Михайло Лукінюк

Боротьба УПА з окупантами: поступ до правди

Навіть сьогодні, коли моторошно-неймовірний масштаб кривавих злочинів комуно-більшовицького режиму часів "учителя" та вождя всіх трудящих" (не менш нелюдським, до речі, він був і за часів Леніна, який, попри гучні титули на кшталт "найлюдянішого із людей", виявився аж ніяк не менш жорстоким і безжальним, аніж найбільш здібний з його послідовників) набув широкого розголосу, спроби деяких дослідників поставити Сталіна на одну дошку з Гітлером викликають у багатьох - а надто у тих, хто відчув усі страхіття сталінського правління на власній шкурі, тобто людей старшого покоління, - "глухе" несприйняття. Можливо, це частково пояснюється тим, що чисто психологічно вони перебирають звинувачення, висунуті проти режиму, на власний карб.
Та якщо відкинути нав'язані радянською пропагандою узвичаєні стереотипи мислення, то бодай для українців як Сталін, так і Гітлер були, по суті, катами одного штибу (сьогодні й колишній член політбюро ЦК КПРС О. Яковлєв називає сталінський режим "фашистським"), хоча перший за десятиліття зведення своєї імперії винищив значно більше українців, аніж останній встиг винищити за порівняно короткий час окупації. І не лише українців: підрахунки американським істориком Я. Гроссом "жертв серед мирного населення у німецькій і радянській зоні окупації колишньої Польської держави" в 1939-1941 рр. показали, що "радянська влада репресувала у 3-4 рази більше людей, ніж нацисти, причому на території, удвічі меншій, ніж зона німецької окупації". Ці цифри, наголошує дослідник, "дають найкраще уявлення про справжній характер радянського тоталітарного режиму як безпрецидентного розтратника людського матеріалу і держави-вбивці" (Грицак, 1996, с. 214).
У такій характеристиці того "народного" режиму нема жодного перебільшення: за різними оцінками - див., зокрема, (Ященко, 1995) - людські втрати СРСР за всі роки радянської влади склали близько 100 мільйонів. Більш "точні" підрахунки І. Курганова (його стаття "Три цифры из нашей истории", присвячена питанню людських втрат в СРСР з 1917 по 1959 рік витримала декілька перевидань за кордоном) показують, що загальні втрати перевищили 110 млн. осіб, а самі лише втрати "у невоєнний час" склали "66 млн. 700 тис. осіб" (Три цифры.., 1990). На жаль, з плином часу ці "цифри" у нашому сприйнятті все більше набувають рис "статистики". Воно й зрозуміло: людська психіка просто не в змозі реально уявити подібні масштаби винищення "людьми комуністичного майбуття" собі подібних. А з огляду на загальновизнане: кожна людина - то цілий світ, взагалі не вкладається у голові, що, власне, знищив більшовизм? Якого збитку завдано цим земній цивілізації в цілому? Відповідей на подібні питання нема і бути не може, залишаються лише гострий біль і неминаюча туга з приводу тих незбагненних жертв…
Тож українцям у війні з німецьким фашизмом, як писав Т. Шевченко, "не за Україну, а за її ката, довелось пролить кров…" І лише вояки Української Повстанської Армії, воюючи проти обох поневолювачів, проливали кров виключно за рідну землю, за Україну, саме вони, наголошуває польський публіцист Збігнєв Ковалевський, що "досліджує український націоналізм 40-х років ХХ століття" (2000), "були першими, хто розпочав боротьбу зі сталінізмом"1. На превеликий жаль, керівництво незалежної української держави за десять років її існування так і не спромоглося віддати належне внескові вояків УПА у здобуття Україною цієї незалежності. Ось і Президент Кучма у своїй доповіді на урочистих зборах з нагоди 55-ї річниці Перемоги, що відбулися в Національному палаці "Україна" 6 травня 2000 року, адресуючи свої поздоровлення "нашим побратимам - росіянам і білорусам, усім народам колишнього Радянського Союзу, держав антигітлерівської коаліції", а найперше - "солдатам Вітчизняної, всім, хто йшов до Перемоги…", ані словом не прохопився про цих ветеранів Другої світової війни, наче їх не існує взагалі…
До речі, наскільки нам відомо, узвичаєні в СРСР звинувачення УПА у співробітництві з німцями (в наш час цю естафету перебрали на себе декотрі українські історики; наприклад, згадуваний вище доктор історичних наук В. Король, не обтяжуючи себе найменшим обгрунтуванням, заявляє, що вояки УПА "хоча і частково воювали з фашистами, все ж більше співробітничали") жодних документальних потверджень: укладання офіційних угод, пактів тощо - не мають. Ба більше - офіційні документи рейху й СРСР, доступ до яких став можливим лише після розпаду останнього, свідчать про протилежне.
Ось, зокрема, як розцінювали діяльність ОУН-УПА самі німці - цей документ, до речі, фігурував на Нюрнберзькому процесі (Косик, 1993, с. 544): "25 листопада 1941 р. Айнзацкоманда Ц/5 Поліції Безпеки і СД… Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхскомісаріаті (Україна), мета якого - створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після грунтовного допиту таємно знищені як грабіжники. Протоколи допитів мають бути переслані айнзацкоманді Ц/5. Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання (виділено у цитованому джерелі. - М.Л.). XI / 014-USSR (№7) XXXIX, C. 269-270 ".
І це цілком закономірно, оскільки, не бажаючи бодай щонайменше рахуватися з державотворчими намаганнями українців, а маючи на меті лише використати їх природню опозиційність до Москви, німці були надзвичайно обурені несподіваною "вихваткою" ОУН із проголошенням незалежності України. Причому, це зовсім не виглядало малозначущою заявою якоїсь групки політичних екстремістів. Прибувши 30 червня 1941 р. до Львова (радянські війська залишили місто увечері 29 червня), члени похідної групи С. Бандери (Косик, 1993, с. 114-118) "скликали на кінець дня зібрання представників українського національного життя. Національні збори прийняли текст проголошення незалежності, а також декрет, яким першого заступника Бандери Ярослава Стецька призначено головою уряду… У тексті проголошення було сказано, що "волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України". Акт проголошення закликав українців "не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада". Чи таке - двічі передане по радіо, а першого липня ще й видане Українським національним комітетом у Кракові у вигляді інформаційного бюлетеня - могло сподобатися німцям?!
"Заскочені розвитком подій, керівні органи Берліна висловлювали роздратування", і вже 3 липня Берлін "наказав посадити під домашній арешт" діячів Українського національного комітету, серед них і Бандеру. У розмові з заступником держсекретаря Кундтом у Кракові, "яка перетворилася у допит", останній пояснив, що "інформація, яка з'явилася у бюлетені, розповсюдженому Національним Комітетом, була хибною, що український уряд не був створений за згодою Німеччини, що Райх і вермахт не є союзниками українців… Бандера узяв на себе всю відповідальність і заявив: "…даючи розпорядження, я не спирався на жодний наказ, ні на жодну згоду німецьких чиновників, а тільки на мандат, який я отримав від українців" . Після арешту Бандери керівники ОУН, що були на той час у Львові (Стецько, Лебедь, Старух, Климів-Легенда, Ребет, Равлик, Турковський), зібралися, щоб обговорити ситуацію. Не маючи жодної можливості підняти загальне повстання проти Рейху негайно, вони зголосилися "перейти спочатку до психологічної, військової та організаційної підготовки".
Німці ж вирішили будь-що домогтися від С. Бандери та Я. Стецька відкликання проголошення незалежності і розпуску уряду. 21 липня політичне бюро ОУН під проводом Бандери в Берліні надрукувало декларацію, де стверджувалося, що проголошення "вже є історичним фактом", ба більше - "ОУН Бандери заявила, що вона не має жодного законного права розпускати уряд і що тільки законодавча Народна Асамблея може це зробити". Разом з тим ОУН Бандери "намагалася переконати німецький уряд у корисності співробітництва між двома країнами… в боротьбі проти більшовизму" (там же, с. 127-129). Як наголошувалося, таке співробітництво "могло спиратися тільки на визнання повної незалежності Української держави. Однак націонал-соціалістська влада не мала жодного наміру змінити своє ставлення і свою політику у Східній Європі".
Незважаючи на репресії, український національний рух охоплював все нові й нові території: "діючи в підпіллі… похідні групи ОУН Бандери інтенсивно розширюють свою пропагандистську діяльність на користь "створення незалежної і соборної Української держави". Як визнавалося в донесенні СД за 12 вересня (там же, с. 141), "емісари ОУН відзначаються своїм рішучим стремлінням до мети, своєю скромністю і своєю відданістю", а тому, зазначали 15 вересня автори рапорта "про діяльність і стан айнзацгруп поліції безпеки і СД у СРСР №4", "діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більше шкідливою в інших районах України (наведені у згаданих працях В. Косика німецькі документи, фіксуючи численні епізоди організованої боротьби ОУН з окупаційною владою в різних регіонах України, зокрема у Житомирі, Запоріжжі, Києві, Полтаві, Сталіно-Донецьку тощо, переконливо спростовують твердження більшовицьких ідеологів про те, що діяльність українського національно-визвольного руху нібито обмежувалася лише теренами Західної України. - М.Л.). Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично ніякого сприятливого підгрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому. Було вжито відповідних заходів… III / Inland II g. 431, f. 131" (там же, с. 529).
15 вересня 1941 р. поліція безпеки, СД, гестапо, військова секретна поліція, абвер провели масові арешти членів ОУН Бандери як по всій Україні, так і в еміграції; були заарештовані також С. Бандера і Я. Стецько, які майже всю війну перебуватимуть у концентраційному таборі Заксенгаузені. Заарештувавши багато тисяч людей, німці сподівалися, що питання таким чином буде вирішено. Але в Україні вже визріла нова ситуація: "українське населення, яке на початку вітало вермахт як визволителів, поступово змінило своє ставлення". "Все сильніше проявляється прагнення до незалежності, а також рішучість звільнитися від німецького впливу… Стремління до самостійності України стає щораз більш виразним…" - доповідав 27 серпня 1941 р. командир 213-ї дивізії безпеки фон Курбієр (там же, с. 525). В результаті вже навесні 1942 р. започатковується й шириться збройний опір, що вже восени призведе до створення Української Повстанської Армії і розгортання широкомасштабних збройних змагань за незалежність Української держави - за даними Головнокомандування вермахту, на початку лютого 1944 р. "бойова організація [, що] називається Українська Повстанська Армія (УПА) [, має] загальний чисельний склад… 80 тисяч осіб" (там же, с. 620).
Як доповідав на початку 1944 р. начальник штабу "Іноземні війська Схід" Гелен, в тих "українських національних бандах, які належать до руху Бандери… немає жодної схильності до співробітництва з німцями", а тому "не може бути ніякої можливости союзу з ними, на відміну від того, що було здійснено в деяких місцях з окремими польськими бандами" (там же, с. 419).
На цьому ж наголошувалося в інструкції проводу ОУН, уривок з якої було вміщено у переданому німцями в Берлін 11 вересня 1942 р. секретному донесенні № 20 із окупованих районів Сходу начальнику поліції безпеки і СД (там же, с. 577): "…Всяке співробітництво з окупантами розцінюватиметься як національна зрада, яка каратиметься смертю. Ми повинні здобути Українську державу!"… I / R 58 / 222 f. 47-51". І то були не просто голі декларації. Так, командир одного із загонів УПА-Північ П. Антонюк-Сосенко, що, на порушення заборони, "вів із ворогом переговори, 7 лютого 1944 р. був засуджений військовим трибуналом УПА і через добу страчений", а "у квітні 1944 р. було страчено другого офіцера УПА за укладення місцевої угоди з одним із німецьких загонів, угоди, спрямованої, зокрема, проти поляків" (там же, с. 420, 428). До речі, про спротив ОУН щодо будь-якого співробітництва з окупаційною владою засвідчено й у численних німецьких документах. Зокрема, у "Донесенні про події в СРСР № 164" від 4 лютого 1942 р., адресованому "Начальникові Поліції і Служби Безпеки (СД)", наголошується (Косик, 1998, с. 120): "Захоплені друковані матеріали і свідчення різних бандерівців, заарештованих останнім часом, знову доводять, що прихильників бандерівського руху неможливо залучити до якоїсь позитивної співпраці. Залишається лише обраний шлях цілковитого знищення цього руху… BA R 58 / 220".
Вистачає подібних свідчень і в документах, що зберігаються в українських архівах. Наприклад, у чималій теці "Пропагандистичних (саме так написано на її палітурці. - М.Л.) матеріалів", зібраних в одній лише "області "Косак", зокрема у зверненнях УПА до різних поневолених народів на теренах СРСР, так роз'яснюється позиція українських повстанців (цитовано мовою оригіналу зі збереженням стилю і орфографії): "Война, в которую вовлекла Вас Москва ведется за империалистические интересы. Москва и Берлин спорят между собой, кому из них Вас грабить. Империалистическая Москва целыми веками грабила у Вас Ваш хлеб, Ваше железо, Ваш уголь, Ваш скот, Ваш хлопок, а во время войны - брали с Вас подать крови: Ваших сыновей и отцов на фронт. Вам же за это присылали своих чиновников, издевались над народом, презирали Вашу культуру, насмехались над Вашим языком. Сегодня… два хищника сцепились и кроваво дерутся между собой за добычу… Это время должны использовать народы Европы и Азии для изгнания империалистов из своих родин и восстановления национальных самостоятельных государств… На территории Украины действует Украинская Повстанческая Армия. Она ведет борьбу под лозунгом: "Свобода народов, свобода человеку!"… Перереходите с оружим на сторону повстанцев!.. Главная Команда Украинской Народной Самоохраны (УНС). Ставка, июнь 1943 г." (АД: Звернення УПА.., 1943-44, арк. 2-3).
В той же час співробітництво Кремля з Німеччиною документально засвідчено. Один лише горезвісний "пакт Ріббентропа-Молотова", що фактично відчинив шлюзи другій світовій війні, чого вартий! А от щодо таких звинувачень на адресу УПА - аж захлиналися!
Для збільшення "кривавого рахунку УПА", як це видно, скажімо, з доповідної записки військового прокурора військ МВС Г. Кошарського "Про факти грубого порушення радянської законності в діяльності т. зв. спецгруп МДБ" до секретаря ЦК КП(б) України Хрущова, поданої 15.02.1949 р. з грифом "Цілком таємно" (Сергійчук, 1998, с. 699-707), Міністерством Держбезпеки Української РСР "у Західних областях України широко використовуються т. зв. спецгрупи, що діють під виглядом бандитів "УПА". Ці "спецгрупи МДБ, як засвідчують факти", - а їх у доповідній наведено чимало - широко застосовували "свавілля та насильство над місцевим населенням,.. піддавали катуванню,.. жорстоко мордували,.. гвалтували…" мирних громадян і, як наголошує Кошарський, подібні факти, "на жаль, аж ніяк не поодинокі". "Дії т. з. спецгруп МГБ, - доходить висновку військовий прокурор, - мають яскраво виражений бандитський, антирадянський характер і, ясна річ, не можуть бути виправдані жодними оперативними міркуваннями", позаяк "жертвою їх (цих "спецгруп". - М.Л.) сваволі часто стають особи, непричетні до українсько-бандитського підпілля… (ЦДАГО України. Ф. 1, оп. 16, спр. 68, арк. 9-17)".
Про це ж, до речі, задовго до Кошарського повідомляв і військовий прокурор військ НКВС Рівненської області Константинович (АД: О нарушениях.., 1945, арк. 86), наголошуючи, що "незаконні розстріли окремих громадян", які від січня до серпня 1945 р. склали "37,8% від загальної кількості порушень соцзаконності", вийшли на перше місце серед решти злочинів, здійснених працівниками НКВС?НКДБ в області. Для прикладу наведемо "бойовий шлях" лише однієї "спецгрупи", наведений військовим прокурором серед низки зразків злочинної діяльності працівників органів НКВС і НКДБ (там же, арк. 87): "…3. Оперуповноважений Рафалівського р/в (райвідділ. - М.Л.) НКВС лейтенант міліції Сазонов при виконанні оперативних завдань під час виїздів у села району систематично порушував соцзаконність. Так: а) У жовтні 1944 р. Сазонов разом з командиром спецгрупи Споришем затримали гр-ку хутора Новки Узловату, мати 5 дітей. Не вчинивши допиту і не з'ясувавши особи затриманої, Сазонов дав наказ розстріляти Узловату… Труп викинуто на пустирище; б) Того ж місяця 1944 р. в хуторі Дібровка в будинку гр?на Яченя застали гр?ку Гладюх Параску з двома дітьми (одне - немовля). Запідозривши Яченя і Гладюх у зв'язках з УПА, Сазонов наказав бійцям спецгрупи будинок підпалити, а Гладюх розстріляти. Гладюх була відведена за село й розстріляна; в) У грудні 1944 р. в селі Сабіжиці за підозрою в зв'язках з УПА було затримано гр-на Єзгора. Сазонов, учинивши допит останньому і не домігшись позитивного результату, наказав затриманого повісити. Єзгора бійцями спецгрупи було повішено; г) В лютому 1945 р. в селе Кульки була затримана дружина бандита (прізвище не з'ясовано). Після вчиненого допиту Сазонов наказав затриману вбити. Затримана бійцем спецгрупи Калашниковим була забита: Калашников перерізав їй ножем горло; д) В березні 1944 р. на озерних хуторах були затримані за підозрою у зв'язках з УПА 2 дівчини і один хлопчик (прізвища не з'ясовані). Сазонов після вчиненого допиту дав наказ затриманих розстріляти. Затриманих було розстріляно бійцями спецгрупи Чекановим і Ткачевським; е) 23 березня 1945 р. Сазонов, перебуваючи в стані сп'яніння в с. Маюничі, наказав обстріляти село. В результаті безцільної стрілянини були важко поранені 12-річні підлітки Пугач Марія, Якубець Ганна та Якубець Тетяна. Сазонов… утік". Прокурор проілюстрував свою доповідь численними прикладами порушень, виявлених у Рівненській області, однак подібні "спецгрупи" діяли й у інших областях - і тими ж методами.
Так, організовані у квітні 1946 року "три так звані спецгрупи Управління МВС із боротьби з бандитами в Чернівецькому районі" на Буковині, командирам яких було наказано "діяти методами банд", як наголошено в довідці (АД: О работе.., 1946, арк. 30), "займалися по суті бандитськими вчинками". Такі ж, до речі, підрозділи, які було наказано "переодягнути у бандерівський одяг і зовнішньо уподібнити до банд", створювалися й у Війську Польському під час здійснення польською владою горезвісної акції "Вісла" (Акція.., 1997, с. 414). Як свідчать архівні дані, дії цих "банд" (так само й задіяних у каральних операціях звичайних військових підрозділів), що були спрямовані на примушення українського населення до депортації зі своїх етнічних теренів на півдні та сході Польщі спочатку до УРСР, а затим тих, хто навіть з примусу відмовився покидати батьківську землю, - у відведені для них "резервації" поблизу західних польських кордонів, теж "супроводжувалися навмисним спаленням будівель, жорстоким знущанням над родинами членів підпілля, масовими арештами" (там же, с. 28) .
Та цим форми діяльності "правоохоронних" органів "під виглядом бандитів "УПА" не обмежувались. Скажімо, оперуповноважений відділу боротьби з бандитизмом Збаразького (Тернопільська область) р/в МВС Курашенко в кінці січня 1946 р. "при проведенні чекістсько?військової операції заарештував 30 громадян" кількох сіл і "шляхом побиття під час допитів намагався сфабрикувати неіснуючі стиничні антирадянські ОУНівіські організації", а в травні того ж року оперуповноважений Коропецького р/в МВС Мартинов "так само шляхом побиття 25 громадян намагався створити нібито існуючі вже сільські організації українсько-німецьких націоналістів" (АД: О недостатках в работе.., 1946, арк. 4).
Між тим, часто-густо траплялося, що й ті з червонозоряних "визволителів", що не прикривалися "виглядом бандитів "УПА", поводилися не краще. Терор по відношенню "до місцевого населення" набув таких масштабів, що його вже не могло замовчувати навіть завезене "у обозі" партійне керівництво.
Не ставлячи за мету "вибілювати" воєнні дії ані частин Червоної Армії, ані вояків УПА - на війні, як на війні! - все ж зазначимо, що останні просто змушені були вдаватися до "неправильної" партизанської війни, позаяк стали на смертельний двобій із ворогом, який мав незрівнянно більшу промислову, військову, політичну, пропагандивну потугу, зрештою, людські резерви, тобто він опирався на державу (як це, до речі, мало місце й у Польщі), в той час як повстанські структури створювалися на засадах самоорганізації. Зате він не мав того, що мали - і без чого, безперечно, ця боротьба не могла бути такою тривалою - повстанці: рідної землі під ногами і самовідданої підтримки місцевого люду, попри постійні масові репресії з боку "народної" влади. Саме завдяки постійному підживленню УПА, незважаючи на значні втрати - скажімо, лише впродовж 1945 р. повстанці "втратили 9 тис. вбитими" (Історія України, 1996, с. 336), - продовжувала чинити збройний опір. За оцінками істориків (Малий словник.., 1997, с. 407), "усього за роки існування УПА в її лавах побувало до 400 тис. осіб".
І хоча з боку останніх, зрозуміло, теж траплялися випадки надмірної жорстокості, спричинені різними обставинами - аж до відчаю, однак такого масового терору проти місцевого населення з їхнього боку не було і не могло бути у принципі, оскільки воно, окрім хіба що тих, хто відкрито став на бік "совітів", було для повсталих своїм, на відміну від "визволителів", яким це населення видавалося - і небезпідставно - незрозумілим і ворожим, а отже - чужим. Тому репресивні заходи ОУН?УПА зачіпали не населення взагалі, а переважно функціонерів "нової окупаційної влади", в той час як радянські карально-репресивні органи часто-густо сповзали до боротьби проти західноукраїнського люду взагалі, про що неспростовно свідчить величезний масив радянських архівних документів.
"Мають місце випадки надзвичайно тяжких самоуправств - побиття, спричинення каліцтв затриманим і самочинні розстріли безвинних громадян", - такою констатацією починалась одна із багатьох постанов бюро Тернопільського обкому КП(б)У, присвячених розглядові цієї гострої проблеми (АД: О недостатках в работе.., 1946, арк. 3).
Навіть у офіційних партійних документах подібних прикладів "проведення операцій" по всіх куточках багатостраждальної Західної України - хоч гать гати! Наведемо декілька з них.

