Володимир СЕРГІЙЧУК
УКРАЇНСЬКИЙ КРИМ

УКРАЇНСЬКА БІЛЬШІСТЬ КРИМУ

Коли в литовський період історії України, до певної міри, встановлюються мирні торговельні взаємовідносини України з Кримом, то вже в XV ст. починається жорстока боротьба з кримськими татарами. Відомі погроми Києва татарами за намовою Москви в 1482 році, Поділля в 1485 - 1487 рр., Галичини 1498 р., також Київщини, Волині, Чернігівщини та інших земель кінця XV і протягом цілого XVI ст. Одначе у межичассі налагоджуються і торговельні зв'язки. За посередництвом Криму до корінної України приходить східний крам, з Малої Азії, Сирії, Арабії, Індії переважно через Кафу. З другого боку, західноєвропейський крам іде через Україну на Крим і далі на схід, особливо тканини, папір, скло, металеві вироби. З українських товарів - шкіра, лій, збіжжя, віск, мед, дерево.
Загроза татар з цілого Північного Чорномор'я і особливо з їх кримських центрів зумовлювала появу оборонних засобів в Україні. Постійні напади на мирне хліборобське населення України були однією з головних причин постання Запорозької Січі і завзятої боротьби з татарами.
Під час тієї жорстокої боротьби український народ поклав велику кількість жертв. Україна втратила величезну кількість своїх жителів, які як ясир були виведені до Криму. Литовський посол Михайло Литвин занотовує у своєму щоденнику, що коли він в'їжджав до головного невільницького ринку Криму - Кафи, то був здивований безперервним рухом українських невільників. Місцевий збирач податків допитувався в нього: "Звідки береться така сила людей і взагалі, чи лишилися ще люди в Україні?" (Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. - К., 1881. - В. І . - С. 45).
Ці страхітливі часи знайшли відображення і в народній творчості українців:
Зажурилась Україна, що нігде прожити,
Витоптала орда кіньми маленькії діти.
Ой маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала...
Рятівниками українських невільників у Криму могли стати лише козаки, які прославились своїми морськими походами. Маємо численні звістки про напади козаків на Крим 1502 й 1503 років, похід Дашкевича 1523 року, що знищив багато татаро-турецьких баз. Середина XVI ст. ознаменувалася спустошенням Тягині і Очакова в 1545 р., походом Дмитра Вишневецького на Крим 1556 р., нападом на Козлов (Євпаторію) в 1567 р., здобуттям Наливайком Тягині в 1595 р. Величезна кількість морських походів на Крим припала на початок XVII ст., а саме - на роки 1601, 1602, 1605, 1606. На Перекоп нападали в роках 1608 і 1609. Особливо успішні морські походи запорожців на Кафу були в роках 1613 - 1620. Славне було здобуття Кафи 1616 р. під проводом гетьмана Конашевича-Сагайдачного, коли з татарських в'язниць були звільнені бранці. Далі відомі походи на Перекоп 1623 р. і Кафу 1624 р.
Були часи, коли Україна з Кримом укладали союз проти Туреччини, бо васальна залежність кримських ханів від Османської Порти не служили на користь кримчанам. Наприклад, відоме порозуміння Шагін-Гірея з гетьманом Михайлом Дорошенком, коли протягом цілого 1624 р. запорозький флот нападав на турецькі галери. По-друге, про їхню "співпрацю" свідчить те, що М. Дорошенко був під Бахчисараєм в 1628 році, де і загинув у боротьбі за кримські інтереси. Непевне становище Криму поміж сусідніми державами не раз приводило кримських татар до спільних угод з Україною, особливо коли Україна виборювала собі фактичну незалежність.
Цікавою була форма розрахунків між обома сторонами. Відомо, наприклад, що кримський хан аби задовольнити козаків, коли вони прийшли на допомогу татарам, позабирав навіть у московських послів коней усіх "и раздал черкасам" (Савелов Л. М. Из истории сношений Москвы с Крымом при царе Михаиле Федоровиче. - Симферополь, 1906. - С. 70).
Московські посли донесли до свого царя, що козаки запорозькі їм заявили тоді: "Теперво де мы Крым проведали, прежде всего мы неведали, чаели, что Крым крепкое место и крымские люди бойцы, ажно-де Крым хуже деревни, и крымские люди худы, битца не умеют, теперво мы Крыму помолчим, что царю и калге правду дали и жалованье у них взяли, а вперед де Крым Божий наш будет; в Крыме никаких крепостей нет и прити в Крым водою й сушею мочно, а моря от Бакчисарай близко, из Бакчисарая видеть на моря, на лета де мы придем половина морем, а другою половиною конми на Перекоп сухим путем и Крым де пришед, возмем; в Московском де государстве не такие городы имали крепкие и людные и Московские перед Крымскими бойцы" (там само. - С. - 98).
Україна від середини XVII ст. дуже часто укладала з Кримом союзи в боротьбі проти Польщі і Московії. Відомий успішний похід українського війська через Перекоп до Бахчисарая в 1628 році на захист Шагін-Гірея від московських військ під проводом Кантеміра. Другий морський похід запорожців в союзі з Кримом проти турків 1629 року, ще більше скріпив цей союз, хоч і недовговічний.
Розвиток українського козацтва з самого початку його зародження супроводжувався постійними контактами з кримськими татарами. Ось чому, піднімаючи всенародне повстання проти Речі Посполитої, обраний за Старшого Війська Запорозького, Богдан Хмельницький не міг залишити поза увагою ставлення Бахчисарая до цієї проблеми. Адже від поведінки хана значною мірою залежав успіх майбутньої кампанії. Скажімо, навіть його нейтралізація давала можливість убезпечити тил з півдня.
Але для Богдана Хмельницького, як доброго знавця військового мистецтва, поряд з цим не менш важливо було заручитися збройною підтримкою Криму. Бо, розуміючись на тактиці і стратегії, вміючи своєчасно користатися фортифікаційними засобами, знаючи, коли залучити артилерію, піхоту, а коли слід перейти до оборони, він добре усвідомлював, що для того, щоб воювати з польською кіннотою, козацтву бракує ще власних сил і вміння. Проти важкої польської кавалерії успішно могла виступити татарська, хоч вона й була легкою.
До речі, зарубіжний дослідник М. Мельник, котрий вважає, що "Богдан Хмельницький переоцінив могутність Польщі, тому великим питанням остається справа, чи у визвольній боротьбі козацької України проти Польщі він мусів брати до помочі татарської орди", і сам зрештою визнає, що українському гетьманові "бракувало кінноти, яку давали татарські орди" (Мельник М. Україна і Крим в історичних взаєминах // Визвольний шлях. - 1982. - Ч. 8. - С. 1005 - 1006).
Майбутній успіх вимагав зламати стратегію і тактику козацького війська, яка до того, як правило, полягала у відсиджуванні в укріпленому таборі. А стимулом до розвитку нових військових прийомів, як не дивно, могла послужити татарська кіннота. Вже тільки її присутність гнітюче впливала б на моральний дух польської шляхти і піднесено - на повстанські маси.
Завдання полягало в тому, аби поєднати найкращу в Європі козацьку піхоту з сильною татарською кавалерією, що водночас убезпечило б тил України. Тому укладення договору з кримським ханом було одним із перших і найважливіших кроків Богдана Хмельницького.
Уже наприкінці січня 1648 року запорозькі посли на чолі з досвідченим полковником Яцьком Клишею прибули до перекопського намісника Тугай-бея, котрий виїхав разом з ними до Бахчисарая брати участь у переговорах про укладення козаками та кримським ханом військового союзу проти Речі Посполитої. Іслам-Гірей пообіцяв продовжити розмову після того, як запорожці умовлять донських козаків припинити напади на кримські улуси (Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького. - К., 1991. - С. 145).
