. Серйозні політичні сили просто зобов'язані це зробити, і так буде - я в цьому абсолютно впевнений. Тому й проблема перебування чужого флоту мусить стати приоритетним напрямком. Від цього залежить стабільність в Україні і Криму.

Володимире Герасимовичу 3 вересня 1993 року у Масандрі (Крим) на робочій зустрічі президентів Росії й України 14 років тому було підписано протокол, відповідно до якого Чорноморський флот з усією його інфраструктурою в Криму переходив до Росії. Ви були членом української делегації. Що це було?

В 10 годин почалися перемови. Президенти поставили завдання своїм головам Урядів, й усамітнилися для бесіди віч-на-віч. Те що відбувалося у залі, із класичними поняттями про дипломатію не мало нічого спільного. Несподівано російською стороною були одна за одною відкинуті наші пропозиції щодо розгляду винесених на переговори питань. Насамперед — пропонувалося першим розглянути проблему створення об'єднаного командування ЧФ. А проблему боргів за газ було запропоновано розглянути наприкінці перемов. На порядку денному було лише чотири питання.
В. Черномирдін, який очолював делегацію РФ за столом перемов жорстко наполягав, щоб в першу чергу розглядалися питання боргів за газ, а проблемами Чорноморського флоту делегації розглядали наприкінці. Такий порядок розгляду питань, для України був абсолютно неприйнятний. Адже переконливої позиції в українського керівництва щодо сплати боргів за газ у українського уряду просто не було. Не було й коштів.
«Розтерзавши» нашу делегацію за газові борги, у росіян як би випадково виникла ідея заплатити за борги флотом. Ми таку пропозицію навіть і не розглядали й не мали її розглядати без повноважень від Президента.
Поки перемовини, згідно регламенту, просувалися до флотського питання, піднесений настрій росіян пожвавішав. Стало зрозумілим, що при розгляді флотської проблеми відбудеться щось неординарне. Десь в іншому місці на іншому рівні йшла головна бесіда про флот, до якої всіх нас, членів української делегації допущено не було. А там вирішувалося щось більш важливіше ніж доля об'єднаного командування ЧФ або боргів за газ. Згодом ми зрозуміли, що там вирішувалася доля демократичного майбутнього Росії, а значить і України.
Ми поки й гадки не мали про свою дійсну роль у цьому перемовному процесі, тому В. Шмаров зробив свою доповідь. Ясно й зрозуміло була викладена пропозиція про створення об'єднаного командування (поки) єдиного флоту, за допомогою якого з'являлася можливість, замінити протистояння на діалог, організувати пошук взаємоприйнятих рішень по розділу чорноморського флоту й створенню флотів України й Росії. А далі повставали перспективи плавного переходу до створення нормального механізму їхнього співробітництва на Чорному морі.
Потім слово взяв тодішній міністр оборони РФ П. Грачов і у досить різкій, майже образливій формі, повідомив, що все запропоноване українською стороною міністерству оборони Росії не підходить. З огляду на це делегація не розглядатиме концепцію об'єднаного командування. Росія командувала, і буде надалі командувати Чорноморським флотом і для цього їй не потрібне жодне об'єднане командування. Україна повинна передати флот за борги!
Після «барвистого» монологу П. Грачова й виступів Ф. Громова, розмовляти про флотські проблеми потреба відпала! Усе стало на свої місця. Жодного флотського питання на цих перемовинах не пророблялося, а фактично бойкотувалося, росіяни організовували розгром кожної української пропозиції.
Вирішуючи поки невідомі нам завдання, які поставив Б. Єльцин, російські делегати виплеснули разом з водою й дитину — дуже продуктивну ідею про створення об'єднаного командування.
Запросили Президентів, і тоді Б. Єльцин сказав, що готовий купувати Чорноморський флот, а Л. Кравчук – що готовий продавати. Запис про це був зроблений в протоколі зустрічі.» (Н. Багров. С. 301.). Було зрозумілим, що їхні заяви є частиною якоїсь політичної комбінації. Але якої, ми могли лише припускати.
Офіційне засідання закінчилося з нульовим підсумком для України, почалася перерва в роботі. Поки ми жували бутерброди, навколо енергійно бігали російські дипломати. Ми відчували, — готувався черговий сюрприз. При цьому, від української сторони експерти до подальшої роботи не залучалися зовсім, зате російські колеги бурхливо приймали участь у цій поки що потаємній метушні.
Через півтори години президенти виступили із заявами для преси. Тут ми зрозуміли, що підписано протокол, у якому Л. Кравчук погодився, у рахунок боргів за газ, віддати Росії весь флот і його інфраструктуру. Було підписано ще три угоди відносно ядерної зброї. Але вони були лише технічними документами.
У пресі Протокол про флот не з'явився. Документ не було включено й до офіційних збірок, які спільно видавали МЗС України й Росії. Вочевидь, через відсутність відкритого пояснення такого пасажу з боку України, ухвалено рішення про його політичне забуття. В той самий час, все, що пролунало під час прес-конференції Президентів України й Росії, було для багатьох з нас, без перебільшення, убивчим.
У свою чергу, Міністр оборони Російської Федерації Павло Грачов заявив, що Президенти доручили державним делегаціям у місячний строк проробити необхідні питання й оцінити суму, що повинна сплатити Росія за передану Україною частина ЧФ із урахуванням зношування кораблів і берегової інфраструктури. У Масандрі адмірал Ф. Громов уже оголосив оцінку флоту російською стороною, по цих розрахунках вартість всієї інфраструктури й плавзасобів склала 11 мільярдів доларів США.