Волинська область. Ось що, зокрема, повідомляв 26 листопада 1944 року "Інформаційний бюлетень" ЦК КП(б)У № 36 про трагедію, яка сталася 25 жовтня 1944 р. в селі Ляховому (АД: О фактах нарушения советских.., 1944, арк. 1): "…дільничний уповноважений міліції Воротніков, отримавши завдання від начальника р/в НКВС затримати гр-на Парфенюка, який нібито дезертирував з Червоної Армії, з 4-ма бійцями з групи охорони громадського порядку о 8-9 годині вечора оточив квартиру (в інших повідомленнях - "будинок". - М.Л.) гр-ки Парфенюк, увірвався до помешкання і "щоби налякати" застрелив із автомата її дочку. З метою приховування злочину Воротніков застрелив гр-ку Парфенюк, її 15-річного сина, другу дочку й тримісячне дитя. Перевіркою встановлено, що гр-н Парфенюк перебуває в Червоній Армії й ніколи звідти не дезертирував (а якби навіть і дезертирував, то хіба це могло бодай якось виправдати моторошний вчинок тих душогубів?! - М.Л.)".

Львівська область (АД: О грубейших извращениях.., 1945, арк. 1): "11 березня [1945 р.] у селі Наконечному були затримані Гула М. І Шпитяк С., що ухилялися від мобілізації, і в селі Поруденко гр-н Ничкало І. 50?ти років. Всі троє за наказом [начальника Яворівського райвідділу НКВС] Рудковського розстріляні дільничним уповноваженим Щигульним (у довідці "О фактах грубого нарушения советской законности в Яворовском районе Львовской области" організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У - там же, арк. 10 - прізвище останнього записане інакше: Щегулін. - М.Л.). 17 березня ц. р. у селі Прилбичі проводилася операція, в результаті якої було затримано 11 чоловік, що ухилялися від мобілізації. На шляху до райцентру Рудковський відібрав з групи затриманих" чотирьох осіб "і після допиту, супроводжуваного побиттям, за його наказом вони були розстріляні".

Рівненська область. У довідці, надісланій 5 січня 1945 року на ім'я Хрущова секретарем обкому КП(б)У В. Бегмою (АД: Справка о борьбе.., 1945, арк. 73), серед інших прикладів наведено й такий: "7 грудня 1944 року при проведенні операції з ліквідації бандгруп у селі Борбино, Острожецького району була затримана громадянка Устимчук Мокрина Йосипівна. Як з'ясувалося пізніше, Устимчук - мати 11 дітей, причому 3 сини перебувають у Червоній Армії, а чоловік працює в оборонній промисловості. Затримана Устимчук була доставлена до р/в НКВС. Начальник р/в НКВС лейтенант міліції Піканов, був п'яним і того ж дня ввечері, не розібравшись, наказав бійцеві військ НКВС Логвиненку вивести Мокрину Устимчук у виярок поблизу пошти (в центрі містечка Острожець) і розстріляти її". Той "виконав наказ", а при розслідуванні було "встановлено, що Устимчук до ОУН і УПА жодного стосунку не має…"

Станіславська (пізніше - Івано-Франківська) область. "Працівники Кутського райвідділу НКВС: Іванов - начальник райвідділу, Бєлов - співробітник райвідділу і Левченко - уповноважений міліції прибули 10 жовтня 1944 р. в село Ріднu з групою бійців винищувального батальону. Не виявивши бандитів, вони вбили 7 мешканців і спалили 7 селянських обійсть… Серед убитих двоє дітей 6-12 років і дві жінки - 5- і 55 років…" (АД: О фактах нарушений.., 1945, арк. 38).

Тернопільська область. 9 лютого 1945 р. "дільничний уповноважений В-Дедеркальського р/в НКВС Петрушевський, будучи напідпитку, на хуторі Тури розстріляв ні в чому не повинних 6 чоловік селян, забрав їх майно й спалив два будинки", а його "колега" зі Зборівського р/в НКВС "Бєлофостов, супроводжуючи заарештованих, напився п'яним і розстріляв п'ятьох із них…" (АД: О фактах морально-бытового разложения.., 1945, арк. 2?3). 5 березня 1946 р. "пом. уповноваженого Струсівського р/в МВС Лобанов при здійснені операції в селі Сущин обстріляв будинок інваліда Вітчизняної війни Антонюка. При цьому вся сім'я, що складалася з 4 осіб, була вбита…" (АД: О недостатках в работе.., 1946, арк. 4). Як наголошується у цій постанові бюро Тернопільського обкому КП(б)У, "подібні випадки вбивства безвинних громадян мали місце також у Мельнице-Подільському, Підгаєцькому і Зборовському районах".

