Михайло Лукінюк

ЗМІНА ІСТОРИЧНИХ ТОПОНІМІВ ЯК СПОСІБ РОСІЙЩЕННЯ КРИМУ

Він і досі не спокутий,
цей гріх перед людьми і землею, започаткований у далекому XVIII столітті…
В.Є. Возгрін

Довгочасне перебування під колоніальною кормигою для уярмлених народів незмінно супроводжується величезними втратами, позаяк метрополія - навіть "братня" - завжди безжально виснажує свої колонії. Вона забирає там усе, чим можна скористатися для підтримання власного існування: поглинає матеріальні й людські ресурси, використовує інтелектуальний потенціал, перебирає собі кращі здобутки науки та культури, навіть припасовує "престижні" шматки чужої історії.
А привчання поневолюваних народів до "правильного" розуміння того, хто віднині є справжнім господарем у їхній домівці, здійснюється із безжальною жорстокістю навіть тоді, коли йдеться не про збройне завоювання непримиренних і войовничих племен, а про практично безкровне "приєднання" (1783 р.) відносно мирного та малочисельного народу, зверхником якого на ту пору був абсолютно лояльний до Росії хан Шагін-Гирей, котрий, як наголошує знаний дослідник історії Криму Б. Вольфсон (1941, с. 61-62), "проводив русофільську політику".
Ось лише одне свідчення іноземного самовидця про те, як здійснювалося сумнозвісне "приєднання", наведене відомим дослідником історії Москви академіком С. Бахрушиним (1936, с. 58): "Переможці спустошили країну, вирубали дерева, зламали будинки, зруйнували святилища та громадські будівлі туземців, знищили водопроводи, пограбували мешканців, поглумилися над татарським богослужінням, викинули із могил і покидали у гній тіла їх предків, перетворили домовини в корита для свиней, винищили всі пам'ятки старовини". Втім, чи не такими ж актами насилля - і то не над "нечестивими" туземцями, а над православним людом - супроводжувалося й "добровільне" термінове відселення християн із Криму, вчинене тією ж Катериною 1778 року. "Трагедія розгрому вікового устрою життя одвічного кримського грецького населення, жах розорення, сльози і зойки жінок та дітей…" - так написав про це професор імператорського університету святого Володимира Ю. Кулаковський (1914, с. 134-135).
Той вандалізм, який чинили загарбники в різних кінцях колишньої Російської імперії, зокрема в Криму (ще більш криваво та жорстоко - на багнетах російської армії - підносились "здобутки європейської цивілізації" "диким" народам Кавказу, які виявили масовий збройний спротив "освіченим" завойовникам), не піддається людській логіці, та цілком відповідає логіці імперській: якщо зникнуть пам'ятки "старовини", то поступово зітреться й пам'ять поневолених народів про власну історію, а якщо нема власної історії, то, власне, нема й народу - є самі лише піддані імперії!
"Коли в Малоросії не буде гетьмана, треба подбати, аби їх доба й імена канули в безвість", тобто стерти їх час та імена, далекоглядно звеліла Катерина ІІ, остаточно прибираючи до рук норовливу Україну (Анисимов, 1989). Як відомо, з цією ж метою - аби знищити будь-яку пам'ять про "бунтівника та супостата" Пугачова - вона також перейменувала в Урал знамениту ріку Яїк, яка дала назву окремій гілці російського козацтва . Так само добе розуміли усю небезпеку збереження сторичної пам'яті народу й імпер-більшовики - так, зокрема, Л. Троцький у "Інструкції агітаторам-комуністам на Україні" наголошував (Романчук, 1990, с. 56-58): "Ані на хвилину не забувайте, що Україна мусить бути нашою, а нашою вона буде лише тоді, коли буде радянською, а Петлюру [буде] вибито з пам'яті народу назавжди".
