Михайло Лукінюк
Кримський біль України

Погодившись у 1954 році задовольнити прохання РРФСР про прийняття Кримської області до складу України, її тодішнє керівництво, певно, й уявити не могло, якою Пандориною скринею обернеться ця згода Україні вже через кілька десятиліть, коли вона надумає реалізувати передбачене Конституцією СРСР право виходу із того Союзу. Щоправда, на той час вузол гострих економічних проблем у Криму, заради вирішення яких, власне, й затівалася та передача, Україною успішно буде розв'язано, але все те пустять у непам'ять, а самі "передавачі" почнуть накручувати все нові й нові вузли у новоствореній ними ж "кримській проблемі", всіляко загострюючи стосунки між колишніми "братніми республіками". Розглянемо бодай декотрі з них.

1. "Исконнорусскость" Криму. За визначенням "Словаря русского языка" термін "исконный" (український відповідник - споконвічний, одвічний) означає "існуючий з незапам'ятних часів, завжди". З незапам'ятних часів існує, наприклад, Київ, бо відомо, що місто було зведене задовго до того, як з'явилися перші літописні згадки про нього. У той же час, якщо виходити з обумовленого внутрішнього змісту цього терміну, навряд чи правочинно вживати його як щодо назви "Росія", оскільки добре відомо, коли (1714 р.) і як вона виникла, так і щодо більш розширеної назви "Русское (в розумінні - "Російське", але аж ніяк не "Руське") государство", бо коли навіть прийняти на віру притягнуте Горбачовим за вуха визначення "тисячолітня держава" щодо Росії, то й це ніяк не відповідатиме ознаці "з незапам'ятних часів", позаяк із літописних джерел достеменно відомо, як Московське князівство переростало у Російську державу, а також - як і коли сформувались і це князівство, і сама Москва.
Неважко довести, що ще менш правоспроможним є вживання цього епітету щодо Криму, бо зовсім не з незапам'ятних часів, а в 1783 році Крим насильницьки включили до складу Російської імперії, попередньо, в 1778 році, депортувавши з рідної кримської землі понад 31 тисячу (Вольфсон, 1941, с. 62) християн - греків та вірмен, котрі заселили півострів задовго до приходу татарів і вклали у розвиток цього краю труд багатьох поколінь.
Після знетронення незговірливого хана Девлет-Гірея, для усунення якого від влади, підкреслює відомий дослідник історії кримсько-татарського народу, доктор історичних наук В. Возгрін (1992, с. 265), "Росія пустила в хід багаторазово перевірений засіб - підкуп", у 1777 р. на кримський ханський престол зійшов проросійськи орієнтований хан Шагін-Гірей, котрий своїм указом зрівняв у правах християн з магометанами. Новий хан повернув Росії всіх військовополонених християн, нещадно винищував прихильників легкої наживи, котрі грабували українські поселення, і взагалі, як наголошує інший дослідник історії Криму Б. Вольфсон (1941, с. 61-62), "проводив русофільську політику". Та дарма, бо ніщо не може порятувати ягняти, коли вовк їсти хоче!
Те "добровільне" термінове відселення християн із Криму супроводжувалося чи не такими ж актами насилля над православним людом, як згодом і приєднання "нечестивих" татарів. Уяву про це дає бодай одне невеличке свідчення з праці професора імператорського університету святого Володимира Ю. Кулаковського (1914, с. 134-135): "Трагедія розгрому вікового устрою життя одвічного кримського грецького населення, жах розорення, сльози і зойки жінок та дітей..." Тут би, здавалося, й зупинитися "захисниці" усіх пригнічених, адже після пріснопам'ятної депортації християн татарам більше не було кого "утискати" в Криму. Та де там! Доля самих християнських підданих з Криму взагалі менш за все турбувала Росію - лише власні інтереси завжди були "альфою" та "омегою" імперської політики. В декларації Катерини II від 8 квітня 1783 р. про "приєднання" Криму мовиться: "Перетворення Криму в незалежну (від Туреччини за Кючук-Кайнарджійським "миром" 1774 р, але не від Росії! - М.Л.) область не принесло спокою Росії..." Ось, власне, про чий спокій так щиро денно і нощно пеклася прихильниця справедливості - про власний. А просторікування щодо знедолених у татарській "неволі" християн - то крокодилячі сльози про людське око, а точніше - з метою створення з а ч і п к и для виведення на сцену головного козиря у цій брудній грі - російської армії.