Чи можна вважати підписання масандрівського Протоколу своєрідною Переяславською радою ХХ сторіччя? Заради чиїх інтересів колишній президент Л. Кравчук пішов на такий крок?

Безперечно, це була зрада національних інтересів. Тому й замовчувалась. Через це і Протокол про флот ховали від широкого загалу. Він так би, не з'явився у пресі ніколи, якби не заяви з діаметрально протилежними думками. Посипалися протести й навіть твердження, що ніяких домовленостей про флот не було.
Масандрівський Протокол був лаконічний і наполегливо вимагав: «Доручити державним делегаціям України й Росії в місячний строк проробити всі питання, пов'язані з розробкою Угоди, відповідно до якої весь Чорноморський флот з усією інфраструктурою у Криму використовується Росією й одержує російську символіку при тому російська сторона буде робити відповідні розрахунки за ту половину ЧФ, включаючи й інфраструктуру, що у силу попередніх домовленостей повинна була відійти до України» («Голос України», 10 вересня 1993р.).

Можливо якісь вищі, державні цілі, невідомі ні суспільству ні Вам, Володимире Герасимовичу, переслідував колишній президент України Л. Кравчук коли «продавав» флот?

Можливо, але скоріш це номенклатурний синдром політиків радянського вишколу — не розлютити Москву. А ситуація у Білокам’яній на той час була напруженою. Протистояння між президентом Росії й Верховною Радою почалося ще у 1992 році. Після Звернення 20 березня 1993 року Б. Єльцина до громадян Росії про Особливий стан управління країною впроваджено з метою подолання кризи влади. Верховна Рада разом з Конституційним судом почали істеричну антипрезидентську кампанію. Імпічмент Президента Єльцина в березні зірвався, у відповідь Борис Миколайович готувалася розпустити Верховну Раду РФ.
Порядок реалізації Указу "команда" обговорювала 16 вересня у Завидово під керівництвом Б. Єльцина. Проведення «операції» з розгону парламенту РФ було призначено на 21 вересня. Депутати довідалися про плани Єльцина й з будинку Верховної Ради РФ не виходили. У вівторок 20 вересня Указ 1400 і «план операції» були реалізовані. Надалі події вересня-жовтня 1993 року одержали назву "Осінь 1993".
Ось для чого Б. Єльцину потрібна була сильна "карта" — для боротьби проти власного парламенту. Такою картою могло стати сильне патріотичне (чит. шовіністичне) вибухове піднесення у російському суспільстві на підтримку Президента Єльцина.
А таку "політичну хвилю" у Москву можна було погнати лише Чорноморським флотом. Але Верховна Рада РФ прийнявши Постанову "Про статус Севастополя" за № 5359-1, уже розіграла таку саму карту проти Президента Росії. Завершальним акордом цієї хаотичної політично-гарматної какофонії у борні за владу в Росії у 1993 році й став Масандрівський протокол. Він мав на меті привернути увагу росіян до „позитивного демократичного рішення” Президента Єльцина, якій „гарантовано відстоює” інтереси нації. І це спрацювало! Мета була досягнута, — можна було вводити танки в Москву й черговий раз розстрілювати „антидемократичну” опозицію.
Леонід Кравчук своїм рішенням у Масандрі допоміг Єльцину, і той виграв свою битву за владу. Так Л. Кравчук оплатив перемогу російського президента за рахунок свого власного іміджу. „Друг Борис” аналогічної шляхетності стосовно свого рятівника чомусь не виявив. Єльцин не надіслав "алаверди" і не став віддавати президентові Кравчукові жодного корабля із Чорноморського флоту. Мало того, він навіть не підтримав його на виборах у 1994 році.
Я добре пам'ятаю, з яким прикрим почуттям ми читали рядки Масандрівського протоколу. Усередині начебто щось обірвалося. Було кривдно й гірко, що всі наші зусилля, спрямовані на створення ВМС, виявилися даремними. Хоча документ і був по суті тільки протоколом намірів, але з цих подій ми вже знали, що підписані, угоди про СНД насправді нічого не значили. Ми були цілком свідомі того, що, домовляючись з Кремлем з питань стратегічних Збройних сил, наші лідери умудрилися втратити флот, а тепер схоже втрачаємо ще й Крим. Свої наміри російська сторона вміє доводити до кінця використовуючи безвідповідальні заяви і дії наших лідерів, безглузді політичні рішення, які відбувалися чотирнадцять років тому і відбуваються тепер.

