Дуже промовисто, "відкриваючи" поета, сказав у своїй післямові до його першої  збірки "Маргінес" (в-во "Хортиця", 1996) земляк Павла Вольвача поет Григорій Лютий: "Павло Вольвач - один із небагатьох, хто може входити в слово і впускати його в свій гемоглобін".
Друга збірка "Кров зухвала" (1998 р.), третя "Бруки і стерні" (2000 р.) і ось "Південний схід", до якої увійшли поезії, написані за останнє десятиріччя.
Таїну назви розшифровує сам автор в стислій анотації до збірки  "Планетарна містерія Степу, притлумлений тупіт копит і стугоніння тачанок, крицево-вугільна міць... Кисень моїх віршів і мій світ. Географічне поняття. Геополітичний напрямок. Як хто хоче. Поза сумнівом одне - це Південний Схід".
Додамо від себе: якому автор надає очевидну перевагу над іншими регіонами України.
Може, й суб'єктивно. Тож хай інші автори спростують це.

Своє народження як поета Павло Вольвач демонструє картиною обставин індустріального міста:
Двійка з життя і по фізиці двійка
Та, як жорства, на зубах його рими.
("Десь на околиці...").

Пропахчена димом заводів, його поезія образно-натурально-точна:
І маю я тільки згарище
з присмаком Батьківщини.
("Жив би в якихось Заліщиках...").

Миттєва мимовільна думка знову ж таки передається автором реально-масштабно, зі сміхом крізь сльози нинішнього буття:

А взагалі - нічо, ростуть жита і свині,
І немічні вірші занудних поетес.
("По зморшках передмість...").

Порівняння його місткі, об'ємні, як-от у вірші "Сірий вокзал": "Попіл нудьги непородистих міст", "Висиплять зорі, як офіціантки, Місяця тацю узявши до рук".
Образок повсякденної сірятини пружно вимальовує автор у вірші "Причаюсь в пивній на самім донці".  Сарказмом завершує він вірш наступний:
Я кидаю недопалок у пітьму -
Зіркам і вербам, як ідею в маси.
("Таляри зір і місяць-нумізмат").

В "Травневій ретроспекції" зустрічаємо цілий каскад незаяложених образів: метафор, порівнянь, персоніфікацій, так цільно внизаних в архітектоніку вірша. Особливо вражає розлога метонімія в образі вулиці, що, власне, на певну мить є масштабним вмістилищем усього життя і водночас лише моментальним промінчиком, світлим і все ж живим. Сплеск миті, сповненої контрастів, поліфонічно вималювано у вірші "Статечні сплять". І хоча на цю тему писалося вже не раз, П. Вольвач віднаходить свою, непозичену образну атрибутику.

Переливи почуттів, часто контрастні, наповнюють єство і суть ліричного героя поета. Цей антагоністичний дуалізм яскраво очевидний, коли порівняти поезії "Тчуть думки похмурі гобелени" і "Хмиз голосів біля вечірнього дому". Що ж, то справді достеменна картина нашого світобуття, і від цього нікуди не дітися.
Але усі ці філософські медитації наскрізь пронизує домінанта-першооснова - поріг рідної хати, дими Запоріжжя. Саме вони й спонукають до масштабності узагальнень ("Про Терьоху", "Час іде" та ін.).
Іноді, правда (як у вірші "Земля змаліла"), автор вдається до надмірних гіперболізацій, і неупередженому читачеві його версифікаційна екстравагантність може здатися штучною, та це - ті ж пошуки молодості:

Пливеш в імлі, густій і сизій,
Де божевілля деконструкцій
І сказ бінарних опозицій.

І що це достоту - пошуки, переконуєшся з вірша, перший рядок якого  і є заголовком, де, здавалося, досить сухуватий словесний виклад, але образність поетичної думки екранує нам промовисту картину:

Не занесені в "Інтернеті",
низько хмари пливуть навмання.
Баба в чоботях і в жакеті
літо бабине відміня.
Тонкі підтексти із глибинним змістом пронизують чимало  Вольвачевих поезій, як-от:
І, як завжди, вітерець нестиме
Білі хмари в степ і на лиман.
І ділити Україну з тими,
З тими, для котрих її - нема...
("Це і є той рідний мегаполіс").