Наприкінці березня 1648 року до Бахчисарая приїхало друге козацьке посольство, до складу якого входили Богдан Хмельницький з сином Тимошем і Кіндрат Бурляй. Маючи офіційне повноваження Січі, гетьман, спираючись лише на 2 500 запорожців, міг вести переговори з правителем Криму про участь орди у військових діях проти Речі Посполитої. І хоч на боці Богдана Хмельницького збройна сила була поки що невеликою, однак він розраховував на успішне завершення переговорів, оскільки становище, яке склалося в Криму, змушувало хана пристати на пропозицію старшого дніпровської вольниці. По-перше, Іслам-Гірея до цього підштовхували його ж мурзи, котрі не бачили іншого виходу поліпшити життєві умови татарського населення, як поживитися у війні проти Польщі. По-друге, згода Хмельницького залишити сина в заклад також давала хану надію хоч на якусь здобич. За таких обставин і був укладений у Бахчисараї українсько-татарський договір (там само. - С. 146 - 147).
Одночасно треба підкреслити: сам Іслам-Гірей спочатку не пішов в Україну, а доручив 4 000 татар перекопському намісникові Тугай-беєві, котрого запідозрив у змові проти себе. Розрахунок був простий: якщо поляки розіб'ють Хмельницького і відділ Тугай-бея, то буде на кого перекласти відповідальність за подання допомоги козакам - на самоправність мурзи. Крім цього, хан не жалкував би і за Тугай-беєм, коли б той не повернувся до Криму з походу (там само. - С. 147).
Участь татарського війська значною мірою вплинула на результат бою на Жовтих Водах. Користуючись фактором раптовості, Тугай-бей завдав у перші ж хвилини бою великих втрат полякам. Як вважає авторитетний дослідник військового мистецтва Хмельниччини І. Стороженко, "Тугай-бей блискуче виконав завдання, яке покладалося на нього як командира передового загону української армії. У поєднанні з тактичною розвідкою він зустрів ворога, вступив з ним у бій, примусив його зупинитися і перейти до оборони, чим забезпечив прикриття головних сил української армії для їх виходу і розгортання в районі битви, а також створив умови для оточення і розгрому супротивника. Після того, як атаки татарської кінноти на польське військо, яке прикривалося возами у поєднанні з мушкетно-артилерійським вогнем, стали неможливими, Тугай-бей зосередив всі свої зусилля на бойовій розвідці та інформаційній ізоляції С. Потоцького, а також очікував Б. Хмельницького, який рухався на чолі українських головних сил" (Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII століття. - Дніпропетровськ, 1996. - Кн. 1. - С. 122 - 123).
Розбивши польське військо на Жовтих Водах, український гетьман не став чекати приходу хана з "військом ісламу", як той просив його, а вирішив скористатися деморалізацією шляхти і продовжити її розгром, що і відбулося під Корсунем. Цього вдалося домогтися завдяки активним діям кримськотатарського війська. Воно разом з українськими козаками успішно провело під час маршу охоронну, а також бойову розвідку навколо польського табору під Корсунем.
Кримський хан Іслам-Гірей не встиг узяти участі в Корсунській битві, але "просування його орд сприяло створенню оперативної обстановки на користь Б. Хмельницького і негативно вплинуло на моральний стан польського війська" (там само. - С. 168).
Богдан Хмельницький, повідомивши Іслам-Гірея про новий успіх, попросив "ханской ясности прислати наскорі ко мні орди єще тисяч зколко", бо "поневаж получилем відомост, же поляки около Висли знову збираються і великі войска свої на мене приготовляют" (Документи Богдана Хмельницького. - К., 1961. - С. 37).
1 червня 1648 року хан прибув з великою ордою до Білої Церкви, де зустрівся з Богданом Хмельницьким, а наступного дня вони провели спільний парад українських і татарських військ з нагоди одержаних перемог.
Повертаючись до Криму, Іслам-Гірей на прохання Хмельницького залишив біля нього Тугай-бея з 15-тисячним військом, яке кочувало на Синіх Водах, тримаючи постійний зв'язок з українським гетьманом (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. - М., 1954. - Т. II, - С. 46 - 47).
На цей час, необхідно зазначити, звістки про перемоги українсько-татарських сил розійшлися далеко за межами України. Скажімо, 18 липня 1648 року паризька "Gazette de France" опублікувала повідомлення свого кореспондента з Данціга: "Наймогутніші польські магнати, щоб урятуватися від Татар і Козаків, утекли до Молдавщини... Найновіші вістки твердять, що повстанці, Татари й Козаки посунулися аж на чотири милі від Ярослава..." (Триста років тому в Україні. За паризькою газетою "Gazette de France"// Україна (Париж). - 1949. - Ч. 1. - С. 35).
Про те, що Богдан Хмельницький враховував кримськотатарський фактор, свідчить і його сподівання на силу орди в битві під Пилявцями - до приходу хай і невеликого її відділу він не розпочинав генерального бою. А коли татари наблизилися, то гетьман вислав кілька полків для їхньої урочистої зустрічі, після чого в козацькому таборі допізна чулися гарматні та мушкетні салюти, що психологічно впливало на поляків (Стороженко І. Вказ. праця. - С. 203).
І, звичайно, гетьман прислухався до думки татарських воєначальників. Так, рішення про похід на захід після Пилявецької перемоги ухвалювалося на козацькій раді за участю Тугай-бея (Сергійчук В. Вказ. праця. - С. 156).
Остаточну свою оцінку українсько-кримському військовому союзові Богдан Хмельницький дав на переговорах з польськими комісарами в Переяславі в лютому 1649 року: "Виворочу вас всіх ляхов вгору ногами і потопчу так, що будете под ногами моїми: на остаток вас цареві турецькому в неволю поддам... Грозите мі шведами - і ці будуть мої, а хоч би не билі, любо би їх било п'ятсот, шістьсот тисяч, не змогут руської запорозської і татарської сили... Буду мати двісті, триста тисяч своїх. Орда всяя. Притім Тугай-бей близько мене єсть, мой брат, моя душа, єдиний сокіл на світі, готов все учинити, що я захочу. Зараз вічна наша козацька з ними приязнь, которой світ не розірве" (Воссоединение Украины с Россией. - Т. II. - С. 117 - 118).
Саме там, на переговорах у Переяславі, Богдан Хмельницький підкреслював важливість свого союзу з Кримом, акцентуючи на ньому перед польськими послами, а також утверджуючи плани українського державного будівництва: "За границю на войну не пойду, шаблі на турків і татар не поднесу. Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи. Туди я загоню болш можних ляхів, дуків і князів. А будут ті за Віслою брикати, знайду я їх там певне. Не постоїт мі нога жадного князя і шляхотки тут, в Україні..." (там само. - С. 118).
Підкреслюючи значення українсько-татарського союзу для розуміння подій 1649 року, зокрема Зборівської битви, яка завершилася підписанням однойменного договору, треба зазначити: поширену в українській історіографії думку про припинення бою через зраду кримського хана намагається спростувати вже згаданий І. Стороженко. Він, зокрема, вважає, що саме Богдан Хмельницький припинив Зборівську битву, примусивши до цього Іслам-Гірея (Стороженко І. Вказ. праця. - С. 228 - 231).
Звичайно, ця думка І. Стороженка вимагає всебічного і ретельного вивчення, але, як би там не було, муси-мо погодитися, що від позиції кримського хана залежав підсумок битви.