В результаті небаченого плюндрування благодатна кримська земля спустошувалася й безлюдніла - різко зменшилася кількість корінного населення, а на їх місце незабаром вже (Мазур, 1993) "спішно (і теж насильницьки) переселялись селяни з Росії (те ж саме буде зроблено і в Україні, коли штучно організованим голодомором 1932-33 рр. московська влада "вивільнить" мільйони місць в українських селах - М.Л.)". Непоправних втрат зазнала і культура ханства. Ось лише одне свідчення іноземного самовидця, яке наводить відомий дослідник історії Російської імперії С. Бахрушин (1936, с. 58): "Переможці спустошили країну, вирубали дерева, зламали будинки, зруйнували святилища та громадські будівлі туземців, знищили водопроводи, пограбували мешканців, поглумилися над татарським богослужінням, викинули із могил і покидали у гній тіла їх предків, перетворили домовини в корита для свиней, винищили в с і пам'ятки старовини". Тож шанувальник і знавець Криму, видатний російський поет М. Волошин мав усі підстави оцінити ту "визвольну" акцію як чергове нашестя варварів, додаючи, що "на цей раз це більш серйозно і довгочасно, позаяк ці в а р в а р и - росіяни, за їх спинами не хиткі, плинні води кочового народу, а важкі фундаменти Санкт-Петербурзької імперії" (1990, с. 215).
Така несамовита жорстокість не піддається людській логіці, однак цілком відповідає імперській: зникнуть "пам'ятки старовини", поступово зітреться і пам'ять поневолених народів про власну історію ["коли в Малоросії згинуть гетьмани, треба зробити все, аби стерти їх час", прямо повеліла Катерина ІІ, увільнивши в 1764 р. "від гетьманського чину" останнього гетьмана України К. Розумовського і відновлюючи функціонування горезвісної Малоросійської колегії, тобто, фактично зліквідовуючи автономію України; між тим, так само добе розуміли усю небезпеку збереження сторичної пам'яті народу й імпер-більшовики - зокрема Л. Троцький у "Інструкції агітаторам-комуністам на Україні" (Романчук, 1990, с. 56-58) наголошував: "Ані на хвилину не забувайте, що Україна мусить бути нашою, а нашою вона буде лише тоді, коли буде радянською, а Петлюру [буде] вибито з пам'яті народу назавжди"], а якщо нема власної історії, то нема й народу, а є самі лише піддані імперії! Показовою в цьому розумінні є брутальна наруга, вчинена загарбниками відносно топонімів півострова, тобто географічних назв поселень, рік, гір, місцевостей тощо.
Топонімія, як відомо, тісно пов'язана і з географічним середовищем, і з особливостями його існування та розвитку. Тож і в Криму вони складалися і закріплювалися (або відмирали) упродовж довгих століть, відображаючи численні періоди його доволі бурхливого історичного розвитку. Так, скажімо, грецькі назви стародавніх міст Пантикапей (на місці сучасної Керчі), Херсонес (поблизу Севастополя), мису Меганом тощо з'явилися ще в часи грецької колонізації Криму в VI-V ст. до н. д. (Суперанская, 1995, с. 18). А столиця готської колонії Дорос, завойованої в 679 р. хозарами, перетворюється в Мангуп (до речі, генуезці, що теж утворили свої поселення на півострові - згадаймо відому генуезьку фортецю поблизу Сурожа, сучасного Судака, або сумнозвісну своїми невільницькими базарами Кафу, сучасну Феодосію - "в ХІІ-ХІV ст. вживали назву Хозарія для всього Криму", а стародавні греки називали півострів Тавридою - за назвою народу, що населяв його ще з догрецьких часів). В ІХ-Х ст. їх потіснили печеніги, сліди перебування яких в Криму "збереглися у назвах декількох поселень Кангіл з варіантами Кангил, Кангул" - від самоназви печенігів "кангли, кангар".