Володимире Герасимовичу, які цілі переслідує Росія тримаючи в акваторії Чорного моря свій флот?

Як колишній офіцер бойового керування КП ППО я зацікавився ефективністю засобів ПВО кораблів ЧФ РФ у протиборстві із супротивником і ми вирішили для себе "прорахувати" можливості, наприклад, РК "Москва" ЧФ РФ озброєного потужним комплексом С-300.
Отож, з'ясувалося, що 2 ланки (12 штук) штурмовиків, озброєних керованими ракетами повітря-поверхня рознесуть флагман ЧФ РФ за 6.5-7 хвилин, при цьому самі дістануть втрати 30-35 %.

Яка ймовірність того, що у випадку гіпотетичного конфлікту ЧФ РФ вийде через Босфор і Дарданелли на оперативний простір і взагалі буде здатний проводити будь яку стратегічну операцію?. У зв’язку з минулорічними подіями у Феодосії і протестами проти сумісних навчань ЗС України з підрозділами НАТО, засоби масової інформації поширюють твердження що саме флот Росії гарантує безпеку Україні і захищатиме її на випадок військового конфлікту або вилазок світового тероризму?

Ваше питання з кількох складових. Крок за кроком спробую його пояснити. По-перше. Для реалізації операції у гіпотетичному конфлікті, та й будь-якій операції поза акваторією чи в акваторії Чорного моря передбачається контроль за протоками. Операція по захопленню протоків передбачає погоджені дії величезних сил: морської авіації, десантних сил флоту, кораблів прикриття й забезпечення. При нинішньому стані ЧФ РФ можна зробити простий і логічний висновок, шанси виконати завдання і прорватися ударній групі монстроподібних кораблів типу " Москва", без захоплення й утримання гирл і акваторії протоків практично дорівнює нулю. Без комплексного застосування всіх сил і засобів армійських підрозділів і флоту ці кораблі малоефективні. Хоча існує некомпетентне твердження, що РК «Москва» може сам здійснювати бойові дії навіть не виходячи з бази.
До речі, не хочеться глузувати з цього приводу, але місяць тому, стався такий небезпечний прецедент „бойових дій” — один з кораблів ЧФ РФ „Цезарь Куніков” проводив навчання безпосередньо на місці базування. Згідно з міжнародними домовленостями між Україною і Росією такі навчання дозволяється проводити лише на спеціальних полігонах та відведеній для цього акваторії. Через помилку особового складу корабля „Цезарь Куніков” з артилерійського комплексу було обстріляно історичну частину міста Севастополя «Сахарная Головка». На цей раз обійшлося без жертв серед громадян України.
Колишні військові, члени Севастопольського міського Союзу офіцерів, написали лист Президентові України, зажадавши термінової інвентаризації підземних сховищ, наданих в оренду ЧФ Росії. В 28 підземних шахтах під Севастополем, — турбуються вони, — лежить більше 70 тисяч тонн вибухонебезпечних предметів. У бухті "Голандія" перебуває близько 80 підземних казематів, де теж зберігають таку неймовірну кількість боєзапасів. Шість підземних відсіків штолень біля Троїцької бухти просто нафаршировані ними. А над складами застарілих боєприпасів, які й не думають вивозити — житловий масив..."

Дехто намагається розглядати питання ЧФ РФ у такому ракурсі, що все це нам є необхідним для „захисту інтересів України”... Чи потрібний такий „захист”?

Ще один небезпечний фактор. Ми про нього вже згадували. Севастополь і Крим є єдиним регіоном і містом в Україні, який постійно перебуває під потенційною загрозою терору, з огляду на існування в Росії чеченської проблеми. Головним каталізатором терористичної небезпеки виступає базування в Севастополі Чорноморського флоту Російської Федерації. Проведення Росією широкомасштабних заходів щодо забезпечення своїх інтересів у Чечні, а також операції російських федеральних сил по блокуванню бойовиків на Північному Кавказі, ведуть до того, що терористи для проведення актів відплати можуть шукати найменше захищені російські об'єкти, які перебувають за межами РФ. У цьому сенсі Севастополь є для бойовиків досить привабливим і уразливим у диверсійно-терористичному розумінні, оскільки місто водночас є й військово-морською базою російського флоту.
Щодо питання оперативно-тактичного застосування Російського флоту, то він тут для іншого — для політичного тиску. Чудо-дреднуоти 21-го століття у Чорному морі залишаються в Україні аби залякувати і здійснювати силовий тиск на навколишні незалежні держави чорноморського басейну.