Чернівецька область. "Начальник Кельменецького райвідділу НКВС Никаноров разом зі співробітниками райвідділу винищив п'ятьох чоловік ні в чому не повинних громадян, з яких одну жінку задушили мотузкою, прив'язали їй камінь на шию й кинули в Дністер. Трьох полонених угорців замість доправлення їх до місця призначення розстріляли і кинули в криницю. Одного фіктивного бандита розстріляли і труп залишили в лісі, прикривши гіллям. Всі ці факти злочинної діяльності працівників р/в НКВС були відомі керівництву управління НКВС", однак жодних заходів вжито не було. (АД: О [некоторых] фактах нарушений.., 1945, арк. 8). Проведене розслідування діяльності начальника УМВС Чернівецької області полковника Руденка (там же, арк. 23-24) показало, що в лютому-березні 1945 р., коли "в органи МВС Чернівецького району прийшла з повинною велика кількість бандитів", він "вирішив здійснити ряд заходів, спрямованих на безслідне зникання бандитів", для чого наказував розстрілювати утримуваних у камерах попереднього ув'язнення. Так само діяли й підлеглі полковника …
Якщо вже "визволителі" з такою легкістю вбивали ні в чому не винних людей, то затримати чи заарештувати будь-кого було для них, безперечно, пустісінькою справою, ба навіть розвагою. Як, наприклад, повідомляв 5 грудня 1944 р. в. о. Прокурора УРСР С. Шугуров (АД: О нарушении.., 1944, арк. 40), в Рудиківському районі Дрогобицької області "незаконно заарештовано 43 чоловік", які "без санкції прокурора утримувалися під вартою понад 25 днів". Та що там "якихось" сорок три незаконно заарештованих - он на Тернопільщині тільки "в травні місяці [1946 р.] без санкції прокурора і УМВС чи УМДБ у камерах попереднього ув'язнення утримувалось 2112 чоловік, з яких 991, заарештовані без будь-яких підстав", на час розгляду цього питання обкомом КП(б)У вже були "звільнені" (АД: О недостатках в работе.., 1946, арк. 3). І що ж? А нічого страшного - саме таку установку щодо подібної практики давав той, кому переважно інформація про всі ці неподобства й адресувалася. "Якщо в якомусь із сіл бандити вчинили напад, - повчав головний більшовик України секретарів обкомів і начальників облуправлінь НКВС і НКДБ (АД: Стенограмма выступления тов. Хрущева.., 1945, арк. 5-6), - треба викликати й негайно заарештувати пособника. Треба заарештувати 2-3 в залежності від обставин, а сім'ї вислати… Юридично можливо ми й матимем помилки, а саме, що він у даному випадку не є фактичним провідником банди - може статися, якийсь процент буде помилковим. Це нічого… Треба намітити, які куркульські родини безперечно є пособниками… Треба добряче вдарити по цій куркульській верхівці. Спробувати в шахматному порядку намітити групу сіл, взяти кількох куркулів і сказати: ми знаємо, що ви допомагаєте бандитам… Звісно, він буде відпиратися, але ми повинні сказати про це упевнено. І от якщо тільки бандити когось із цього села пальцем зачеплять, ви будете заарештовані, а ваша родина вислана до Сибіру… А народові ви повинні сказати, що висилається не як куркуль, а як пособник бандитів (якщо почнемо виселяти куркуля в Сибір, то бандити скажуть, а ще [ми] вам казали, як скінчиться війна, так і будуть висилати в Сибір, ось так воно і є, всіх українців висилають до Сибіру. Цього нам не треба)… А якщо… замість Петра візьмете Івана, то не помилитеся, - завтра візьмете Петра…" Не дивно, що архівні матеріали, з яких тут представлено лише крихтину, аж рясніють подібними фактами.
У згаданій довідці В. Бегма відзначає характерну рису ведення бойових дій військами НКВС: вони "мало беруть живцем", і розповідає, як "під час розгрому банди "Апостола" в Тучинському районі війська майора Погодіна вбили 25 осіб", а єдиного бандита, що пораненим потрапив у полон, "один лейтенант" забив ударом приклада по голові. Та видається, що дорікає дарма, бо, як видно навіть із маленької дрібки витягнених з величезної кількості документально засвідчених фактів (а слід пам'ятати, що й останні далеко не охоплюють повної картини терору, що жахливою повінню затопив Західну Україну, адже, як наголошує у згаданій "Доповідній" Г. Кошарський, зовсім "не кожний випадок порушення радянської законності знаходить своє відображення у слідчих справах і розслідується", навпаки, на думку військового прокурора, "більшість фактів якраз не розслідується"), чимала кількість "бандитів", як з'ясовувалося під час здійснюваних - хай і зрідка - розслідувань, взагалі ніяким боком не була причетною до УПА (на жаль, як ми вже мали змогу не раз переконатися, часто-густо траплялося так, що запідозреного спочатку вбивали, а вже потім "з'ясовувалося"…). А так - "бандита" вбито - й кінці у воду…
До речі, "визволителі" взагалі воліли мати справу не так із справжніми "бандитами", як із так званими бандпособниками, якими в принципі можна було оголосити будь-кого з мешканців, щоб затим на "законній" підставі конфіскувати уподобане майно нещасливця. Як видно, скажімо, зі "Звіту" командування 3-го кавалерійського полку І Української партизанської дивізії ім. С.А. Ковпака "про бойові дії проти українських націоналістів" (відмовившись реформувати партизанські з'єднання, що дислокувалися на вже звільнених територіях, у регулярні частини Червоної Армії, радянське керівництво натомість спрямувало декотрі з них на боротьбу з УПА ), за 15 днів - "з 17.10. по 3.11. 44 р." - "знищено бандитів" аж… одного, зате "вилучено бандпособників (у полон) - 63 чол." (АД: Отчет по борьбе.., 1944, арк. 22).
Це ж одразу впадає у вічі й при ознайомленні зі звітами інших підрозділів цієї партизанської дивізії, наприклад, окремого кавалерійського дивізіону за період від 15 серпня до 20 вересня 1944 р. (АД: Итоги.., 1944, арк. 24?25). Дивізіон в цей час переважно займався "прочистками" різних лісів у Млинівському, Гороховському, Дубинському районах із майже однаковим результатом: "ничего не обнаружено". І навіть зіткнувшись "із бандою УПА у складі 18 чоловік" та провівши "короткий бій", зуміли обітися без втрат (з обох боків). Та один бій, вочевидь, все ж відбувся - 6-7 вересня 1944 р. при прочищуванні "Демидівського лісу від банд УПА… В результаті: вбито - 10 чол., взято в полон - 10 чол." Однак, як видно із захоплених трофеїв, на всю "банду" припадало аж… "4 гвинтівки", та й то, не виключено, просто знайдені в лісі. Тож наразі невідомо, хто там дійсно належав до "бандитів", а кого просто пригрібли "докупи"…
Значно вагомішими виявилися результати "прочищування" довколишніх сіл і хуторів, де було затримано "підозрілих осіб - 19". Та й трофеї "взято" солідніші (думається, це тільки "офіційні" дані): "коней - 3, корів - 3, свиней - 8, зерна - 4000 кг".
Між тим, це теж специфічна риса бойової діяльності партизан чи то пак - звітування про неї. І ця риса властива не лише звітам низової партизанської (та хіба тільки партизанської?) ланки, вона, мов шило з мішка, випирає також у звітах верхівки - як партизанської, так і партійної. Так, у доповідній керівника партизанського руху на Україні генерал-лейтенанта Т. Строкача в ЦК КП(б)У зокрема повідомлялося (АД: Про оперативні заходи.., 1945, арк. 43): "При очищуванні хутора Ржев упродовж 10-12 лютого ц. р. вбито бандитів 26, захоплено 79, затримано як пособників 181, таких, що ухиляються від призову до Червоної Армії 46, 113 таких, що підлягають фільтрації. Виявлено й знищено схронів 65. Захоплено трофеї: ручних кулеметів - 1, автоматів - 8, гвинтівок - 21, пістолетів -5, гранат - 15…" Чи не замало для 105 "чистих" "бандитів", особливо, якщо врахувати, що декотрі з них були озброєні кількома одиницями зброї (так, на арк. 41, 42 говориться про знищення "внаслідок бою" трьох "бандитів", кожен з яких мав при собі автомат і пістолет; до речі, там повідомляється, що серед них нібито було "точно впізнано "Клима Савура", командира УПА)?
Цією ж вадою відзначалися й партійні повідомлення. І хоча той же Бегма й намагався перекласти бодай частину вини за це на "oргани" (у січні 1945 р. серед іншого повідомляє Хрущову, що "…у Червоноармійському районі, де нач. р/в НКВС Лінкуль, райвідділ НКВС звітує, що вбито 19 бандитів, але не підібрано жодного трупа…" - АД: Справка о борьбе.., 1945, арк. 75), однак це мало допомагає. І вже у травні з республіканського компартійного "олімпу" лунає грізний окрик (АД: По поводу противоречивых данных.., 1945, арк. 82): "Із цих суперечливих даних видно, що ви мало звертаєте уваги на дані, отримувані від райкомів, не аналізуєте їх і неперевіреними передаєте в ЦЕКА КАПЕБЕУ (так у цитованому документі. - М.Л.). В результаті ЦЕКА не має можливості правильно міркувати про перебіг боротьби з бандитизмом в області". А помилився секретар обкому - не сам, звісно, - в одній лише цифрі: повідомив у ЦК, що на 15 березня "в області налічувалось 1160 бандитів", а оскільки, за ним же наведеними даними, "з 15 по 18 березня… вбито, полонено і прийшло з повиною 663 бандити", то залишитися мало б 497, а у повідомлені обкому чомусь написано, що тепер "в області нараховується 887 бандитів". Тобто, обурюється Микита Сергійович, "зменшення склало лише 273 особи", а не 663 - ось такою кривою вдалася обкомівська арифметика. Воно нібито й так усі розуміють, що вся та "статистика" - вилами по воді писана, бо, сказано ж, трупів не підбирають, але цифра має бути справною!
Між тим, у листопаді того ж року вже новий секретар Рівненського обкому КП(б)У доповідає в ЦК (АД: Докладная записка.., 1945, арк. 173): "…всього по області, разом із бандодинакaми, нами враховано 1149 бандитів". І далі (там же, арк. 177?178): в період з 15 по 25 листопада "проведено 82 операції. Результати цих операцій такі: …вбито бандитів - 65, затримано бандитів - 54, прийшло з повиною - 10. У бандитів захоплено трофеї: РП [ручні кулемети] - 2 (цифра частково стерта і в інші звіти, наприклад, в "Отчет о ходе ликвидации ОУНовских банд на территории Ровенской области за период с 15 по 25 ноября 1945 г." - там же, арк. 183?184 - не увійшла. - М.Л.), гвинтівок - 28, автоматів - 11, пістолет. і револьв. - 10, гранат - 14…" Як бачимо, захопленої зброї не вистачає навіть на половину "бандитів" (тим паче, що важко собі уявити бандита, озброєного лише гранатою). Чи не тому, що значна їх частина є такими лише на папері?..
А ось як була зафіксована ця акція ковпаківців у документах протилежної сторони (орфографію і стиль в основному збережено): "Дня 3-го вересня 1944 р. відділи червоних партизанів ім. "Ковпака" появились на теренах районів Острожецького і Млинівського… силою коло 5000 чоловік, в тому числі 500 кавалеристів. Червона банда мала тяжку зброю, як гарматки і тяжкі скоростріли. Провели ряд терористичних акцій серед населення (в документі наведені назви сіл, зачеплених акціями. - М.Л.).., попаливши тих господарів, у котрих кватирували відділи УПА. Грабункам і знущанню не було кінця, при тім терпіло все населення. В багатьох місцях у підлий спосіб насилували безборонних жінок і неповнолітніх дівчат, мордували стариків… В дні п'ятому вересня ц. р. змінили напрям, пішли на схід… В околицях Любачівки мали сутичку з нашим відділом УПА. Жертви з нашої сторони: 6 вбитих (в тому числі обл[асний] провідник Микола) і 9 ранених. Ворожі втрати: 11 вбитих та невідоме число ранених. Відділ вирвався з окруження…
Дня 6.9.1944 р. НКВД районів Демидівка, Козин, Верба, Берестечко, Радивилів та коло 1000 партизан, що підтяглися вночі, замкнули села, які знаходились між шляхом Берестечко - Демидівка. В годині 9-й, утворивши трикутник, почали підступати… В околицях Медушів, Пропасниська, Копань, Хрінницькі Діброви, Товпижинські Діброви, Товпижин, Вербень натрапили на наші віділи УПА. В трикутнику, де почали більшовики робити облави, опинилися ще відділи Щупака. Акції тривали чотири дні: 6, 7, 8, 9 / 9.1944 р., однак відділам вдалося вирватися з окруження, пішовши вплав через річку Стир. В боях та в переправі загинуло або втопилося 27 чоловік. Ранених було понад 30 чоловік. Ворог сильно тероризував і провів арешти серед того населення, на яке донесли "сексоти". Грабували в людей одяг, харчі та речі щоденного вжитку. Було багато випадків насильства над жінками і малолітніми дівчатами… В днях від 10?15.9.1944 р. ворог перекинув свої банди на терен Дубенщини. Одна частина пішла рейдом на північ… Друга група в числі 2000 чоловік подалася на південь в райони Дубенський та Мізочський через села Боцянівка, Заруддя, Полиця, Збитинська, Липа, Мощаниця, Бондарі, Ступно, Обгів, Тростянець, взявши напрям на Сенидубки, Дитиничі, Страклів, перейшли у Вербівський рай[он]. У згаданих селах провели також ряд терористичних акцій. Розстрілювали привселюдно жінок (в селі Бондарі)… (АД: Рух.., 1943, арк. 6).
Не дарма навіть професійні чекісти відзначали (АД: Протокол.., 1945, арк. 13), що ковпаківців, які "займаються мародерством і свавіллям", населення називає "совітськими бандитами". Ось які записи, зокрема, знаходимо у щоденнику комісара С. Руднєва: "27 травня 1943 р. (з'єднання Ковпака саме розпочинало т. зв. Карпатський рейд і на ту пору перебувало на Житомирщині, неподалік Олевська. - М.Л.). …стан із продуктами залишається напруженим. Хліба нема, картоплі теж нема. Вирішили післати дві експедиції.., а роти і батальони післали маленькі групи по навколишніх селах… 30 травня… Сьогодні від північної експедиції отримали 100 голів худоби і пудів 200 картоплі…" (АД: Дневник.., 1943, арк. 11, 14). Навряд чи то були добровільні пожертвування (далі, при підході до Карпат, про це прямо, в дусі класової "справедливості": "…розгромили декілька фольварків… По дорозі багато поміщицьких маєтків. Наші забирають коней і худобу…"). Та навіть коли й давали щось по добрій волі, і це не завжди рятувало від поборів: "…проходили через чеські колонії. Чехи живуть дуже добре і культурно, нашу появу зустріли надзвичайно тепло. В колонії Малин чехи зібрали 250 пар білизни. Цій колонії нами забрано 50 центнерів білої муки, 10 центнерів сиру…" (там же, арк. 36). Про це ж (що подеколи партизани "забирали все, що знаходили, аж до дитячого") доносили й самі партизанські розвідники (АД: Рапорт.., 1943, арк. 14). Іншим разом - у грудні 1943-го - вони донесли про "велике невдоволення населення" м. Олевська (Житомирщина) тим, що їх було "невідомо яким партизанським загоном добряче роздягнуто". Дійшло до того, що, як зазначають розвідники, "населення м. Олевська приходило скаржитися [німецькому] комендантові міста" на те, що "партизани заходять до міста й грабують (а що ж тоді діялося у селах, де не було ані гарнізонів, ані комендантів! - М.Л.)". На прохання захисту "комендат сказав, що людей (солдатів) я вам не дам, позаяк мені солдати потрібні для інших справ" (там же, арк. 42, 49).