Топонімічна система [а під цим терміном фахівці розуміють (там же, с. 49) "єдність топонімів тієї чи іншої території, обумовлену спільністю психології мовного колективу, що її населяє, своєрідною спрямованістю його мислення, спільністю сприйняття навколишної дійсності..."] складається упродовж століть і є "строго територіальною". А яким із цих ознак відповідають такі, сповнені колгоспного соцреалізму, штампи, як Кукурудзяне, Лугове, Сінокосне, Овочеве, або, скажімо, Танкове, Ударне, Фронтове і навіть Резервне? Хіба що свідчать про убогість мислення їх "розробників", бо територіально вони такі ж "кримські", як і, скажімо, казанські чи рязанські - тобто, абсолютно безликі. Як сталося, що "поетика кримських назв, що складалася століттями й увібрала в себе топоніми і грецькі, і тюркські, і українські, й безлічі інших мов", була раптом зруйнована майже дощенту? Мета тих масових перейменувань, а вони розпочалися одразу ж після "приєднання" Криму до Російської імперії, сягнувши піку масовості в 1944-45 та 1948 рр., полягала "у ліквідації назв, котрі, як історична пам'ять самої землі, нагадували про злочини завоювань та депортації" (Бобровица, 1996).
В результаті такого руйнування "на теперішній час у Криму переважають російські назви населених місць", хоча, як відомо, навіть в 20-х роках нинішнього століття росіяни складали незначну частку населення півострова, але вже нині, завдяки разючим успіхам ленінської "національної" політики, як наголошено у згаданому дослідженні (Суперанская.., 1995, с. 51), "там мешкає багато росіян". Нестача російських назв чи інтелекту в їхніх поширювачів призвели до того, що останні припустилися просто неймовірних для такої відносно невеликої територіальної одиниці, як Крим, повторень: "за даними 1960 р. в Криму було 5 Василівок, 5 Веселих, 7 Калинівок, 7 Лугових, 6 Підгорних, 6 Широких і т. д." Зрозуміло, що вивчення цих "нових кримських топонімів" (радше - псевдотопонімів), на думку вчених, вже "не складає жодного інтересу", бо вони не утворюють жодної оригінальної, властивої у своїй сукупності лише цьому чарівному куточкові Землі, топонімічної системи.
Кримський письменник О. Корсовецький провів грунтовне дослідження російського та українського фольклору, яке "показало, що в усіх жанрах російської народної пісні аж до нашого століття топонім Крим навіть не згадується, в той час як в українському та кримськотатарському фольклорі він вживається постійно", а тому, вважає дослідник, "саме народні пісні й топоніми, згадувані в них, переконливо свідчать про історичну належність Криму тим народам, на чиїх мовах вони складені" (Бобровица, 1996).

2. "Розквіт" Криму після "приєднання". На відміну від істориків, котрі, на думку В. Возгріна, висловлюють свою думку "цілком чітко, з повною щирістю", таких, наприклад, як відомий дослідник історії Російської імперії С. Бахрушин (1936, с. 57), котрий акцію "приєднання" прямо і "точно охарактеризовує як "анексію", а згаданий Б. Вольфсон (1941, с. 65) - "загарбанням" Криму, тобто, називають речі своїми іменами, є й такі, наголошує В. Возгрін, що "цією рисою не можуть похвалитися" і готові виправдати будь-які дії владоможців. Так, наприклад, П. Надинський іменує цю акцію не просто "приєднанням", а "возз'єднанням" (1950, с. 59). Ба більше - якщо вірити тому ж Надинському, то "возз'єднання Криму з Росією не було загарбанням чужої землі", навпаки, нарешті "кримський півострів було повернуто справжньому володарю - російському народу" (1951, с. 92-93). А М. Максименко, перебуває в захопленні від того, як у Криму, чи то пак тепер уже Таврійській губернії, "на підставі російської цивілізації почала [чом би вже не заявити, що саме відтепер, тобто з моменту анексії, тільки й розпочалася справжня історія розвитку Криму? І просто не звертати уваги на те, що "підстава" ця й сама на той час була, м'яко кажучи, не надто цивілізованою і що, за оцінкою інших дослідників, наприклад, того ж Б. Вольфсона, якраз після цього "господарство Криму занепало" - М.Л.] розвиватися економіка та культура...", а саме: "розбивалися красиві парки, виростали палаци, збільшувалися площі під садами..." (1957, с. 5). "На жаль, - засмучується чутливий до таких покручів В. Возгрін (1992, с. 280), - доводиться визнати, що історика-марксиста захоплюють такі плоди цивілізації, як насамперед пам'ятки колонізаторської субкультури, споруджені на одвічній землі пограбованих трудящих ["він і досі не спокутий, цей гріх перед людьми і землею, започаткований у далекому XVIII столітті...", - напише пізніше Валерій Євгенович (1995) - М.Л.]". Та для згаданих вже істориків-марксистів якось само собою відходить у тінь те, що "ціна цих справді розкішних палаців - зубожіння і фізична загибель десятків тисяч корінних жителів, зігнаних зі своїх клаптів землі й приречених на батракування чи еміграцію на чужину".