Втім, такої ж лінії дотримується й теперішня, "здемократизована", Росія - дещо обкраяна, але така ж хижа та ненаситна. Так, 15 грудня 1999 року "члени Ради Безпеки РФ обговорили ситуацію, що склалася під час виконання другого етапу антитерористичної операції з ліквідації бандформувань на території Чеченської республіки і виробили робочу концепцію реалізації її завершального, третього етапу" ("…підлягають тотальному знищенню", 2000). Відповідно до цієї концепції, "усі будови (включно з культовими та історичними) гірського району [Чечні], древні родові башти будуть прирівняні до об'єктів укриття бандформувань і підлягають тотальному знищенню".
У своїй руйнівній затятості Російська імперія здіймала руку не лише на історичну пам'ять уярмлених народів, але й на історичну пам'ять загарбаних нею земель. Показовою в цьому розумінні є брутальна наруга, вчинена новітніми конкістадорами щодо історичних топонімів Криму.
Топонімія, яка вивчає значення, походження та перетворення в процесі існування топонімів - географічних назв поселень (ойконіми), водних об'єктів (гідроніми), елементів рельєфу земної поверхні (ороніми) та ін., не тільки тісно пов'язана з географічним середовищем, але й з особливостями його існування та розвитку, які утворюють історичну складову топонімії. Тож і в Криму вони складалися та закріплювалися (або відмирали) упродовж довгих століть, відображаючи численні періоди його доволі бурхливого історичного розвитку.
Так, грецькі назви стародавніх міст Пантикапей (на місці сучасної Керчі), Херсонес (поблизу Севастополя), мису Меганом тощо з'явилися ще в часи грецької колонізації Криму в VI-V ст. до н. д., а столиця готської колонії Дорос, завойованої в 679 р. хозарами, перетворюється в Мангуп (до речі, генуезці, що теж утворили свої поселення на півострові - згадаймо відому генуезьку фортецю поблизу Сурожа, сучасного Судака, або сумнозвісну своїми невільницькими базарами Кафу, сучасну Феодосію - "в ХІІ-ХІV ст. вживали назву Хозарія для всього Криму", а стародавні греки називали півострів Тавридою - за назвою народу, що населяв його ще з догрецьких часів). В ІХ-Х ст. їх потіснили печеніги (однак Боспор і Тамань залишалися в руках хозарів, аж поки печеніги під ударами Київської Русі "в середині ХІ століття… пішли у Придунайські степи"), сліди перебування яких в Криму "збереглися у назвах декількох поселень Кангил з варіантами Кангіл, Кангул" - від самоназви печенігів "кангли, кангар" (Суперанская, 1995, с. 18).
Бували в Криму й наші пращури-руси. Тож, скажімо, назва Володимирівка, можливо, пов'язана якось із великим київським князем Володимиром, який 988 року прийшов у Крим і взяв у облогу грецьке місто Корсунь (руський варіант назви Херсонеса), аби змусити Константинополь віддати за нього царівну Анну. Після важкої та довготривалої облоги місто вдалося взяти завдяки пущеній на стрілі у стан руських воїв записці, у якій вказувалося, де саме проходять міські водогони. Володимир, перекопавши останні, змусив корсунців піддатися йому. Здобувши місто, повідомляє літописець (Іванченко, 1996, с. 37), Володимир пригрозив Василію ІІ: "А ще єя (Анну) не дасте за мя, то сотворю граду вашому (Царгороду. - М.Л.), яко і сьому сотворив". І хоча буквально перед цим базилевс, відповідно до усталеної традиції візантійського двору, відмовив французькому королю Гуго Капету, який сватав Анну за свого сина, тут він змушений був поступитися київському князеві: "царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбулося весілля її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантії: "вдасть же за віно (тобто, в посаг - М.Л.) Корсунь грекам…", як оповідає літописна повість" (Грушевський, 1994, с. 499).