Тим часом, партизани й самі не раз вдавалися до провокаційних дій "під виглядом українських націоналістів". Про один із таких випадків обмовився у своїх спогадах і відомий командир загону Д. Медведєв (1957, с. 284-285): "Стало відомо, що в Рівному за підозрою у вбивстві Геля (наближений до Гітлера високопоставлений чиновник з Берліна. - М.Л.) заарештовано й розстріляно 38 найвідоміших українсько-німецьких націоналістів". Ця акція була спричинена спеціально залишеними Кузнецовим на місці здійсненого ним убивства документами полоненого партизанами "емісара Степана Бандери", доклавши до них "написану таким самим почерком" чекістськими умільцями директиву, зі змісту якої однозначно випливало, що вбивця діяв з наказу керівництва ОУН. "Ми дуже боялися, аби не залишився непоміченим "загублений" Кузнецовим гаман", - наголошує Медведєв. Але результати провокації перевершили всі сподівання, і "арешти не обмежилися тільки Рівним. Подібні звістки не могли не викликати у нас почуття задоволення", - згадує відомий "партизанський" ватажок. Репресії дійсно не обмежилися Рівним, так само як і згаданими 38-ма українцями, позаяк то була не єдина акція медведєвців, у якій вони "підставляли" українське населення. Так, здійснений Кузнецовим у Львові замах на заступника губернатора Галичини О. Бауера, наголошує В. Косик (назв. пр., с. 424), "викликав страшні репресії з боку німців: дві тисячі розстріляних заложників і кілька сотень повішених українських політичних в'язнів. У донесенні Кузнецова з задоволенням підкреслювалося, що, як і в Рівному, провокація у Львові була дуже успішна… Кузнецова повстанці УПА розстріляли 9 березня 1944 р.".
Ясна річ, так діяли не тільки медведєвці. Радянські партизани, прийшовши на українську територію з Росії та частково з Білорусі (там же, с. 277-280), "реквізували в населення все, що їм було потрібно, щоб харчуватися і одягатися", й самі "провадили розстріли українських патріотів, людей, близьких до націоналістів".
До речі, всупереч тому, як радянська історична наука, прославляючи знаменитий рейд ковпаківців, стверджувала, що він нібито "активізував боротьбу трудящих західних областей України проти німецьких окупантів" (див., напр., УСЭС, том 2, 1988, с. 16), тогочасні записи партизанського генерала Руднєва це начисто спростовують. Навпаки, чим далі партизанське з'єднання (судячи з його структури - стрілецькі полки батальни, роти, взводи, кавалерійські дивізіони, артбатареї тощо - і командного - переважно кадрові офіцери - складу, як їх описує сам Руднєв, видно, що воно ніяк не підпадає під класичне визначення партизанської боротьби, як вияву народної боротьби, яку ведуть самостійні загони, не входячи до складу регулярних сил. Це радше частина Червоної Армії, що виконує спеціальні завдання командування у відриві від основних сил; між тим, сам комісар зазвичай називає його не партизанським загоном чи з'єднанням таких загонів, а, як і належить військовому підрозділові "частиною") просувалося вглиб Західної України, тим частіше згадувалося про націоналістів: "15 червня 1943 р. Націоналістичне село Дерти пройшли без жертв, хоч стрілянина була по втікачах… Увесь район насичений націоналістами… 20 червня… Командир розвідгрупи 3 сб (3-й стрілецький батальон. - М.Л.) по радіо повідомив, що тримав бій з націоналістами 40 хвилин. Має двох убитих… 21 червня… Клецька-Велька на 100% націоналістична… 22 червня… Стоїмо неподалік Ровно… Всі села заражені націоналістами… 23 червня… Робимо зупинку 25 ки північно-східніше Ровно… Всі села заражені націоналістами. Часто стріляють з-за рогу, з кущів, з жита тощо…" (АД: Дневник.., 1943, арк. 23-28).
Тільки 25 червня, коли після тривалих перемов вдалось домовитися із повстанцями, які - "чоловік 500" - засіли у Здвижді, про безперешкодну переправу "через р. Горинь (далі Руднєв чомусь пише про готовність "переправи через р. Уборть"… - М.Л.) між селами Корчин - Здвиждь" (уперта незгода останніх пропустити ковпаківців, довела до такої люті Ковпака, що він не раз поривався артилерією "змести село з лиця землі", і тільки "рішучий опір" комісара врятував останнє від винищення), вперше зафіксовано в записах, що "населення вперше залишилося на місці і висипало на вулицю", а до того при наближенні "червоної партизанки" втікало в ліси. От і вся "активізація"…
Зрештою, сама лише "присутність цих партизанів викликала посилення німецьких репресій. Близько сотні українських сіл було знищено в листопаді 1942 року, а населення деяких з них було знищене…" Під час згаданого рейду ковпаківців це впало у вічі С. Руднєву (АД: Дневник.., 1943, арк. 15): "…Йдучи через Тартак і Милашевичі, побачили моторошне видовисько: чудовий хутір і село Милашевичі, де ми стояли постоєм взимку, зараз спалені дощенту, самі тільки димарі стирчать…"
У цілому світі відома трагедія чеського селища Лідіце, яке, як інформує "УРЕС", "10.VI.1942 німецько-фашистські окупанти, звинувативши мешканців у переховуванні патріотів, повністю зруйнували, чоловіків розстріляли, жінок і дітей відправили у табори смерті". А хто у світі, ба навіть і в українській державі, знає, що в Україні було аж 250 таких сіл, як Лідіце (Українська РСР.., 1968, с. 149). Так, наприклад, 23 вересня 1942 р., як свідчать архівні німецькі документи, були знищені села Борки, Заболоття, Борисівка, Кортеліси, при цьому "замкнені в церкві та інших будівлях 2892 мешканці Кортелісів згоріли в полум'ї (мені назавжди врізалася в пам'ять цифра, виведена на непоказному обеліскові у загубленому серед житомирських лісів селі Копище, де, як розповіли його уцілілі мешканці, під час війни "квартирували" партизани О. Федорова: 2878 - саме стільки жителів знищили карателі. - М.Л.)". У січні 1943 р. "було знищено село Козари Чернігівської області разом із 4268 мешканцями" (Косик, 1993, с. 277, 280)…
А що вже казати про аналогічні вчинки "своїх" - енкаведистів? Про щось подібне в радянської людини й думки не виникало - але ж було! І до того ж набуло масового розмаху. Ось зокрема, що читаємо у "Інформаційному бюлетені № 8/53" ЦК КП(б)У за 13 січня 1945 р. (АД: О фактах нарушений революционной законности в западных областях УССР.., 1945, арк. 34): "Вранці 22.10. [1944] для ліквідації банди в с. Кривеньки [Пробіжнянського району, Тернопільської області] з Чорткова прибули бійці військ НКВС у кількості до 60 чол. на чолі з майором Полянським і представником УНКВС молодшим лейтенантом Молдовановим. Однак банди в селі вже не було. Перебуваючи в нетверезому стані, бійці за наказом майора Полянського і молодшого лейтенанта Молдованова вчинили дикий погром села. Так, було розстріляно 10 мешканців цього села віком від 60 до 80 років, спалено 45 будинків з усіма дворовими будівлями, домашнім майном і великою кількістю намолоченого хліба. Серед розстріляних п'ятеро є членами сімей військовослужбовців (Капустяник В., Поломарь І., Остапчук І., Савуляк А., Київський П.). З 45 спалених осель 20 є господарствами червоноармійськими. Присутні при підпалі будівель і розстрілі громадян нач. райвідділу НКДБ Бєляєв, нач. райвідділу НКВС Костін, райвійськом Кондрашкін не вжили жодних заходів для припинення провокаційних дій майора Полянського і молодшого лейтенанта Молдованова…"
І це був зовсім не поодинокий випадок чи прикра випадковість. У "Повідомленні прокурора УРСР Р. Руденка секретарям ЦК КП(б)У М. Хрущову та Д. Коротченку про злочинні дії співробітників правоохоронних органів стосовно населення західних областей УРСР" від 25 лютого 1945 року (Сергійчук, 1998, с. 234?238) зокрема повідомляється про те, як 17 листопада 1944 р. у село Красиєве, що на Тернопіллі, прибула оперативна група на чолі з начальником міліції Білашем "і без достатніх на те підстав відкрила в селі стрільбу й почала у різних кінцях села підпалювати будинки", в результаті "було знищено 117 селянських господарств, серед них і 14 господарств сімей військовослужбовців. Учасники опергрупи вбили 6 осіб" і "вилучили 60 голів худоби, частина якої розбазарена. Значна частина учасників опергрупи перебувала у нетверезому стані. Попри те, що в момент пожежі туди прибув секретар райкому КП(б)У тов. Піддубний, останній належних заходів, щоб відвернути вищеназвані вчинки, не вжив… (ЦДАГОУ: Ф. 1 - Оп. 16. - Спр. 29. - Арк. 192-196)". 5 лютого 1945 р., повідомляється у постанові бюро Тернопільського обкому КП(б)У від 3.квітня 1945 р. (АД: О фактах грубого.., 1945, арк. 3), "в селі Нирки Товстенівського району під час проведення операції з виселення сімей ОУНовців спалено 48 господарств і пограбовано 30 родин; серед спалених господарств є 18 сімей військовослужбовців". Слід зазначити, що майже всі злочинні дії, вчинені службовцями НКДБ-НКВС проти мирного населення, супроводжувалися масовими спаленнями селянських двoрищ - може, то все ще були відголоски тих нелюдських наказів?
[Не дивно, що витоки непроминальної звички радянської влади супроводжувати процес побудови "колгоспного раю" постійним пограбуванням селян, а "революційне" перековування трударів села зводити до гартування "вогнем і мечем", сягають часів становлення комуністичного режиму . Адже врослі коренями у батьківську землю, рясно зрошену потом багатьох поколінь їхніх родаків, волелюбні хлібороби вперто не хотіли коритися вказівкам новоспечених "вождів". А надто - за безцінь віддавати "владі трудящих" результати своєї важкої праці. Тож землю й худобу відібрали колгоспи, "залишки хліба" реквізували продзагони (пізніше їх змінили продагенти й "уповноважені"), господарства найбільш заможних, а отже й найбільш непокірних, розграбували, а їх самих разом із сім'ями повисилали в чужодальні краї, а то й у в'язниці чи моторошні радянські концтабори. Це називалося "ліквідацією куркулів як класу", а насправді було ліквідацією вільних хліборобів. З тих пір режим, навіть маючи найбільшу в світі площу орних земель, вже не міг прогодувати підлеглий йому народ інакше, ніж виморюючи його голодом чи закуповуючи зерно у проклятого - майже "зогнилого" - Заходу…]
Ці звірства сягли такого масштабу, що навіть "люди особливого крою", як на закритих партійних зборах називали себе "дзержинці", змушені були самокритично визнати, що співробітники НКДБ "палили селянські обійстя, розстрілювали мирних мешканців", а "в окремих периферійних органах… мародерство, пиятика… побиття затриманих… набуло широких розмірів…" (АД: Протокол.., 1945, арк. 4). Вони навіть засвідчили, що "є факти незаконного вилучення майна, вчинення обшуків - у багатьох випадках прикриваючи все це нібито боротьбою з українсько?німецькими націоналістами" (там же, арк. 16), - певно, були впевнені, що ці відомості ніколи не вийдуть за межі того суворо засекреченого протоколу…
Тож уже невдовзі колишні НКВСівці навіть хизуватимуться подібними "подвигами". Так, відомий московський письменник, учасник Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. Ю. Нагибін (1996, с. 127-128), оповідаючи в своєму щоденнику про знайомство в 1959 році з "дитячим письменником", колишнім чекістом В. Біляєвим, пише про його "нескінченні розповіді про всілякі жорстокості (останній полюбляв розказувати про особливості своєї "оперативної" роботи в Західній Україні. - М.Л.). Повішені, спалені, осліплені, розірвані між двох беріз, защемлені в розколотих сокирою пнях, підстрелені з-за рогу, згвалтовані, зарубані сокирою чи шаблею - звичайні герої його усних оповідань…"
[Для забезпечення повноти портрету цього професійного "вихователя" дітей Ю. Нагибін наводить деякі його оповідання. Ось одне з них: "У жовтні 1946 року зустрів я у Львові дівчину… Очі голубі, мов озера… На вії олівець покласти можна. На мадонну Сикстинську схожа, їй-бо!.. Познайомилися. Ну, я одразу ж до КДБ, щоб перевірочку влаштували… Розкололася одним махом. Племінниця Денікіна, пов'язана з японською розвідкою… Дали їй "шльопку" (за чекістською "фенею" - розстріл. - М.Л.), потім замінили на четвертак. Аж до п'ятдесят третього відсиділа…
- Ну, а потім що?
- Як що?.. Повністю реабілітована. Недавно до Львова повернулася. Але вже зовсім не те - пройдеш і не глянеш…"]
А результати таких дій, звісно, будуть віднесені на карб УПА .
Усього ж, що зберігається серед архівних документів тієї пори (частина з яких, до речі, й досі закрита, а декотрі після нетривалого відкриття доступу до них, як, наприклад, увесь опис 16-й у ЦДАГО України, із незрозумілих причин - адже всі можливі терміни будь?якого їхнього засекречування вже давно відійшли в небуття разом із державою, що їх встановила, - знову були переведені до категорії закритих уже в наш час), годі намагатися бодай перерахувати - то була справжня широкомасштабна колоніальна війна комунобільшовицького режиму проти українського народу.

