Без України ми - раби останні.
Без тверді камінь, без русла ріка. 
Немає нас!
І тільки дзвін кайданів...
І тільки плач - безмовний -
у віках.

Без України ми не знаєм, хто ми.
Блукаємо - мов більма на очах,
Мов жебраки, безвольні та бездомні,
Вмираємо, не станувши на шлях.

Без України - хмари ми даремні.
Несем свій прах на світовий смітник...
Кому вони, пісні мої тюремні?
Що скаже рабський мій язик?

Ці слова Івана СОКУЛЬСЬКОГО (1940-1992) <http://www.khpg.org/history/vjazni/biografi/sokulskii_ivan.html> написані в далекому 1980 році, але від того не менш актуальні. Вражає і сталева віра політв'язня. Віра в Україну.

Одночасно вражає і спосіб мислення деяких, та чому там деяких – багатьох, українців за моделлю народного прислівя: “В Бога не вірю, тому що піп п'яниця”. Але чому не пригадати іншу: "Не дай Боже з Івана пана" , зрозуміти ситуацію і гідний спосіб виходу з неї? Так, навкруги розкинулась лакейська холопська стихія. Так, сатана сильний. Але це - наш хрест. 

Наш, як і той, що поставили на баню Володимирського собору у Херсонесі. Вірю, прийдуть часи, коли замість компрадорської влади стануть наші люди, які і говорити і думати будуть по-нашому, серце яких буде в Україні і болітиме за неї і за кожного в ній сущого. 

А поки що в Севастополі, та й в самому Херсонесі можемо як в краплині води спостерігати всі маразми, властиві часам перемін. З тим дзвоном, наприклад, як і з язиком, були пригоди для цілого серіалу. Язик, про який говорилось у попередньому повідомленні, та й перед цим, таки повісили, у лютому. Та вночі його зрізали. Почепили потім свій, але сталева балка прогнила і дзвін нахилився до однієї з підпорних стін. До приїзду друзів-президентів, його зрозуміло, відремонтували, але язик міцно приварений і численні туристи продовжують кидати камінці, аби почути плач дзвону. Для будь-якого поета – море метафор. 

А собор передали Москві. І молитися українцям не дозволяють вже навіть на території заповідника. І адміністрація відписується - "Не рєкомєндуєм". А Іван Степанович Плющ каже – немає українського питання. Красиві слова...  Все ж помолилися - і Богові, і за Україну. 

Інформаційна блокада людей триває. Чужоземна пропаганда панує. Та якщо б влада у нас була патріотична, то досить було б поінформувати громаду і та стала б надійним її помічником. А головне у цьому випадку – підвищилася б довіра до влади. А так... 

Севастопольські комуністи продовжують тему Сталіна – немає проблем більше у людей – поставлять пам'ятник катові і життя покращиться. Це ті, що були “розумом, честю і совістю нашої епохи”. Куди ж воно все подівалось, коли жодне серце не стискається від жаху десятків мільйонів непрожитих життів? 

Дивишся в очі забамуленої і обдуреної молоді, у якої майбутнє не має ясної перспективи і духовності, бачиш, як знекровлюється місто і Україна – хіба повернуться серця і розум додому після навчання в чужих інститутах? – звідки їм відомо, що чуже знати тільки цікаво, а своє – необхідно? Ignoramus et ignorabimus. Не знають і ніколи не взнають. 

Трохи песимістично вийшло, але нічого – головне визначити діагноз. Хоча - скільки вже їх було... Лікувати пора.

Після 24 настане 25, фанфари вщухнуть, і життя продовжиться. Важко буде тільки перші сто років... 

Автор висловлює подяку  Світовій Федерації Українських Жіночих Організацій 
(голова п. Оксана СОКОЛИК). Ці прекрасні жінки - на світлині.