Не міг Богдан Хмельницький відмовитися від татарської допомоги і в подальшому, бо до цього спонукала його нетривкість миру з Польщею. Так, 15 квітня 1650 року до Бахчисарая прибули козацькі посли з проханням до хана, "чтоб он шол опять в литовскую землю к ним на помочь". А через тиждень знову на аудієнції в хана були "из Запорог 2 человека черкас, чтоб царь шол к ним на помочь, а король де на них идет со многими людьми" (Сергійчук В. Вказ. праця. - С. 17 - 19).
Особливо ж гостро постало питання про татарську допомогу наприкінці того року, коли стало відомо про рішення польського сейму продовжувати війну проти українського народу. Зважаючи на це, новорічна козацька рада постановила просити військової допомоги в кримського хана, до якого одразу ж після її закінчення відбули посли (там само. - С. 186).
Розраховуючи на прихід кримського хана з ордою, Богдан Хмельницький 4 січня 1651 року навіть застерігав листовно польського короля Яна-Казимира, що в разі агресії шляхті буде дано належну відсіч. Мовляв, з кримським ханом уже укладено "нерозривну приязнь", тож хай польське військо не наближається до прикордонної лінії і не розквартировується в Україні (там само. - С. 186).
Про серйозність підготовки українського гетьмана до кампанії 1651 року з урахуванням татарської допомоги свідчать нові й нові посольства як до Бахчисарая, так і до прикордонних мурз та турецького султана, котрий міг впливати на них. Наприклад, 9 січня було відправлено посольство до Очакова, 15 лютого в Бахчисараї бачили "черкас дву человек, которые присланы от гетмана Богдана Хмельницкого в Крым в гонцех в четвертые... прислал де их гетман Богдан Хмельницкий к царю просить воинских людей для того, что идут на них, на черкас, польские и литовские воинские многие люди, гетман Радивил, да паны большие Потоцкий да Кисель, да с ними ж де идут на них шведские немцы..." (там само. - С. 186).
Як відомо, сподівання на підтримку кримського хана виявилися марними, оскільки він полишив поле бою під Берестечком, спричинивши цим важку поразку української армії і принизливий Білоцерківський мир. Однак з огляду на постійні відмови московського царя подавати збройну допомогу єдиновірному православному укра-їнському народові, на неприйнятні умови надання її з боку турецького султана, Богдан Хмельницький був змушений знову й знову звертатися до Бахчисарая.
І хоч після зриву татарами переможного бою під Жванцем восени 1653 року Богдан Хмельницький пішов на союз з Москвою, погодившись на "Березневі статті", він аж ніяк не відмовлявся від стосунків з Кримом. Так, гетьман не тільки відправляв своїх послів до хана, аби заручатися його підтримкою, а й діяв у цьому напрямкові через московського царя. Зокрема, на прохання з Чигирина, цар наказував донським козакам: якщо татари допомагатимуть запорожцям проти Польщі і Литви, "и вы б на Крымские улусы степью и Черным морем не посылали и задоров с ними не чинили. А будет крымский хан вправде своей не устоит, а учнет посылать на наши Черкаские или иные украинные городы войною, и вы б, атаманы и казаки, прося у Бога милости, также над Крымским юртом промышляли, сколько вам милосердний Бог помочи подаст" (Русская историческая библиотека. - СПб., 1913. - Т. 29. - С. 788).
Наприкінці квітня 1654 року Іслам-Гірей, прийнявши козацького полковника Семена Савича, намагався відмовити Військо Запорозьке від союзу з Москвою, докоряючи: "Як же це ваш (гетьман, - В. С.) і всі ви, козаки, забули мою приязнь і раду?" (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. - СПб., 1878. - Т. 10. - С. 589).
Кримський хан спробував відмовити Україну від союзу з Москвою ще раз, приславши до Чигирина Алкаса Когіту. Однак Богдан Хмельницький не дав йому надій на це, розуміючи, що татари можуть увійти в союз з поляками проти України: "А як хан на нас з ляхами прийде, або людей пришле, ми як з неприятелем боротися будемо, на землі і на водах, скільки бог дасть помочі і розуму" (Грушевський М. Історія України-Руси - К., 1928 - Т. 9 - Ч. 2. - С. 897).
Справді, Богдану Хмельницькому до кінця життя довелося воювати з кримською ордою, оскільки татари відмовилися від союзу з Україною і, прийшовши на наші землі вже спільниками Речі Посполитої, завдали багато горя й страждань українському народові. В 1654 - 1657 ро-ках кримськотатарський фактор працював проти України - аж до обрання гетьманом Івана Виговського.
Новий гетьман різко змінив вектор зовнішньої політики Української держави, активно відроджуючи відносини з Бахчисараєм. На думку сучасного московського історика Г. Саніна, "політика Виговського вже восени 1657 р. починає набувати антиукраїнського і антиросійського характеру. Виношуючи зрадницькі ідеї повернення України під владу Речі Посполитої, Виговський підтримує мирні відносини з Кримом уже з іншими цілями, ніж ті, які були в Б. Хмельницького. Якщо старий гетьман ставив завдання нейтралізації і при можливості союзу з ханом проти польсько-литовської шляхти, то Виговський націлює цей союз на боротьбу проти козаків і селян, які піднімалися на повстання" (Санин Г. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII века. - М., 1987. - С. 229).
З таким твердженням важко погодитися, оскільки Г. Санін не пояснює, хто інспірував антигетьманські виступи в Україні, котрі змусили Виговського звернутися за допомогою до татар.
З іншою тезою цього автора, що Виговський шукав підтримки в Бахчисараї, розраховуючи використати татарську збройну силу в боротьбі проти Московської держави, можна погодитися, бо гетьман і старшина остаточно зрозуміли справжні наміри православного царя, коли той на п'ятирічні настійливі прохання надати допомогу в боротьбі проти католицької Польщі відповів спробами перетворити Україну за допомогою підступів і збройної сили на свою вотчину.
Але одразу після свого обрання Іван Виговський не збирався закликати орду на українську землю. У своєму листі до хана від 10 вересня 1657 року гетьман так викладав мотиви відновлення стосунків з Кримом: "А я, помня то, что с вашею ханскою милостью в близком пребываем соседстве и имеючи с тобою доброе знакомство, к тому идучи дорогою предков наших, что всегда в приятстве жили с вашею ханскою милостью, как и предки вашей ханской милости, чего желаем себе, чтоб и мы в том же неотменно с вашею ханскою милостью пребывали приятстве и присяжном братстве, о чем если изволение вашей ханской милости, изволь известить через свой лист" (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. - СПб., 1872 - Т. 7. - С. 181).
Ніякого конкретного плану закликів кримських татар проти українських козаків і селян, як бачимо, не було. Зрештою повстання вибухне аж у січні 1658 року, а до того часу Виговський намагатиметься порозумітися з бунтівниками. Але коли він зрозумів остаточно, що за їхніми спинами стоїть Москва, то звернувся до кримського хана по допомогу. Крок цей був вимушеним для гетьмана, але він свідчив про усвідомлення козацькою старшиною необхідності мати на той час більш лояльного союзника української самостійної державності, ніж Москва.
З прибуттям орди, як стверджував В. Герасимчук, "фатальний крок, зроблений Богданом Хмельницьким і самим Виговським, був направлений, і узли, які лучили його з Москвою, перетяв гетьман ще в цвітні" (Герасимчук. В. Виговщина і Гадяцький трактат // Записки НТШ. - Т. 87. - С. 58).
Цілком можливо, що до союзу саме з кримським ханом українських провідників певною мірою підштовхувало й те, що тогочасне кримське населення було тісно пов'язане своїм походженням і побутом з Україною.
І це не є перебільшенням. Усі татари, підкреслював сучасник, "з жад-ністю шукають собі дружин полонянок... Саїн-Гірей народився від християнки й одружений на християнці..." (цит. за: Лохвицкий А. О пленных по древнему русскому праву (XV, XVI, XVII века). - М., 1855. - С. 6).