Сплюндрувавши благодатну кримську землю та вчинивши безжальну наругу над її жителями, завойовники, наголошує С. Бахрушин, врешті-решт, "встановили своє огидне кріпосне право". Тож попри оспівування істориками-марксистами звільнення російською армією якихось "рабів" [і це при тому, що, як наголошує В. Возгрін (1992, с. 279), "жоден серйозний фахівець жодним словом не згадує навіть про окремі випадки рабської залежності у Криму в останні століття історії ханства"] насправді сталося якраз протилежне - вільні до цього виробники Криму невдовзі, ставши безправними кріпаками, саме й потрапили до імперського рабства. Однак і на цьому, як відомо, поневіряння кримських татар не скінчилися.
Незважаючи на те, що, як наголошував герценівський "Колоколъ" (Гонение.., 1962, с. 973-977), "загальна думка усіх, хто знає Крим, одноголосно свідчить на користь татар", зокрема про те, що народ цей "тихий, покірний (у першому - 1906 р. - виданні свого нарису "Прошлое Тавриды" згаданий Ю. Кулаковський прямо вказував на "віротерпимість татарів і мирний характер їх стосунків з сусідніми християнами". - М.Л.), що не мав жодних упереджень проти російського уряду, незважаючи на всі пригнічення; народ, що ніколи не думав про перехід до одновірців (турків. - М.Л.) і зовсім не бузувірський", і що "під час самої війни (мається на увазі Кримська війна 1853-56 рр. - М.Л.) він не зраджував Росії", все ж під час згаданої війни союзного альянсу проти Росії розпочалась таки "нагінка на кримських татарів" з боку державних структур.
Такі "зловживання влади,.. а також чутки про наміри уряду переселити татарів з Криму" спричинилися до масового переселення татар з Криму. "Щоб зрозуміти всю злочинність урядових розпоряджень", писав той же "Колоколъ", "зазначимо, що з 241 тисячі душ магометанського населення Криму - пішло 100 тисяч". Натомість на найвищому рівні були "схвалені розпорядження... про переселення державних селян на власницькі землі в Криму". Та коли російське керівництво "витіснило з Криму віддане йому татарське населення для того, щоб поселити в Криму росіян", тільки тоді "здогадалося воно", що "росіяни - через особливості краю, через нестачу водопоїв і т. і. - в Крим не підуть". Чиновник з особливих доручень Лошкарьов у конфіденційному листі з Криму просив "звернути увагу на ті підстави, котрі спонукають його визнати несправедливим погану думку про татар і вважати необхідним відхилення їх переселення до Турції", оскільки, на думку автора листа, таке "переселення масами" здатне "згубити край". Саме так, по суті, й сталося. Ось що, зокрема, писало у вересні 1860 р. таврійське дворянство генерал-ад'ютантові П. Ланському (там же): "Вся степова частина півострова вже являє собою вид пустелі: села без мешканців, поля не зорані, і нема сумніву, що з наступною весною гірська частина, в якій рух татар відносно степової ще мало помітний, представлятиме ту ж пустельну картину... Навряд чи найкровопролитніша війна, загальний голод чи морова пошесть могли б у такий короткий час обезлюдити край..."
Та й встановлення радянської влади не принесло відчутного полегшення багатостраждальному корінному населенню півострова - вже від самого початку перемоги жовтневого заколоту в Росії, наголошують дослідники (Зарубин, 1994, с. 31-33), Крим "став дослідним полігоном використання всіх форм насильства..." Але й на цьому гіркі випробування кримського населення далеко не вичерпались: у "кримської трагедії", як зазначає П. Мазур (1993), "був і другий (за наказом Гітлера в роки війни були знищені караїми, цигани та євреї), і третій акт", коли "Постановою Державного Комітету Оборони від 11 травня 1944 року з Криму були вислані татари, вірмени, болгари, греки - третина населення Криму! - 228543 особи", а перед війною за вказівкою "вождя народів" "в адміністративному порядку, без суду і слідства, вислані греки і турки".
