Севастополь без прикрас

Кавалер ордена княгині Ольги, голова відділу Союзу українок Богдана Процак: “Тут за українство треба боротися”

ПРИЇХАЛА БОГДАНА у місто біля “самого синего в мире” моря у 1963-му разом з чоловіком-моряком. Вихована в любові до України, вона одразу відчула душевний дискомфорт. Рідне слово, національні звичаї всюди сприймаються у штики. Ось тоді патріотка з Тернопілля зробила гіркий висновок: в українському місті Севастополі треба боротися за українство, навіть за право називатися українкою, інакше настане цілковита асиміляція.

То вимагало невпинного вдосконалення душі, багатьох випробувань і вельми клопітної роботи. Тепер Богдана очолює товариство, яке змушений шанувати вкрай зросійщений Севастополь. У день ювілейних іменин одержала вона багато віншувань. Навіть голова міської ради завітав з квітами в ошатну оселю, що на далекій околиці.

— Наші союзянки помітно виділяються тут серед усього жіноцтва, — каже Богдана з такою теплотою в голосі, гейби вітає кожну з тридцяти зокрема. — Вони здебільшого віруючі, ходять до церкви, отож живуть за нормами християнської моралі. Ось еколог Тамара Красицька. Вона з Кобзаревого роду — п’яте покоління по лінії поетової сестри Катерини. Розумна, широко освічена, досконало знає творчість великого Тараса. Особливо проникливо звучить слово союзянки у Шевченківські свята. Сходяться тоді українці. Навіть ті, у душах яких притлумлено почуття патріотизму. Пристають окремі росіяни, що зуміли витворити в собі імунітет проти сущого всюди шовінізму. А збираються усі біля пам’ятника нашому Пророку. Встановлено його за старань усіх свідомих українців Севастополя. Головна ж роль випала на долю галичанина Богдана Вуйка, колишнього армійського полковника.

Великі, світлі надії пов’язували союзянки з незалежністю України. Райдужних планів було багато. Але реалізація майже кожного зустрічала спротив у керівних структурах. Дошукуючись причин, патріотки потрапляли у „театр тіней": на сцену виходив дрібний чиновник, а з-за куліс крадькома визирала потужна постать російського Чорноморського флоту. Одержавши за угодою з Україною 70% кораблів, кращі бухти і значну частину інфраструктури, він почуває себе господарем у місті, облудними стежками заводить нерідко у безвихідь українську справу.

Часто зринає у пам’яті 1990-ий. Тоді Богдана працювала у "Просвіті". Заповзялося товариство відкрити в Севастополі українську недільну школу. Після довгих ходінь по муках “вибили” кімнатку в інтернаті, де тримала прибиральниця своє нехитре знаряддя. Гуртом самі зробили ремонт. Діти з радістю відвідували уроки. Але після третього заняття усіх чекав “сюрприз”: двері зламано, висить нова колодка. А з вікон другого поверху лунає: “Бандеровцы, убирайтесь прочь!” Хлопчики трималися мужньо, а дівчатка розплакалися. В очах усіх кричало запитання: “За що?! У чому наша вина?”

Згодом просвітяни довідалися: то начальник управління освіти Капустін дав команду закрити недільну школу і підбурив працівників інтернату. А тим часом Богдана Процак викликала кілька таксі й відвезла дітей у свою квартиру. Тут провели уроки. Згодом були заняття зі співу у світлиці Світлани Заторської, де є піаніно. Півроку ходили діти від хати до хати. Відтак освітянське чиновництво покаялося: виділило кімнату в школі №44. Але то було про людське око, бо згодом довелося хлопчикам і дівчаткам перекочувати у бібліотеку, звідти — у садочок...

— Усьому злу наперекір жила наша школа, — згадує Богдана Процак. — А яких вчителів мали діти! Перші роки провела викладач технічного університету Варвара Меклен-Бурцева. Родинне коріння цієї патріотки сягає часів Полтавської битви, де шведи прагнули допомогти українцям вирватися з царської неволі. Справжнім святом були заняття заслуженої вчительки України, директора престижної школи №3 Марії Полонської. Посіяли педагоги в юних душах зерна гордості за свою націю, культуру і звичаї. Сходи були файні, здорові. Учні недільної школи стали згодом членами „Пласту", патріотами України, закінчили престижні вузи.

ЗГОДОМ БОГДАНА взялася за організацію осередку Союзу українок.. А благословила на свята діло Атена Пашко, дружина В’ячеслава Чорновола. Зустрілися ж дві патріотки у Києві, на першому Всесвітньому конгресі українців. Зараз під крилом тернополянки 30 жінок. Різними шляхами вела доля у Севастополь. Головний травматолог міста Наталя Колюбаєва родом з Кубані. Вчителька Світлана Заторська — з Києва. Є одна росіянка. Попросилася до гурту друга — Ніна Горденчук. Союзянки давно щиро опікуються великою родиною цієї жінки. Допомагають дітям стати на ноги. Троє з них, за сприяння чуйного товариства, активно займаються спортом. Двоє уже зійшли на вершину — стали чемпіонами Європи.