Натяк прозорий і не для тугодумів.
І все ж автор в поезії "А що воно там..." щиро вірить, що кісся байдужості ще не діткнулося остаточно національної самосвідомості.

Павло Вольвач свого часу служив в армії у Криму. Тому й не дивно, що частина його віршів ("Коктебель", "Феодосія" та ін.) - то щира данина любові до сонячного півострова.
А як точно передав поет свою любов до рідного Запоріжжя у вірші "Через мости йдемо до залізниці". Кілька гарних віршів про кохання репрезентує П. Вольвач в кінці книги. Образи тут не прямолінійні, вони відсвічені  гірляндами променистих таїн, адже справді це почуття таке незбагненне. Напругою безкомпромісної молодості і палкого, небайдужого серця просякнуті поезії нашого неофіта. Їм чужі велемовність і фальш. А їх образну своєрідність добре помітив  ще Валерій Ілля в інтерв'ю з Павлом в одному з номерів "Літературної України".
І ця збірка, що вагомо засвідчує непересічну творчу особистість поета, цілком заслуговує на Шевченківську премію.

Федір СТЕПАНОВ.
 
 
 

Павло ВОЛЬВАЧ

***

Жив би в якихось
Заліщиках, чи, може,
десь в Теребовлі,
Ходив би в неділю
до церкви,
просвітлений
і чепурний.
Слова безсилим
бадиллям не застрявали б у горлі,
Співав би я "Ще не вмерла..."
і "...нам Україну храни".
В УНСО і районній "Просвіті"
Вітчизні приносив би користь,
Традиціями наповнений,
як зерням - тугий кавун.
І стрийко у мене був би Богдан,
чи, можливо, Орест,
І був би у мене дідо -
потомственний член ОУН.
А ще би я мав Святвечір,
маланку, вертеп і гаївку,
Напам'ять навічно завчений
карбований "Декалог".
Не "Русскую", розумієте,
а рідну пив би горілку
З товаришами вухатими,
чи краще з одним - удвох.
"Героям слава!" - кричав би,
рвійний і розпросторений.
Рота кривив би - ур'яд, оркестра,
газ, парлямент.
І був би я весь вишиваний,
різьблений і інкрустований,
І В'ячеслав Максимович був би
мій Президент.
Я мав би багато дечого,
тож заздрю Стриям і Делятинам.
Народом були б сусіди і навіть черга
в пивній.
А ви попробуйте жити серед
цієї телятини
Понурих "тожеукраїнцев",
в підпіллі слів і надій.
І де там ті, в біса, Заліщики?! Тоскні,
наче шинелі,
Снують суцільні "согражданє",
 "женщіни" і "мужчіни".
І тінь моя неприкаяна в'язне
у цій пустелі,
І маю я тільки згарище
з присмаком Батьківщини.

*  *  *

Он розсунув обаполи міста
Мій Дніпро, заломивши брову.
Серед сала і малоросійства
Це - моє і отут я - живу.
Це моє. З правіків і назавше,
Наче гемоглобін у крові.
Все зчужіло. Та небо ще ж - наше,
Наші вітер і сонце в траві.
Та іще прапори незникомі,
Не зароблені на трудодні.
Не на їхнім вчорашнім обкомі,
А на серці і Стуса труні.
Хай розчавили лаптями груди,
Та прогледіли слово моє.
Їм здавалось уже - тут ніколи
нічого не буде,
А я - є!
 