Отаке-то щастя насправді принесло народам Криму сумнозвісне "визволення з рабства", але побрехеньки про "розквіт" Криму після приєднання до Росії продовжують свою переможну ходу.

3. Що значить "облаштовувати національне життя" по-московськи. Одразу ж після здійснення жовтневого заколоту його призвідці багато чого наобіцяли як окремим соціальним групам (в першу голову - робітникам і селянам), так і цілим народам. Так, у зверненні "До всіх трудящих мусульман Росії та Сходу", де, зокрема, згадані й "татари Криму", їм було гарантоване право "облаштовувати своє національне життя вільно й безперешкодно" (Документы.., 1957, с. 34-35). Однак, як виявилося, ощасливлені щедрими обіцянками мусульмани уявляли собі реалізацію того права зовсім не так, як того бажали кремлівські обіцяльники...
Задля максимальної стислості викладу перебігу подій при встановленні в Криму радянської влади та наступному переході півострова до складу РРФСР (а це зовсім не одне й те ж, як, можливо, дехто думає) звернімося до т. зв. "БСЭ" (1937, т. 35, с. 311-317). "Після лютневої буржуазно-демократичної революції в Криму буйним цвітом розквітла націоналістична татарська контрреволюція. 25/ІІІ у Сімферополі відбувся Перший всекримський мусульманський з'їзд, який... обрав мусульманський виконавчий комітет та його голову Челібіджана Челібеєва, що одразу ж зайняв у націоналістичному татарському русі роль вождя". А вже у липні "утворилася партія Міллі-Фірка, котра об'єднала татарську буржуазію, поміщиків, куркульство та... націоналістичну інтелігенцію".
Окрім "цих татарських контрреволюційних організацій", у тогочаснім Криму отиралося й чимало представників "загальноросійської монархічної контрреволюції". А от більшовицьким організаціям, що нарешті "вийшли з підпілля влітку 1917", поки що ("через зрадницьку роль троцькістів", пояснює "БСЭ" в 1937 році, анінайменше не ніяковіючи від того, що тоді, в 1917-му, Троцький був одним із визнаних соратників Леніна та чи не найдієвішим організатором "перемоги Жовтня". - М.Л.) "не вдалося стати на чолі революційно налаштованих робітників, солдатів та матросів". Щоправда, "приїзд балтійців (у 20-х числах травня "до Севастополя прибула делегація моряків" найбільш отруєного більшовицьким дурманом Балтійського флоту, цього незамінного - бодай попервах, заки не очуняли та не вибухнули "кронштадтським заколотом" - криголаму більшовицького режиму. - М.Л.) прискорив процес полівіння матросів-чорноморців та севастопольських робітників".
Але й супротивники теж не дрімали: "від 10/ХІІ до 13/ХІІ 1917 у Бахчисараї засідав кримсько-татарський парламент (Курултай)", який, зокрема, обрав "кримсько-татарський національний уряд - директорію з 5 осіб на чолі... з Таврійським муфтієм Челібіджаном Челібеєвим". Із зрозумілих причин на розлогих обширах "БСЭ" не знайшлося місця для повідомлення про те, що тоді ж Курултай "проголосив відокремлення Криму від Росії за формулою "Крим для кримчан"; водночас створений уряд не ставив за мету розрив історичних, економічних, культурних та інших зв'язків з Україною" (Чумак, 1993, с. 39). Згодом останнє, тобто наявність цих зв'язків, ба більше - "спільність економіки", не кажучи вже про "територіальну близькість" України та Криму, визнає й саме московське - як російське федеральне, так і союзне - керівництво.