Заснувавши відділ Союзу українок, Богдана поставила собі на карб: у Севастополі має бути Українська греко-католицька церква. Тоді на релігійному терені панувала тиша. Без проблем зареєструвала громаду УГКЦ. Вона була першою серед усіх конфесій. То вже згодом духовний вакуум щез під натиском УПЦ Московського патріархату. Церкві, підпорядкованій чужій державі, передав Кучма під завісу свого правління навіть храм Святого Володимира, що розташований у древньому Херсонесі, „откуда єсть пошел" Севастополь. Проти такої зневаги до пам’яті людської протестували разом з вірними УГКЦ прихильники УПЦ Київського патріархату та Української автокефальної церкви, творячи спільну молитву перед воротами відомого з давніх часів собору.

Отож у 1992-му громада УГКЦ не мала конкурентів. Одначе... Земельну ділянку для спорудження храму не виділяли. Усіляко противилася міськрада, де засіли комуністи, а потім, — представники „патріотичної" НДП. Глуху стіну пробили союзянки, спаливши багато нервів. Нарешті добилися місця на Корабельній стороні. Зробили аерофотозйомку. Виклали великі гроші. Готувалися до будівництва. Аж раптом з владних кабінетів прийшла „депеша": “Землю передано УПЦ. Вам запропонують іншу ділянку”. Шкодили постійно. А священик уже був. Служба Божа велася. Збиралися союзянки у відповідно оформленій квартирі своєї наставниці. Перш за все вималювали білий хрест при вході.

Отцю Анатолію Мазурику випала гірка доля: звідусіль знавісніло цькували його попи УПЦ МП. Навіть студентам технічного університету роздали листівки: “Надвигается черная туча греко-католиков...” Ситуація була загрозлива. Союзянки всіляко оберігали священика, боялися за його життя.

Ціною здоров’я гасилася агресія московських попів. Богдана таки добилася свого: під будівництво храму УГКЦ виділили іншу ділянку. Правда, далеко. 15 кілометрів треба їхати автобусом. Мали намір виготовити проект у Києві чи Івано-Франківську, де з розумінням поставилися до фінансових можливостей маленького патріотичного осередку. Однак у Севастополі заборонили. Мовляв, тільки ми знаємо вимоги сейсмічної зони. І правлять за проектну документацію шалену суму: 134 тисячі доларів. На щастя, Союз українок — організація всесвітня. Звідусіль надходять кошти. Пожертви скромні, бо в чужих краях багатих українців мало. А найбільше тішиться Богдана, що почали збирати в Козівському районі Тернопільської області. Вона народилася тут, у селі поблизу знаменитої Зарваниці, куди на прощу ходить люд з усієї України.

Тим часом союзянки впорядкували колишній колгоспний кролятник, що на далекій околиці міста. Тут змушені молитися. Службу провадить отець Микола. Його скерували із Зарваниці сюди, у далекий, чужий по духу край, на уклінне прохання Богдани Процак. Священик був свого часу стипендіатом Союзу українок, одержав блискучу освіту. Крім виконання своїх обов’язків, викладає у Нахімовському військовому інституті, досконало володіє англійською. У дні відзначення 150-річчя Кримської війни парафіяни УГКЦ впорядкували цвинтар полеглих англійських вояків. Цим вчинком здивували гостей з туманного Альбіону. А ще більше вразив отець Микола: англійською відслужив панахиду на місці давнього поховання. З Інтернету довідалася про благородство українок королева Великобританії. В знак глибокої поваги прислала у Севастополь подяку від свого двору. Взагалі ж у релігійному плані союзянки дякують Всевишньому за те, що злагідно живуть у Севастополі парафії трьох конфесій — УГКЦ, УПЦ КП та УАПЦ.

У севастопольських союзянок багато справ. Зокрема влітку влаштовують у Байдарській Долині польовий табір для скаутів. Прибувають сюди „пластуни" з Києва, Донецька, Львова... Разом відзначають свято Івана Купала, вчаться дружити, пізнають особливості жителів різних куточків рідної землі. Тепер союзянки готуються до Великодня. Певне, Богдана піде, як завжди, на телестудію. Завітає у національному строї. Вона гарно вишиває. Виставляла свої роботи у Сімферополі. Сама моделює одяг. За давньою звичкою, на голові вкладе віночком косу. Поважно розкаже про рецепти паски, покаже глядачам, як укладати святешний кошик. У зросійщеному Севастополі Богдана Процак залишається українкою.

Михайло КУКУРУДЗ
Чернівці — Севастополь — Чернівці.
Газета Буковина 29 березня 2006 р.