Ось таким непростим перебігом подій ознаменувався період перебування київського князя Володимира в Криму - то й не дивно, якби це відобразилося в топоніміці останнього. Та, виявляється, жодного відношення до описаних подій та історичних осіб ця назва не має і мати не може, оскільки ще й чорнило не встигло висохнути відтоді, як її, разом із тисячами інших назв, "увічнили" новітні "реформатори" - та про це далі.
Всього ж у Криму в різні часи мешкали "понад тридцять етносів - представників індо-іранської, грецької, романської, германської, семітської, тюркської, фінно-угорської, монгольської, слов'янської мовних сімей", але найбільше топонімів - і це закономірно, позаяк тривалий час домінуючою етнічною групою були татари, скажімо, до виселення Катериною ІІ 1778 року християн на півострові "було 1474 татарські села і 53 християнські, 14 323 двори, 7 міст" (Суперанская, 1995, с. 24) - пов'язано саме з кримськими татарами, які 1233 року вигнали з Криму половців (місто Бахчисарай, село Ай-Даниль, урочище Кара-Мурза, гора Аю-Даг, водопад Учан-Су тощо). А про що свідчать назви Колгоспне, Піонерське, Червоногвардійське, або, скажімо, Планерське - невже їх вік такий же короткий, як і цих неологізмів (у всякому разі, для виникнення відвідувачів - і навіть мешканців Криму, особливо молоді, - подібної ілюзії є всі підстави)? А про що, крім буйної фантазії автора, говорить назва Чорноморське, адже, як слушно зауважують автори монографії (там само, с. 42), "на Чорному морі усі об'єкти чорноморські"? А от колишню його назву Акмечеть - попри її позірну простоту та зрозумілість (ак - "біла", мечет(ь) - "мечеть") у подібній банальності все ж запідозрити важко …
Топонімічна система [а під цим терміном фахівці розуміють (там само, с. 49) "єдність топонімів тієї чи іншої території, обумовлену спільністю психології мовного колективу, що її населяє, своєрідною спрямованістю його мислення, спільністю сприйняття навколишної дійсності…"] складається упродовж століть і є "строго територіальною". А яким із цих ознак відповідають такі, сповнені колгоспного соцреалізму штампи, як Кукурудзяне, Лугове, Сінокосне, Овочеве, або, скажімо, Танкове, Ударне, Фронтове і навіть Резервне? Хіба що свідчать про убогість мислення їх запроваджувачів, бо територіально ці "топоніми" такі ж "кримські", як і, скажімо, казанські чи рязанські, тобто - геть безликі, ніякі…
Як же сталося, що "поетика кримських назв, що складалася століттями й увібрала в себе топоніми і грецькі, і тюркські, і українські, й безлічі інших мов", була раптом зруйнована майже дощенту?
Розповідають, що масові перейменування в 1944-45 та 1948 рр. проходили так (Бобровица, 1996). "З Москви Кримському обкомові партії доручили підготувати проект указу. Обком обговорив проблему і доручив очолити роботу найбільш грамотному зі своїх членів - редакторові партійної газети. Той… - відповідальному секретареві. Йому ж передоручити далі було нікому, тож довелося самому сісти за список тисяч нових назв. Коли в пам'яті відповідального секретаря вичерпалися людські імена - Миколаївка, Новомиколаївка, Іванівка, Новоіванівка, Володимирівка (ось як і коли насправді народилася на світ наша стара знайома, до того ж не раз - чотири рази, але це, як переконаємося далі, "далеко ще не межа"! - М.Л.), Петрівка, Семенівка і т.і., він пустив у дію садово-городну, сільськогосподарську і взагалі географічну тематику - так народилися Овочеве, Городне, Сінокосне, Випасне, Пшеничне, Кукурудзяне… А потім - Орлине й Соколине, Перевальне й Перевалівка, Нагірне й Підгірне, Синьокам'янка й Червонокам'янка… Коли ж і ця тема була вичерпана, він, переривши редакційну шафу, знайшов військовий довідник, і пішли Гвардійське, Батальне, Героївське, Бастіонне, Партизани, Лазо, Фурманове, Чапаєве… Завдання Москви було успішно виконано і навіть перевиконано" . Мета таких масових перейменувань, а вони розпочалися одразу ж після "приєднання" Криму до Російської імперії, полягала "у ліквідації назв, котрі, як історична пам'ять самої землі, нагадували про злочини завоювань та депортації".