Подібні звірства кремлівська верхівка чинила й щодо інших поневолених народів. Ось, зосібна, що пише московський часопис "Утро Россіи" про те, які звірства кремлівські можновладці чинили й у інших регіонах СРСР після їх визволення з-під німецького чобота, зокрема на Північному Кавказі, де окремі "братні народи" СРСР були піддані брутальному насильницькому виселенню зі своїх етнічних земель: "У лютому 1944-го війська НКВС, блокувавши чеченські й інгушські аули, розпочали широкомасштабну операцію по виселенню їх мешканців, звинувачених у "співробітництві з гітлерівцями", якого не було й бути не могло. В Казахстан і Сибір було відправлено 640 потягів, увесь вайнахский народ. Половина загинула під час депортації. Ще трагічніше склалася доля тих, кого було надто клопітно гнати до найближчої станції. Страшним символом часу стала чеченська Хатинь - аул Хайбах. 27 лютого 1944 року загін НКВС зібрав у декількох навколишніх аулах і в самому Хайбасі усіх, кого не було вигнано під час масової депортації 23-24 лютого - хворих, старих, дітей, пастухів, що відстали від сімей, - їх загнали до конюшні й спалили живцем. Серед загиблих були троє старих у віці 100, 108 та 110 років і два новонароджених хлопчики-близнюки" (Охендушко, 1995). А ті, хто взимку 1944-го чудом вціліли від депортації та винищення, "мстилися ще двадцять років, тож для боротьби з партизанами владі аж до початку 60-х років довелося тримати у Чечні кілька дивізій внутрішніх військ", наголошується у згаданому часописі…
Таку ж нелюдську жорстокість творили вони - не власноруч, звичайно, а руками тих "хлопчиків", які, на переконання грачових, вмирали в Чечні "з усмішкою на вустах…" - і в моторошній "першій чеченській" війні 1994-1996 рр. Ось лише один приклад: зацитуємо листа 17-річної киянки Насті Сильченко із села Самашки, котра перебувала там під час штурму його федеральними військами, приїхавши до Чечні з групою пацифістів. У листі, переданому з біженцями у Київ, вона, зокрема, пише (Сильченко, 1995):
"Ополченці за наполяганям старійшин пішли у ліси, щоб через них не постраждали мирні мешканці. Після їх відходу зброї в селі не зосталось. Близько шестисот жінок з дітьми встигли залишити Самашки, але потім війська заблокували виїзд, і БТРи рушили в село. Під'їхавши до будинку, вони стріляли в нього. Якщо хтось вискакував - жінка, чоловік, дитина - його скошували автоматною чергою і труп одразу спалювали вогнеметом (газета наводить моторошне фото кореспондента Асошиайтед Прес останків чотирьох чеченців, котрі "були вбиті, а затим спалені з вогнемета, коли вступили у суперечку з російським солдатом, котрий хотів пограбувати їх домівку". - М.Л.). Так пересувалися від будинку до будинку. Кидали в підвали протитанкові гранати або стріляли туди з вогнемета. Будь-яке шарудіння - і будинку нема. На вулиці змопівці лупцювали старика. 14-річна дівчинка вибігла заступитися - її впритул спалили з вогнемета. У жінки вирвали з рук дитину і на очах застрелили. Вона запитувала: "За що? Ми ж не бойовики". Відповіли: "Досить того, що ви чеченці". На вокзалі повісили десятьох дітей. Потом двох школярів у школі… Чоловіків, десь із 130, усіх розстріляли… Два дні до Самашок нікого не пускали (таке ж повторилося згодом у Первомайському, Новогрозненському тощо. - М.Л.), навіть Міжнародний Червоний Хрест, і люди вмирали без медичної допомоги навіть від незначних поранень. БТРи їздили по трупах, не даючи рідним поховати загиблих. Поранених відвозили подалі й добивали. Тільки через два дні почали випускати жінок і лише пішки. Хто біг через поля - наздоганяли й убивали… Коли при переведенні полонених хтось намагався зняти мотуззя - йому відрубали руки. Хто хотів зняти чорну пов'язку з очей - виштрикували очі… Це тільки мала частка того, про що я тут дізналася…" І це лишень невеличка видима верхівка страхітливого айсберга нелюдських злочинів, вчинених російською армією на чеченській землі.
Промине лише якихось три роки після підписання мирних Хасав'юртських угод, і владні структури "нової, демократичної" Росії, керуючись лише загостреними неухильним наближенням президентських виборів інтересами, розпочнуть "другу чеченську" війну. По суті ж, це буде продовження все тієї ж колоніальної війни, яку розпочали ще далекі пращури новітніх російських єрмолових і яка є логічним наслідком тієї колоніальної політики, що впродовж століть незмінно сповідувалася кремлівською владою. І знову запалають міста і села, а сотні тисяч біженців - як чеченців, так і росіян - цинічно названих російською владою "тимчасово переміщуваними особами", намагаючись врятувати життя своє і своїх дітей, невтримною повінню затоплять сусідні республіки. Звісно, я жодним чином не підтримую й не виправдовую злочинних дій з боку чеченців чи "кавказців" взагалі - якщо вони дійсно мають місце, а не приписуються їм - зокрема численних викрадень людей та терористичних акцій проти мирного населення, але й так звана "антитерористична акція" Кремля, супроводжувана безперервними масовими артилерійсько-ракетно-бомбовими ударами "федералів" по населених пунктах, не може мати виправдання.
Однак і цим "братня" Москва не вдовольниться. 15 грудня 1999 року члени Ради Безпеки РФ, обговоривши ситуацію, що склалася під час виконання другого етапу антитерористичної операції з ліквідації бандформувань на території Чеченської республіки, "виробили робочу концепцію реалізації її завершального, третього етапу" ("…підлягають тотальному знищенню", 2000). Відповідно до цієї концепції, "усі будови (включно з культовими та історичними) гірського району [Чечні], древні родові башти будуть прирівняні до об'єктів укриття бандформувань (а чом би й ні - адже до "бандитів" російські генерали зарахували навіть дітей старше десятилітнього віку… - М.Л.) і підлягають тотальному знищенню".
Далі "учасники наради дійшли висновку, що гірські селища чеченців, які складають менше 20% усіх населених пунктів Чеченської республіки, не мають якої-небудь значної економічної або іншої цінності ані для даного суб'єкту федерації, ані для Росії в цілому (?! - М.Л.), і підлягають повному знищенню у секторі Бамут-Зандак-Ітумкале. Одночасно тут мають бути створені умови, абсолютно непридатні для проживання, а рештки мирних жителів (на думку богорівних членів РБ РФ, вони "завжди мали яскраво виражену антирадянську, антиросійську орієнтацію і постійно надавали допомогу різним злочинним угрупованням", а тому для їх "виштовхування" зі своїх помешкань "планується здійснити інтенсивний бомбовий і ракетно-артилерійський обстріл укріплених пунктів бандитів і терористів…" - М.Л.)… слід переселити до північних районів Чечні або асимілювати у інших районах Росії…" Тож виходить цілковито за Шевченком: "…тільки дайте / Свої сині гори / Остатнії…бо вже взяли / І поле, і море" ("Кавказ"). Схоже, В. Путіну не дають спокою лаври новітнього "скорювача Кавказу": йому не забракло цинізму взятися за довершення справи Єрмолова (про існування подібних планів, зокрема "плану Єрмолова і Вельямінова" та "плану [царя] Миколи", писав у повісті "Хаджі-Мурат" Л. Толстой) і Сталіна - моторошне півторастолітнє коло брутального нищення чеченського народу замкнулося …
[Правозахисний центр "Меморіал" видав у Москві об'ємну доповідь з детальним аналізом дій обох сторін у російсько-чеченській війні 1994-1996 рр., на закінчення якої її укладачі наголосили (Россия - Чечня.., 1998, с. 352): "масові порушення прав людини і норм гуманістичного права чинили обидві сторони конфлікту" - і це знайшло своє відображення у доповіді - однак "масштаби жертв серед цивільного населення і величина матеріальних збитків, спричинених діями федеральних сил, незрівнянно більші". Це, однак, не перешкоджає поважному московському професорові (Ильин, 1999, с. 437) кваліфікувати саме дії чеченської влади "з ціленаправленого витискання "інородців" з республіки" як такі, що "підпадають під статті Міжнародної конвенції про геноцид 1948 р.", де, пояснює він, "геноцидом кваліфікується діяльність, спрямована на знищення етноса, завдання його представникам тілесних ушкоджень, створення нестерпних умов життя, що тягне за собою деградацію народу!" Нічого подібного в діях кремлівської влади професор, звісно, не вбачає…]
Та цей, вчинений "оновленою" Росією супроти мужнього народу, якому, як і змальованому Л. Толстим у згаданій повісті реп'яхові (1981, с. 166), безжальні поневолювачі "вирвали шмат тіла, вивернули нутрощі, відірвали руку, викололи очі… а він все стоїть і не здається…", терор навряд чи поможе їй позбутися "чеченської проблеми". Адже, як наголошував ще під час "першої чеченської" війни С. Ковальов ("Зеркало недели", 13.05.1995), "криза не в Чечні, а в Москві" - у її, додамо, імперській суті…
Як наголосив під час процедури прийому Росії до Ради Європи норвезький консерватор Халлгрім Берг (Коваленко Ю., 1996), "вчинена Москвою розправа в Чечні може бути порівняна з гіршими звірствами часів другої світової війни". Досить подивитися на зруйнований Грозний, спалені Самашки, на стерте з лиця землі Первомайське чи на десятки інших чеченських Хатинь, аби впевнитися, що це дійсно так… Просто не віриться, що таке могли вчинити з людьми такі ж самі люди.
Дозволю собі навести ще один приклад. І зовсім не заради зайвого кривавого епізоду - він бодай побіжно торкається особливостей свідомості російського солдата, фактично теж заручника тієї ганебної війни. Ось що писала колишня "центральна" московська газета практично про перші дні "першої чеченської" війни: "…Долинський підпалили, зрівняли з землею. І от 18 грудня звідти було отримано радіоперехоплення чеченців: "Гинемо, але не здаємося…" І після цього "бандити" ще кілька днів відбивалися. Наші солдати назвали селище "Брестською фортецею", не надто задумуючись над змістом цих слів" (Болтовский, 1995). Звернімо увагу саме на оце "не задумуючись", бо це якраз те, до чого увесь період свого існування привчала нас комунобільшовицька влада: виконувати її накази, не роздумуючи - за тебе думає партія (тепер, певно, "Родіна")!
Однак невідворотно настає час, коли все ж починають задумуватись, а з часом - все тяжче, і ці думки, так само, як і моторошні спогади, невблаганно пектимуть зсередини душу, викликаючи не менші муки, ніж ті, яким вони, покірні виконавці волі імперського центру, колись піддавали свої безвинні жертви. І цією недугою, цим "чеченським синдромом", спричиненим, по суті, вульгарним великодержавним шовінізмом, неодмінно мусить перехворіти усе російське суспільство - так само, як свого часу прояви "в'єтнамського синдрому" довго і болісно судомили американське суспільство. Ба навіть важче, бо ті бодай винищували тільки "чужих". А може, обійдеться (маю на увазі російське суспільство)? Он, скажімо, згаданий капітан-медик Кудряшов, навпаки, певен, що саме на чеченській війні "формуються справжні чоловіки", там вони, на його думку, "побачать, що таке рідна земля, полюблять свою Батьківщину", і саме ці хлопці сьогодні нібито вже "оздоровлюють [російське] суспільство"…
Ні, таки має рацію А. Приставкін (1995), коли запевняє, що "історія, рано чи пізно, винесе свій присуд", і виставить імперії й цей рахунок, коли настане її час. А він обов'язково настане, бо, такі нелюдські вчинки не можуть залишитися непокараними - ані історією, ані Богом! Та й чи залишилися вони після цього людьми? І яке майбутнє чекає народ, тисячі нещасних синів якого з молодих літ спізнали смак безкарності за злочин, нічим не обмеженої влади над життям інших людей, були привчені до того, що людське життя нічого не важить, а людина - не дивне Боже створіння, а всього лише шматок паленого м'яса, який так кумедно тіпається у полум'ї твого вогнемета?..
А імперські заспівувачі й досі безугавно торочать про "моторошні злочини" вояків УПА. "…злочинно реабілітувати боротьбу ОУН - УПА, колабораціонізм кримських татар, пособництво загарбникам деяких північнокавказьких народів", - повчає студентську молодь московський професор зі сторінок новітнього підручника (Ильин, 1999, с. 441), звісно, не вбачаючи у цьому жодних аналогій з нинішніми діями московського керівництва в Чечні, й начисто забуваючи, як всього лише кількома рядками вище сам твердив, що "нема народів-зрадників, народів-пособників…" Не дивно, що сформоване такими методами непримиренне ставлення широкого радянського, а надто - російського загалу до всього "бандерівського" теж стало узвичаєним. І це цілком відповідало природі імперських інтересів Москви в "братніх" колоніях.
А ось і наслідки такого виховання. "Особливо хочу виділить ту екзальтовану публіку (з півсотні осіб), що постійно ошивається біля Верховної Ради Криму. - пише кримчанин В. Галушко (1996). - В засобах масової інформації вона отримала назву "в'язані шапочки". Під час татарських заворушень у жовтні 1992 року я підійшов до них. В центрі стояв чоловік похилого віку й розповідав: "Був я у каральних загонах на Західній Україні, піймали бандерівця, а він кричить: "Слава вільній Україні". Лице йому в криваве місиво перетворили, переламали руки, ноги, а він, зараза, все одно кричить: "Слава вільній Україні". "Шапочки" благоговійно повторювали: "От фашист, от фашист"… Це ж треба мати настільки понівечену душу, - зачудовується В. Галушко, - аби вважати героєм людину, яка в 1939 році прийшла на чужу землю, залила її кров'ю, розорила, катувала людей і тепер пишається цим. А людину, що стала на захист рідної землі, свого дому - називати фашистом. Господи, надоум цих людей!"
Тож справді, як казав Г. Федотова, імперія "спотворює духовне обличчя" російського народу. І то настільки, що таких росіян, котрі б визнали хибність альфи і омеги імперської політики - потворність і несправедливість ідеї "єдинонеподільної Росії" знайдеться не більше, аніж тих, "хто продемонстрував справді демократичний підхід до чеченської проблеми - на всю інтелігентську Росію"…
Звісно, імперія й не могла інакше ставитися до подібних рішучих виявів небезпечного для її існування волелюбства серед уярмлених народів. Але ж нам самим, бажаючи спокою на рідній землі, годі б уже ділити наших ветеранів на "справжніх" і "не…" - знову доводячи справу до того, щоб, як це вже не раз бувало, "серед тієї України стався розкол", - бо і ті з них, що воювали проти німецьких окупантів в складі Червоної Армії, і ті, що боролися з окупантами в лавах УПА, хотіли бачити рідну Україну вільною, а український народ - щасливим. Від цього розбрату нема й не буде найменшої користі ні одним, ні другим, ані Україні в цілому, бо від наших роздорів з будь-якого приводу завжди вигравала третя сторона.
Так, висвітлюючи причини ("польське суспільство, а також Армія Крайова прагнули зберегти в майбутньому своє панування на Західній Україні") й перебіг "польсько?українського конфлікту 1944-1947 рр." та "природу військово?політичної боротьби, яку вела в той час УПА (і яка була, "з одного боку, революційною боротьбою зі сталінською тоталітарною системою, запровадженою в Польщі по війні, а з другого - визвольною боротьбою проти польського гноблення". - М.Л.)", що призвели до численних кривавих жертв з обох сторін і неймовірних страждань "цивільної людності", згаданий З. Ковалевський наголошував, що "все це служить виключно інтересам Москви і її варшавським сателітам".