Не тільки суспільству й більшість українських політиків незрозуміло для чого Україні потрібен сучасний флот та які завдання виконує?

Сторіччями держави виборювали і потім зміцнювали статуси морських держав. Слабкого не поважають і з ним не рахуються, тому мі зобов'язані мати військовий флот, з яким будуть рахуватись, який буде здатний захищати безпеку будь-якої морської діяльності у Світовому океані. А для цього Україна повинна відродитись як морська держава.

Існують плани щодо транспортування каспійської нафти Чорним морем через територію України. Для виконання таких завдань повинні бути задіяні Військово-Морські Сили?

У сучасному вигляді флот не може виконувати ніяких завдань. Наші державні достойники умудрилися продати два останніх танкера, які заправляли кораблі, а тепер вимушені їх орендувати у комерційних структур...
Військовий флот має бути задіяним на всі сто відсотків при вирішенні питань безпеки і контролю за економічною зоною держави, а значить й за транспортуванням нафти. Політики і чиновники мають усвідомлювати , що в нинішній складний період розвитку суспільних відносин на першу позицію виходить така форма дестабілізації, як тероризм. Він надто швидко розвивається. У своїй природі він дійшов того, що впливає на політичний та економічний стан держав.
Тероризм завдає ударів не тільки по слабким країнам, а й по наймогутнішим... За цим потворним явищем стоять величезні фінансові потоки, він має розвинену матеріально-технічну базу і великі можливості. Прагнення поставити на коліна ту, чи іншу керівну структуру будь-якої держави зводиться до наступного — нанесення ударів по життєво-важливих центрах цих країн. Україна — це європейська транспортна артерія, тому потенційно може стати об’єктом тероризму. Хочемо ми, чи не хочемо, але всі транспортні мережі з Півночі на Південь і з Заходу на Схід пролягають через Україну.
Виходячи з цього, Військово-Морським Силам України відводиться важлива роль — забезпечити безпеку економічної діяльності своєї держави на Чорному морі. Коли розпочнеться транспортування нафти морським шляхом, удари можуть бути завдані саме з використанням терористичних прийомів. Це може бути зроблено з будь-якої сторони як з економічних, так і з політичних інтересів. Тому забезпечення недопущення таких дій може цілком буде покладено на флот та авіацію флоту.
У такому разі потрібно негайно розвивати ВМС України так, щоб вони постійно мали інформацію про можливі загрозливі ситуації. Це повинно відслідковуватися віртуально (можливості і наміри терористів щодо нанесення ударів по економічній артерії держави). Флот мусить мати можливість контролювати всі структури, з боку яких, можливо, буде завдано ударів, і попередити нанесення таких ударів. Тут потрібні сучасні інформаційні технології, потрібна інформаційна інтеграція флотських структур зі спеціальними управліннями, службами і комітетами, які провадять антитерористичну діяльність. В тому числі з НАТО і Росією. Військовому флоту необхідно активно співпрацювати зі структурами, які займаються розробкою сучасного озброєння, мають ефективні можливості для контролю і спостереження повітряного простору і надводної обстановки Чорного моря. Це потрібно для того, щоб військові моряки могли ефективно діяти щодо забезпечення безпеки в зоні відповідальності і охорони судноплавства і контролю економічної зони України.

Яким Ви бачите Український флот як військовий професіонал високого рангу?

Ось ми і підійшли до питання реформування ЗС України і їх важливої складової — Військово-Морських Сил. На мою думку, зараз розглядати військовий флот як об'єднання, що здатне самостійно вирішувати завдання у відриві від зони володарювання Сил протиповітряної оборони та авіації України, непрофесійно. Флот вже ніколи не буде діяти самостійно. З, ніякий флот у сучасних умовах вже не розглядається як окреме бойове угруповання.
Виходячи з цього, флот треба розглядати як складову частину Збройних Сил, що діє на морському напрямку. Якщо флот виводиться в море, то в єдиній схемі повинні діяти авіація, ППО, система інформаційного спостереження, цілевказівок, захисту і ще багато інших компонентів військового механізму. Тобто, усе винно діяти під єдиним управлінням силами, у єдиній схемі забезпечення та ураження. , Ось, на мій погляд, відповідь на ті запитання, де зараз місце військового флоту.
Що ж до реформування ВМС, то належало б вийти на дві принципово важливі позиції. Перша - це чітка інтеграція флоту в оперативний напрямок, котрий винний діяти в єдиному руслі. Що це означає? Існує Південне оперативне командування. У цій структурі флот має діяти, забезпечуючи живучість, бойову підготовку та інше. Другу позицію повинний визначити Генеральний штаб ЗС України. Він має провести оперативно-стратегічні розрахунки щодо кількісного та якісного складу флоту. Зробити це потрібно під гіпотетичні бойові дії на південному морському напрямку. У нас іншого напрямку немає — це, власне, усе Чорне море. Тому така модель повинна існувати, має розвиватися, відпрацьована досконало адже вона є сталою формою. Ця модель розвивається разом зі зміною ситуацій на театрі воєнних дій. У разі, якщо вищі керівні структури це завдання не вирішують, то вони не виконують своїх обов'язків. Я так це розумію, як військовий.