Попри задеклароване більшовицькими вождями право на вільне влаштовування свого національного життя такий розвиток подій зовсім не влаштовував "штаб революції". Та й взагалі більшовицьке керівництво аж корчі хапали від того, що "меншовики й есери Криму дійшли згоди з Челібеєвим... і ділили владу з Курултаєм". Тож вороги революції, ремствує "БСЭ", "використовували труднощі ("господарство Криму було зруйноване. У містах відчувалася різка нестача продовольства. Через нестачу вугілля, нафти і дров електростанції в більшості міст не працювали... Промисловість завмерла. Безробіття душило робітників") для підривної роботи". Однак і тут всезнаюча "БСЭ" "забуває" додати, що ці труднощі зовсім не завадили Раднаркому Росії ["Головраднаркому тов. Ленін" в телеграмі від 14.ІІІ.1918 особисто наголошує (ПСС, т. 50, с. 50), що вкрай необхідні "негайна евакуація хліба і металів на схід, організація підривних груп, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії"] вже невдовзі вдатися до брутального пограбування кримчан: за вказівкою Кремля (Чумак, 1993, с. 42) "протягом лютого-квітня 1918 р. з Криму, в основному до Москви та Петрограда, було відвантажено 3,5 млн. пудів хліба". А в останні дні березня і на початку квітня до ненаситної РРФСР "майже щодня відправлялося 150-200 вагонів пшениці", що, зрештою, й призвело до "великої нестачі продуктів харчування, а відтак - до загрози голоду в Криму. Відвернути її вже в 1919 р. вдалося лише завдяки своєчасній допомозі України. До Криму було відправлено 420 тис. пудів борошна, 109 вагонів цукру, і проблема була розв'язана".
Та й "конференція ревкомів", що зібралася в Севастополі 29/І 1918 р., а затим оголосила себе з'їздом "й обрала Таврійську ЦВК у складі 7 більшивиков і 2 лівих есерів", прийняла, як наголошує "БСЭ", резолюції "у троцькістському дусі", зокрема щодо Брестського миру. І навіть справжній "з'їзд рад", що відкрився 6/ІІІ в Сімферополі, "на першому своєму засіданні з питання про Брестський мир... ухвалив резолюцію, аналогічну резолюції з'їзду ревкомів". Щоправда, наступного дня тривожну для більшовиків ситуацію (без німецької - фінансової та військової - підтримки більшовицький режим був приречений) вдалося виправити: з'їзд, певно, схаменувшись, все ж таки "визнав мир з Німеччиною". 10/ІІІ з'їзд "обрав ЦВК Таврійської губ. та Раднарком. До ЦВК увійшло 12 більшовиків і 8 лівих есерів, до Раднаркому - 8 більшовиків і 4 лівих есерів. 21/ІІІ ЦВК Таврійської губернії оголосив Крим республікою Тавриди".
Дарма, що офіційно ця радянська "республіка" і не входила до складу РРФСР, - про її орієнтацію красномовно свідчить те, ким і за чиєю вказівкою вона була створена і хто її очолив (Чумак, 1993, с. 40-41): "Рішення про її утворення було спричинене прагненням відірвати Крим від України. З цією метою ЦК більшовицької партії у березні 1918 р. направив у Крим члена Петроградського комітету РКП(б), члена Всеросійського ЦВК А. Слуцького. А перед цим для зміцнення більшовицької організації Таврійської губернії туди прислали Ж. Міллера (учасника революції 1905 р. у Ризі) і Ю. Гавена (латиша, члена Мінусинської Ради), які, як легко бачити, були далекі від проблем Криму... - як територіальних, так і національних. Та, незважаючи на такі "дрібниці", Ж. Міллер і Ю. Гавен за добре вже знайомим сценарієм", при фінансовій підтримці РРФСР - "Петроград вислав 49 млн. карбованців" - й проголосили згадану вже Радянську Соціалістичну Республіку Таврію (РСРТ).
Та, хоча у ноті, переданій 3 травня 1918 р. Наркоматові закордонних справ Росії (Советско-германские..,1968, с. 519) кайзерівський уряд не визнавав приналежності Криму до Росії, наголошуючи на його "праві на самовизначення", перебіг подій в РСРТ назагал розвивався цілком за московським сценарієм, стратегічна мета якого - вернути Крим "під руку" Москви. Якби лиш не псували гру все ті ж "татарські буржуазні націоналісти" та підступні меншовики, які "широко користувалися своєю керівною роллю у багатьох профспілках" і "значним впливом у ряді місцевих рад". А з якою метою "користувалися", "БСЭ" пояснює так: "перекликаючись із контрреволюційною Українською центральною радою, меншовики вели зрадницьку агітацію, переконуючи робітників, що приєднання Криму до України принесе з собою "торжество демократії". Більшовики ж, звісно, так не вважали.
