Я  переконаний:  у цiєї  поезiї прибiчникiв  буде набагато менше, анiж тих хто її не приймає.
По-перше, в значної частини нашого народонаселення живе (i вона не  вмре!) ностальгiя  за такими  - до болю для нього рiдними - екзерсисами,  де "буряки  рядочками стеляться  листочками", тобто  - за  отим примiтивом,  який упродовж десятилiть культивувався в нашiй лiтературi.
По-друге, поезiя (справжня), як рiч елiтарна, не  може мати популярностi такої масової, як, скажiмо, естрадна  лiсня. В iдеалi - вона таки для не багатьох.
По-трете,  виразна  тенденцiя  сьогоднiшнього  життя:  суспiльство  стає  значно прагматичнiшим,  у  його  днях дедалi менше мiсця лишається  для таких  свiтлих сантиментiв,  як поезiя, вона втрачає читача; це - загальносвiтова тенденцiя.
I  все ж поезiя житиме навiть тодi, коли на  свiтi залишиться бодай один-єдиний її читач,  бо вона  не може  зникнути, лишаючись  однiєю  з  найзагадковiших  мов,  нагороджених  людством.

Уярмлено диха безмежжя...
Мiсяць тягне зiрки...
Висмоктуючи золотий сiк iз них...
Вони посмiлiли - назовсiм...

Так пише Марiя Столяр. Це -  особливо характернi  для неї рядки.
Хтось  сказав,  що  пiсля   Бухенвальда  не   можна  писати вiршi  так,  як  вони  писалися ранiше.  I -  пiсля Чорнобиля, додамо до того вироку.

Святiсть зайшла у серце моє, але чом же тепер
надзайво у свiтi цьому... їй?! й надодиноко?!

Ця  поезiя  -  рефлексiя самотньої  душi, що  загубилася в людському  космосi.  Душа  належить  iстоп,  що  має  нелегку життєву  бiографiю.  Легко  розшифровується її час  i мiсце iснування: дев'яностi, Україна, хоча нiде немає нiяких точних координат,  календарних "пiдказок"  чи  географiчних  подробиць. Зате є точно й  виразно передана  атмосфера й  усе те, чому,  здається,  немає  назви,   але  що   ми  добре   знаємо  й вiдразу  ж  упiзнаємо.  А  ще iнколи  здається: цi  рядки написав ти сам про свої тривоги й свої вiдчуття. I це - те,  що завжди вирiзняє  справжню  поезiю:  її  унiверсальний  змiст  - написане  належить  не  тiльки  самому  авторовi.  Отому й  вiриться, що поезiя,  катастрофiчно  втрачаючи   читачiв,  усе   ж  залишиться жити. Є  таке  визначення: вiрш  - це  лист до  запитання. Отож, рано чи пiзно хтось таки зголоситься за ним.
Менi  довелося  чути,  що на Марiю Столяр мали вплив давньокитайськi  поети  та  японськi автори танку  й хокку.  Це була думка  тих,  хто  вперше прочитав її поезiї,  але саму  Марiю не знає.
Здається,  вона не настiльки  очитана  в  китайськiй  та японськiй поезiї,  аби дати пiдстави  впливологам  виводити її стильову  залежнiсть  вiд  них.  (Критики  мають спокусу  все пояснювати   творчими впливами й творчим  навчанням, а  для самої творчосп простору лишають дуже мало).
Марiя  Столяр  надарована  щасливою  особливiстю.  Її  слово органiчне,  як  подих.  Воно  само,  без  будь-яких  свiдомих зусиль, без запозичень  знайшло саме таку поетичну форму.  I неповторне диво поезiї не полишає його.
У своєму "Гiмнi коханню" вона пише:

Сторожиш вiд подиху вiтру
Палаючi свiчки...
I кровоточать долонь твоїх хрести...
Я боюся тебе доторкнутись,
Щоб не збудити пташа заснуле
В твоєму серцi.
Твоє чоло вiнча вiнки лшеничнi,
А в очах - гiмн Богу й Сонцю.
Ступаєш по грязькiй дорозi,
А залишаєш чистi слiди.
Вiд променiв очей твоїх
Розгарячився камiнь i став мурашником.

Вона  добре  знає,  що, крiм  кохання, ще  таку силу  має тiльки поезiя.

Михайло Слабошлицький

***

Свiтлiй памятi моєї бабусi
Марiї Омелянiвни Столярової
присвячую цю книжечку.

***
Ридає день: так мало на Вкраїнi українцiв,
Українського.
Тягнуть за коси Сонце вниз,
I падає з його голови
волосся вирване
I згасає золоте...
Не дають небу вибратись
3 безоднi страху,
I плачуть, плачуть, плачуть
Сонячним промiнням
Гори високi
I обпiкають невигойно
Тiльки жебракiв-бомжiв.
 
Як   мудростi  багато пошматовано
В душах їх
I сяйва-сяйва розчавленого!
(...Якби всi в  шкiрi обездоленостi
                                  побули
її б не стало)
Камiння прикростi в очах мого Села
Росте.
Тополi тут втрачають гостроту,
I сонце пахне цвiллю.
Куди заховане чуття Вкраїнське
                               на Вкраїнi?...
***
Трагiчний флейти звук
Розцвiчує розточенням хвилини.
Закурликати б журавкою
Для вистояностi
Голосу душi.
Розтоптане прекрасне -
Топчуть доточенням.
I теплий вiтер, яснi зорi -
Не для нас.
Бо ми пiд молотком - цвяшки ще...
                                    зiгнутi.
 