Чи виправдані зміни, які досить часто відбуваються тепер у ВМС під виглядом докорінних реформ? Спочатку ми створюємо один бойовий організм, а через деякий час руйнуємо створене і замінюємо його на щось інше, нібито інноваційне?

У постійних змінах флотської структури я вбачаю не що інше, як інертність мислення і особисті амбітні інтереси. Наприклад, Генеральний штаб створив сили швидкого реагування для сухопутних військ. Можливо, для них це виправдано. За інерцією, починається створення аналогічної структури і на флоті. Потрібно ж розуміти і знати, що на флоті завжди існували сили постійної готовності (ПГ) і сили резерву.
До сил ПГ флоту входять кораблі, військові частини та підрозділи і все, що знаходиться в боєздатному стані із завантаженим боєкомплектом, і ці сили завершили відпрацювання всього комплекс завдань бойової підготовки. Сили резерву — це ті, що знаходяться на відновленні технічної та бойової готовності. Тож не потрібно придумувати нісенітниці для Військово-Морських Сил.
Сили постійної бойової готовності і є силами швидкого реагування. Флот по своїй природі вже створений як сила швидкого реагування. Він, як то кажуть, віддав чалки, вийшов у море і виконує поставлені завдання (і флотська авіація також). Висаджує він десант чи проводитиме іншу операцію, залежить від поставленого завдання, а готовими сили постійної готовності мають бути завжди.
І ще, на флоті кораблі та з'єднання несли бойове чергування, бойову службу, для чого малі в складі сил постійної готовності до 60% від загальної їх чисельності. Це були, відповідно, перша та друга ступені бойової готовності, а інші 40% виводились у резерв для ремонту та виконання планів бойової підготовки. Різниця готовності сил постійної готовності до виконання поставлених завдань у годинах часу. Це виправдано багатовіковою історією всіх флотів. Переконаний, що до всіляких нововведень та змін на флоті належить підходити виважено і не вдаватися до надуманих рішень.

Володимире Герасимовичу, флот фактично не поповнюється новими кораблями, суднобудівна програма взагалі законсервована. Де криється причина багаторічної руїни в кораблебудуванні для Військово-Морських Сил, адже в Україні залишилася потужна суднобудівна база колишнього СРСР?

