Володимир СЕРГІЙЧУК
УКРАЇНСЬКИЙ КРИМ

РАЗОМ З КРИМОМ УКРАЇНІ ПЕРЕДАЛИ
ПРОБЛЕМУ ДЕПОРТОВАНИХ НАРОДІВ

Аналізуючи факт передачі Криму Україні в 1954 році, зарубіжні українознавці звернули увагу на ще одну досить важливу деталь цієї "щедрості" Москви.
Народовбивство, що його вчинив кремлівський уряд над татарами Криму, справило глибоке враження на тюрків і мусульманські народи узагалі. Москва, як писав відомий діяч української еміґрації Панас Феденко, не може знайти виправдання для цього народовбивства, тим паче, що з Криму виселено навіть комуністів-татар. Тому більшовицька влада СРСР уважала за вигідне зняти з себе відповідальність за цей злочин і перекласти його на українців (Феден-ко П. Україна після Сталіна. - Мюнхен, 1956. - С. 35).
Тому, "даруючи" Україні Крим у 1954 році, Москва водночас передала їй велику й складну проблему з поверненням, виселених більшовиками, кримських татар, болгар, греків, німців, вірмен, яка з часом однак мала постати і яку відтепер належало розв'язувати вже Києву.
І вона справді досить швидко постала перед українським керівництвом. Буквально через кілька тижнів після приєднання півострова до України тодішній перший секретар Кримського обкому партії Д. Полянський звернувся з проханням до першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка, аби той порушив питання перед Москвою про недопущення повернення до Криму депортованих. Чи мало місце подібне звернення до ЦК КПРС, залишається невідомим, оскільки в архіві колишнього ЦК КПУ мені не вдалося його виявити.
В усякому разі проблема цивілізованого повернення депортованих з Криму не вирішувалася. Тим паче, коли 28 квітня 1956 року Указом Президії Верховної Ради СРСР кримські татари були звільнені із спецпоселення без права повернення конфіскованого під час виселення майна і без права повернення в рідні місця, то цим самим зав'язувався новий вузол складних проблем для українського керівництва, оскільки було зрозумілим, що депортовані не змиряться з таким чином визначеною їхньою майбутньою долею. І не могло воно відгородитися спеціальною постановою Ради Міністрів СРСР від 15 грудня 1956 року № 1501-050 "Про розселення татар, німців, греків, болгар, вірмен та інш. осіб, котрі раніше проживали в Кримській області і тепер повертаються з місць спецпоселення", якою всім вищеназваним заборонялося мешкати в Запорізькій, Одеській, Херсонській, Миколаївській, Кримській і Закарпатській областях (там само. - Оп. 25. - Спр. 218. - Арк. 29).
Скажімо, станом на березень 1957 року на територію УРСР прибуло вже 714 кримських татар: до Запорізької області - 628 осіб, до Херсонської - 86 (там само. - Оп. 24. - Спр. 4544. - Арк. 54). До цих переселенців місцева влада застосовувала різні заходи, аби повернути їх назад або через оргнабір змусити виїхати до інших областей. Із Запорізької області, наприклад, у лютому 1957 року відправили в Сталінську область 5 родин, у лісову промисловість об'єднання "Печораліс" - 2 (там само. - Арк. 54).
Однак, незважаючи на такий жорсткий контроль за поверненням татар навіть у прилеглі до півострова області, в силу різних обставин місцева влада змушена була до 1967 року прописати на території Криму 27 осіб татарської національності (там само. - Оп. 25. - Спр. 218. - Арк. 29).
Після того, як Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року було відмінено обмеження на проживання на території Кримської області виселених осіб татарської національності, вони великими групами почали повертатися на півострів і звертатися до партійних і радянських органів щодо надання житла і прописки.
Відвідуючи владні структури, представники кримськотатарського народу вимагали опублікувати в "Кримській правді" і "Курортній газеті" Указ Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року, який зобов'язував прописувати татар у першу чергу, без перешкод і поза нормами житлової площі, а також дозволити вільну купівлю і спорудження будинків.
Крім того, ставилися питання про поширення на кримських татар дії постанови Ради Міністрів СРСР про пільги для переселенців, призупинення прийому переселенців на півострів з інших регіонів тощо...
Особливо ж занепокоїли керівництво області вимоги татар вилучити літературу, в якій "висвітлювалася зрадницька діяльність татар у період тимчасової окупації Криму німецько-фашистськими загарбниками" (там само. - Спр. 72 - Арк. 6 - 7).
Окремі представники кримськотатарського народу в обороні своїх прав почали погрожувати різними акціями протесту. Скажімо, Герой Радянського Союзу Абжураїм Решидов на початку листопада 1967 року направив на адресу Головного Маршала авіації Вершиніна телеграму, якою попереджував, що покінчить самоспаленням, якщо до 50-річ-чя Жовтневої революції йому не буде надане житло. В селі Генеральському Алуштинського району Сеїр Джемалядінов разом із сім'єю в 6 осіб на знак протесту з приводу відмови в наданні житла оголосив голодування (там само. - Арк. 10).
По суті, лише ці та інші подібні рішучі дії кримських татар давали їм можливість впливати на владу і поступово закріплюватися на півострові.