 
СВIТ ЧЕРЕЗ БIНОКЛЬ
 
 Затваринiв мавпами,
 Кiгтястими лапами
 Дерев-хамелеонiв.
 Викручує, витягує
 Душi...
 

ЕЛЕГIЯ
 
Менi не вибратись
iз кола заметiлi пекельної...
Шаблями один одного -
Дерев темнi привиди...
Iз iклами оскаленими
Гоняться i гоняться
За селянством мого Народу...
***

Згинається поезiя
Вiд повiйностi, що на шиї її,
Проституцiя премiй
Оголює кров,
Вдавлена розкрилом
Кiбцюватим...
Дешевизну дають
За дiвоцтво Поезiї -
Першiй поезiї українсько-
                               хуторськiй.
 

СIЛЬСЬКИЙ СУМ
 
Мiсяць гострить лезо, об очi села
Обкололося все...
Насiниною зiпсовано серце -
Народнiсть ненародна не народнiє...
А колгоспник бажає собi
Бiльш диким бути.
 - Чого, дурне, ти лiзеш-пхаєшся
                                      в поети? -
 убивчо мiсто - селу, яке творить -
                                      виношує
Свято Трагедiї.
Генiальнiсть його у нерозумiннi
Своєї генiальностi...
Об бiль мiй за тебе пташка заобрiйностi
                                  розбивається...
***
 
...Наш день ще й досi чомусь чужим
Вогнi Купальськi найрiднiшими й дотепер
лише Пониззям найпотрiбнiшими
... тож золотi рибки виконують всi прохання
                               верхiвок морозних...
Пiдгiр'ям срiбним - дулi блискущ несрiбнi...
хоч ВОНИ й заслуговують на якнайБiльше Вище...
Навiть Бог забув, де власна затишна Хата
                                    країни нашої
Українi рiднiй - не по-домашньому не по-хатньому...
Нам на землi нашiй - не по-нашому...
i нема винних...
***

...Чом доїдати пiсля всiх
дано селу нашому,
хоча й не дав йому цього Бог...
як i анциболот...
.....
А простiр туманиться
В хуторi нашому,
хоча й немає в ньому туману затуманеностi...
...Рак спарувався з щукою i лебедем,
а щука - з раком й лебедем,
а лебiдь - з раком i щукою...
***
Вiд Бога цi небеса - але чом же не видно їм Жар-птиць?
***

Не дозволяють Кохати Поету Нашому -
тож Вiн стає надКохати...
***

Не люблю осiнь - тож не можу любити нiкого високо...
***
 
...Зрадило Батькiвщину рiдну - тож стало йому до усього-
                                                       всього
 надзбайдужiло...
***

Байдуже  йому  до усiх,
коли до Вкраїни рiдної
Не прислухається вiн...
***
 
 Стражданнями НАЦIЇ рiдної себе вимiрюю
 щоби швидше виРости... I залишатись БЕЗВИмiрною...
***

...Гримлять вiдбитки часу в скронях
                                        заметiлей смертельно...
...Години вигризають кровi сiльської
                                урожайнiсть презнахабнiло
Солодку сiль усю висмоктано iз селянського
                                          золотом...
                                                    ...раю...
 
БЕЗЗАХИСНIСТЬ
 
 ...Золоторукiсть села нашого чом видко тiльки Йому
                                                   одному? !
 хоч воно мурує меди для всiх...
                      та бачить побiля себе їх... Своїх...
***

I рiжеться сонце наше займисте навiть об верхiвки
                                               дерев усiх ,
 бо й досi людство кишенi власнi порожнi пiдставля,
                                          розширює, аби
 бiльше листочкiв золотих у них зловити...
***

Прославляючи без Народу рiдною
Бога Богiв - не Чути не Бачити зовсiм-зовсiм
                                        Царя Небесного...
 

ОСЬ ТАК У СВIТI ЦЬОМУ ЖИВЕТЬСЯ НАШИМ...
 
...Як швидко лiто ...минає...! А ми й не знаєм,
                                               що Воно є...
***

Затуманюються охоче слiди селеняти нашою
Рiзками озалiзнiлими б'є-дубасить себе вiтер...
Дерева iз своїх багаторукостей вiники Тоненькi
                                                 створили
I ще золотять їх, але ними бояться уа смiттевi
                                          завали пiдмiтати,
щоби кiстлявiсть кiсткищ  не  застрягла у  вустах повiтря,
та воно ж себе не бачить не чує... Пазурi  замiсть пальчикiв
вирощуються  в  серединi  середини земних-земних риб,
що пропагують корчачи iз себе клубки вбрання
                                       найнеобхiднiшого,
заблискучого... У ямах-лiта, лiта весен наших
                                       ...пiд ними - нiкогo
над ними - нулi, нулики, нулища - нульове
                                              нульового...
А очi природи розтерзують себе На те Вона i єдина
                                           Нитка Голкова
найголковiша iз Клубка сонця нового...
***

Й  убиваються  зашвидко, препередчасно  Серця Зiрчастi...
тому тiльки  найперш, що  часи бояться...  себе жалити...
***

Нiколи-нiколи не щипають себе години сучаснi -
                               тож як їм серця повiрять?!
***