Найбільшого загострення цей конфлікт набув під час проведення польською владою горезвісної операції "Вісла" (за оцінкою З. Ковалевського, це була "ганебна і злочинна" акція), що розпочалася на світанні 28 квітня 1947 р. - рівно через місяць після загибелі генерала К. Свєрчевського, яку було віднесено на карб УПА. І хоча жодного підтвердження цьому ні тоді, ні пізніше знайдено не було (у звіті спеціальної слідчої комісії, поданому владі 22 квітня, "однозначно стверджено, що неможливо точно встановити" ні організаторів, ні виконавців тієї акції), смерть Свєрчевського, наголошує відомий польський дослідник Є. Місило (Акція.., 1997, с. 15-24), "використали для обгрунтування рішення про виселення українців (саме використали, бо, як зазначає Є. Місило, ще 5 квітня 1946 р. було створено Оперативну Групу "Ряшів", яка "24 квітня о 5 год. ранку почала виселення українців з Ярославського й Любачівського повітів"; тоді ж командирам Люблінського, Краківського округів і ОГ "Ряшів" було наказано "виселити до 15 червня 1946 р. 15 045 українських родин, які, за статистикою переселенських комісій, ще залишалися на території Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств" після того, як "з вересня 1945 р. три дивізії Війська Польського розпочали примусове виселення українців з терену Ліського, Любачівського, Перемиського й Сяніцького повітів". - М.Л.)".
Загибель Свєрчевського була "чудовим претекстом, який виправдовував будь-які, навіть найжорстокіші, дії" польської влади. А її - жорстокості - у діях обох сторін й справді не бракувало. Так, навесні 1945 р. "польське підпілля здійснило кілька десятків нападів на українські села. Наприклад, 3.ІІІ.1945 р. відділ Армії Крайової (АК) під керівництвом пор. Юзефа Бісса ("Вацлава") убив 365 мешканців с. Павлокома, повіт Березів (пізніше Бісса за це було засуджено "на два роки ув'язнення". - М.Л.)" (Акція.., 1997, с. 13). 18 квітня (тоді на тих теренах "ще не діяли регулярні частини УПА") польські "червоні боївки" напали на села Бахів і Березку, які не мали самооборони. "Під час цієї акції було вбито 465 українців, дві третини яких становили жінки і діти. Тоді партизани, - зазначає Збігнєв Ковалевський (2000), - об'єднали свої сили і відповіли акціями помсти проти агресивних польських сіл (та вже невдовзі українські повстанці відмовилися "від помсти польському населенню" і нападали тільки на підрозділи, котрі брали безпосередню участь у каральних акціях. - М.Л)". Зокрема, 21 квітня об'єднані кущові відділи самооборони (КВС) напали на укріплене окопами й бункерами село Борівницю, залога якого "була добре забезпечена важкою й легкою автоматичною зброєю та мінометами", і з якого "часто здійснювались збройні напади на українські села". Борівницю "дощенту спалили", залогу - розбили. "КВС здійснили подібні каральні експедиції на інші села, які були гніздами шовіністичних боївок".
Всього, пише З. Ковалевський, "згідно з офіційними даними, в 1944-1947 рр. від рук УПА загинуло 599 цивільних осіб польської національності (ось які відомості про ці втрати наводить Є. Місило: "в 1945 р. загинуло 368 цивільних осіб, у 1946 р. - 98, у 1947 р. - 16", - див.: Акція.., 1997, с. 22. - М.Л.). Варто зазначити, що до "цивільних осіб" статистика зараховує також учасників збройної самоооборони,.. які брали активну участь в антиукраїнському терорі". В той же час, зазначає цей дослідник, як "підтвердив недавно заступник міністра внутрішніх справ [Польщі] В. Пожога (статтю написано 1988 року. - М.Л.),.. від рук польського підпілля загинуло майже 10 тисяч цивільних осіб, або майже у 20 разів більше, ніж від рук УПА", однак "сталінські статисти повністю мовчать про жертви польського терору серед української цивільної людності" (там же). Та найбільше жертв, підкреслює Є. Місило (Акція.., 1997, с. 13), "було від атак Національних Збройних Сил: …6.VI.1945 р. на с. Верховини, повіт Красностав - 1944 особи; 16.IV.1945 р. на с. Пискоровичі, повіт Ярослав - близько 400 осіб" тощо.
А якими, власне, були бойові успіхи польських військовиків? "З плутаного і незрозумілого переліку втрат УПА, доданого до підсумкового звіту командування Оперативної Групи "Вісла" (на думку дослідника, "в статистиці вбитих і полонених вояків УПА і членів цивільної мережі ОУН враховано значний відсоток українського цивільного населення"; особливо це впадає в око при порівнянні втрат "бандитів" із кількістю захопленої в них зброї. - М.Л.), протягом 20 квітня - 24 липня 1947 р. УПА втратила 1334 бійців, в т. ч. 53 вбитими (24 на терені СРСР), 564 полоненими й 228 окреслених як засуджених на смерть і ув'язнення" (там же, с. 34-35). Слід зазначити, що кількісна перевага польських військ, за висловом Є. Місила, "була нищівною". Так, тільки на терені Сяніцького, Ліського й частини Перемиського повітів, де "проживало близько 38 тис. українців" і "діяло 8 сотень [УПА], чисельність яких не перевищувала 800 осіб, було сконцентровано принаймні 20 тис. солдатів Війська Польського". До того ж, "їх підтримувало кілька тисяч радянських солдатів і чехословацьких вояків, розміщених уздовж південно-східного кордону Польщі" (там же, с. 26-27).
Більш вражаючими були успіхи згаданої Оперативної Групи у розв'язанні іншої, безперечно, головної задачі акції - "остаточному вирішенні українського питання у Польщі": упродовж операції "Вісла" (штаб ОГ "Вісла" було ліквідовано 29 липня 1947 р.) - за даними Генштабу Війська Польського (Акція.., 1997, с. 34-35) - "виселено 140 575 українців і членів змішаних польсько-українських родин". Тому, наголошує Є. Місило (там же, с. 31), "акція "Вісла" відзначалася також масовими карними репресіями супроти українського цивільного населення і членів підпілля".
Так, упродовж неповних чотирьох місяців військові судді "засудили не менше 315 [цивільних] осіб, в тому числі 173 на смертну кару ["підсудні, наголошує Є. Місило, - це найчастіше молоді люди, до того часу не карані й не суджені, без вищої освіти, а отже, тим беззахисніші перед суворим військовим судом". Та й вироки їм "виносили найчастіше на підставі ст. 85 Карного Кодексу Війська Польського", тобто "за спробу позбавити Польську Державу її незалежного існування або відірвати частину території…" (УПА в світлі польських.., 1992, с. 26). Саме за подібне намагання "відірвати південно-східну території Польської Держави", а також за те, що "виконувала функції зв'язкової між селом Станькова й Завадкою і Пашовою" і "від травня 1946 р. збирала трави, з яких виготовляли ліки для хворих і поранених чл. УПА", Військовий суд у Кракові, взявши до уваги "як обтяжуючі обставини ненависть, яку вона відчувала до Народу й Польської Держави", 16 травня 1947 р. засудив на смертну кару Розалію Минько, 23-літню не одружену українку (Акція.., 1997, с. 292)… - М.Л.]. В цей же час за дроти концентраційного табору в Явожні потрапило 3873 особи, в тому числі понад 700 жінок і дітей…" Ось такі факти навели польські дослідники .
Досягти подібного кардинального зламу в поглядах українського суспільства на самовіддану боротьбу УПА проти окупантів, на жаль, ще не вдалося: в цій царині - особливо серед людей старшого віку - й досі переважають стереотипи, нав'язані колишньою колоніальною владою. Та це зрештою й не дивно, адже, як наголошував письменник-фронтовик В. Биков (1995), "правда про війну як і раніш залишається недоступною для більшості. Загалом це зрозуміло. Воєнно-пропагандистська брехня стала складовою частиною комуністичної ідеології. А саме на цій ідеології вирощувалася свідомість більшості наших шанованих ветеранів…" Та ще - на непримиренній "класовій" ненависті не лише до "чужих нам поглядів" згаданого "бандерівця", а й до всього, що не відповідало накинутим радянською ідеологією догматам. І, як слушно підмічає В. Коротич (1995), викохуюючи цю ненависть "в колишніх радянських людях як щось основоположне… її вростили надійно".
При цьому непохитні апологети "світлого" комуністичного минулого, не переобтяжуючи себе анінайменшою відповідальністю за те, яких "дров" уже було наламано на цьому шляху, не соромляться відкрито демонструвати не лише свою, певною мірою вже клінічну, ідеологічну затятість, а й не приховують і тих методів, яким вони узвичаєно віддають перевагу. І це, зрештою, дуже добре, що широкий загал має змогу побачити на власні очі одкровення окремих "мастодонтів" тієї - хочеться вірити, невідворотно конаючої - комунобільшовицької "епохи".
Так, коли у одному із перших випусків утвореної на російському каналі "РТР" телепередачі "Национальный интерес", учасникам якої було запропоновано розглянути стратегічні національні інтереси Росії, згадані апологети (майже виключно - особи старшого віку) почали з узвичаєною категоричністю висловлювати все ті ж, уже добряче заяложені, проімперські - в їх більшовицькому чи монархічному різновидах - погляди, значна частка присутньої там аудиторії (переважно - молодого та середнього віку) висловила свою незгоду з таким баченням майбутнього Росії, якій знов, наголошували вони, як і колись, відводилася роль все тієї ж "тюрми народів".
Після того, як доволі велика кількість учасників передачі коротко висловила свої погляди на обговорювану проблему, ведучий вибрав двох речників протилежних - імперського і демократичного - поглядів і запропонував їм зійти до своєрідного подіуму, де були встановлені два мікрофони, аби більш розгорнено обгрунтувати свою позицію. Кремезний дідуган був ближче до свого мікрофона, тож швидше й дістався до нього. А поки його опонент продовжував добиратися туди ж, хтось із зали відчутно старечим голосом запально кинув йому в спину: "Та шаблею таких рубати треба!" На це той, що вже стояв коло мікрофону, не роздумуючи, кинув: "У меня рука не здригнулась би!" І певно, таки не здригнулася б, незважаючи на те, що опонував їм молоденький хлопчина, фактично їхній внук, який насмілився мати свій погляд на предмет обговорення, ба більше - замірився ще й відстоювати (і - як показав подальший перебіг дискусії - вельми аргументовано) свою точку зору. Та що їм, "загартованим у горнилі класових битв борцям за щастя всього людства", якісь там "інтелігентські" аргументи - "рубати!", ось і вся їх - звична і випробувана - "аргументація"…
Подібна позиція, схоже, все ще знаходить підтримку (звісно, не афішовану) серед значної частини наших державців. Чим же іще можна пояснити той незбагненний факт, що нашою державою впродовж усіх років її самостійного існування практично нічого не робиться, аби ці накинуті колишньою колоніальною владою стереотипи витіснити правдивим висвітленням тих трагічних сторінок історії українського народу? Саме тому значна кількість колишнього радянського люду й досі не може позбавитися від наслідків довготривалого зомбування свідомості тією сатанинською, людиноненависницькою ідеологією - тільки цим можна пояснити те нечуване нахабство, до якого зухвало вдаються сьогодні у Верховній Раді випечені з більшовицького тіста "соціалісти", блюзнірськи заявляючи вустами голови фракції І. Чижа - ранкове засідання, 09.11.1998 - нехай, мовляв, воякам УПА пільгові пенсії "сплачує Німеччина, за яку вони воювали"! Що не кажи, а мав таки рацію М. Бердяєв, коли стверджував, що "совєтський патріотизм… є нічим іншим, як лише російським патріотизмом" (Полтава, 1992, с. 17). Чимало теперішніх українських державців своєю поведінкою не раз підтвердили справедливість цього висновку знаного російського філософа.
Попри сказане вище, правдиву уяву про те, кому насправді служили бійці УПА, дає також "Присяга вояка Української Повстанської Армії". Ось деякі витяги з цього документа (Солонина, 1999): "Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битися до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то мене покарає суворий закон Української Національної Революції і впаде на мене зневага Українського Народу".
Текст "Присяги вояка УПА", що зобов'язує боротися як за незалежність України, так і за свободу всіх поневолених народів, зафіксовано й у німецьких документах (УПА в світлі німецьких документів, 1983, с. 185). Немало подібних свідчень можна знайти у колишніх радянських архівах. Так, у згаданих "Пропагандистичних матеріалах" зокрема наголошувалось (АД: Що повинен.., 1943-44, арк. 30-31): "…1. Не забувай, що німецька армія - це ворог політичних і державних стремлінь українського народу. Тому свій примусовий побут у німецькій армії використай для того, щоб навчитися військової справи, і приготуйся до служби своєму власному народові в лавах Української Армії . 2. Знай, що німецька армія сьогодні б'ється за те, щоб німецькі імперіалісти на чолі з Гітлером могли поневолювати, грабити і винищувати всі європейські народи. Тому її цілі для тебе чужі і ворожі". І ще: "…не дай себе вжити до поборювання повстанчих відділів поневолюваних народів… не бийся з ними, покидай лави німецької армії і переходь на сторону повстанців (підкреслено в цитованому джерелі. - М.Л.)".
Однак, навряд чи будь-які докази здатні бодай похитнути затяту впевненість ревних доглядачів "революційної моралі" в незаперечній "зрадливості" вояків УПА. І особливої гіркоти це додає тим їх ровесникам, які змогли вірно оцінити усю моторошність та безперспективність того нелюдського режиму. Саме вони краще за інших усвідомлюють усю болісну безвихідь цієї ситуації та більше, ніж будь-хто, переймаються її трагізмом. Так, зокрема, поет-фронтовик з Москви Ю. Левитанський, котрий, за його визнанням, "був дуже пригнічений тим, що багато хто з його друзів-фронтовиків так і не зрозуміли кривавої суті сталінізму і комунізму", якось на зустрічі із журналістами гірко зазначив (Кедров, 1996): "Нічого не поробиш, як видно, вони так і підуть із життя зі своїм "великим" Сталіним", оскільки - скористаймося висловом А. Тойнбі (1995, Ч. 1, с. 15) - "вони вперто дотримуються світогляду, властивого суспільству, що померло і відійшло у небуття".
Це гірко, однак нічого не вдієш, бо "як свідчать соціологи, суспільство, що перебуває під тиском, граничним із межею його витривалості, розшаровується на засадах жорсткої ієрархії на "погоничів", "прислужників", "рабів" і зрештою починає вважати цю структуру чимось природним. Свобода такою спільнотою сприймається як загроза структурного зламу і викликає бажання відновити "одвічний" ("союзний". - М.Л.) устрій" (Войтенко, 1995, с. 15).
Схоже, так само підуть "зі своїм" і ветерани УПА…
На жаль, бо відчуваю й власну вину в тім, що ми так і не спромоглися примирити ці дві - такі різні й водночас рідні - гілки єдиного стовбура боротьби за щастя українського народу, яке вони волею нездоланних обставин бачили по-різному. Підуть, не поділивши слави, а головне - так і не скинувши з душі холодний камінь нав'язаного розбрату…