Та нічого у тих "буржуазних націоналістів" не вигоріло: у квітні-травні 1918 р. 52-й корпус німецьких військ окупував Крим - відбулося чергове "падіння Радянської влади". Згодом, в листопаді 1918 р., німці самі забралися з окупованих земель. Їх замінили "денікінці й війська нових інтервентів". Та вже "30/ІV із Севастополя пішли останні судна Антанти", і до міста увійшли червоні частини. "6/V Крим було оголошено Радянською Соціалістичною республікою (окрім Керченського півострова, де денікінці ще утрималися. - М.Л.), в ньому утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд, до складу якого" увійшов і Д. Ульянов ("брат В.І. Леніна", наголошує "БСЭ").
Та вже за пару тижнів денікінці, оклигавши, знов зайняли Крим. "У всьому Криму почався розгул денікінського білого терору", наганяє страху всезнаюча "БСЭ", однак чомусь не наводить конкретних характеристик цього "розгулу" - лише загальні фрази на кшталт "з'явилися старорежимні чиновники; поміщики повернулись в свої маєтки", "трудове селянство було тероризоване каральними загонами, положення робітників різко погіршилося (вище наводилися конкретні дані щодо нещадного пограбування Криму кремлівською владою, що значною мірою й призвело до різкого погіршення стану кримчан. - М.Л.)".
А от щодо дійсного розвою в Криму червоного терору, то дослідники цього питання наводять більш конкретні дані. Вони виділяють кілька етапів "червоного терору" в Криму часів встановлення Радянської влади (Зарубин.., 1994, с. 31-33). Серед них "заключним акордом... прозвучали кримські події 1920-1921 рр., які рука взагалі не піднімається кваліфікувати внаслідок запаморочливого їх розмаху (кількість знищених у 1920-1921 рр. до цих пір не встановлено,.. та, поза всяким сумнівом, рахунок іде на десятки тисяч осіб...). Резюме: червоний терор у Криму еволюціонує від стихійних самосудів у 1918 р. через "легітимізацію" принципу "революційної доцільності" до справи партійно-державної ваги у році 1920-му. Так закладалися політична та ідейна основи тоталітарного режиму в СРСР". І вже незабаром (1932-33 рр.) саме ця "основа" дозволить кремлівському режимові, на вагаючись, піддати червоному теророві усе селянство України, жертви якого в десятки, сотні разів перевищать навіть ті, кваліфікувати які, дійсно, "не піднімається рука"...
Тож нарешті, торжествує "БСЭ", "у листопаді 1920 Крим знову, і цього разу вже остаточно став радянським". І хоча трудящі Криму "радісно вітали" відновлення "рідної" влади, "кримревком, однак, припустився цілої низки помилок", так і не заявивши про намір приєднатися до РРФСР - тож, як любитиме згодом примовляти Й. Сталін, "у цьому питанні товаришів треба поправити". І таки "поправили": "завдяки втручанню ЦК ВКП(б) (згодом, шляхом такого ж "втручання", територіально обкарнають і Україну. - М.Л.) з цими помилками було покінчено". І радикально - у травні 1921 р., зазначає відомий правник професор В. Буткевич (1991), "Пленум ЦК РКП(б) приймає рішення про створення Кримської АРСР як складової частини РРФСР". Звичайно, це була не національна автономія, а суто територіальна. А оскільки допіру росіяни в Криму ніколи не складали більшості, то більшовикам, як свого часу й імперському центрові, для формування бажаного "національного" обличчя Криму довелося використовувати різні, за висловом автора, "викрутаси демографічної політики". Так, за переписом 1897 р., "лише українців у Таврійській губернії було 42,2 відсотка"; а якщо сюди ще додати "13 відсотків кримських татар, 3,8 - євреїв, 2,8 - болгар, 5,4 - німців, представників інших народів", то стає зрозумілим, що вести мову про найменшу перевагу росіян в Криму нема жодних підстав. Тому запроваджується такий чудернацький показник, як "кількість росіян та українців" (до цього додумалися ще царські чиновники, але більшовики додали сюди ще й білорусів, хоч останніх "в Криму проживало менше одного відсотка"). Проведений під таким кутом зору перепис 1921 р. засвідчив в Криму "такий склад населення: росіян та українців - 51,5 відсотка (інші дані вказують на цю ж цифру, але стосовно росіян, українців та білорусів), татар - 25,9 відсотка, євреїв - 6,86, німців - 5,88, греків - 3,31, болгар - 1,57,.. інших народностей - 3,31 [та справжніми віртуозами демографічного крутійства показали себе сучасні російські історики - у підготовленій та виданій академічним московським Інститутом історії СРСР монографії з історії півострова (Крым.., 1988, с. 49, 67) вони взагалі відмовили українцям у кримській "прописці". Ось як виглядає, скажімо, "національний склад населення Криму 1921 р., %" московського "розливу" 1988 р.: "росіяни - 51,5; татари - 29,5; німці - 5,88; євреї - 6,86; греки - 3,31; болгари - 1,57; вірмени - 1,67; поляки - 0,80; караїми - 0,77; естонці - 0,40; чехословаки - 0,20; інші - 1,14", а українців - наче вітром здуло! - М.Л.]". Зрозуміло, що це аж ніяк не відображало реальної картини щодо розселення представників трьох братніх народів на півострові, однак дало змогу РРФСР "узаконити" згадане рішення ЦК РКП(б), що і зробив Ленін, який, як зазначає згадана "БСЭ", "18 жовтня 1921... підписав декрет (постанова верховної влади, якою узвичаєно вважали себе по відношенню до Криму більшовики, обов'язкова для виконання. - М.Л.) про утворення "Автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки" - і звичайно ж - "у складі РРФСР..."