...А буднi теперiшносн пелехатi
пренастирливо у вiкна усi-всi добиваються...
Нема кiнця-краю палицям, каменюччям,
                             що у КОЛЕСА Сонячностi
застрибують гадюками...хижацькими...
У баночки залiзнi вiтер наш манять-заманюють...
а може вiн - уже й там, бо скиглень народних
                                                     повiтрю
повсюдному мало й мало... Зiрок над нами вдосталь,
                                            але ж якi з них
Наповненi?! невiдомо, хоча у торбинках їхнiх
                                   вдоволi Сiл багатих...
***

Якщо взнаю, що свободi непотрiбнi сили мої -
                                          навчусь себе
                                                ненавидiти...
***

Ви не купалися, не викупувалися у Стражданнях
                                                власних
                                                     нiколи,
пiрнаючи в глибочiнь свою,
тож як СЕРЦЯ ... можуть вам повiрити?!
***
 
Й ненавидить любов нас, коли ми забуваєм Творити,
                                                  Творити,
Творити
         Безмеж серцем країни рiдної
***

I стала молитись до СЛОВА СВОЙОГО,
бо бiльш немає Надiї в молитвах нi до кого
серед крикiв, шумiв щочасних...
                       торгуючого завше простору...
***

Зажурливостi догризають мене,
бо нiколи весь час Пониззям
Їжу свою смачну собi пiднести
через те, що вони всiх без розбору годують й годують
...й цукристостями...
***

Ой! Кому ж мої свiтанки треба будуть нарештi?!
якщо навiть Природи не видно Природi
I Бог затуляє вуха свої, щоби себе не надчути,
Й Тiло моє втекло галопами стома зайцiв,
                                    а черги за ним! Ай!
Превдоволь!
***

Я - Поет ...бо страждання мої, переживання
завжди самi себе визволяють ... серед стiн кам'яних
***

Надбояться без грошей залишатись,
тож в мiзинчику такi помiщаються
I ранам народним шириться... I хочеться
                 ще довшими бути... їм без себе
***

...Україну жують,
      ...четвертується злива сонячно-мiсячна...
                 лише сон не чiпають.
       ...й рогами - зорi над моєю
                 провiнцiєю,
                 забито стежки дитячi
                 високiстю мiською.
Тримається чорного
      глевке небо,
Верхiвки дерев його не добачають.
***

Україна надстужилася за Свободою,
                  хоч i кажуть, що Вiльна вона...
***
 
Пiднiжки кривавi i досi пiдставляють мовi нашiй рiднiй
Молибожiй навiть дорогi праправнуки її...
Пiд ножами - Пракорiння Землицi нашої,
                            хоча в глибочiнi його -
                 Дух Живодайний...
Найжадiбнiш за усе оглохнути надпоривається вiтрам
                                          нинiшнiм:
замлоєння рикаючих стогонiв всесвiту їх дообкусує...
Вiтамiннiсть у пащi заливають, хоча вона в очi
                                          препростуженого
проситься повiтря, але вхiд до Дихання повiву
                забарикадовано, хоча наче й випустили
Його на волю та запiзно занадто - тож остовпiло
                                   й вогням полум'яним...
***
 
У вирiй надпроситься найхлiбосольно святiсть
                                           одноколiрна,
хоча  вона  й  трьохбарвною  у  високостi  Синьоптахова
у своїм нещастi - тож її вважають земнi куркою
                                             з бантиком,
              яка вiдмовилась для себе гнiздечка вити...
***

      Чомсь iз грошима багатьма
                   найбiльше не випадає
                        залишатись людиною завше.
***
 
I не окрилює себе святiстю святе - землi бо боїться
Довше постояти пiд час снiгопаду колюченного
                                          в своїй творчостi
Усе усiм заважає пiднiжками пiдошов ...Ними -
                                               часи ненашi,
хоча й названi вони нашими... А якби ж не лякалося
                                               їм побути
хоча б трiшки на мiсцi юрми повсюдної! до влiтання
                                                 у Тонкостi

Снiженяток недосяжнiстю свойого ...Помiщаюсь
                                         в корi дерев, бо
вони Охоронцi єдинi їх же... Вимолювати побажань
                                                 доводиться
тiльки в себе, бо бiльш нi в кого, нi в кого...
***

Ой! Чом же Бога нашого вiшукати можна тiльки у
препринижених Пiднiжжях I - бiльш нiде?!
***
 
Нi в кому Космосу не видно, бо вузьких стежин верх
                                             не творить...
                                   для усiх...
***
 
А якщо ви не творите нiколи Зiницями очей своїх
Для Духу Нацiї своєї Рiдної - то не видобувається серцем
Вашим Нiчого для Природи Природи...
***
 
Забагато наглядачiв над мiсяченьком села мойого -
Тож вiн i зiгнувся задуже-дуже...
***

Й розчикрижується передчасно, коли серце своє бояться
Болями ...Ущипнути... хоча б раз...
***

Виживемо, тобто станемо Нацiєю,
Коли свобода гiрких випробувань Божих
солодшою стане нашому народу за неволю зацукрену
***

Я - Нацiя рiдна наша, бо свободи тяжкiсть полинова
дорожчою менi за солодощi раю легкого
***

Незборимим народ наш бо не кричить про розпач свiй
          i в пеклi землi
видобуваючи свободу собi собою своїм...
 