Станом на 15 листопада 1969 року в Криму проживало вже 2 365 осіб, але з них прописку одержали лише 867, іншим відмовили, мотивуючи це відсутністю санітарної норми (13,5 кв. метра на одного мешканця).
Поряд з цим деяка частина кримськотатарського населення почала осідати в сусідніх областях. Так, у Запорізькій області тоді проживало 1 169 осіб, у Херсонській - 830, Одеській - 40, а в Краснодарському краї -
6 680 (там само. - Спр. 218. - Арк. 30).
Зрозуміло, що обмеження владою повернення кримськотатарського населення на свою історичну батьківщину викликало в нього негативну реакцію, його представники почали вдаватися до різних актів протесту. Наприклад, 28 червня 1968 року 30 осіб з'явилися в приймальні Кримського облвиконкому й почали вимагати зустрічі з його головою. Цього вони не домоглися, і тільки за допомогою міліції їх змусили покинути приміщення.
15 серпня 1968 року вже близько 100 громадян з дітьми розташувалися біля входу до облвиконкому, заявляючи про свої права на повернення, поєднуючи протести з цього приводу з антирадянськими висловлюваннями. Влада відреагувала не лише застосуванням сили, а й організацією судового процесу над Ісмаїловим (там само. - Арк. 30 - 31).
З метою закріпитися в Криму татарське населення пішло на купівлю в масовому порядку житлових приміщень, у багатьох випадках колишніх своїх власних будинків. На це влада відреагувала досить оперативно, намагаючись через суди анульовувати акти купівлі-продажу з подальшим примусовим виселенням. Однак при виконанні ухвал суду кримські татари проявили акти непокори. Скажімо, в селі Воїнка Красноперекопського району під час виселення родин Османа Мамбетова і Алі Табаха близько двохсот мешканців кримськотатарської національності проявили активний спротив. Влада змушена була призупинити виселення (там само. - Арк. 32).
Рішуча наполегливість, з якою кримські татари захищали своє право на проживання на півострові, очевидно, мала вплив, оскільки тодішній міністр внутрішніх справ УРСР І. Головченко змушений був запропонувати розглянути питання про "можливість організованого набору деякої частини таких громадян і розміщення їх у тих районах області, де необхідна робоча сила і є можливість надати житлову площу" (там само. - Арк. 33).
Проте організованого переселення кримських татар на їхню історичну батьківщину в масовому масштабі влада УРСР не могла розгорнути з різних причин. У 1969 році з плану 150 родин прийняли лише 104, в 1970 - відповідно 100 і 45, в 1971 - 100 і 65. На 1972 рік Рада Міністрів УРСР дозволила організоване переселення ще 50 кримськотатарських родин з Узбекистану (там само. - Спр. 702. - Арк. 2-3).
Політика стримування переселення кримськотатарського населення не давала бажаних для влади результататів, оскільки при цьому збільшувалася кількість неорганізованих переселенців. Якщо в 1973 році таких до Криму прибуло 32, в 1974 - 128, в 1975 - 605, то в 1976 - 901 особа (там само. - Спр. 1401. - Арк. 26).
Через те, що влада всіляко протидіяла закріпленню їх на території області, татари змушені були звертатися із скаргами аж до найвищих московських інстанцій. З цього приводу міністр внутрішніх справ СРСР М. Щолоков інформував першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького в грудні 1976 року: "Заявники повідомляють, що окремі працівники радянських і адміністративних органів Кримської області не дають їм можливості прописатися на підшукану житлову площу, перешкоджають оформленню договорів купівлі-продажу житлових приміщень, по суті відмовляються розглядати їхні заяви з цих питань, а інколи насильно вивозять їх за межі області і виселяють з куплених ними будинків" (там само. - Арк. 26).
Як приклад, М. Щолоков описував виселення родини ветерана війни Файзуліна з села Дивне Білогірського району, котру насильно вивезли на автомашині вночі (там само. - Арк. 16).
Оскільки факти насильного виселення кримських татар з уже куплених помешкань продовжувалися й далі, то окремі з них стали вдаватися до актів самоспалення. Зокрема, це здійснив 23 червня 1978 року Муса Мамут, котрого з родиною видворяли з села Донське Сімферопольського району. На його похоронах, інформував ЦК КПРС В. Щербицький, котрий ще раніше пропонував Москві вжити рішучих заходів до самовільних переселенців, "були розгорнуті транспарант на білій простині і три чорні стрічки з написами націоналістичного змісту: "Він покінчив життя самоспаленням в знак протесту проти дискримінації на Батьківщині", "Дорогому Мусі Мамуту - жертві справедливості від кримськотатарського народу" тощо. Під час похорону виступило 4 чоловіки, один з них сказав, зокрема: "Муса загинув за справедливу справу. Ми клянемося продовжити його справу і доб'ємося, щоб Крим - наша батьківщина, став нашим" (там само. - Спр. 1668. - Арк. 50).
Численні архівні документи свідчать, що кримські татари продовжували боротьбу за своє повернення на батьківщину мужньо і жертовно. Важливим для них було й те, що їх підтримав славний син українського народу генерал Петро Григоренко. І зрештою вони свого домоглися.

Далі

До змісту