Ви пам'ятаєте, як ми у свій час відновлювали кораблі? Ми отримували їх, прямо скажу, у жалюгідному стані. У такому ж стані були прийняті і ті кораблі, котрі відійшли Україні в результаті залишкового розподілу Чорноморського флоту. Але моряки доклали неймовірні зусилля, і не намарно — ці кораблі до сьогоднішнього дня у строю. Флотські офіцери пам'ятають, як на КамАЗи завантажували зламане корабельне устаткування і везли його на ремонтні заводі України. Там на засадах шефської допомоги його швидко відновлювали, і вже з українськими формулярами ми отримували відремонтовані двигуни, генератори, помпи. Знову їх встановлювали, і кораблі йшли в море. Прості робітники, інженери, службовці, селяни на відміну від деяких політиків розуміли необхідність отримання військового флоту для держави.
Коли держава була не в змозі належним чином фінансувати флот, я докладав зусиль, щодо розгортання шефської допомоги з різних регіонів України молодим Військово-Морським Силам. Для мене було головним завданням сконцентрувати зусилля шефів на відновленні матеріально-технічної готовності флоту. І поряд з цим - забезпечити флот паливно-мастильними матеріалами для того, щоб він міг здійснювати бойову підготовку, зробити його дійсно бойовим об'єднанням. Ось на що я скеровував енергію і ентузіазм своїх підлеглих.
Шефська опіка постачала нам картоплю, капусту, будівельні матеріали і таке інше. Я тоді ставив питання так -—якщо солдат або матрос не боєздатний, те його потрібно або звільнити, або забезпечити умови відновлення його боєздатності. Відтак, ми забезпечували перш за всі умови боєздатності флоту. І на це, в основному, була спрямована шефська допомога.
Коли ж я залишав флот, то сподівався, що ця традиція буде збережена. Але в Міністерстві оборони дехто мав інші погляди... Нині ж з гіркотою бачу, що мій наступник пішов іншим шляхом. "Благополучно" були списані кораблі на металобрухт, а нових флот не отримав. Але зараз нарікати про це вже пізно.
Потрібно зазначити, що скільки б нині флот не докладав зусиль для постановки в бойовий стрій тих кораблів, які були передані ВМС, ми повинні чітко уявляти собі, що це кораблі минулої епохи, епохи "холодної війни" і масових флотів. Проектування та будівництво багатьох з їх велося в 50-ті, 60-ті та 70-ті роки. Відтак, два покоління „корабельного життя” вже промайнуло з тих часів, коли вони знаходились у бойовому складі. Безумовно, ця матеріальна частина вже безнадійно застаріла, і на ній майбутнє сучасного флоту не збудувати.
Звісно, нам потрібні нові кораблі. Але я хочу зауважити, флоту потрібні не технічно нові кораблі, а морально нові бойові кораблі. Потрібна нова якість, а не нова кількість. Для цього належить переосмислити сьогоднішній стан збройної боротьби — у яких умовах вона ведеться і якими засобами, згідно загальної військової доктрини держави.
Потрібно замовляти та будувати кораблі, котрі матимуть ресурс використання не двадцятирічної давнини, а навпаки, на двадцятиріччя вперед. А це — високоточна зброя, сучасні інформаційні комплекси, спроможні забезпечити збір і опрацювання інформації для всіх сил у морі, де б смороду не знаходилися.
Постає питання, а чи готові мі до цього? Однозначно можна сказати, що самостійно до цього мі не готові. Для того, щоб корабель мав можливість вчасно та на всю свою бойову ефективність застосувати сучасне високоточне озброєння, йому належить знаходитися в системі інформаційного простору вищої військової структури, котра керує веденням бойових дій здійснює управління цією зброєю на повну дальність її використання і здатної забезпечити кораблі даними розвідки та цілевказівками. А це вже завдання оперативно-стратегічного рівня.
Тобто, на сьогодні мі маємо казати, що в Україні є одне оперативно-стратегічне об'єднання — це її Збройні Сили. Тож, у межах цього оперативно-стратегічного об'єднання має створюватися інформаційний простір, у якому це об'єднання вирішуватиме поставлені перед ним завдання військового характеру.

А як бути з тими кораблями, які зараз знаходяться на стапелях вітчизняних суднобудівних компаній та заводів?

Це викликає в мені не тільки біль, але і нерозуміння: державі нанесено шалених збитків. Як завжди — немає винуватців. Йдеться про полеміку навколо добудови крейсера "Україна", це була велика суто політична помилка. Можна, навіть, розцінювати як чиюсь політичну гру. Якщо б кошти, котрі витрачалися на крейсер, спрямували на будівництво корветів та фрегатів для флоту, їх вже можна було б увести в стрій.
Навколо ж крейсеру "Україна" багато спекуляцій, у яких задіяні, в основному, непрофесіонали. Алі є серед них й ті, хто провокував добудування крейсера, є і професіонали — люди, які могли впливати на рішення, що приймались на політичному рівні.
Зараз спробую ще раз пояснити те, що багато разів вже публікувалось. Крейсер будувався як ударний корабель океанського об'єднання для боротьби з авіаносними ударними з'єднаннями США і НАТО. Крейсер "Україна", як і крейсер "Москва", — це суто ракетні кораблі, однопозиційні та вузькоспеціалізовані. Для них потрібні відповідні цілі та завдання, потужна охорона та оборона в морі і ще багато чого іншого. Постає питання, де в України тепер ті цілі, по яких міг би бути використаний цей крейсер? Однозначно, їх немає! Може, ми просто хочемо вивести його в море і когось налякати? Це ж несерйозно. І де ж ті кораблі, що будуть нести охорону крейсера у відкритому морі від високоточної зброї і засоби такої оборони на них? Відповіді немає...
Парадокс у тому, що на різних етапах будівництва нашої держави і нашого флоту знаходились "спеціалісти", котрі придумували мотивацію добудови крейсера. Мов, це "кулак президента у Світовому океані", або ще "ми переозброїмо цей корабель на сучасний"...І перебудовували.... Відверто скажу, щоб переозброїти такий корабель, як крейсер "Україна", дешевше буде побудувати новий.
Дуже багато спекуляцій було і щодо оцінки кошторису для добудови цього корабля. Називали цифру в 40 мільйонів доларів, котрі були використані, а крейсер так і залишився на стапелі заводу. Тож давайте порахуємо неупереджено. Маємо на борті 16 ракет. Якщо придбати новий боєкомплект, це вже 60-70 мільйонів доларів. Але згідно вимог боєздатності такий крейсер повинний мати два боєкомплекти, а це вже 120-140 мільйонів доларів. А ще додати гроші потрібні на добудову крейсера. Ще майже 80 мільйонів тих самих доларів! Добудованому кораблю належить пройти ходові випробування. Випробування та налагодження всіх видів озброєння вимагає багато інших витрат. Фахівцям відомо, що на доведення та налагодження всіх вузлів, механізмів та озброєння корабля потрібно витратити, щонайменше, 25 відсотків від загальної вартості корабля. Тож, дозволю собі запитати, хто ж надавав командуванню завідомо неправдиві вартісні обґрунтування (і для чого він це робив?). Ідея добудови крейсера "Україна" суттєво нашкодила розвитку Військово-Морських Сил держави і відкинула їх на декілька років назад.