ХУТIРЕЦЬ МIЙ
 
Грабарку одноповерхову навантажено мотлохом
                                              нижнього
Схилено преприсiло вiзнику її - мурашнику
Марно вiн вiз  важкий тягне  й мовчать найпотуги його
                             надтерпiння переповненого
Скринька золотих рук землi без свойого Господаря
                                     аж-аж потрiскана,
Коли їй багатство, нею ж вистраждане - видобуте,
                                             вiддадуть?
Та мериновi росинанти їй ввижаються, а над собою
                               рай - дуга а не хабоття?
Писальцем Найкоштовним вона природi, бо приграє
                                              вiрi землицi рiдної
Й Наддорожить чумаркою своєю простенькою,
                                                      тоненькою,
       обвiтреною, завше розстiбнутою,
           аби  не  промiняти й  на шуби  пишнi, посрiбленi,
                                                       товстi...
***

 Прицвяховано й донинi свободi Нацiї нашої:
     у парастас й досi вштовхуються свiчi Дажбожi,
 аби Природi Природи мiсця не вистачило на горi найвищiй,
I тепер у рукавичцi всм, як в кишеньцi карликовi,
                     замiсть сердець - камiнцi чиїсь
***

 ...Тiльки Свобода, добута глибочiнню своєю -
                      це Свобода Волi землицi всiй всьому
 

МОНОЛОГ СЕЛА МОЙОГО
 
 Не моляться до Бога Природи найперш -
       й рiжеться серце Серця i  р i ж е т ь с я
           плугами металобрухтовими
       й поклони б'ються лише рибковому нiмотi глухiй
 Стукає по очах стойн кувалдами надрозпеченими
                                         мiьйоннопудовими безмеж
Вершки землi зажирнюються, а поверхи першi душ
                                              неземних
 Листочками надосiннiми й прикриваються,
   прикриваються фiговим, фповим,
як i все наше... Видобуваю iз пiдземелля хлб для усiх,
Вiдчиняю посвiтом шахтарське сонце, та не помiчають
   на землi цiй мене...
Свободи не бачу, коли годiвницею всiм я без розбору
                                  вишкам засолодженим,
Взнала про це глибочнь моя, до Ялинки лiсової спершу
        помолившись,
             як до Царя найвiховом, правiрою рiдною
I тепер мовчати не можу як завше: -
Допоки ж душу мою пiдганяти будуть батогами
                                          верховними?!
                                 бозна й куди!
Коли перестануть дулю пiдносити з дулями рукам
                                               золотим
Годувальника землицi рiдної!
А якби ж вуста мої не пеленались божками
 чужинськими! Небо б прислухалось до букету до
  букету лавин переживань в менi! ..
 

У БУДЦI ЗАЧИНЕНIЙ
 
 Чом серце села мойого стриножують?!
 На Душу побиту конвалiеву безмеж металобрухту
             вивантажують надскорпiоново пацючого...
 Вiки вiкує в однiй i тiй же халабудi воно закутковiй
     запеленанiй
 як песик марно сумирний занадто завше на прив'язi
                                     бiля часу не свого
 до будки прицвяхований... I нiхто-нiхто йому
    не каже, кому ж вiн
       Iз вiрнiстю СВОЄЮ треба ... вершкам верхорiчним
Хоча все найдорожче iз нього всi вони для себе собi
                                               виривають
 Чому жодна вершина не кличе Дух вiльний
                        Степовий наш, хоч i нещасний,
 до себе?! А Вiн же щастям був народжений! Перенiс
                                          гори божевiлень
    свободи Серцем своїм, розiп'ятий а - ЖИВИЙ...!
                          та затуманений дуже... дуже...
 Розпилюють його за нi за що, а вiн катам прощає
                                          чужим всiм, якi
    на Народнiй душi щось возять i возять - й ним
                 же... копита замiсть сонця славлять...
 тож чи треба йому прощати за це, i Бог не знає
    й  Ореолу  Пракорiння  нашого  рiдного  його  ж власнi
                  Лаври на найвищiй висотi не вiддано...
    Славу Народу Славою Нацiї не увiнчано...
 

САМОТИННIСТЬ
 
А надвiдчула себе серед людей
чом тiльки в лiсi надодинокiм безлюдному
й - падолистом вогняним, багатим,
                          про який всi земнi забули...
***

На  iклах  несуть свободу  в селенятку  моїм пiдвiшену...
I лише свiчки, собою ж запаленi, вiдшукують
                                     СЕБЕ, а бiльш нiхто
Знайдено тiльки єдиною снiжинонькою шлях свiй,
та й то не завжди не в кутку...
А всi iншi пожбурено смерчами широкими в:пекло,
хоча вони й бiлесенькi...
а магнiтам сажi чому й тепер бронюються
мiсця у земнiм раю та броню їм замiсть них
                                            тримають...
Милостиню жебрацьку свой тонкої любови
марно роздали деревця не прарiдним, а сусiдським
                                                 висотам,
тож Жили серця землi розриваються надмученицьки...
й опудалово ще ненародженому Диву Дивному
                                       з'явитись на свiт
***
 
Й не вистачає шляхiв народних:
ран нiколи й маленьких не бачили стовпи на собi вiд
                                            болей серця
й найбiльше горе грунтiв свiту цього -
це бачити себе й себе без Осенi Осiнньої завжди...
а для них це - бути пi ПРАВIРОЮ Рiдною
то й не питайте, чому ж безокi ми всi...
 