1 "На нашій землі, - ще в 1943 р. наголошував Командир УПА Клим Савур (АД: Наказ.., 1943, арк. 29), - ми ведемо боротьбу з імперіялістичними Москвою та Німеччиною…"

2 Джерела документів: "I. Bundesarchiv (BA). - Koblenz. III. Auswartiges Amt (AA). - Bonn. XI. International Military Tribunal (IMT) Der Prozess gegen die Hauptkriegsverbrecher von dem Internationalen Militargerichtshof. - Nurnberg, 1945-1946, 42 томи" (там же, с. 464).

3 Між тим, українські націоналісти ще задовго до нападу Гітлера на СРСР не приховували того, що зовсім не збираються покладатися на милість фюрера. Так, у націоналістичній газеті "Українське слово", яка друкувалася у Парижі, ще на початку листопада 1939 року наголошувалося (Косик, 1993, с. 488): "…Ми ясно заявляємо, що нічого не хочемо отримати від Німеччини, ніякої "незалежності", жодної допомоги, жодного інтересу чи прибутку. Наше єдине бажання - щоб німці припинили займатися нами, щоб вони забули, що на світі існує український народ і українська земля. Нам також потрібен "життєвий простір", але для нас самих, а не для німців".

4 Як уже зазначалося українські повстанці так само відмовлялися співробітничати й з відданим військовим союзником Гітлера - так званою "Российской осводительной армией" (РОА) під проводом колишнього радянського генерала Власова: за свідченням німецьких документів (УПА в світлі німецьких.., 1983, с. 216), вони категорично не бажали "підпорядковуватися ген. Власову… - ні політично, ні військово".

5 Незважаючи на наголошену вже у першій статті укладеної 9 вересня між УРСР та Польщею Угоди "про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР" неприпустимість "застосування примусу - ні прямо, ні посередньо" (АД: Угода.., 1944, арк. 1), польська влада, як тільки стало зрозуміло, що добровільне переселення українців до УРСР припинилося (до 1 березня 1945 р. "евакуювалася" 81 тис. осіб із майже 700 тисяч українців), вдалася до примусового виселення. "Спеціальні загони, сформовані з поляків, які походили з колишніх східних воєводств, нападали на українські села, грабували, палили, вбивали людей, щоб терором змусити їх до виїзду". А коли й це не дало бажаного результату, "у вересні 1945 р. польський уряд… кинув на терени, де мешкали українці, три піхотні дивізії з метою насиьного виселення їх до УРСР" (Історія України, 1996, с. 332?333).

6 Не раз спостерігаючи подібну картину - підсилену ще й присутністю купки згорьованих дітей та жінок - у кадрах військової хроніки, радянський люд повоєнних поколінь і подумати не міг, що воно може бути не витвором кривавих рук гітлерівських окупантів. Та й офіційні видання - тоді радянські, а тепер і російські - доводили, що саме "окупаційні війська і німецькі ВПС зруйнували повністю в СРСР, тобто підірвали, спалили, зруйнували дотла… 1700 міст, 70 000 сіл і малих населених пунктів,.. 98 000 колгоспів (їх матеріальну базу, будівлі, ферми, сховища), 1876 радгоспів з їх селищами" тощо (Похлебкин, 1999, с. 507; ці ж цифри наведені в радянських виданнях - див., напр., монографію "Советский Союз в годы Великой Отечественной войны: 1941 - 1945", с. 692). І навіть не виникало запитання, а для чого, власне, загарбникам масово спалювати будівлі, хліб, різні матеріали, коли вони все це й так уже захопили, а отже могли вжити собі на користь? Звичайно, не виключено, що до таких наслідків могли призвести бомбардування та обстріли, але аж ніяк не умисні масові підпали та руйнування з боку вермахтівських зайд. А от "свої", виявляється, на цьому серйозно спеціалізувалися. Так, "батько і вчитель усіх радянських людей", а на ту пору - ще й Верховний Головнокомандувач Й. Сталін наказом № 0428 від 17 листопада 1941 р., прикриваючись грифом "Секретно", вимагав (Скрытая правда.., 1992, с. 211): "Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40-60 км углиб від переднього краю і на 20-30 км праворуч і ліворуч від доріг. Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі негайно кидати авіацію, широко використовувати артилерійський та мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і підготовлені диверсійні групи, споряджені пляшками із запалювальною рідиною, гранатами і підривними засобами (складається враження, що жодної нестачі у згаданих бойових засобах, боєприпасах і особовому складі РСЧА на ту пору не відчувала, та й воювати їй належало зовсім не з німцями! - М.Л.)… ЦАМО СССР. Ф. 353. Оп. 5864. Спр. 1. Арк. 27".
І виконували! Ще й вибачалися за те, що "до отримання наказу Ставки у цій справі дійсно виявляли лібералізм…" Але тепер, доповідав 21 листопада воєнком 53 кавалерійської дивізії батальонний комісар Гомазков (там же, с. 212), "в нашій дивізії цього нема. Тільки за 19 і 20 листопада нами спалено чотири населені пункти… особисто спостерігав, як ці населені пункти були охоплені полум'ям. З цією метою створюємо спеціальні групи бійців… У подальшому ваші вказівки будуть виконуватися з іще більшою наполегливістю…" А вже штаб армії (5-ї) без жодних "ліричних" відхилень рапортував 25 листопада про десятки - у списку наведені назви 53-х - населених пунктів, серед яких 18 було "спалено військами повністю", 30 "спалено частково", 2 "зруйновано артилерією", а від решти "залишилося 5-6 будинків". Крім того, "організовано 9 диверсійних груп чисельністю по 2?3 чол. і відправлені в тил противника з задачею підпалення (пригадую, як в роки червоногалстучного дитинства, вперше побачивши світлину чи, можливо, малюнок з трагічною сценою страти Зої Космодем'янської, ім'я якої носив один із піонерських загонів школи, був здивований дивним написом на табличці, що висіла на її грудях: "Поджигатель домов". Подумав, що цим фашисти, певно, хотіли принизити велич подвигу відважної партизанки. Те, що це може відповідати дійсності, якось навіть не спадало на думку… - М.Л.)… ЦАМО СССР. Ф. 326. Оп. 5045. Спр. 1. Арк. 62?63" (там же, с. 213?214).
Однак "на горі" навіть така ревність видавалася замалою, і вже 27 листопада командувач Західного фронту генерал армії Жуков видав ще один - і теж секретний - наказ за № 01126, у якому, зазначивши, що подекуди командири з'єднань і частин, "побоюючись "оточення" не вживали жодних заходів" щодо виконання відомого наказу Верховного Головнокомандувача, далі зокрема вимагав (там же, с. 215): "…6. Одночасно із пристосуванням населеного пункта до оборони складати план і здійснювати підготовчі заходи щодо знищення шляхом руйнування або спалення всіх життєвих центрів, будівель, запасів продуктів і матеріалів у випадку змушеного залишення населеного пункта". І далі - знову йдуть численні донесення про виконання тих варварських наказів…

7 Ось, наприклад, як ще у 1920 р. В. Короленко у своїх листах до наркома А. Луначарського писав про безжальне випалювання більшовиками цілих сіл (1988, с. 211-212): "Проголошуються перемоги комунізму в той час, коли сільська Україна кипить ненавистю та гнівом і "надзвичайки" уже подумують про розстріл сільських заложників. Положення в селі просто трагічне. Раз у раз звідти приносять комуністів та комісарів, понівечених і убитих… Ваша партія втішає себе тим, що це тільки куркулі (сільські багачі), що не заважає вам випалювати цілі села повністю - і багачів і бідняків однаково…"

8 Між тим, основи такої "тактики" були закладені ще Леніним. "Вже після укладання мирних договорів з Естонією та Латвією (1920 р. - М.Л.) голова радянського уряду дізнається, що на території тільки-но утворених держав, здається, йде запис добровольців до загонів, що борються з Радянською Росією" (Латышев, 1996, с. 31). Не вдовольнившись дипломатичними протестами, керівник більшовицької Росії у власноручно написаних записках наказує "вжити військові заходи, тобто постаратися покарати Латвію та Естляндію військовим чином (наприклад, "на плечах" Балаховича перейти де-небудь кордон на 1 версту і повісити там 100-1000 їхніх чиновників та багачів. - М.Л.)" (ЦПА ИМЛ, ф. 2, оп. 2, д. 447)". Та невдовзі таке покарання видається "великому гуманістові" вже замалим. Тож у наступній записці він додає: "Под виглядом "зелених" (МИ ПОТІМ НА НИХ І ЗВАЛИМО) пройдемо на 10-20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків (у с і х, які трапляться! - М.Л.). Премія 100000 крб. за повішаного" (ЦПА ИМЛ, ф. 2, оп. 2, д. 380".

9 Між тим, згадана "концепція", попри її вражаючий цинізм, не вирізняється оригінальністю. Ба більше - існує її історичний двійник чи радше, судячи з його віку - понад півстоліття! - ідейний батько. І його автор свого часу теж брав на себе сміливість стверджувати, що міста, які йому не глянулися, нібито не мають жодної цінності й будь-які "аргументи щодо [їх] значення були [ним] відхилені". Він теж "непохитно" стояв на тому, аби їх "зрівняти з землею" (щоправда, не заперечував і проти того, щоб "задушити голодом"), шляхом завдавання інтенсивних бомбових ударів. І з тією ж метою: назавжди ліквідувати "центр бандитського (в оригіналі - "більшовицького". - М.Л.) опору", а попутно - ще й "позбавитися від мешканців цих міст", аби не довелось їх "годувати впродовж зими" - відверто й цинічно. Залишається додати, що йшлося у тій "робочій концепції" про Москву і Ленінград, а її автором був Адольф Гітлер (цитовано за книгами: Гальдер, 1971, с. 101, 177, 198; "Совершенно секретно!..", 1967, с. 260; Фест, 1993, с. 244)…

10 І хоча вони, як зазначає З. Ковалевський, незаперечно показують, "хто у цій боротьбі був жертвою, а хто агресором… однак і далі (мається на увазі кінець 80-х років. - М.Л.) покоління поляків виховуються в дусі страшенної брехні про український визвольний рух". Тож і не дивно, що відголоски усталено-неприязного в минулому ставлення поляків до українців збереглися донині. Як, зокрема, показали дослідження, проведені польськими соціологами (Войтенко, 1996, с. 63), "для поляків українці - найгірші, але ми (вдосталь насьорбавшись московських "розкошів"? - М.Л.) сприймаємо поляків, як рідних", а отже, попри усі історичні колізії "поляки, які нині живуть в Україні, є одними з найближчих до нас за традиціями й культурою" - і це не може не радувати. Хочеться сподіватися, що й поляки з часом позбавляться узвичаєної українофобії. Певні подвижки у цій справі вже помітні: Польща, наприклад, була першою з-поміж тих, хто визнав нинішню незалежну Україну. Та й багаторазові наголошення польского керівництва на неможливості побудови будь-якої системи європейської безпеки без України, а надто практичні "проукраїнські" дії Польщі на міжнародній арені, як от: відмова пропустити через польську територію новий російський трубопровід у обхід України - незаперечно свідчать, що довготривала епоха протистояння, яка завдала такої неймовірної шкоди обом нашим державам і народам, змінилася нарешті на епоху стратегічного партнерства.

11 Між іншим, про те, що саме так і відбувалося на ділі, читаємо й у записах генерала Руднєва ("комісарський" стиль збережено): "Після захоплення німцями західних областей України куркулі й репресовані елементи пішли в поліцію, яка грабувала та вбивала єврейські сім'ї, і з того жили, а коли німці посадовили їх на пайку, вся ця чорносотенна наволоч, якою керували націоналісти, забрала видану німцями зброю і пішла в ліси…" (АД: Дневник.., 1943, арк. 42). І хоча комісар, зрозуміла річ, вважав націоналістів "ворогами" радянської влади, однак, спостерігаючи їх дії під час рейду, не раз зазначав у своєму щоденнику, що вони "б'ються проти німців", ба більше - вони "б'ють німців", в тому числі й там, де "за два роки жодного партизана не ступала нога" (там же, арк. 24, 31, 38).

12 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.
13 Центральний державний архів громадських об'єднань України.
14 З-й кавалерійський полк 1-ї партизанської дивізії імені двічі Героя Радянського Союзу С.А. Ковпака - Сумське партизанське з'єднання (прим. автора).