Севастополь — чудова база для військово-історичного туризму. Наприклад, підземний «секретний завод-арсенал» у Балаклаві, бухти де відбувалися великі історичні події навіть з античних часів тощо. Наприклад у Балаклавській бухті можна було б відкрити «музей холодної війни» або туристичний маршрут «У лабіринтах тоталітаризму». Мало чого можуть придумати заповзятливі люди. Та й робочих місць би добавилося, де працевлаштувати тих людей які зараз задіяні в структурах в ЧФ РФ, особисто знаю багато таких військових пенсіонерів. Хто краще їх може розповісти туристам про роки холодної війни. А кораблі-„бронтозаври” епохи холодної війни можна б було задіяти для розвитку історичного туризму (до речі, в цілому світі ця тема діє й приносити непогані гроші). Як ви дивитеся на перспективу такого комерційного проекту?

Звичайно, такі проекти у світі існують. Мі вже згадували про недобудований крейсер „Україна”. Інтерес до придбання цього крейсера виявляли Індія і Китай, а також Росія. (потім відмовилася). Всі вони мали намір використовувати крейсер у сфері туристсько - розважального бізнесу. Втім, ні з тими, ні з іншими українці не домовилися. І з кожним днем імовірність продажу його зменшується. Суднобудівники кажуть, що потрібно вже не більше року, аби можливий символ військової могутності перетворився на символ нашої безгосподарності. Можна використовувати інші можливості для розвитку історичного туризму. Але це справа майбутнього, бо значна частка інфраструктури Севастополя, зараз орендована ЧФ РФ.
Тим часом зараз нас має найбільше хвилювати те, що російські адмірали зовсім безконтрольно здають у суборенду українським же підприємцям різні об'єкти, насамперед гігантські сховища палива й нафтопроводи, протягнені до причалів. За підрахунками, гроші, одержувані від суборенди, багаторазово перевищують ті, що Москва платить за оренду. Втім, стає сумнівним те, що ці гроші попадають у російський бюджет, а не в адміральські кишені.
Звичайно, легко дорікати українців у забутті братніх відносин і дуже складно усвідомити, що Севастополь — місто не тільки російської військової слави. Ще складніше навчитися поводитися в цьому святому місті пристойно.
А комерційні проекти слід розглядати у рамках поповнення до державного бюджету — слід продовжувати займатись питаннями інвентаризації об’єктів, й відповідальності за порушення, доцільності використання російською стороною. На поверхню піднімаються цікаві речі.
Так, за даними севастопольських ріелтерів, тільки одне з українських ТзОВ, яке орендує у Севастополі 1,2 га землі платить приблизно за $1 млн. на рік. А от Російська Федерація за присутність на 3312,5 га найціннішої землі у Севастополі й 14920,13 га в Криму платить всього $97,75 млн. Тобто по $186 за га! Це просто смішно!
Ще під час розробки угоди українською стороною був запропонований варіант, відповідно до якого росіяни повинні були платити по $22 тис. за 1 га в рік. При такій ціновій політиці РФ змушена була б погашати не $97,75 млн., а $471 млн. у рік. Але пропозиції української сторони бути категорично відкинуто! Президент Леонід Кучма (як і свого часу Леонід Кравчук) не виявив належної наполегливості. От і виходить абсурдний комерційний парадокс ЧФ РФ вигідніше базуватися в Україні, чим у себе вдома, в Росії!
Коли обговорювалися процеси з розміщення ЧФ РФ на території України тоді інфраструктура взагалі не була належним чином оцінена, і справи доходили до абсурду. Наприклад, здаючи в оренду військовий аеродром, ми домовились брати з Росії якусь плату за квадратний метр, а уся інфраструктура — від злетної смуги до ангарів, навігаційних об'єктів, диспетчерських пунктів, складів паливно-мастильних матеріалів — залишилась за межами угод. А якщо навіть взяти Севастополь, сьогодні там оренда одного квадратного метра становить 20 доларів на місяць.
Виходячи з цього підрахуйте: Чорноморський флот без оформлення оренди використовує близько 75 земельних ділянок загальною площею близько 148 гектарів. На них розміщені 186 об'єктів нерухомості. З огляду на дорожнечу кримської землі, українська скарбниця й бюджет Севастополя недоодержує круглу суму в десятки мільйонів доларів. Треба остаточно домовитися про врегулювання земельно-майнових відносин, пов'язаних з розділом ЧФ. Треба покласти кінець інсинуаціям про якесь незаконне використання флотом Росії гігантських ділянок землі й нерухомості в Україні та й надзвичайних доходах від здачі приміщень комерсантам у суборенду, яка заборонена, до речі законодавствами обох держав. Це й є на мій погляд комерційними проектами, як кажуть, на часі.
Щорічно надходження від ЧФ РФ у міський бюджет Севастополя скорочуються: якщо кілька років назад на флот доводилося до 25% надходжень у скарбницю міста, те сьогодні ця цифра становить близько 15%. Більше того: присутність флоту стримує економічний розвиток Севастополя, не даючи йому можливості стати повноцінним морським портом і туристичним містом. Виглядають перебільшеними й розмови про прибутки, одержуваних українцями від експлуатації російськими військовими деяких об'єктів. Грошей, які дають росіяни за використання севастопольської РЛС дальнього спостереження, наприклад, тільки-но вистачає для змісту цього об'єкта...
От я і ставлю запитання: якби ми сьогодні усе це відповідно оцінили і здали в оренду так, як це мало бути від самого початку, чи захотіла б Росія і надалі утримувати на території України свій Чорноморський флот? Але чомусь ніхто цих питань не порушує.
Тоді можна думати буде про щось інше.