В СЕЛI МОЇМ
 
...Й знову розрубуються Жили Повiтря,
Хоч i посiченi вже вони...
навiть й собою вi тримання на шиї своїй всiх...
У в'язницю проситься серцю простору,
бо на свободi йому гiрше, анiж за гратами тюремнику...
Чом вiльнiш там лише десь невiдомо, де,
де й нiком... нема...
Клюється стiна стiн скорпiоново зарамована
яких у нас тут надвдосталь,
та вона скльовується у снi тiльки
Нещастю заздрять сiльськi будки,
що повсякчас зачиненими,
Клей на очi села насипано... товсто...
Глейковинням шумливим закрикливим обгортають
Нашу ПРАВIРУ - тому щастя без землi рiдної
Народ без Нацiї свой...
Пiдноситься смачнiсть лише вершинам куцим а собi -
ранища... невилiковнi...
Б'ють та б'ють нас години за звичку давню до всього
                                        земного звикати
Забув свiт сучасний, чому, для кого жити  йому треба...
Камери на  пальцях жалю  до себе  ширшають, довжаться,
Затуляє вуха природа вiд усього -
то дужчає божевiлля, збiльшується волань волань
вoлань голосiв... безлiччю тонн шумiв в  гримасах стукань
надкиплячих  якими Кров  Вiри Країни  нашої допряжується
***
 
...Зачинившись, замкнувшись, закрившись,
                                        заобкутавшись
Зрозумiпа, для чого жити не треба
I не вiдчула нiчого й не побачила, не почула,
Себе не уздрiла, не догледiла, не доглядiла...
***

Найвищий поверх занизькiшим став
передчасно вiд ран народних заглибоченних
вклонившись завше котам сидячим,
що грiтись звикли на сонцi, на стрiсi, але нiколи - не
                                             СОБОЮ...
 

У ХУТIРЦI МОЄМУ
 
Вiтрисько здiйнявся злючий
в безлiч шапок надвдягнений,
Закопує ТИШУ Голюсiньку,
Прибиває очi Природи до каменю... Не дає Стражданням
                                                     Народним
у спеку роззутися... стрiлами злив злив злив i злив
                                                  настирливими
зажерливими... Випробування усi вiдкинувши -
                                           затупостi нахабностi
свiт вклоняється веж заiржавлених... I навiть бiле
                                                      як цвiль
й мерзлотою дубасять кров НАЦIЇ ще ненародженої
                                        Нашої стрiхи утепленi
***
 
 Надзменшились рани мої враз, коли Ненависть Народну
 влили у серця приниженi, придавленi...
***
 
 Споєнi-перепоєнi вiтри горiлчано вiють, дмухають
 на очi Природи нашої...
 Села всi рiднi й досi у пастцi... вовчiй...
 Не тверезiється простору нинiшньому...
 Повсюдному всюди...
 Голки все тi ж днедавнi не виймаються iз Зiниць
                                                      Народних
 На пательнях розпечених шкварчать Листочки перед
                                                         своїм
 Народженням
 стеблин Ялинкових...
Iз душi власної свято витягую на свiт Божий а Його
                                           виявляється
Немає: ...Стогiн любовi Народу без НЕНАВИСТI
витягує ЖИЛИ iз Серця НАЦIЇ нашої...
***

Вилiковую себе Собою тiпьки
тому лише, що не боюсь нiколи серце своє у
                            страждання народнi Лити...
***

Зцiлююся собою тому лише, що не боїться серце мое
Стражданнями Народними бути...
 

ДЕ ВИ, НАДIЇ НАРОДНI?!
 
Простiр давиться, здушується
якнайперш вiд безстраждань безперервних верхiв земних,
тому не вистача Вiри навiть до себе...
I ранить себе ЗЕМЛЯ Собою... ж...
***
 
Похорони вiтрiв у селi моїм
справляються буйнобарвисто iз веселинками чом,
коли землi смуток надсумовинням переповнюється
I нiкому дороги дати, щоби шляхам всiм нашим
Народними залишатися - отже - Собою - людям...
***
 
Лижуться п'яти верхiв вiтрами чужинськими
на землi рiднiй...
Веселцi забулося, що вона повинна вгорi Народитися,
                                          над усiми...
Котить домовини туманнi й досi хмара верховна,
рохзпухла, зашироченна, товста безмеж понад горами...
У середини дупел дерев навiть молитви ховаються,
наляканi земним вiд свiту цього, що в ролях усього
                                   всiляких ... буває.
 
 ...Але смачнiсть солодка дається пашам, а Страдництва
 Босi - ГОЛI срiбноголовi самi себе Собою годують
 ПрестражданямиБолей надболей А Долонь золоторуких
 Краса
 продає себе за безцiнь, або за зайвини непотрiбiв...
 Це так пригрущено їй простором завше замкнутим
 за свою повсякчасну зачиненiсть...
***

Несу сповiдь свою найперш Нацiї рiднiй,
хоч i не названа вона святою, й не Визнана,
та возвеличуються вiд НЕЇ, вливаючи Ненависть
Заметiльну в серце її до рабства повсюдного...
й освячуючи Народом своїм Природу
***
 
Нi в чому себе не звинувачують нiколи -
тому й забувають ЖИТТЮ вiдаватись...
***

Якщо Дух Космосу не вiдшукують для серця землi
                                              нашої -
то лячнiстю переповнюють себе i небеса навiть...
 