Намагання якомога швидше асимілювати (для Російської імперії в усіх її різновидах це означало зросійщити) уярмлені народи, щоб відтак неподільно - і безпечно - владарювати на відібраній у них землі, безжально випомповуючи з неї життєві соки, завжди були альфою і омегою колоніальної політики всіх імперій, але, здається, жодна з них не додумалась (а якщо й додумалася - не наважилась) до такої брутальної наруги, яку вчинила над поневоленими народами "братня" влада московської метрополії. Руйнуючи топонімічну систему Криму, котра, будучи спільним витвором багатьох народів, які з покоління в покоління рясно поливали її кров'ю та потом, стала "елементом духовної культури" (Абкадиров, 2000, с. 5), колоніальна влада сподівалася знищити той слід, який ці народи залишили на цій благодатній землі (принагідно знищувалися й самі народи - лише за часи існування комунобільшовицького режиму десятки їх назавжди зникли з карти Російської імперії), а також історичну пам'ять про те, чиєю насправді є та земля.
Кримський письменник О. Корсовецький провів грунтовне дослідження російського та українського фольклору, яке "показало, що в усіх жанрах російської народної пісні аж до нашого століття топонім Крим навіть не згадується, в той час як в українському та кримськотатарському фольклорі він вживається постійно". Наприклад, лише у відомій думі про Самійла Кішку різні кримські топоніми зустрічаються десятки разів. Як вважає дослідник, "саме народні пісні й топоніми, згадувані в них, переконливо свідчать про історичну належність Криму тим народам, на чиїх мовах вони складені" (там само).
В результаті такого руйнування "на теперішній час у Криму [вже] переважають російські назви населених місць", хоча, як відомо, навіть в 20-х роках нинішнього століття росіяни складали незначну частку населення півострова. Але вже нині, завдяки разючим успіхам ленінської "національної" політики, як наголошено у згаданій монографії з проблем кримської топоніміки (Суперанская.., 1995, с. 51), "там мешкає багато росіян". Воно й не дивно, бо від самого "приєднання" до Росії кримська земля цілеспрямовано спустошувалась, а туземне населення всіляко утискалося. В результаті різко зменшилася кількість корінного населення (після витіснення значної частини татар у Туреччину в Криму на початку 60-х років ХІХ ст. нараховувалось 565 покинутих населенням сіл - там само, с. 24), а на їх місце незабаром вже (Мазур, 1993) "спішно (і теж насильницьки) переселялись селяни з Росії" , які, до речі, не маючи досвіду обробітку землі в таких засушливих умовах, не знали, як їй дати раду.
На численні результати політики російщення - звісно, стосовно топонімічної системи Криму - звертають увагу й московські топонімісти. Так, наприклад, такі топоніми, як Ай-Тoдор та Дeмерджи, які у вимові тюрків мали наголос на початковому складі, "в результаті російщення (в оригіналі, звісно, "русифікації". - М.Л.)" отримали наголос у кінці. А населений пункт Нікіта (тепер Ботанічне) на картах XVI-XVII ст. "фігурував у формі Сікіта… О. Трубачов у ойконімі Сікіта бачив таврське позначення названої вище реалії - скелі з написом (йдеться про скелю Язли-Таш. - М.Л.), розташованої над цим поселенням, пор. індоарійське sikita "знак, позначення" (Сперанская, 1995, с. 68-69). Отже, переконані згадані автори, "Нікіта - зросійщення незрозумілого ойконіма, пристосування його до сприйняття та вживання представниками іншого народу" - росіян.