Чи є можливість знову повернутися до цих питань? Що для цього потрібно?

Ситуація невизначеності більш ніж влаштовує росіян, оскільки відсутність контролю й обліку дає простір не тільки для всіляких махінацій з боку командування російського ЧФ. Для російського політичного керівництва це також вигідний засіб впливу недипломатичними методами на офіційний Київ. По-друге, спроби Києва цивілізовано оформити перебування іноземних військ на території іншої держави, як це має місце наприклад, з американськими військовими базами в Японії, Південній Кореї або Італії, натрапляють на категоричне неприйняття з боку ряду російських військових і політиків, які звикли почувати себе не гостями, а пихатими хазяями, аргументуючи свою, м’яко кажучи некоректну поведінку іржавим гаслом, що Севастополь є "містом виключно російської слави". Не випадково на минулих переговорах деякі члени російської делегації, відкинувши дипломатію, не стримуючи емоцій і похабних виразів, говорили про те, що українці хочуть їх помістити в резервацію, звідки російські моряки не зможуть навіть піти на дискотеку. Тим не менш вони забувають, що у кращі часи розвинутого соціалізму на території окупованої Німецької демократичної республіки військовослужбовцям Радянської Армії і членам родин було дозволено вихід за межі військового городка тільки з дозволу командування. А знаходження у східному секторі Берліну було категорично заборонено й каралося негайним відкомандируванням військовослужбовця назад, у Радянський Союз. Зараз правда не ті часи, але американські військовослужбовці на базах Грименкомен в Італії, Окінава в Японії та Рамштейні у Німеччині проживають компактно на базах, або поруч з ними і відвідують визначні пам’ятки, тільки з дозволу командування.
Втім, на закиди присвоїти виключно собі всю бойову славу, члени української делегації на перемовах по флоту заявляли і заявляють, що Севастополь місто не тільки російської морської слави. І він також дорогий і для українців, і для татар, греків, узбеків, вірмен та грузинів, бо ж у багатьох під час Другої світової війни там загинули родичі, захищаючи й звільняючи місто від фашистів.
Але повернемося до предмету розмови. Я питання ставлю дещо інакше. Щоб розпочати якісь поважні проекти у сферах туризму і рекреації треба не просто повернутися до розгляду проблем, а переглянути усе, що відбувалось з моменту підписання головних угод. І наприклад ті землі, які незаконно були передані різноманітним комерційним структурам, які, в свою чергу, понабудували там різних „скромних” багатоповерхових будиночків та приймають на сезон туристів або продають ті будівлі.
І перше, що треба зробити — це утримати від Росії та Чорноморського флоту кошти за тими цінами, скільки справді зараз коштує земля в Криму. Взагалі Україна мала б отримувати по-мінімуму в сотню разів більше за оренду землі та інфраструктури, ніж вона отримує зараз. Йдеться щонайменше про 1 мільярд доларів на рік. Якби ми наполягли на цьому і оцінили усе за справжніми цінами — у нас би ніколи проблем з пальним не було, і було на що реформувати свій флот, й здійснювати цікаві військово-історичні, патріотичні й туристичні проекти.

На фото В. Чижевського: 1. віце-адмірал Безкоровайний Володимир Герасимович

* Інтерв’ю для журналу «Україна».