КОКТЕБЕЛЬ

Цей світ - як профіль успіху. І профіль
Поета над затокою. Було...
І хвилі шелестять, неначе строфи,
Вихолоняють з часом, ви-хо-ло...
А вівці хмар шукають пашу в горах,
Пашить земля, вохриста і гірка,
І дріботить на ратичках бадьорих
Рожева поросячість "гаварка".
Кисло-солодке сонце у півлітрі
Вина сухого із черствих низин.
Маніжиться на іонійськім вітрі
Чи карагач, чи ще який кизил.
За горами - жахи і катастрофи,
А тут близьке вже золоте руно.
Цей світ - як профіль успіху. І профіль
Поета над затокою. Оно.
А кревна пісня, кревніша за вірші,
Вночі ляга на Понти і понти.
І нишкне степу нашого навершя,
З якого ми штовхнемось у світи.

*  *  *

Дай забуття мені. Хай буде це не смерть.
Нехай таке щось - вогника жарина
Та згуслий степ. А смерть - то ти.
Не сердсь, важка моя жоржино.
Вогонь гуде і гоготить, як гув,
На крилах серця полишивши опіки.
Метелики твоїх жажденних губ
Мене носили в тропіки.
Та хай мина. Хай тане звідусіль...
Мені ж однак - не вицвіло, а срібно.
Бо обрії мережить березіль
І кольори вертаються на рідне.
І, як городи, зчерствілий мій біль
Розпушує щось солодко-тривожне.
А по ярах і схилах ходить хміль
І шепотить: "А може?..

*  *  *

Ти таке, як поет, але лячно
і слова сказать:
Скільки їх тут було -
на жінках розумілись і винах.
Ненагрітий іще, сходиш в царство
рожевих озадь,
І похрустує рінь, і немає потреби
в новинах.
Пароплавчик димить
і димиться шашлик у кафе,
З виноградин тугих кіммерійські
просвічують зерна.
Пряну м'якоть оцих Феодосій, чи Каф,
чи Кефе
Котрий вік віддалік таїна
стереже середземна.
Синю тінь Істанбулу з-за моря
приносять птахи,
Під опаловим місяцем спогади
мруть водянисті:
Цегляні сарайці, лікарняні понурі дахи
І, як пил, осіда містечкова пиха баяністів.
Все воно неспроста протекло
виноградним вином -
Ковдра здиблена гір і затоки
вигадливий виріз.
Білі хмари киплять, такі білі,
немов Парфенон,
І уже назавжди із просмердлого
світу ти виріс.
І нема тепер стриму -
рушаєш собі, пілігрим,
З виноградником разом
по схилу рожевім до бухти.
Просто Боже чи Даж! Присуди,
щоб і Рим, і Кирим,
А гірких полинів уже й так
печію не забути.

ПРО  ТЕРЬОХУ

День такий - ні хмарки, ні півхмарки
(Байдуже - вівторок чи четвер).
Точать ляси кумоньки-товарки.
Світить сонце. А Терьоха вмер.
Вмер і вмер. Кому яка різниця.
Не для того ж літо почалось,
Щоб комусь оплакувать п'яницю,
Що з тюрем приніс туберкульоз.
З церквою на спині, Вася здимів -
І кому від того стало гірш?
Він чотири рази був судимим.
Скажуть: "Ну куди його у вірш?!"
Тільки ж під одним ходили Богом,
Хоч по різних кидало світах.
Самогону ми були одного,
Нації одної (в паспортах).
А живуть усі, хто як захоче.
Можна - так. А можна - отако.
І були ж у Васі смілі очі,
І кінчалось прізвище на -ко.
Всесвіт не скінчився; не почався.
Десь когось не буде - ну то й шо?
Вечоріє. Жалко мені Васі,
Наче дня, що взяв оце й пройшов.

*  *  *

Ах, очі ці - вони вертають зміст
У кров мою і в ластів'ячі гнізда
Чиїхось доль. У мжичку й переїзд,
І в мужиків, що йдуть до переїзду.
Між краєвидів, випитих до дна,
Замерехтіли два тремких озерця.
І мружишся кудись. І кажеш: "Н-да",
І тулиш весну до дурного серця.

***

Газета "Кримська Світлиця"