Інколи, через те, що офіційна фіксація кримських топонімів завжди велася не мові їх носіїв і багато чого записувалося на слух, доходило до сміховинних перекручень, наприклад, топонім Собах-Елі зафіксували як "Собак ели" (там само, с. 56). Грішили цим навіть фахівці. Наприклад, як зазначають автори цитованої монографії, "там, де тюркські народи додавали географічний апелятив, щоби ввести не зовсім ясну назву до відповідного топонімічного ряду, сучасні російські спеціалісти цей тюркський апелятив відкидають: печера Бінбаш замість Бінбаш-Коба, річка Кок замість Кок-Су тощо" (там само, с. 106) .
Такий підхід, у кращому випадку відображав мовні вподобання й топонімічні звички ревних виконавців волі Москви - сумнозвісних "перейменовувачів", які запопадливо виявляли своє вірнопідданство. А чим же іще, наприклад, можна пояснити широке розповсюдження серед нових назв Криму ойконімів із суфіксом -ов-, які, зазначають топонімісти, "характерні для північних регіонів східнослов'янської території" (там само, с. 91)?
Нестача російських назв чи інтелекту в їхніх поширювачів призвели до того, що останні припустилися просто неймовірних для такої відносно невеликої територіальної одиниці, як Крим, повторень: "за даними 1960 р. в Криму було 5 Василівок, 5 Веселих, 7 Калинівок, 7 Лугових, 6 Підгорних, 6 Широких і т. д." Зрозуміло, що вивчення цих "нових кримських топонімів" (тепер уже псевдотопонімів), на думку вчених, вже "не складає жодного інтересу" . Чому? Бо вони вже не утворюють оригінальної, властивої у своїй сукупності лише цьому чарівному куточкові Землі, топонімічної системи, яку - скористаймося влучним виразом згаданих московських топонімістів, дещо розширивши область його застосування, - бездумні перейменування зробили "смішною та недоречною".
Попри те, що Крим, як був, так і залишається своєрідною туристською Меккою, після вчиненого тотального плюндрування понівечена кримська топоніміка, схоже, перестала "складати інтерес" навіть для допитливих туристів. Певно, тільки цим можна пояснити те, чому, скажімо, у підготовленому відомим фахівцем у царині топоніміки Є. Поспєловим (майбутнім автором капітальної топонімічної праці - "Историко-топонимического словаря России") грунтовному путівнику для туристів і краєзнавців, у якому розкриваються походження та значення тисяч - "від Москви і до самих окраїн" колишнього СРСР - топонімів, майже не згадується топоніміка Криму. За винятком хіба печерного міста Чуфут-Кале поблизу Бахчисарая (після завоювання в 1299 р. татарами, воно було назване Кирк-Ор - "сорок укріплень", а з кінця XVII ст. отримує назву Чуфут-Кале - "іудейська фортеця), фортець (фактично - теж печерних міст) Киз-Кермен ("дівоча фортеця"), Ескі-Кермен ("стара фортеця"), Тепе-Кермен ("пагорб-фортеця" або "фортеця на пагорбі") та печери Борю-Тешик ("вовча нора"), "відомої тепер під назвою Партизанська або Госпітальна" (Поспелов, 1988, с. 75).