Коли наших співвітчизників вивозили на продаж, аукціонери кричали, що "це раби найновіші, прості, нехитрі, тільки що привезені з народу королівського, а не московського... Московське плем'я вважається в них дешевим як підступне і обманливе..." (там само. - С. 6).
Перепис населення півострова 1666 року є надзвичайно важливим джерелом до вивчення проблеми творення українського Криму. Перебуваючи тоді в хана, турецький мандрівник Евлія Челебі став свідком збирання данини, що супроводжувалася переписом жителів. Ось тоді й виявилося, що в усіх 24 округах на півострові "ясиру козацького там чотирикратно по сто тисяч" (Челеби Е. Книга путешествий. Походы с татарами и путешествие по Крыму (1641 - 1667). - Симферополь, 1996. - С. 172).
Таке повідомлення, мабуть, самого Челебі приголомшило, але він змушений був визнати: "Справді, хай хоч камінь трісне, але в Криму немає війська більше, ніж вісімдесят сім тисяч, а крім війська є ще сто тисяч прихильників Пророка, але ясиру козацького вони мають чотирикратно по сто тисяч" (там само. - С. 172).
Правда, його як одновірця кримських татар непокоїло те, що "якби все-таки - хай помилує Аллах - така кількість невірних і своєвільних козаків повстала б, то весь півострів Кримський перевернули б вверх ногами. Але завдяки благословенням, які від чудес Мухамеда Мустафи (тобто, Аллаха, - В. С.) спадають, бунтувати вони не здатні зовсім" (там само. - С. 172).
Данину від ста тисяч кримських татар і чотирьохсот тисяч запорозьких козаків, продовжував Челебі, дарував хан своїм мурзам і воїнам. А ще від трьохсот тисяч полонених збір ішов на інші витрати бюджету Кримського ханства. І серед останньої групи ясиру Челебі конкретно вказував на сто двадцять тисяч невільниць, назвавши їх у турецькій мові "дівками", тобто українськими дівчатами. А крім них, налічив ще двісті тисяч українських хлопців (там само. - С. 172).
Таким чином, Евлія Челебі чітко вказував принаймні на 720 тисяч осіб українського населення в Криму за ханським переписом 1666 року.
І перебільшення в цьому не треба вбачати, оскільки навіть неповні підрахунки показують, що з тих двох з половиною мільйонів українців, котрих татари й турки вивели з рідної землі, половина мала залишитися в Криму (Дашкевич Я. Україна вчора і нині. - С. 103).
Як же склалася подальша доля українського етносу в Криму?
Доводиться з гіркотою визнати, що тероризоване постійними набігами запорожців, особливо у 70-ті роки XVII ст. на чолі з безрозсудним Сірком, котрий нищив усіх, хто не хотів повертатися в Україну, українське населення почало масово переходити в магометанську віру й розчинилося в мусульманському світі.
У ЄДИНОМУ ЕКОНОМІЧНОМУ ОРГАНІЗМІ
Політика гетьмана І. Мазепи враховувала послаблення Туреччини і занепад Кримського ханства і була спрямована на опанування побережжям Чорного моря і Криму, яке було заповітною мрією багатьох поколінь українських патріотів, починаючи зі старокняжих часів. І. Мазепа проводив фортифікацію Чорноморського побережжя та розбудову корабельного будівництва. Похід гетьмана Мазепи і Голіцина 1687 і 1689 рр. і здобуття Кизикермена та інших турецьких фортець у долішньому Дніпрі в 1695 р., Азова в 1696 р. та похід 1697 - 1698 рр. на самий Перекоп, поставили під загрозу і значно послабили становище кримських татар. "Europaeishe Fama", - важливий щорічник, що був віддзеркаленням думки поважних хроністів і достойників при королівських дворах Європи (за 1704 рік) писав про ці походи, що хоч московський полководець Голіцин мав там 50 000 людей, "то він все-таки дав себе намовити турками і французами на нечувану зраду", тоді як "все це хитрий Мазепа добре доглянув і своїм дипломатичним хистом порізнив цього Голіцина з його людьми і випер його з краю" (цит. за: Січинський В. Крим. - С. 18).
Але чи не найголовнішим кроком гетьмана Мазепи у той час була таємна спроба увійти в союз з Кримом, використовуючи постать Петрика, котрий уклав 1692 року договір з ханом.
Цей документ засвідчив підтримку Кримським ханством прагнення України бути рівноправним суб'єктом міжнародного права, визнаючи її таким. Основний пакт, писав О. Оглоблин, - "це обов'язок Кримської держави допомогти Україні "для отобрания от московской власти Малороссийской Украины" (Оглоблин О. Українсько-кримський договір 1692 року // Вісник Організації Оборони Чотирьох Свобід України (Нью-Йорк). - 1957. - Ч. 2. - С. 22).
Розвиваючи цю думку, О. Оглоблин зазначав, що договір був вираженням чіткої "концепції державної самостійности України", яка прагнула незалежності й соборності і "добре розуміла повну суперечність і непримиренність українських національних інтересів супроти Московщини й Польщі. Договір 1692 року був безперечним доказом того, що Україна ідейно готова була до зриву з Москвою, до рішучої боротьби з нею за свою незалежність. Це було повне заперечення Переяславської угоди 1654 року і навіть перекреслення переяславської традиції. Українсько-кримський договір 1692 року, укладений противником Мазепи, антигетьманом Петром Іваненком (Петриком), у своїй глибокій основі був політичною програмою й ідейною підготовкою Мазепиного виступу проти Москви в 1708 році" (там само. - С. 20).
Проте треба сказати, що окремі статті цієї угоди свідчать про інтеграційні плани обох сторін, які прекрасно усвідомлювали: без тісних економічних взаємин цей союз не може мати майбутнього. Тому окремо застерігалося право української людності добувати сіль і виловлювати рибу в пониззі Дніпра без оплати, а також вільно торгувати - українським купцям на всіх землях Кримського ханства, а кримським - в Україні (там само. - С. 22).
Протягом турецької війни 1735 - 1738 років, крім 50 000 українського суходільного війська, під час облоги Козлова (Євпаторії), Балаклави і Кафи, обслуговуючи "російський флот", у війні брали участь морські козаки. В 1736 році при здобуванні Бахчисарая воювало 16 000 гетьманського війська і 4 000 запорожців.
Зрештою, здобуття цілого українського Причорномор'я і Криму в кінці XVIII ст. було заслугою головним чином українського війська, тоді як московські частини йшли переважно слідами українських козаків. Після ліквідації Запорозької Січі Російська імперія, передбачаючи війну з Туреччиною, була змушена в 1776 р. наново організувати чисто українське військо з українською старшиною і цілим запорозьким устроєм, бо тільки українські козаки могли стати основною збройною силою Росії у війнах за опанування Північного Причорномор'я.
Для Росії найважливішим у цьому регіоні, звичайно, було завоювання Криму. І плани про це давно виношувалися у творців Третього Риму. Ще як тільки Катерина II коронувалася російською імператрицею, з'явилися проекти, в яких доводилася необхідність і неминучість приєднання Криму. Тодішній канцлер граф Воронцов серед інших важливих напрямків російської політики підказував їй: "...А на будущее время для России желать надобно, чтобы приобретением полуострова Крым или Донского устья, или какого-нибудь другого места удобного, к содержанию флота на Чёрном море доставить себе на оном твёрдое основание, и тем азиатские и другие ближние к тому морю европейские области Порты Оттоманской, также г. Константинополя, и вообще турок и татар содержать в страхе и под законами, а тамошню коммерцию обратить в свою пользу, и оную распространить с полуденной стороны Европы" (Уляницкий В. Босфор, Дарданеллы и Чёрное море в XVIII в. - М., 1883. - С. 142).
