Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРK Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

7 ЧУДЕС СЕВАСТОПОЛЯ,
які здаються непорушними

Навряд чи колись Севастополь наважиться позбутись негативної спадщини колишньої Російської імперії та Совєтського Союзу. Атавізми існують як в інтелектуальному та інформаційному просторі і оточенні громади — топоніміці, бігбордах, ЗМІ і т. ін.,  так і в матеріальному вимірі — фахівцями озвучена кількість пам’ятників — від 2 до 2,5 тисяч.

Головні аргументи представників влади — «Нє  ми ставілі — нє нам снімать», «Ето наша історія». Більше того, відмерлі в свідомості негативні постаті влада прагне відродити, відмивши їх, як їй здається, добіла.

Після Харківських угод місто за управлінням все більше перетворюється на кондомініум, коли рішення про його розвиток та розподіл земельних ресурсів приймаються в Москві, а не в Києві.

Чорноморський флот Росії залишається могутнім пропагандистським центром на території півострова та отримав достатній час для перетворення військової окупації в комерційну діяльність. Саме через слабкість центральної влади у ЗМІ можуть з’являтись такі заголовки повідомлень як-от: «Київ затримує оплату за будівельні роботи в новому мікрорайоні Севастополя для російських військових». Саме український уряд проплачує мільйони гривень на будівництво школи в мікрорайоні Козачої бухти, де цілеспрямовано виділена земля для російських військових, заморозивши чудову архітектурну споруду української школи-колегіуму. Для потреб українців міста на світлофорі влади увесь час горить жовте світло. Минулого року судом заборонили навіть покласти квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку!

Якщо в пошуковику Google набрати словосполучення «гиены, которые кормятся падалью, гнилью, мутью», то у перших рядках йде відсилання зовсім не в Африку, а в Севастополь. Так відгукнувся про журналістів Володимир Яцуба. Офіційно його посада називається «голова Севастопольської міської державної адміністрації», але севастопольські журналісти зрозуміло ким навчені називають його з російським присмаком —  «губернатор». Та й в Україні голів міст називають «мерами» — тут уже по-європейськи. А по Конституції України якось не випадає. Отже, критику на свою адресу він не сприймає.


У більшості своїй місцева громада вірна комуністичним традиціям — ніщо не може похитнути цих переконань — ні відсутність чи обмеження продуктів перед розвалом імперії, ні велика кількість інформації про злочини тоталітарних часів, яка нині легко доступна. Тому політикам легко маніпулювати свідомістю севастопольців — при словах «мова», «бандера», «шухевич» і у політиків, і у виборців очі наливаються кров’ю і вони здатні проголосувати за будь-кого не думаючи. Мабуть, таки багатсько совєтських людей замучив Бандера, будучи ув’язненим в німецькій тюрмі. Тобто, досі севастопольці мертвого Бандеру бояться, а живих бандитів не бояться. Самій же громаді пропагандисти нав’язують хибні схеми, які є переважно спрощеними і повторюваними, що призводить до фактичного бомбування городян.

Сподіватись на якісь зміни у нижче перерахованих дивах ні на кого. Один із телеканалів залюбки показує молодіжного лідера, який без жартів каже: «Як владу можна критикувати? Їй і так нелегко доводиться». Це вже там, поза екраном, його підгодовують грантами, у тому числі західні демократи…

І
«Ще Ленінових пам’ятників полк тримає в окупації державу…»

Ці слова Олеся Лупія ще довго будуть актуальними для нашого міста. Тільки на публічних місцях бовваніють пам’ятники комуністичному ідолу, а скільки їх стоїть в кабінетах чиновників, бібліотеках, школах – невідомо. Навіть у фойє міськради відвідувачів і депутатів зустрічає Ленін.

Спочатку головний монумент вождю большевиків стояв з 1932 р. на сучасному майдані Нахімова, який і сам зазнав не менше семи перейменувань. П’ять років його переробляли з пам’ятника Нахімову — зняли фігуру адмірала, збили прапор, барельєф і написи. Під час окупації всі фігури і бронзові частини пам’ятника Леніну німці відправили на переплавку.

А сучасний монумент на Центральній гірці, яка колись називалась Хребет Беззаконня, стоїть з 5 листопада 1959 р.