ПОЕ3IЯ
 
...А якщо навiть випадково забуваю Глибочiнню Серця
                           Творити - то догризаю себе.
***

Поспiшають до Слави своєї - то й нiколи Жити...
***

Звикають до всього земного - отож забувають,
                                              для кого
Життя улавровувати найперш...
***

Мавповiють небеса... Навiть людям звиклося
                                     у клiтках бути...
а звiрам - нi...коли пiд час лише свободи свого
                                         ймення але -
не Країни нашої забуваєм найперш Ненавистю
                                              Дихати...
***

Менi б оглухнути! Серцю моєму нестерпно прагнеться
                                     глухоти й глухоти
Єству всьому своєму! бо крик Землi розриває, рiже,
                              висмоктує Жили Народнi
Криком надтерiнь замовчакуватих...Нацiї ще не
                                         Народженої...
Дулебнiсть рогата у крiсла верховнi пiднесена
                                           голосочками
лисячими, а сяйво пророче, зiркове змушене низи її
                       пiдтирати через Поклики власнi
до Свободи серця...Тож глухотою впиватись
                         надпоривається...вухам моїм
аби не чути волань свойого "я", якi все заглушають,-
таким стогiн села мойого...- тож i - мiй...
Прив'язано душу селянства головою до прiрви
                                    пiдвiшено очi завше
до серединностi чиєїсь й ноги перенатрудженi
                                           глибиннiсть
землi опудалами ну точнiсiнько! страхопудалами
                                                як зайцi
скалiченi втикнуто... вересками-верещаннями
                                        дикими вишок,
що надбояться, лякаються Стражданнями Народними
постояти, яких безмеж-безмеж пiд ними...
 
СЬОГОДЕННЯ
 
Щоби стати Надiєю Нaродною, чом доводиться
                       втiкати вiд свiту цього у вирiй?!
***

Святiсть зайшла у серце моє, але чом же тепер
          надзайво у свiтi цьому ...їй?! й надодиноко?!
***

 Стогонам  народним  душу  свою  всеньку   вiддаю  тонко-
 тонко повнiстю-повно,
 тож помах руки моїм - бальзамами  на рани  Повiтря i
 Муза по-новому  знову народжується  в серцi  моїм, аби
                         Касталiєю  залишатися  вiчно...
***

Вiтри розциганились циганчатами ...Природi
                        забулось, для чого кому їй час
Вiдроджуватися... Собою... найперш... Жити на землi
            цiй по-новому - залишатися найболючiше
                                     якнайболючiшим...
Вiстрям Сльози...
Ранищами босими, оголеними, босо по тпу своєму
                          танцювати Зiнницями Серця
Серця... Вiддайте ж Переживанням Народним їхнє
                                            своє усi-й
тодi Виживання країна наша, як i мукам Бiлим Сама
             собою й собi  подарує, тож-ф  ЗЕМЛI всiй...
 
У ХУТIРЦI НАШIМ
 
...Й донинi на плечах дерев-домовини...
Несе на шиї своїй Природа каланчi, що об'їлись
й переїдають досi, хоча Пiдгiр'я високi-вiховi
пальцi свої з голоду висмоктують
...Нiчим, крiм рук власних, перенатруджених
смакувати повiтрю доцiдженому, вичавленому...
Лопаються Жили простору вiд iгр звиклих, звичних
Народу в мовчанки пiд час Голосiнь ...природи...
тож повнiшають торбини з гостинцями... змертвiлими
для Країни рiдної...
***
 
Може без свята жити людина,
але якщо без Печалi завше-то не Святiє Людина...
I не пiзнає нас тодi Космос...
***

А коли Печалi нiхто не Молиться -
то не видно Сонця...
***

...А сонечко надсонцесяйне завше зi мною
тiльки якщо iз Природою нашою не розлучаюсь
нiколи-Нiколи
***

...Й ловлюся у сiтi зазаколючi,
коли нiколи-нiколи не хоче мене Тривожнiсть...
***
 
Тiльки лiси осiннi найперш вiчиняють дверi до
                                             Космосу,
бо в них найбiльше завше Зелених Крил
***

...Й розпатлують нашi очi задико гризуче невiдомо
                                                  нiкому
для кого й для чого  якщо весь  час солодкими  висоти i
дають  та  пiдносятым  цукерковiсть  та  цукерковiсть...
***

I соромлюсь себе Поетом кликати на Українi рiднiй,
бо й досi найвищим називають тут не
                            найПеруново-Громово-Хлiбне...
***

 ...I чується: - Пугу-пугу!!!
                              й-Уку-Уку-шу!!!
                                    замiсть: - Ку-ку!
                                                    Ку-ку
 в глибинi землi нашої
I вдовине-превдовине,
бо й досi заслухняними перед всiми верхiв'ями
                                               села нашi -
пiд чиїмсь пiд чимсь звикли бути Сонцяни
й дотепер Гiмн Природи Правiри нашої всiма
  українцями не створено
***

А залатана фуфайка не скидаєтъся з матерi нашої
                                                  i нинi,
хоч i визволено вже села всi,
але й досi надпахнуть... мишастою клiткою вони:
Вiд Перуново-Лщиного втiкається повiтрю рiдному
***

А небо бузками фальшиво
завiрюшними вкрито
рано закiнчуються
його морськi хвилi...
***

 Чом голови дощiв
 болять вiд високостi
 голубине розпанахується
 проханнями для себе лише.
***

 Чом тiльки сяййвинкам преболяче
 одним їм,
 хоча свiт усiх-усiх
 хворiє невипiковно...
***

Степ не вiдпуска мене,
коли в капелюсi солом'янiм
я на чужому морозi...
***

Нiколи-нiкoли не бувши Стогоном -
не станеш Пiснею...
***

Без рiдного Слова...-
Тож навiщо й жити?
***

А коли менi весело в цi часи -
жах тiльки й розумiє мене...
***

Тiльки коли не буде куткiв -
 настане Воля-Свобода.
Але коли ж рак на горi свисне?
***