Тоді ж з'явилася записка "О Малой Татарии". В ній, до речі, вказувалося, що "полуостров Крым местоположением своим столько важен, что действительно может почитаться ключом российского и турецкого владения; доколе он остается в турецком подданстве, то всегда страшен будет для России, а напротиву того, когда бы находился под российскою державою, или бы ни от кого зависим не был, то не токмо безопасность России надёжно и прочно утверждена была, но тогда находилось бы Азовское и Чёрное море под её властью, а под страхом ближние восточные и южные страны, из которого неминуемо имела бы она между прочим привлечь к себе всю коммерцию" (там само. - С. 142 - 143).
Однак протягом шістдесятих років XVIII ст. до втілення цього задуму в життя не поверталися.
Ще одним із таких документів, що передбачав у майбутньому завоювання Росією Криму, був проект "Об отложении Крымских татар от зависимости турецкой", підготовлений 1770 року міністром закордонних справ графом М. Паніним і головним урядовцем на українських землях П. Рум'янцевим-Задунайським. Здійснення цього плану покладалося на командуючого Українською армією князя В. Долгорукова, а після його від'їзду до Москви - на правителя Харківського намісництва Є. Щербиніна. Та й він не зміг досягнути поставленої мети, хоча й вів тривале листування з впливовими кримськими мурзами (Записки Одесского общества истории и древностей. - Одесса, 1881. - Т. XII. - С. 249).
Лише із вступом П. Потьомкіна на посаду Катеринославського військового генерал-губернатора справа почала наближатися до реального втілення. Але головним рушійником цієї ідеї став граф Олександр Безбородько, котрий мав великий вплив на Катерину II, постійно перебуваючи біля неї як її "перший секретар".
Будучи родом з Чернігівщини, він постійно приділяв увагу історії України. Саме завдяки його сприянню Василь Рубан зміг видати 1778 року свою "Историю Малороссии". Спільна любов до України з'єднала їх для видання цієї історичної праці, чим Безбородько дуже гордився. В листі до батька 31 березня 1778 року він, зокрема, зазначав: "Имея честь представить Вам Краткую летопись Малой России по 1776 год..., изданную надворным советником Рубаном, приношу я дань, справедливо Вам, яко во многих случаях прямую любов к тому краю, любезной Отчизны нашей, доказавшему и которого всегда усердные простиралися старання, чтоб дела и обстоятельства, слава и честь предков ознаменяющие, извлечены были из забвения. Из предисловия вы, милостивый батюшка, усмотреть изволите, что к изданию сей книги поострил я г. Рубана не одними советами, но и в разсуждении последних времен и самыми достоверными от меня известиями, от меня ему сообщенными" (Сборник Русского исторического общества. - СПб, 1879. - Т. 26. - С. 46).
Важко сказати сьогодні, що підштовхувало Безбородька як доброго знавця минулого рідної України на цей крок - бажання назавжди усунути загрозу татарської небезпеки для свого народу, як і для всієї Росії, чи усвідомлення, що Крим буде поступово втягнутим в живе тіло українського територіально-господарського організму, і запорожці, які 1775 року були позбавлені своїх вольностей, візьмуть активну участь у колонізації півострова.
Саме після ліквідації Запорозької Січі Олександр Безбородько підготував свою працю "Картина или краткое известие о Российских с татарами войнах и делах, наченшихся в половине десятого века и почти безпрерывно чрез восемьсот лет продолжающихся", в якій дав розгорнуту хронологію ординських набігів на українські і московські землі, підкреслюючи: "Россия с двести лет как страдает и разные разорения претерпевает, особливо Малороссия" (там само. - С. 369).
На відміну від проекту Орлових, в якому передбачалося широке завоювання навіть Грецького архіпелагу, Безбородько був більш реалістичним, вважаючи, що "Россия не имеет нужды желать других приобретений как 1) Очакова, 2) Крымского полуострова и 3) одного, двух или трех островов в Архипелаге для пользы и нужды по торговле" (там само. - С. 369).
При цьому він підкреслював, що "покорение ныне Крыма, конечно, гораздо менее труда будет стоить, особливо если заблаговременно приняты к тому будут меры и способы" (там само. - С. 370).
Як свідчив у своїй автобіографії Безбородько, наприкінці 1777 року він запропонував ці роздуми дипломату Бакуніну, "которому от Ее Величества поручено было сочинение наставления фельдмаршалу гр. Румянцеву, что независимость татар в Крыму ненадежна для нас, и что надо помышлять о присвоении сего полуострова" (там само. - С. 444).
Очевидно, з огляду на цю ситуацію і викристалізував документ 1778 ро-ку, - що подається в перекладі на українську: "Рассуждение Российского патриота о бывших с татарами делах и войнах, и о способах, служащих к прекращению оных навсегда" (Изв. ТАУК. - № 56. - С. 7 - 11).
"Якби небо не зглянулося над Росією і не пустило на світ мудрого й хороброго царя Івана Васильовича, - розмірковує цей "патріот", - то, можливо, що й донині ще змушені були б росіяни давати татарам данину. Із чого видно, наскільки потрібно вживати добрих заходів проти цих наших вічних ворогів, щоб раз і назавжди убезпечити себе від них і тим дати вітчизні своїй надійний спокій, до чого нині здається найзручніший випадок, особливо виходячи з нинішнього політичного стану Європи, і наше над татарами вивищення, але перш ніж щодо Криму буде вжито, слід зробить такі розпорядження і приготування.
1-е
Зміцнити якнайкраще фортеці Керч та Яникал і гарантувати їх від будь-якого раптового від татар та турок нападу і зробити так, щоб хоча одна із цих фортець довгу залогу витримала, як, наприклад, англійська фортеця Гібралтар, хоча й на гішпанському березі стоїть, але анітрохи не боїться. Наші в Криму фортеці вимагають зміцнення, адже там є ворог.
2-е
Але як у випадку з Турками війни з боку моря турецький флот може чинити опір нам, коли будемо ставити фортеці, а для цього слід зробити все, щоб завчасно собі присвоїти фортецю Арабат і посадити в неї наш гарнізон, щоб наші військові команди в усякий час у Керч і Яникал сухопутним шляхом могли проходити, майже зовсім минувши Крим, без чого вищезгадані в Криму наші фортеці завжди будуть у небезпеці од ворога, а тому й проїзд наших кур'єрів убезпечити, коли їхати на Ор Кали, через весь Крим, де багато хто з них уже й загинув.
3-є
Постаратися вжити всі політичні засоби, щоб між татарськими поколіннями виникли чвари, як між кримчаками, ногайцями, буджаками, єдисанами, ємбулуками та іншими кубанськими народами, і через те розділити на різні володіння, чому є різні способи; а це може послугувати якнайшвидшому і якнайлегшому завоюванню Криму.
4-е
Заготувати, крім звичайного провіанту, достатню кількість різного немеленого хліба у Таганрозі, у фортецях Петровській, Нікітінській, Олександровській та в колишній Запорозькій Січі, особливо ж у Керчі та Яникалі, і всілякої деревини, придатної для спорудження селянських осель, різних інструментів, потрібних у селянській хаті, наприклад, сох чи плугів, кіс, серпів, сокир, лопат та інших необхідних речей. Для перевезення всього того, коли знадобиться, до Криму, а не тоді посилати по різних місцях усі ці згадані речі шукати, коли вони конче будуть необхідні; бо розумна політика потребує все передбачити і вжити необхідні заходи.