Виглядає, що севастопольці не мають до Леніна ніяких претензій ні щодо затоплення Чорноморського флоту за його розпорядженням, ні щодо кривавого червоного терору, коли була знищена чимала частина городян. Самі матроси і офіцери на загально флотських зборах на Чорноморському флоті 340 голосами з 409 делегатів ухвалили рішення направити в усі гарнізони флоту телеграму з вимогою «ні в якому разі не допустити приїзду Леніна до Севастополя». Простили й віруючі, хоча кати Ленін і Сталін нищили церкви.

Ленін таки добрався до міста багатьма пам’ятниками і копіями. Розпочав увічнення ката Сталін, отже ті, хто з цим згоден, є послідовними сталіністами.

Володимир Яцуба якось попередив, що він нікому не дозволить здійснити наругу над пам’ятником: «Я дав команду начальнику УВС виставити пост. Це не просто пам’ятник, це історичний пам’ятник, рівного якому немає на території України, це я вам говорю».
Російська імперія оберігає свої окупаційні символи в Україні. Чому цьому процесу сприяють українські державні чиновники?

ІІ
«…тая цариця — лютий ворог України, голодна вовчиця!»

Ці слова Тараса Шевченка про російську імператрицю німецького походження Катерину ІІ треба було б знати кожному депутату, аби не появлялись потуги увіковічнити її в монументах як героїню.

До Кобзаря співали народну пісню «Ой з-за гори, з-за лиману» зі словами:

«Ой царице Катерино!
Що ж ти наробила?
Степ широкий, край веселий
Та й занапастила!»

П’ять років тому місцева влада за підтримки проросійських і антиукраїнських організацій  незаконно та історично неправдиво встановила в центрі міста пам’ятник ворогу українського народу, німецькій повії Катерині ІІ як «засновниці міста». До цього часу «батьком» міста в усіх російських довідниках вважався шотландець на російській службі Фома Макензі (Thomas MacKenzie). Адже саме він заклав 13 червня 1783 року перші камені у чотири будівлі майбутнього міста. Будівництво йшло без участі столичної влади. І тільки весною 1784 року Катерина ІІ видала указ стосовно Севастополя.

Велика шльондра «уславилась» нищенням за її розпорядженням Запорозької Січі, нелюдським способом депортації народів та звільненням віковічної української території від корінного народу для заселення німцями та представниками інших націй.

Пієтет новітньої севастопольської влади, починаючи з Сергія Куницина та Валерія Саратова, який за підтримки московської влади і нехтуючи негативною думкою українців Севастополя встановив цей пам’ятник, є незмінним. Управлінець з Дніпропетровщини  Володимир Яцуба, який зараз керує містом від імені держави, теж є палким прихильником жорстокої російської цариці.

Також поки що незрозуміло, що б могло символізувати прибуття кількох пар після реєстрації шлюбу до боввана шльондрі, і чи може вона бути моральним прикладом для молодят.

Останнім часом з’явились чутки про ініціативну групу громадян, яка готує звернення до влади з проханням влаштувати колумбарій (сховище урн з прахом після кремації) на підпорній стінці позаду пам’ятника Катерині ІІ, щоб бути поруч із їх ідолом.

ІІІ
Геть імена людожерів з топонімічної карти Севастополя!

Про все це знають або просто зобов’язані знати ті, хто приймають рішення: севастопольська влада бережливо відноситься до увічнення більшовицьких катів в місті. Тому вулиці й майдани, які носять імена більшовицьких вбивць і організаторів масового терору як-от: «Ленина», «Надежды Островской», «Николая Пожарова», «Гавена» та інші ще довго зберігатимуть свої назви.

Класикою стала стаття Ігоря Лосєва «Гавенные улицы Севастополя», надрукована кілька років тому в газеті «Флот України», у якій він описав низку нелюдських «подвигів» Юрія Гавена (справжнє ім’я — Ян Ернестович Дауман). Можна й навести хизування самого Гавена–Даумана: «Считаю нужным напомнить, что я применил массовый красный террор еще в то время, когда он партией, официально, еще не был признан. Так, напр., в январе 1918 года я, пользуясь властью пред. Севаст. Военно-Револ. Комитета, приказал расстрелять более шестисот офицеров-контрреволюционеров».