Та хоча історично складена система кримських назв і була безжально сплюндрована смертоносним смерчем імперських перейменувань - як наголошує кримський автор М. Бобровиця (1996), "з карти Криму були стерті 1400 споконвічних історичних міст і сіл. До них слід також додати більше 1000 змінених гідронімів, назв гір, ландшафтних пам'яток, об'єктів" - однак цілковито знищити її так і не вдалося: "мова землі та історії виявилася сильнішою за мову указів"…
В процесі тривалого впровадження в життя брутальної політики російщення України (так само й решти колишніх "братніх" республік та інших національних утворень на теренах колишнього СРСР) Російська імперія вдавалася до заходів, які нині скваліфіковані як застосування політики геноциду, етноциду і лінгвоциду щодо поневолених нею народів. Однак до складання жодної відповідальності, тому числі й найменшої - моральної, вона, на відміну, скажімо, від Німеччини, не "опустилася". Звісно, узвичаєно не визнає вона своєї відповідальності й за вчинений у Криму, якщо так можна висловитися, топонімоцид. Але, визнаючи слідом за авторами згаданої монографії, що в результаті здійснення масового перейменування в Криму "була різко порушена" топонімічна система і здійснено "руйнування топонімічних масивів, ансамблів географічних імен", все ж не можу погодитися з тим, нібито "відновити їх цілісність навряд чи можна" (Суперанская, 1995, с. 51, 107).
Звісно, за часів нашого перебування у складі комунобільшовицької імперії, тобто в часи панування Москви на нашій землі, таке, дійсно, було неможливим, оскільки саме вона й була ініціатором і виконавцем цієї акції. Але тепер, коли Україна стала самостійною державою, це є цілком можливим - потрібна лише політична воля керівництва держави. Тим паче, що деякі кроки в цьому напрямку вже робляться.
Зокрема, як зазначають московські автори, ще в радянські часи спостерігалося прагнення кримських краєзнавців "до ретельного відновлення втраченого". Так, ще в 70-ті роки вони "знову звернулися до гідронімів Сари-Узень, Аузун-Узень замість р. Жовта й р. Рожева у Великому Каньйоні, знову кажуть ріка Біюк-Карасу та Кучук-Карасу замість Велика й Мала Карасівка", хоча ойконім Карасівка залишився. "Краєзнавці вибирають матеріал з давніх джерел, але далеко не завжди знають, якому об'єктові на місцевості належить той чи інший топонім з літератури". Та й "туристи намагаються відродити первісні назви, які вони вони вичитують у старовинних путівниках", однак теж не завжди можуть правильно прив'язати їх до місцевості (там само, с. 56, 107).
Але найбільше радує, що за цю справу взялися молоді кримські дослідники. Так, наприклад, Р. Абакировим (2000, с. 4) "проаналізовано близько десяти тисяч кримських топонімів, зафіксованих на географічних картах, зібраних методом польових досліджень та опитування старожилів". Особливо важливим уявляється остання форма цієї роботи, позаяк ще є немало урoдженців Криму (в тому числі й за межами України), знавців його історії й топоніміки, чиєю обізнаністю гріх не скористатися. Та з огляду на масштабність завданих кримській (і українській!) землі ран, поодиноких досліджень для бодай часткового реанімування втрат, безперечно, замало - нагально потрібна комплексна державна програма з відновлення історичного обличчя цієї перлини української землі.
Таке, звісно, робилося не лише в Криму, а й у інших регіонах України. Тому державної ваги має набути справа повернення історичних назв повсюдно, де було вчинено подібну наругу. І цю роботу вже започатковано. Так, зазначає голова Держкомітету України у справах національностей та міграції М. Рудько (У фарватері.., 1999), "у Закарпатській області 27-ми населеним пунктам повернуто їх історичні назви, у Чернівецькій - 4-м". Однак легко бачити, що масштаби відновлення історичної справедливості - це (хочеться вірити, поки що) навіть менше, ніж краплина в морі…

1 До речі, автор цивілізаційної концепції розвитку людства А. Тойнбі (1995, с. 124) вважав, що "розкидані на величезній території козацькі громади, які - перед своєю загибеллю у вогні Російської комуністичної революції 1917 року - заселяли смугу, що тяглася через усю Азію, від Дону до Уссурі, походили від однієї материнської громади - січового товариства дніпровських козаків".