5-е
Коли все вищесказане буде готове, тоді послати до Криму як сухопутним шляхом, так і водою стільки війська, скільки потрібно буде для завоювання, як тільки він буде підкорений російською владою (а це можна зробити впродовж однієї кампанії, звичайно ж, під рукою вправного генерала), тоді треба татарам, що живуть у Криму, оголосити, що ті з них, хто хоче бути у вічному російському підданстві, ті можуть лишитися на попередніх місцях, решті ж дати волю, щоб виїхали геть з Криму і переселилися туди, куди побажають.
6-е
Підкоривши таким робом Крим, слід залишити там на вічне поселення для захисту цього півострова 20 000 піхоти і 10 000 кінноти, взявши з піхотних полків по батальйону, а з кінних по одній роті, як за Петра Великого Низовий Корпус таким чином створений і під командою генерала Лєвашова залишений у Персії, до чого залучити і ті Латмілітські полки, які й нині для охорони Української лінії стоять, бо вона тоді й зовсім буде непотрібна. Всіх солдатів та драгунів, які залишилися в Криму, якщо можна одружити, щоб з часом їхні сини батьківські місця могли посісти.
7-е
Для найбільшого ж населення Криму, природними Російськими Людьми, належить взяти із державних волостей і монастирських сіл рекрутами на перший випадок 10 000 хліборобів і оселити їх у Криму в зручних місцях, але щоб для них оселі і все потрібне уже до того приходу було готове, і навчити їх хоч трохи зброєю володіти, щоб принагідно всі вони проти ворога могли використати зброю. І бути б їм завжди вільними державними селянами. Скільки б не було переселенців з Росії до Криму, але це все дрібниця порівняно з тим, що Татари в нас народу забрали в різні часи, та й хто нині може гарантувати, що вони й надалі таких же своїх наскоків у Росію не стануть робити, цьому треба колись покласти край, а це підкорення Криму може бути припинене, тобто завоюванням. Козаки назавжди поклали край розоренням, які завдавали казанські татари Росії, про що в російській історії є такі жалібні і плачевні спогади.
8-е
Потім запитати донських козаків і малоросів, хто в Криму бажає жити, відвести їм також зручні місця для хліборобства чи для риболовлі, на що, напевно ж, бажаючих буде чимало.
9-е
Крім того, можна дозволити оселятися в Криму іншим вільним народам, зокрема грекам, вірменам, волохам та булгарам, і можна сміливо сказати, що в найкоротший час весь Крим стане християнським і навічно Російським.
Оскільки Крим розташований між 44 і 46 градусами північної широти, то й клімат там має бути такий же теплий і приємний, як і в більшій частині Італії чи в полудневих провінціях Франції, отож можна сподіватися, що з часом багато знатних людей з Росії там захочуть поселитися, в усякому разі на старості років, адже клімат прекрасний.
10-е
Крим назвати попереднім його іменем Херсонією, а місто Кафу - Феодосією; на пам'ять про те, що в ньому великий князь Володимир прийняв своє хрещення, побудувати на його честь прекрасний божий храм. Цареві ж, який підкорив Крим, на найкращому майдані поставити на його честь і на його пам'ять мідну статую з пристойним написом і назвати цей майдан перемоги за прикладом Парижа, де такий майдан є, і де поставлена статуя на честь короля Людовіка Четвертого, і, крім того, на вічну цьому цареві пам'ять запровадити в усій державі річне церковне свято і всенародні урочистості.
11-е
Коли Росія підкорить Крим, то буде зусібіч оточена морями та великими ріками, отже, матиме безпеку від ворога, надто ж від татарських раптових наскоків, і через те стане найсильнішою, найблагополучнішою в світі імперією і прямо зможе насолоджуватися мирним і благосним життям, і тоді можна буде про Росію сказати, що вона досягла такого ж благополуччя, в якому був Ізраїль у царстві Соломоновому і про що Святе Письмо каже так: І Соломон пануючи від ріки землі Філістінської навіть до єгипетських юдолей (а Росія - від моря Балтійського до Босфору кіммерійського - додаток у рукописі) і від Фапси ріки, навіть до Гази (примітка у рукописі: від ріки Дніпра, навіть до Камчатки) і мир би йому від усіх навколишніх країн, де живе Июда в Ізраїлі безпечно собі під виноградом своїм і під смоковницею своєю, і їдять, і п'ють і веселяться поки живе Соломон" (там само. - С. 11).
Аналізуючи цей програмний документ щодо завоювання Росією Криму, можна, зіставляючи його з працею Безбородька, віднайти навіть однакові речення. Новими, правда, є своєрідні коментарі-додатки до тексту. Скажімо, що стосується утримання фортець Арабат і Оркапи (Перекоп. - В. С.), то наголошувалося, "кто означенных крепостей ключи в своих руках иметь будет, тот и прямым обладателем всего Крыма почитать себя может" (там само. - С. 12).
Але водночас ставиться й ще одне завдання, без здійснення якого було неможливо забезпечити повний контроль над Кримом: "Во чтоб ни стало завести флот при устье Днепра, который бы всегда был в готовности прикрывать и защищать Крым в случае внезапного нападения на оной с Турецкой стороны морем. В сем случае также безмерно было бы полезно иметь в своих руках и Очаков, чем останется Крым почти со всех сторон от Турецкой области отрезанным, да и торговле нашей чрез то на Черном море самые натуралные ворота отворятся, и она освободится тем навсегда тяжких оных оков, в коих ее Оттоманская Порта по ныне содержит" (там само. - С. 12).
Справді, російські купці на той час фактично не мали доступу до Чорного моря. Якщо й відбувалася торгівля між Росією і Туреччиною, "то вона здійснювалася головним чином на Україні приїжджими греками та вірменами і т. п. Російських купців у Константинополі не бачили і не знали" (Уляницкий В. Босфор, Дарданеллы... - С. 75).
Проте торгівля на Чорному морі можлива тільки за умови зв'язку півострова з материком, тобто без територіальної цілісності Криму з південною Україною годі було й сподіватися на стабільне мореплавання, принаймні в Північному Причорномор'ї.
У "Прибавлениях" без зайвого етикету ще раз накреслювалася необхідність приєднання Криму до Росії: "Под предлогом подкрепления нынешнего Хана на его ханстве стараться сколко можно более внедриться в Крым и утвердить там свою ногу, так чтобы в случае смерти сего Хана оной полуостров на веки под скипетром Российским мог остаться, к чему при самом малом числе войска посредством употребленной благоразумной политики весма легко достигнуть можно" (там само. - С. 13 - 14).
Граф Потьомкін, котрому доручалося втілювати в життя план завоювання Криму, ознайомившись з наведеним планом, цілком його підтримав і почав переконувати імператрицю в необхідності прискорити цей процес. У своїх начерках з цього приводу він намагався вплинути на Катерину II, аби пошвидше братися за цю звичну для росіян справу - розширення своїх володінь: "Сколко проистечет от того выгодностей, изобилие, спокойствие жителей, а оттого и население, умножение доходов, господство неприкословное Черным морем, соединение Имеретии, а через (то) непрерывная граница всегда союзных нам народов между обоих морей; устье Дуная будет в Вашей воле. Не Вы от турков станете иметь дозволение проходить Боспор, но они будут просить о выпуске судов их из Дуная.
Доходы сего полуострова в руках Ваших возвысятся - одна соль уже важный артикул, а что хлеб и вино.
Нужно спешить исполнением сего. Вы в последствии времен доизнаите, сколко зделается трудней впредь, естли сие не учинится. Одни разбросанные места наши в Крыму хлопот и забот причинят немало" (там само. - С. 15 - 16).
Але мало кому відомо, що багато тих пропозицій, які ввійшли в історичну науку як потьомкінські, належать Безбородьку. Навіть проект про приєднання Імеретії (Сборник РИО. - Т. 26. - С. 469).