Золотенький мiй сомик
не продається i не купується,
але чом же його покладено в торбу?!
***

Нема в що вилити кришталево-конвалiєвий
по-Своєму Бiль мiй Народний за свободу країни рiдної,
Нi в що не помiщається вiн,
а лише у Трагiчнiсть безвимiрну.,
яку нiкому не зачинити
***

Мрiям народним доводиться
себе перчити напастями верховними,
стояти по очi в журбi сумовинної творчостi...
Не вiдають, за що вони у куток пожбуренi
вовчий ще неНародженi...
й дощами вишковими
НАШЕ не визнано, стаючи покiрними тим,
що доять нас...
 

НАШ САД, або ЧОРНОБИЛЬСЬКЕ
 
...А щойно викупаним деревцям i в
                            Медово-Ясно-Синьому саду
мовби вовчикам - перед людиною пренезнайомою...
На руках чиїхось заколисуються нашi Бутони...
...Пiдноситься слава на блюдечках дощами
                                        преобскубаними
гойдалкам гноєсховищ верховних...
...I пiсля бурi... Свiт -
                         минулим... Орлине гнеться...
Лапато кап-кап, повiльно, зажерливо,
                      згустками рудими
                             гниття злив - у Народ...

ДОЩ

 Найлабiринтовiшим художником...
 Хоча й без акварелей...
 Виношує всiх барвою єдиною... й без неї навiть...
 ...Бджолиною...
 Дiлить себе на мiльярди сердець... усьому-всьому...
 Та тiльки не собi...
***

Нiчого не прохаю в Бога для себе -
I тодi вiльно-вiльно стає менi...
***
 
А найбiльш повно, тонко можу залишатись собою,
Тiльки якщо Самотою я над Одинокiстю на землi цiй.
***

Якщо хтось про мене погане думає -
Добиваюсь про того кров'ю серця гарне думати,
Аби стогоном не стати.
***

У провiнцiйних млявих дощах каркання, гавкання...
Верховiття воронi робить пам'ятник
                                        на живому деревi,
хоча вона ще потроху клiпає очима... хвостатими...
Мавп нерухомих iз вишок не в змозi
                                сiльський вiтер скинути...
Селянство - бурульками передчасними,
                                   сiчневими серединними,
пiд стрiхами замороженими, патлатими...
***

А моїм Коням надстомлено вдоволь
бо й досi в лапах свинячих всi Перли нашi
Країни - Орiяни, ...
Свариться-скубеться щочасно верх iз висотою
за мiсце найверховнiше...
- То ж нема в наших конях Коней нiколи-нiколи.
 

ГIМН КОХАННЮ
 
Нiч робиш свiтанком,
На плечах сонце пiносячи,
Засвiчуєш вранцi у небi зiрки...
Ти вчиш лiтати душею свiт,
Хоча лише тiлом вiн вмiє.
Виправляєш дерева гнутi,
Серце землi латаєш,
Сторожиш вiд подиху вiтру
Палаючi свiчки...
I кровоточать долонь твоїх хрести...
Я боюся тебе доторкнутись,
Щоб не збудити пташа заснуле
В твоему серцi.
Твоє чоло вiнча вiнки пшеничнi,
А в очах - гiмн Богу й Сонцю.
Ступаєш по грязькiй дорозi,
А залишаєш чистi слiди.
Вiд променiв очей твоїх
Розгарячився камiнь i став
                                мурашником.
 

ЗИМОВИЙ ПЕЙЗАЖ
 
 Сивобородi джмелi
 Чаклують над вишнею
 Й хризантемами
 Кришталевими
 Вкриваються
 Та чорним поглядом
 Окинув ворон Диво
 Й розтало...
 Краса у свiтi
 Осатантiм
 Крихка
 Розбивається об бруд
 

КОХАННЯ
 
 Найглибше i найсолодше щастя -
                         найкоротше,
 Коли в тобi i його щастя,
 вiдчуваєш себе завершеною.
 У жiнцi, мовби в церквi,
 До якої забiг бiс i молиться.
 Ти в менi - океан i рiка у вогнi й
                         пiд зливою.
 Сховався Бог, щоб не бути свiдком
                         диявольського щастя,
 Та подає Iсус руку грiшницi...
 

ОСIНЬ
***

Боюся Природи
Доторкнутися
Не зранитись...
Iз чорними
Мечами в грудях
То розбивається
То знов склянiє
Вогнем очей
Бинтує небо...
***

Сховала Осiнь в клiтку
Боже серце
I жадiбно спiває
Його сяйво
Бентегою наповнюється
Свiт
Шукає вiтер ноти
Не знаходить пiснi
Небо спило
Земля у пропасницi
Злякане живе все
Раною невилiкованою висоти
***

Восени землi найболючiше
Хрести палаючi
сiллю наповнюють й рани
Вогнем серце
Березовi променi
Нитками кровi
Мiряють наповнюючи
Мою душу
I розкололась навпiл вона
Одна половинка камiнь
                 гарячий
Iнша холодний
Мiж ними троянда
Задушенa
П'є сонцесяйний
Колiр
Народженi ним
Мої сльози.
***

Пiзня осiнь;
Дерева - в траурi:
Їм крила осiнь вiдтяла,
Об  їх ножi сердець
Вкололось небо
Та все окутує
Теплом зчорнiлих
I голубiють, вищають
Безкрилi, i злiтають...
 