2 Оманлива прозорість цього топоніму, застерігають фахівці, радше має насторожувати, ніж радувати, адже топоніми, що позначали б мечеті іншим кольором, взагалі невідомі - бодай у Криму. Чому ж тоді основою для ойконімів послужили лише дві з них (другий такий ойконім було відмічено на території сучасного Симферополя)? Крім того, вважають вони, зовсім не виключено, що Ак-Мечеть - це "ім'я тюркського родового підрозділу". Тому через відсутність топонімічного мотивування така, "здавалося б, бездоганна етимологія не може бути прийнятною як топонімічно необгрунтована", ба більше - подібні "поспішні етимології дуже небезпечні, особливо у випадках, коли вони елементарно прості й прозорі…" (Суперанская, 1995, с. 41-42).

3 Щоправда, декотрі найбільш відомі ойконіми вдалося відстояти, наприклад, намагання перейменувати Ялту в Червоноармійськ (скільки їх розкидано по неозорих обширах "1/6-ї суходолу Землі"?), а Бахчисарая - в Пушкінград (Суперанская, 1985, с. 150). Та все ж, наголошують топонімісти (Суперанская, 1995, с. 90), "збережені в офіційному вжитку поодинокі попередні назви індивідуальні й виключні на загальному одноманітному тлі. Вони нагадують археологічні знахідки, релікти попередніх епох, за якими лише дуже неповно може бути відновлена топонімічна картина минулого…"
4 Те ж саме буде зроблено і в Україні, коли штучно організованим голодомором 1932-33 рр. московська влада "вивільнить" мільйони місць в українських селах: як свідчать документи російських архівів ("Державний російський архів економіки: Ф. 5675. - Оп. 1. - Спр. 185. - Арк. 2"), тільки в голодному 1933 році в Україну прибуло понад 117 тис. переселенців (Винниченко, 1994, с. 24).

5 На жаль, у деяких підходах згаданих московських авторів теж відчуваються рудименти колишньої "старшобратськості". Так, схоже, їм дере око наявність у Криму "подвійної, російсько-української номенклатури (Рассвет і Світанок, Советское і Радянське)". Ця "тенденція", переконані вони, в Криму "сходить практично на нуль", оскільки "там живе багато росіян" за "повної відсутності українського населення в багатьох частинах Криму і монопольного стану там російської мови" (там само, с. 51-52, 108). Але згадані фахівці не можуть не знати, що подібний стан є тимчасовим. Він властивий багатьом постколоніальним країнам, а його тривалість залежить від ефективності впровадження національної політики, серед іншого - й мовної, керівництвом вивільненої держави. Певен, що настане час, і росіяни Криму, як і представники інших народів, кого по-материнськи прихистила українська земля, найперше відчуватимуть себе громадянами України, а вже відтак - росіянами чи білорусами, румунами чи греками, євреями чи гагаузами. Тож відпаде необхідність - вже сьогодні позірна й нерідко ще використовувана як "карта" в брудних політичних іграх - у російській як мові "міжнаціонального спілкування". Якщо ж у Криму й збережеться "подвійна номенклатура, то хіба що українсько-татарська. Та й посилання на міжнародну відомість топонімів курортного Криму "саме в російській, а не в українській формі", навряд чи можуть когось збентежити, адже відновлена українська держава, в тому числі й її складова "міжнародний курорт" Крим, мають стати відомими світові саме "в українській формі".