Дослідник севастопольської історії Аркадій Чікін у книзі «Севастопольская Голгофа» пише: «…в Крыму красный террор отличался особой жестокостью, патологическим зверством… 29 ноября 1920 года в Севастополе на страницах издания “Известия временного Севастопольского ревкома” был обнародован первый список казненных людей. Их число составило 1634 человека (278 женщин). 30 ноября опубликован второй список — 1202 казненных человека (88 женщин). І таких документальних свідчень безліч.
Не моральних і недостойних народної пам’яті людей увічнено на карті міста сотнями. Вони формують свідомість і нових поколінь.

Але на зміни немає надій — ні топонімічна комісія при адміністрації, ні постійна комісія з соціально-гуманітарних питань міськради цього не робитимуть. Так і житимуть севастопольці в будинках на вулицях і майданах катів і нелюдей.

IV
Історично неправдивий гімн

З подачі проросійської комуністичної міської Ради міста 28 липня 1994 року пісню на слова Петра Градова Градова на музику Вано  Мураделі зробили гімном Севастополя. Написана пісня була в 1954 році, до 100-річчя першої героїчної оборони міста 1854—1855 р.р. і до 10-ї річниці визволення Севастополя від німецько-фашистських загарбників.
Затверджений рішенням I сесії міськради XXI скликання від 28 липня 1994 року.

Текст є унікальним за брехливістю і неправдивим за змістом. Будь-якому професійному історику відомо, що за всю історію Севастополя його намагалися взяти 8 разів. Єдиний наступ, який пощастило витримати його захисникам, була атака кримськотатарських ескадронів у січні 1918 року. Всі інші 7 спроб взяття міста виявилися вдалими.
Це є історичними фактами, а не пропагандою.

Але гімн Севастополя із приспівом «Легендарний Севастополь — нєпріступний для врагов» все ж щодня лунає над містом, з нього розпочинаються радіо— і телепрограми, і він навіює системну брехню в голови прибулих мешканців та молодого покоління.

«Севастополь, Севастополь — гордость русских моряков» неодноразово повторюється в пісні. А хіба українці та представники інших націй Російської імперії та Совєтського Союзу героїчно не захищали місто?

Один із депутатів міської Ради з телеекрану відверто заявив, що така героїзація і міфізація конче необхідні для здоров’я ветеранів.

Спроба офіцера ВМС України Мирослава Мамчака написати на музику Мураделі і оприлюднити інші, більш історично правдиві і чесні слова:

«Хай летить велична слава
Про звитягу моряків
Севастопольських героїв —
Всіх його захисників»

була зустрінута проросійськими колами абсолютно вороже. Вони хочуть жити в брехні.

V
Українська школа-колегіум

26 серпня 1998 року в Севастополі була відкрита школа № 8 Міністерства оборони Російської Федерації імені 850-річчя Москви. Побудована вона була в рекордно короткі терміни — всього за 8 місяців на кошти уряду міста Москви для дітей моряків Чорноморського флоту Російської Федерації і працює за російськими освітніми програмами.

Президент Леонід Кучма у 1998 році тільки урочисто заклав камінь на місці будівництва української школи-колегіуму на 720 учнів. Тоді він необачливо заявив: «Це буде найкраща школа у Севастополі». Леонід Кучма правив ще шість років і кінцево результату не досяг. Немає школи-колегіуму і зараз.

Звернення української громадськості владою ігноруються.

У серпні 2011 р. громадський комітет «Український Севастополь» звернувся до голови Севастопольської міської державної адміністрації Володимира Яцуби з проханням добудувати українську школу-колегіум, чим реалізувати правa севастопольців різних національностей на отримання освіти державною мовою. Сподівались на «високопрофесійні якості управлінця-господарника» та на «сприяння появі в нашому місті найкращого освітнього закладу на Півдні України». Даремно.

Севастопольці, що мають прогресивні погляди на розвиток освіти в суспільстві і бажають дати своїм дітям високоякісну освіту державною мовою, досі розчаровані.