НIЧ
 
Грiхiв поснулих зграї
Небо скошує
Очi  дьоггем  наповнюються
Затопити  грiхи  непрощенi
Оповита калиною
3 сонцем порубаним
Одна моя половина
У височiнь лине
Iншу - давлять
Зв'язують
Топчуть
На калинi - сонценята
Вiд сонця...
Покрита шипшиною колючою
Це я чи тiнь моя бiла? ..
***

Плаче небо нiчне
За волею
Бiля нього - наглядач рогатий
3 кусючими вартiвниками -
                                       осами
***

А найнещаснiший поет,
Найбiльш болить у нього серце
За чорнi свiтанки
Зiрки бачить iскорками вiд вбитих
                                        талантiв,
В кайданах - дерева,
Небо - за гратами...
Не встерегти йому снiгу вiд
                                   вороння,
Бо очi з'їли...
I завжди вiн в пошуках води для
                              зiв'ялих квiтiв.
Здається йому - в дистонiї земля.
Ось-ось й серце зупиниться
Вiд отруйних запахiв мишастого
                                       свiту...
***

Перемага нiч й знову вiступає
Подих вранiшнiй i чорноту не пiзнав
вiн...
***

Втома страшна душу обляга:
нiкого любити...
Лушпиння пiд бровами у всiх.
***

Пеньками - днi, заглибленi у себе...
                                             тiльки,
...Копитами гарцює сонце
                     по недостиглому
                            та скошеному житу...
***

Терпкий як терен i тутий дух мертвечини
Надi мною...
В свiтлi зоринок - тiльки снiв бездоння
                               розкошує-купається
розмножується й забирає бiлiсть.
***

Уярмлено диха безмежжя...
Мiсяць тягне зiрки...
Висмоктуючи золотий сiк з них...
Вони помiлiли - назовсiм...
***

Прегустий предостатньо лiсовий дощ
ллється у пеньковiсть,
але вiтамiнний нашй буде
для збiльшення мухоморiв...
***

Стiна перед небом бiльшає: на нього мало хто
 дивиться
***

Нас трави зустрiчати люблять й
                              проводжати в осiнь
а ми їх не цiнуєм тож недовго їм живеться...
***

А крихтам слава не перестає писатися:
                лисину верховну обцiловують
***

Мозаїками сувенiрними подарунково себе
                                         прикрашають
буднi  а  без прикрас  коли хто  - тих  називають вони
неповноцiнними...- то БОГА не Чути не видно...
а  буденному  нiколи  себе В1ДНАЙти...  та у  всьому -
                                               воно...
***

Любов'ю не залишаютъся днi навiть золотi
коли вони свiй Свiт нiколи не виТворюють Серцем
Своєї Нацiї рiдної так як-нiхто.,
***
 
Молитва очей моїх виспiвує Дзвонами оновленими
 до усього й усiх навiть коли i не в силi їй...
але Перемагається Голосу її...
Ставши мiнним полем для безперервного щастя
                                            власного...
***
 
 Нещастям Народним себе виКупавши -
     Дорожити Виходить Собою нарештi
                      по-Справжньому найПравильнiш
     Народом рiдним...
***

Коли i немає сил БУТИ iз Правдою найiстинною та
                                           найважчою,
несем її тягарi легко i з любов'ю подвiйною,
до суєти з ненавистю пiдлiтаючи тiльки для того щоби
себе вiдiгнали суєтне й ненависне,
без яких немає зайвого й марнот...
***
 
 Святiсть мою роздерто
  поклонiннями щастю доляровому
яке грошовистостi найперш всi-усi дороги дає
 i дихати звично любить тим м'ясом
  яким впиваються усi
не плачучи що воно всiм подобається...
***

Не бувши нiколи в пеклi - важко й творити
 бо пекельним - майже усе вже
***
 
Якщо у вiршах моїх не Чуєте ви нiколи Молитви -
     то непосильнiється менi...
***

Звикаючи до землi чиєїсь - не оНОВлюється
                                              Творчостi
***

 Зiрванi Тюльпани стають вирваними язиками землi
                                                найрiднiшої
 Улюбленої, яку нiкому замiнити..
***
Зрiзавши квiтоньку - скорочуєш життя своє...
                                               в глибочiнi
 НАЙГлибшiй... I не маєш права простити
                                           пробаченнями...
 

 УСамiтнюється серцю моєму...- щоби не злякатись
                                              смертельно
 свiту цього задикого-здичавшого...
 що на всiх себе затягує...

***

Я народилася 10 червня 1967  року в селi Тертишники на Чернiгiвщинi...
Закiнчила  фiлологiчний факультет Нiжинського педiнституту. Працювала сiльським  учителем, газетярем.  За яскраво  виражену  прихильнiсть  до Руху  була звiльнена  з посади оглядача  культури носiвської райгазети ярим комунiстом пaном  О. Нестеренком...  Друкувала свої поетичнi   твори в часописах  “Україна”, “Основи”,  “Українськi проблеми”, “Дзвiн”,  “Чернiгiв”,  газетах “Лiтературна   Україна”,   “Час-Timе”,  “Вечiрнiй Київ”, “Україна  молода”, “Лiтературний Львiв”, “Молодь України” та iнших.
Прагну  своїми вiршами,  статтями боротися за Українську Україну.

Бібліотека "Українського життя в Севастополі"