Тим же імперським атавізмом відгонить і твердження цих авторів, нібито українці дісталися Криму аж у ХІХ ст., в той час як росіяни з'явилися там у XVIII-му. Про росіян нічого заперечити не можу, позаяк, за даними цих авторів, одразу ж після "приєднання" 1783 року "в Криму починається заміна татарського населення російським" (там само, с. 24, 26). А ось які дані щодо перебування там українців наводив відомий турецький мандрівник і географ Е. Челебі, що подорожував Кримом 1666-1667 рр. (Книга путешествия, 1999, с. 45): "На цьому Кримському острові (автор усюди називає Крим саме островом. - М.Л.), що простягся окіл на 776 миль, розташовані 1600 сіл і 6 тисяч отарів", тобто земельних наділів. Усі ті села можуть виставити "всього 100 тисяч воїнів, а отари - 26 тисяч [якщо врахувати чисельність їх родин, вважає автор нового навчального посібника з історії Криму В. Крисаченко (2000, с. 77-78), "то отримаємо не більше одного мільйона татарського населення" - М.Л.]" Однак, наголошує Е. Челебі, "в походи йде 40 тисяч", щонайбільше - "з бажанням хана" - "80 тисяч татар", решта "залишається в Криму". Чому? А тому, пояснює Челебі, "що в самому Криму перебуває 4 рази по 100 тисяч полонених козаків, 4 рази по 100 тисяч козачих дружин і 3 рази по 100 тисяч синів і дочок… Ще там є 20 тисяч грецьких, вірменських та юдейських невірних. А франкських і мадярських християн нема". Ось так виглядав етнічний склад Криму в другій половині XVII ст., більш ніж за століття до появи там росіян.
6 Це, до речі, буквально впадає в очі навіть при побіжному перегляді присвячених топоніміці розділів систематичного каталогу Національної наукової бібліотеки України ім. В. Вернадського. Там можна зустріти численні видання, в яких висвітлюється топоніміка колишнього СРСР - від країв, областей, районів, басейнів рік та річечок - до окремих населених пунктів (в тому числі й по Україні). А от по топоніміці Криму, крім згаданої монографії московських авторів, практично нічого нема.

Література
Абкадиров Р. Геотопонімічна індикація господарсько-культурних типів освоєння Криму. Автореф. дис. … канд. геогр. наук. - К., 2001.
Анисимов Е. Геополитика. Трудным оказалось расставание с имперскими взглядами // "Родина", 1989, №12, Москва, с. 49-54.
Бахрушин С. Основные моменты истории Крымского ханства // "История в школе", 1936, №3, Москва.
Бобровица Н. Язык земли или… указа? Топонимика Крыма: история, поэтика, политика… // "Зеркало недели", 14.12.1996, Київ.
Винниченко І. Україна 1920?1980-х: депортації, заслання, вислання. - К., 1994.
Возгрин В. Исторические судьбы крымских татар. - М., 1992.
Вольфсон Б. Присоединение Крыма к Росии в 1783 году // "Исторический журнал", 1941, №3, Москва.
Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 тт., 12 кн. Том І. - К., 1994.
Іванченко Р. Історія без міфів: Бесіди з історії української державності. - К., 1996.
Книга путешествия. Турецкий автор Эвлия Челеби о Крыме (1666-1667 гг.). - Симферополь, 1999.
Кулаковский Ю. Прошлое Тавриды. - К., 1914.
Мазур П. Расправа // "Наша Республика", 30.07.1993, передрук з часопису "Голос України", Київ.
"…підлягають тотальному знищенню" // "Українське слово", 06.01.2000, Київ.
Поспелов Е. Туристу о географических названиях. - М., 1988.
Романчук О. Ультиматум: хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РРФСР і Центральною Радою. - К., 1990.
Суперанская А., Исаева З., Исхакова Х. Топонимия Крыма. Часть І: Введение в топонимию Крыма. - М., 1995.
Суперанская А. Что такое топонимика? Серия "Литературовение и языкознание" / Отв. ред. акад. Г. Степанов. - М., 1985.
Тойнбі, Арнольд. Дослідження історії. В двох томах. Том 1 / Пер. з англ. - К., 1995.
У фарватері державної етнополітики України // "Літературна Україна", 23.12.1999, Київ.

Надруковано:
Душею завжди з Україною. Пропам'ятний збірник на пошану українського правника і політолога Володимира-Юрія Даниліва. - Київ-Торонто, 2003. - С. 333-343.

До розділу "Бібліотека"