Бібліографія

1. Монографії, публікації, статті
Акція "Вісла": Документи / Впорядк. і редакція Є. Місила. - Львів - Нью Йорк, 1997 (Варшава, 1993).
Болтовский И. Если останешься в живых // "Правда", 06.01.1995, Москва.
Быков В. Горький вкус победы // "Зеркало недели", 08.04.1995, Київ.
Войтенко В. Люди і вибори: Нариси з політичної арифметики. - К., 1995.
Войтенко В. Людина і нація: Нотатки генетика. - К., 1996.
Галушко В. "О, Крым, земли украинской чудесный край!", или увидеть очевидное // "ЮГ", 26.03.1996, Одеса.
Гальдер Ф. Военный дневник: Ежедневные записи начальника Генерального штаба сухопутных войск 1939-1942 гг. В 3-х тт. Том 3, книга 1 / Пер. с нем. - М., 1971.
Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К., 1996.
Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів, 1996.
Ильин В. Политология: Учебник для студентов вузов. - М., 1999.
Кедров К. Поэт-фронтовик Юрий Левитанский умер, отстаивая мир для России и Чечни // "Известия", 27.01.1996, Москва.
Ковалевський З. Правда про УПА // "Кримська світлиця", 14, 21, 28 квітня, 5 травня 2000 р., Сімферополь.
Коваленко Ю. Россию приняли в Совет Европы в воспитательных целях // "Известия", 27.01.1996, Москва.
Коротич В. Почему у нас не все дома // "Зеркало недели", 02.12.1995, Київ.
Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. Пер. з франц. - Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993.
Косик В. Україна в другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних документів. Том 2. - Львів, 1998.
Латышев А. Рассекреченный Ленин. - М., 1996.
Малий словник історії України / В.Смолій, С.Кульчицький, О.Майборода та ін. - К., 1997.
Медведев Д. Сильные духом. - М.,1957.
Нагибин Ю. Дневник. - М., 1996.
Охендушко С. Злая история // "Наша Республика", 03.02.1995, передрук з часопису "Утро Россіи", Москва.
"…підлягають тотальному знищенню" // "Українське слово", 6.01.2000, Київ.
Полтава Л. До історії російщення України від 1720-го року // Російщення України: Науково-популярний збірник. - К., 1992.
Похлебкин В. Внешняя политика Руси, России и СССР за 1000 лет в именах, датах, фактах: Вып. ІІ - Войны и мирные договоры. Книга 3-я: Европа в первой половине ХХ в. Справочник. - М., 1999.
Приставкин А. Я писал свой роман не для генерала Грачева // "Зеркало недели", 25.03.1995, Київ.
Россия - Чечня: цепь ошибок и преступлений / Сост. Орлов О.П., Черкасов А.В. - М., 1998.
Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр. Нові документи і матеріали. - К., 1998.
Сильченко В. Самашки - чеченская Хатынь: "День победы" Грачева и Ерина // "Киевские Ведомости", 18.04.1995.
Скрытая правда войны: 1941 год. Неизвестные документы. - М., 1992.
"Совершенно секретно! Только для командования!" Стратегия фашистской Германии в войне против СССР: Документы и материалы / Сост. полк. В. Дашичев. - М., 1967.
Солонина Є. Чи не пора помиритись? // "Літературна Україна", 28.10.1999, Київ.
Тойнбі А. Дослідження історії. Скорочена версія Д.Ч. Сомервела. Ч. 1, 2. - К., 1995.
Толстой Л. Казаки. Хаджи-Мурат. - М., 1981.
Три цифры из нашей истории // "Аргументы и факты", 1990, ч. 13, Москва.
Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. Т. 3. - К., 1968.
УПА в світлі німецьких документів / Упоряд. Т. Гунчака. - Торонто, 1983.
УПА в світлі польських документів / Опрац. і впоряд. Є. Місило. - Торонто, 1992.
Фест И. Гитлер: Биография. В 3-х тт. Том 3 / Пер. с нем. - Пермь, 1993.
Ященко Є. Про парадокси перемоги // "Розбудова держави", 1995, ч. 4, С. 31-35, Київ.

2. Архівні документи (АД)

Дневник комиссара [Сумского] соединения [партизанских отрядов] С.В. Руднева (Машинописный экз.): На 62 стр. - ЦДАВОВУ : Ф. 63. - Оп. 1. - Спр. 84. - Арк. 1-62.
Докладная записка от 24 ноября 1945 г. секретаря Ровенского обкома КП(б)У Ильченко и начальника управления НКВД УССР Ровенской области генерал-майора Трубникова секретарю ЦК КП(б)У Хрущеву о ходе выполнения октябрьского решения ЦК КП(б)У о ликвидации ОУНовского бандитизма на территории Ровенской области за период с 15 по 25 ноября 1945 г. [<НАЗВА ДОКУМЕНТА ¦ НАЗВА СПРАВИ (ПАПКИ) ЗБЕРІГАННЯ>] / Справки, информации о ходе выполнения решений ЦК КП(б)У от 10 января, 26 февраля, 30 октября 1945 г. по вопросу борьбы с украинско-немецкими националистами в Ровенской области: На 235 листах. - ЦДАГОУ : Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1700. - Арк. 173-182.
Звернення Головної команди Української Народної Самоохорони (УНС) до народів Уралу, Волги і Сибіру, народів Азії; до народів Кавказу / Пропагандистичні матеріали провідника Області "Косак" (З'єднання західних груп української повстанчої армії "УПА - ЗАХІД", квітень 1943 - листопад 1944 р.): На 132 аркушах. - ЦДАВОВУ: Ф. 3836. - Оп. 1. - Спр. 63. - Арк. 2-3.
Итоги боевых действий с бандами УПА отдельного кавалерийского дивизиона за период с 15 августа по 20 сентября 1944 г. / Сведения, отчеты командования дивизии о борьбе с украинскими буржуазными националистами. Рапорты, сведения командиров полков в штаб дивизии и командиров батальонов в штабы полков о проведении боевых действий против оун?бандеровцев. Справка о создании и деятельности дивизии СС "Галиция". Протоколы допросов бандитов Украинской повстанческой армии (УПА): На 118 листах. - ЦДАГОУ: Ф. 63. - Оп. 1. - Спр. 53. - Арк. 22?23.
О грубейших извращениях советской законности в Яворовском районе: Постанова Львівського обкому КП(бУ від 28 квітня 1945 р. / Партійний архів. Особий сектор / Особая папка - Постановление бюро Львовского обкома КП(б)У о грубейших извращениях советской законности в Яворовском районе: На 18 аркушах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 2398. - Арк. 1-18.
О нарушении социалистической законности в районах Дрогобычской области: Доповідна записка в. о. Прокурора УРСР С. Шугурова секретареві ЦК КП(б)У Коротченку Д.С. від 5 грудня 1944 р. / Цілком таємно. Особий сектор ЦК КП(б)У / Спецсообщения, выписки из протоколов бюро обкомов КП(б)У и др. материалы о работе и нарушениях революционной законности работниками НКГБ: На 50 аркушах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1362. - Арк. 39-40.
О нарушениях социалистической законности работниками органов НКВД, НКГБ Ровенской области, военнослужащими войск НКВД по делам, прошедшим по Военной прокуратуре войск НКВД Ровенской области за время с января по декабрь 1945 года: Справка Военного прокурора войск НКВД Ровенской области Константиновича / Партійний архів. Особий сектор / Справка и переписка о работе особых инспекций УНКГБ, нарушении революционной законности работниками НКГБ: На 134 аркушах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 2436. - Арк. 86-89.
О недостатках в работе органов МВД, МГБ, суда и прокуратуры по борьбе с нарушителями советской законности: Постанова бюро Тернопільського обкому КП(бУ від 13 серпня 1946 р., протокол №89, пункт 29 / Цілком таємно. Особий сектор ЦК КП(б)У / Особая папка - Постановление бюро Тернопольского обкома КП(б)У о недостатках в работе органов МВД, МГБ, суда и прокуратуры по борьбе с нарушителями советской законности. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 3680. - Арк. 1?9.
О работе облуправления МВД по Черновицкой области (без дати) / Партійний архів. Сектор особый. Таємна частина. Справки ЦК КП(б)У и другие материалы о положении дел в Черновицкой области и в парторганизации УМВД Черновицкой области: На 99 аркушах (Почато 20 серпня 1945 р.). - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 3870. - Арк. 28?35.
Отчет по борьбе с бандитами УПА и их пособниками по 3 КП 1 УПД за период с 17.10 по 3.11.44 г. / Сведения, отчеты командования дивизии о борьбе с украинскими буржуазными националистами. Рапорты, сведения командиров полков в штаб дивизии и командиров батальонов в штабы полков о проведении боевых действий против оун?бандеровцев. Справка о создании и деятельности дивизии СС "Галиция". Протоколы допросов бандитов Украинской повстанческой армии (УПА): На 118 листах. - ЦДАГОУ: Ф. 63. - Оп. 1. - Спр. 53. - Арк. 22?23.
О фактах грубого нарушения советской законности в области: Постанова Тернопільського обкому КП(бУ від 3 квітня 1945 р. / Партійний архів. Особий сектор / Особая папка - Постановление бюро Тернопольского обкома КП(б)У о фактах грубого нарушения советской законности в области: На 11 аркушах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 2381. - Арк. 1-11.
О фактах морально-бытового разложения, нарушениях революционной законности и служебной дисциплины отдельными работниками НКВД в области: Постанова Тернопільського обкому КП(бУ від 3 травня 1945 р. / Цілком таємно. Особий сектор ЦК КП(б)У / Особая папка к протоколу 37 п. 66 - Постановление бюро Тернопольского обкома КП(б)У о фактах морально-бытового разложения, нарушениях революционной законности и служебной дисциплины отдельными работниками НКВД в области. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 2378. - Арк. 1?5.
О фактах нарушений революционной законности в западных областях УССР / "Інформаційний бюлетень" організаційно?інструкторського відділу ЦК КП(б)У, № 8/53, 13.01.1945: На 14 аркушах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 30. - Спр. 183. - Арк. 26?39.
О [некоторых] фактах нарушений революционной законности и допущении антигосударственной практики в работе Управления НКВД по Черновицкой области: Довідка управління кадрів ЦК КП(б)У від 22 серпня 1945 р. / Партійний архів. Сектор особый. Таємна частина. Справки ЦК КП(б)У и другие материалы о положении дел в Черновицкой области и в парторганизации УМВД Черновицкой области: На 99 аркушах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 3870. - Арк. 8-12.
О фактах нарушения советских законов и неправильного отношения к местному населению [в Волынской области] / "Інформаційний бюлетень" організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У, № 36, 26 листопада 1944 р.: На 7 аркушах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1390. - Арк. 1?7.
По поводу противоречивых данных, переданных Ровенским обкомом в ЦК КП(б)У: Радиограмма "ВЧ" секретаря ЦК КП(б)У Хрущева секретарю Ровенского обкомпарта товарищу Бегма от 20 марта 1945 года / Справки, информации о ходе выполнения решений ЦК КП(б)У от 10 января, 26 февраля, 30 октября 1945 г. по вопросу борьбы с украинско-немецкими националистами в Ровенской области: На 235 листах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1700. - Арк. 82.
Про оперативні заходи внутрішніх військ НКВД в Ровенській області проти українських націоналістів: Радіограма "ВЧ" Строкача секретареві ЦК КП(б)У Хрущову від 13 лютого 1945 р. / Справки, информации о ходе выполнения решений ЦК КП(б)У от 10 января, 26 февраля, 30 октября 1945 г. по вопросу борьбы с украинско-немецкими националистами в Ровенской области: На 235 листах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1700. - Арк. 40-43.
Протокол №3 закрытого партийного собрания парторганизации Управления НКГБ Тернопольской области от 3 апреля 1945 г. / Цілком таємно. Особий сектор ЦК КП(б)У. Особая папка - Протокол №3 закрытого партийного собрания парторганизации Управления НКГБ Тернопольской области: На 22 аркушах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 2450. - Арк. 1-22.
Рапорт №18 разведчиков Ф. Бочковского и И. Бутмарчука командиру Олевского партизинского отряда Федчуку за 7/ХІІ 43 г. / Сведения, отчеты командования дивизии о борьбе с украинскими буржуазными националистами. Рапорты, сведения командиров полков в штаб дивизии и командиров батальонов в штабы полков о проведении боевых действий против оун?бандеровцев. Справка о создании и деятельности дивизии СС "Галиция". Протоколы допросов бандитов Украинской повстанческой армии (УПА): На 118 листах. - ЦДАГОУ: Ф. 63. - Оп. 1. - Спр. 53. - Арк. 49.
Рух червоної партизанки ім. "Ковпака" по теренах округи та проведення ними терористичних дій разом з місцевими органами НКВД та істреб. батал. / З'єднання південних груп Української повстанчої армії ("УПА - Південь"), група "Донбас": Копії звітів виховної роботи та огляд бойових дій за січень?серпень 1944 р. (неповний): На 11 аркушах. - ЦДАВОВУ: Ф. 3837. - Оп. 1. - Спр. 4. - Арк. 6.
Справка о борьбе с украинско-немецкими националистическими бандами в Ровенской области, проведенной органами НКВД, НКГБ и Внутренними войсками НКВД (Секретаря Ровенского обкома КП(б)У В. Бегма, 5 января 1945 г.) / Справки, информации о ходе выполнения решений ЦК КП(б)У от 10 января, 26 февраля, 30 октября 1945 г. по вопросу борьбы с украинско-немецкими националистами в Ровенской области: На 235 листах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1700. - Арк. 69-78.
Стенограмма выступления тов. Хрущева Н.С. на межобластном совещании секретарей обкомов КП(б)У, начальников облуправлений НКВД и НКГБ Западных областей Украины (15.V.1945) / Партійний архів. Особий сектор. Стенограмма выступления тов. Хрущева на межобластном совещании секретарей обкомов КП(б)У, начальников облуправлений НКВД и НКГБ Западных областей УССР и совещание секретарей райкомов КП(б)У, начальников райотделов НКВД и НКГБ Львовской области: На 19 аркушах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 2420. - Арк. 2-9.
Стенограмма совещания секретарей райкомов КП(б)У, начальников райотделов НКГБ, НКВД Львовской области в мае 1945 г. / Партійний архів. Особий сектор. Стенограмма выступления тов. Хрущева на межобластном совещании секретарей обкомов КП(б)У, начальников облуправлений НКВД и НКГБ Западных областей УССР и совещание секретарей райкомов КП(б)У, начальников райотделов НКВД и НКГБ Львовской области: На 19 аркушах. - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 2420. - Арк. 9-19.
Угода між урядом Української Радянської соціалістичної республіки і Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР (Люблін, 09 вересня 1944 р.). - ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 30. - Спр. 69. - Арк. 1-15.
Що повинен знати українець у німецькій армії / Пропагандистичні матеріали провідника Області "Косак" (З'єднання західних груп української повстанчої армії "УПА - ЗАХІД", квітень 1943 - листопад 1944 р.): На 132 аркушах. - ЦДАВОВУ: Ф. 3836. - Оп. 1. - Спр. 63. - Арк. 30-31.

Надруковано:
Сучасність. - 2001. - № 5. - С. 73-86; № 6. - С. 94-108. Київ.

До розділу "Бібліотека"