Володимиру Яцубі особисто була вручена і газета «Слово Севастополя» із текстом звернення і було поставлене питання під час урочистостей, присвячених Дню Незалежності. Але після кількамісячного пожвавлення чи імітації турботи про севастопольців все припинилось.

VI
Програма підтримки сильнішого

З метою розвитку та підтримки української культури, забезпечення функціонування української мови в усіх сферах громадського життя Севастополя відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 469 від 10 квітня 2006 року було виділено 9 мільйонів гривень. На погляд свідомих українців це завершилось нецільовим використанням коштів.
Разова субвенція українського Уряду часів президента Віктора Ющенка викликала ініціативу проросійських сил, які якнайшвидшим чином прийняли «Програму підтримки регіональної російської мови і російської культури в Севастополі». Її обсяг виріс з 1 до 1,5 млн. гривень. Кошти йдуть на підтримку засобів масової інформації, освіту і культуру.
Українці в Севастополі, як і в Криму, згідно європейської класифікації, є «меншиною в меншині». Наші права в політичній, громадській, культурній, релігійній, інформаційній сферах постійно порушуються. Це було за будь-якої влади. У місті живе більше 20% українців.

Навчальний процес у школах, культурні заходи, ЗМІ — майже всуціль використовують  російську мову. Тобто, підтримка домінуючої мови є дивною.

Отже, депутати міської Ради свідомо нехтують правами українців та представників інших національностей при розподілі коштів громади.

VII
«Незалежні» ЗМІ

Якось мені довелось на замовлення солідної організації робити огляд місцевих газет та ТБ. Траплялись цілі тижні і місяці, коли в огляді не можна було навести прикладів якихось цінних чи проблемних матеріалів. Жовті, синьо-білі, кольорові — всі вони виявились гомогенізованими, а за змістом сірі. Якщо навіть і були поставлені якісь проблеми, то відомий винуватець негараздів не називався. Більшість матеріалів — просто сервільні і обслуговують потреби влади. Більшість ЗМІ є незалежними, але відчувається їх маріонеточність і управління ззовні. Бували випадки дублювання одних і тих же матеріалів у різних газетах.

Весело спостерігати, як після понеділкових брифінгів ЗМІ розносять дивні заяви, а наступного понеділка їх спростування.

Про пресу та телебачення під час виборів взагалі соромно говорити, бо це — суцільний друкований чи екранний єлей.

Відсутність в кіосках українських газет, навіть російською мовою, а у книжкових крамницях — книг українською мовою, свідчать про побутовий шовінізм у місті.

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ

НЕ РАДИЙ ХРІН ТЕРТЦІ, А ПО НІЙ БОКАМИ ТАНЦЮЄ

У Севастополі завершився фінальний етап конкурсу міських художників «Моя Україна», який, за словами організаторів, вони присвятили 22-ій річниці Незалежності України. Про це повідомив глядачам телеканал «Перший Севастопольський». Диктор сказала, що конкурс тривав місяць, і що в ньому взяли участь десятки художників, а до фіналу дійшли три претенденти, які 15 серпня 2013 р. організували мистецьку виставку під відкритим небом. Ні де це відбулось, ні жодного імені художників, на жаль, ми не почули. Хто саме став переможцем — теж невідомо.

Натомість у короткому інформаційному ролику говорили начальник управління культури і туризму Севастопольської міської державної адміністрації Тетяна Ульянова та заступник голови СМДА Дмитро Бєлік. Головна діюча особа заходу, народний депутат України Вадим Колесніченко повідомив, що організатори «Вперше відійшли від хуторянства — все зроблено по сучасному, по новому» і добре було б, якби по всій Україні так було.
У сюжеті згідно інформаційної політики телеканалу не пролунало жодного українського слова. Жодного повідомлення про подію на ресурсах Інтернет більше немає.

Політик Вадим Колесніченко відомий своїми антиукраїнською діяльністю та заявами. До цих перлів відносяться і антидержавні вислови щодо найбільшого державного свята України: «День Незалежності я не святкую тому, що поки не бачу приводу для свята» та «Не потрібно натужно святкувати те, чого немає».

Тому феномен організації конкурсу, присвяченого річниці Незалежності України і участь в ньому народного депутата-україноненависника чекає на свою розгадку.

 

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