В усякому разі панівне становище посіла концепція про визначальну роль Потьомкіна в придбанні для Росії Криму. Коли ж ознайомимося із свідченнями Безбородька, його сучасників, то складеться дещо інша картина. У своїй автобіографічній записці він писав так: "Сколько моего труда было по коммерческому с Портой трактату и по крымскому делу!.. Тут ясно, что были прежде меня министры, но было и то, что или не умели, или не очень хотели то приводить к исполнению.
Собственные уважения превозмогли оных над всем прочим; а я боролся с трудностями, не уважал неприятелей, не боялся, что много и страха, и всего было. Я посылаюся на князя Потёмкина, сколько моих стараний и работы было в делах нынешних; он не запирался, что мысль о Крыме была наша общая и что к исполнению были мы равными побудителями" (там само. - С. 444).
Зрештою, сам Маніфест про приєднання Криму до Російської імперії був підготовлений і написаний рукою Безбородька. Це також було закономірним, оскільки, як вважали сучасники, "никто из государственных министров не мог, даже в труднейших случаях и по какой бы то ни было отрасли государственного управления, представить государыне такого ясного доклада, как Безбородко. Одним из главнейших его дарований было искусство в русском слоге. Когда императрица давала ему приказание написать указ, письмо или что либо подобное, то он уходил в приемную и, по расчету самой большой краткости времени, возвращался и приносил сочинение, написанное с таким изяществом, что ничего не оставалось желать лучшего" (там само. - С. 59).
До речі, на пам'ять про приєднання Криму до Росії Катерина II звеліла вибити спеціальну медаль, проект якої також підготував Безбородько (там само. - С. 95).
Його ім'я разом з іменем Потьомкіна було оспівано в оді "На приобретение Крыма". У виданих Академією наук творах Державіна замість віньєтки прикладався портрет Безбородька як активного учасника цієї справи, а сам поет свої рядки "...и трость, водимая умом обширным, безсмертной пальмой обвилась" пояснював так: "Перо Безбородки, водимо по мысли Потёмкина, получило успех, т. е. чрез их совет приобретен Крым" (там само. - С. 96).
Як відомо, Катерина II оголосила про включення Криму до складу Росії 8 квітня 1783 року. В царському маніфесті "О принятии полуострова Крымского, острова Тамани и всей Кубанской стороны под Российскую державу" з цього приводу зазначалося: "Решилися Мы взять под державу Нашу полуостров Крымский, остров Тамань и всю Кубанскую сторону" (ПСЗ - Т. XXI. - С. 898).
Але до того часу, поки Григорій Потьомкін не повідомив про присягу кримських татар, у Петербурзі дипломатично мовчали про майбутній статус півострова. Лише після того, як від генерал-губернатора Новоросійського надійшла депеша "о вступлении в подданство наше крымских жителей и прочих народов татарских", Катерина II написала: "Мы препоручаем Вам (Потьомкіну, - В. С.) подтвердить сим верным нашим подданным вновь уверения о неприменной Нашей к ним милости и благоволении" (там само. - С. 985).
Але ця "милість" обернулася трагедією для кримських татар. Зрештою, не тільки для них, а й для українців. З цього приводу відомий український сходознавець Василь Дубровський писав: "Історія кримсько-татарського народу має багацько спільних рис з історією українського народу: це не лише в збіганню хронологічному періодів життя й розвитку двох народів, а й соціально-політичних формах їх існування:
1) І той і другий нарід довгий час не знав зовсім незалежного існування; форми ж залежності були подібні - Кримській орді, залежній від Золотої, відповідає розпорошена Україна, підлегла Литві; розбійно-кочовому побуту татарів відповідає такий же побут українських козаків; автономії кримського хана під протекторатом Оттоманської Імперії відповідає автономія української Гетьманщини, під зверхність Російської Імперії автономія їх касується одночасно; одночасно й однаково вони перебувають під тиском Рос. Імперії й, одночасно переживши майже однакову соц.-політичну еволюцію, вони приходять після періоду визвольних змагань до окупації більшовиками і до сучасних форм совєтських республік; ріжниця між ними лише в територіальних масштабах подій і кількости вчасників.
2) Не лише зовнішні, але й внутрішні аналогії соціально-економічних форм можна було б навести: бачимо, як тут і там напівнатуральне господарство ускладнюється просякненням торговельного капіталу з Москви, Польщі, Туреччини, як народжуються феодальні форми, найкращим виразником яких є подобенство військово-територіального поділу Кримської орди й козацької Гетьманщини, як нарешті, слабий національний український капітал падає під тиском могутнього московського, як майже одночасно зростають нові народні сили, народжується новонаціональна інтелігенція й починається культурно-освітній і національний рух, як він перетворюється в революційний і як, нарешті, зворушуються й повстають народні маси.
Отже: Европейська країна - Україна й східна країна - Крим жили й живуть, як два близнеці, один біля одного: бо їх зв'язала географічна й історична доля. Але притім роля їх взаємно була відмінною: якщо для турецько-татарських орд Україна була форпостом Европи, то для України - татарський Крим і є форпостом Ближнього Сходу. Від зміцнення й поліпшення культурних і економічних взаємин між ними залежало й залежить в значній мірі успіх обох країн, їх народів і розвиток наших зв'язків зі сходом. (Дубровський В. Україна і Крим в історичних взаєминах. - Женева, 1946. - С. 19).
Приєднавши до адміністративно-господарського організму Південної України, яку в Петербурзі на той час іменували вже Новоросією, Крим і Кубань, російська столиця спочатку не дуже піклувалася про заселення півострова. 14 серпня 1783 року Катерина II розпорядилася "о переводе калмыков на крымскую степь" (там само. - С. 993), а через місяць було підписано рішення про переселення ногайських орд в Приуралля (там само. - С. 993).
Однак самостійне адміністративне й господарське існування колишнього ханства під імперською короною як області Таврійської виявилося неможливим. На самостійне існування в такому ж статусі самого тільки півострова також не доводилося розраховувати.
А тому фактично з перших днів підкорення Криму Потьомкін змушений був розглядати його як невід'ємну частину свого генерал-губернаторства, яке обіймало, наголошуємо на цьому, весь південь і схід України. Зрештою, це було продовженням політики створення на колишніх запорозьких землях сильного адміністративно-територіального організму. Так, коли після Кучук-Кайнарджійського договору кримські фортеці Керч і Єнікале відійшли від ханських володінь, то вони були включені до складу Азовської губернії, яка існувала на українських етнічних територіях (Новицкий Я. П. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии (1775 - 1783). - Александровск, 1910. - С. 23).
Офіційне рішення про входження Криму до складу південно-східного українського адміністративно-територіального організму з'явилося лише 2 лютого 1784 року. Того дня указом Катерини II "область Таврическая... покуда умножение населения и разных нужных заведений подадут удобность устроить ея губернию, препоручаем оную в управление Нашему Генералу, Екатеринославскому и Таврическому Генерал-Губернатору князю Потёмкину... Что же касается Кубанской стороны, оная по удобности имеет вступить в составление Кавказской губернии" (ПСЗ. - Т. ХХІІ. - С. 18).
І саме він як генерал-губернатор Катеринославський і Таврійський одержав повноваження не лише поділити підпорядковану йому новостворену область на 7 повітів (Сімферопольський, Левкопольський, Євпаторійський, Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський і Фанагорійський), а й потурбуватися про "устройство новых укреплений по границам Екатеринославской губернии".
У її межі імператриця включила однозначно і Крим: "...7-е. Перекоп, оставляя как он есть, а только с нужным поправлением; 8-е. Евпаторию или Козлов, небольшое укрепление, от которого содержать батарею у Сербулата, как одних только мест, для приставания судам, в том краю удобным; 9-е. Крепость большую Севастополь, где ныне Ахтияр и где должно быть Адмиралтейство, верфь для первого ранга кораблей, порт и военное селение; 10. Балаклаву, исправя как оная есть и содержа стражу ея поселенными тут греческими войсками; 11. Феодосию или Кафу, поправя замки и снабдя их артиллериею; 12. Вместо Керчи и Еникаля, сильную крепость под именем Боспор у Павловского редута, при входе в Боспор Киммерический; 13. Фанагорию, довольно сильное укрепление на острове Тамани; 14. Блокгауз у Еничи, где переезд на Арбатскую стрелку; 15. Ейское укрепление, приведя оное в доброе состояние" (там само. - С. 22).
Те, що Крим мав стати лише однією з складових південноукраїнського господарського організму, свідчать плани Потьомкіна. Генерал-губернатор бачив його центром не якесь кримське місто, а Катеринослав, де планували спорудити величний собор на зразок римського Св. Петра і Павла (Миллер Д. Заселение Новороссийского края и Потёмкин. - Харьков, 1895. - С. 40).
А з Херсона, який заснували в основному жителі навколишніх місцевостей, Потьомкін мріяв зробити другий Петербург. А переселення великої кількості українців з Чернігівщини, Полтавщини і Харківщини до новозаснованого в пониззі Південного Бугу 1779 року Миколаєва дало можливість уже через три роки спорудити тут фортецю і адміралтейство, на верф'ях якого вже стояли кораблі (там само. - С. 38, 441 - 442).
До слова, саме Миколаїв протягом майже ста років залишався центром Чорноморського флоту Російської імперії.
Свідченням того, що Крим від самого початку його приєднання до Російської імперії не виділявся з південноукраїнського господарського організму є указ Катерини II про вільну торгівлю в чорноморських містах від 22 лютого 1784 року: "Сей город (Херсон - В. С.), а с ним вместе и лежащие в Таврической области приморские города наши, Севастополь, известный до сего времени под названием Ахт-Яр, одаренный превосходною морскою пристанью, и Феодосию, инако Кафою именуемой, в разсуждении выгодности их повелеваем открыть для всех народов, в дружбе с Империею Нашою пребывающих, в пользу торговли их с нашими подданными" (ПСЗ. - Т. XXII. - С. 50).
На користь такого рішення свідчив увесь попередній досвід економічного розвитку півострова: про відмову від постійного і сталого торговельного зв'язку з Україною не могло бути й мови, про що стверджували й іноземці. Так, у записках одного з них - французького консула Шарля Пессонеля в Бахчисараї, датованих п'ятдесятими роками XVIII ст., зокрема, повідомляється: "Козаки довозять в Крим річно від 60 до 80 бочок, кожна з яких вміщає 500 ок аквавіту, який на їхній мові зветься горілка. Око її (приблизно в півтора літра) продається від 6 до 7 пар (на турецькі гроші). Кожного року довозять також козаки до Криму від 30 до 40 бочок вишнівки. Ці також вміщують в собі стільки, як і ті, що вони привозять ними горілку...
До Криму привозиться річно 30 000 ок руського тютюну, що зветься kasak-tutun, і то двох гатунків: перший - marie-bachе - коштує від 6 до 7, другий - ouzun-sobac - від 4 до 5 пар за око. Ці обидва останні гатунки доставляються із Запорожжа та з України на возах волами. На кожному возі наладовано тютюну приблизно 1 000 оків...
Південні провінції Руси доставляють у Крим велику кількість прядива, вивіз на яке не є заборонений. Один руський (український) купець на ймення Alexis, з яким я одного дня про те прядиво розмовляв, казав мені, що наколи б я захотів з ним заключити контракт, то він мені доставив би.
Українські козаки довозили раніше в Крим дуже добру вовну. Про це я багато чув та бажав деяку з неї побачити. Тому я просив одного козацького купця мені доставити декілька мішків ріжної якости, йому одначе неможливо було це зробити й навіть малої проби для мене дістати, бо московський двір дуже суворо заборонив цю вовну вивозити з України за кордон. Ця вовна є дуже гарна, майже вся біла. Багато людей мене запевнювало, що вона надається добре до виробу матерій. Тому мене ще більше жаль огортає, що я не зміг дістати з неї проби...
До Криму привозиться дуже багато руського полотна, яке майже все направляється до Константинополя. Татари з нього беруть для себе лише цілком грубе, яке вони вживають до підшивки чобіт, а дещо трохи ліпше - на сорочки. Полотно, яке відходить до Константинополя, є триякої якости: першої коштує воно в Криму одна піка (24 дюйми) - 8, другої - 6 і третьої - від 4 до 5 пар. Доброї якости є це полотно, що носить назву marie-bache й є вузьке. Окрім того, надвозять до Криму руські полотно-вибиванку, яке зветься hetajka (очевидно, китайка - В. С.). Більша частина цього полот- на залишається в Бахчисараї й є воно від 9 до 10 пік довжини...
У Криму продають козаки іноді солені шкури, які є ліпші й більші, ніж ті, які тут достарчає край. Їх охоче набувають, коли на Перекопі купують. Можна також від себе післати звідси туди фактора, щоб їх в околиці й на місці закупити...
На продаж до Криму козаки привозять в діжках сир, який є дуже "злий". Споживається він майже весь в Бахчисараї та Хослеве. Цього сиру доставляється сюди річно 30 тонн, кожна з яких вміщає від 400 до 500 ок. Кожне око продається по 3 пари...
Козаки доставляють до Криму також кожний рік від 7 000 до 8 000 Ріреnstaube (дубове дерево на клепки), одна штука з яких продається від 13 до 14 пар...
Щорічно довозять козаки до Криму також деяку кількість прутів поганого заліза. Око коштує від 6 до 7 пар" (Олянчин Д. До історії торгівлі України з Кримом (1754 - 1758) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1933. - Т. СLII. - С. 142 - 145).
Зрозуміло, що цим переліком не обмежувався довіз українських товарів до Кримського ханства. Зокрема, треба згадати про реалізацію на місцевих ринках українського хліба, а також про великі гурти худоби, які приганяли на півострів українські купці (Слабченко М. Хозяйство Гетманщины в XVII - XVIII столетиях. - Одесса, 1922. - С. 344, 346, 355).
Крім того, важливою статтею запорозького експорту в Крим була риба (Месяцеслов исторический и географический на 1786 год. - СПб, 1786. - С. 1 - 16).
З другого боку, дуже важливим для розвитку економіки півострова було вивезення з нього українськими купцями великих партій товарів місцевого виробництва, перш за все вина і солі. Вина, скажімо, вони щорічно купували тут приблизно 100 000 оків (Олян- чин Д. Вказ. праця. - С. 145).
Завдяки українським купцям, у першу чергу запорозьким, кримська казна щороку поповнювалася значною кількістю золотих та срібних грошей, якими вони розраховувалися за сіль, незважаючи на заборону царського уряду (на півострові мідних російських монет не брали).
Коли ж у 1764 році російський консул у Криму Никифоров доповів, що українці порушують урядову заборону, із російської столиці надійшов грізний наказ суворо питати з винних, то чумаки почали брати з України коней і волів, щоб, спродавши їх у дорозі, мати кримські гроші на сіль (Тищенко М. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом у XVIII ст. // Історико-географічний збірник ВУАН. -К., 1928. - Т. ІІ. - С. 91).
Природно, володіючи інформацією про все це, Потьомкін добре розумів, що по-справжньому перетворити Крим на квітучий край можна лише за умови його повноцінного функціонування в єдиному південноукраїнському економічному організмові, який тільки й може стати базою для функціонування Чорноморського флоту.

Далі

До змісту