І не знадобилося ніяких з'їздів, ані навіть конференцій! А вже 30 червня 1945 р. Кримську АРСР переведено в ранг звичайної області - аби взагалі не рипалася зі своєю "автономністю"...

4. Як Хрущов Україні Крим "подарував". Цей фрагмент територіальних зазіхань експлуатується найінтенсивніше, особливо у своїй севастопольській частині, хоча, як вважають навіть російські правники (Трезвый взгляд.., 1993), "до юриспруденції він відношення не має", оскільки "з точки зору міжнародного права, Крим - це частина України". І з цим важко не погодитись. Але, на жаль, окремі політичні спекулянти, досконало володіють здатністю досить специфічного бачення будь-яких подій.
Між тим, і н і ц і а т о р о м цієї передачі Криму виступила саме Росія - ось якою була процедура вирішення питання про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР (Чумак ,1993, с. 56-59). "Рада Міністрів Російської Федерації, вивчивши пропозиції, аргументи і звернення місцевих органів, підтримала їх і висловилася за "доцільність передачі Кримської області до складу Української РСР..." Після цього питання передається до Президії Верховної Ради ( далі - ВР) Російської Федерації. Остання "відповідно до чинного законодавства розглянула проблему і прийняла таку постанову: "Президія ВР РРФСР за участю представників виконкомів Кримської обласної та Севастопольської міської Рад депутатів трудящих (тобто, всі зацікавлені сторони, вони ж - ініціатори такої передачі, брали участь у тому засіданні. - М.Л.) розглянула пропозицію Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української РСР. Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки... Президія ВР РРФСР важає за доцільне передати Кримську область до складу УРСР". Ця постанова, а також відповідна постанова Президії ВР України від 13 лютого 1954 р. (Сборник.., т. 1, 1980, с. 41), якою остання, "обговоривши подання Президії ВР РРФСР з питання передачі Кримської області до складу Української РСР", давала згоду на згадану передачу, були направлені до Президії ВР СРСР, що створило необхідну правову базу для прийняття тією відповідного рішення. Згідно з Конституцією СРСР, Президія ВР СРСР на своєму засіданні 19 лютого 1954 р., де також були присутні усі зацікавлені сторони, після обговорення, в якому взяли участь як представники сторін, так і члени Президії Верховної Ради та її Голова К. Ворошилов, "одноголосно затвердила Указ "Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР" - знову ж таки, як було записано в Указі (Сборник.., т. 1, 1975, с. 104-105), "враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримською областю та Українською РСР". А остаточним рішенням з цього питання став закон, прийнятий ВР Союзу РСР 26 квітня 1954 р. Ось його зміст:
"Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік ухвалює:
1. Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.
2. Внести відповідні зміни до статей 22 і 23 Конституції СРСР".
Тож, як бачимо, усі ці зміни були затверджені так, як того вимагали чинні на той час закони. І ні у ВР СРСР, ні у Верховних Рад республік жодних сумнівів щодо законності згаданої передачі не виникало. То про яку ж "незаконну" передачу може йти мова! Тим паче, що Україна про це й не просила, навпаки - її просили. А от якщо той цілком законний акт когось не влаштовує тепер, то це вже його особиста проблема, яка до правової сторони й справді жодного стосунку не має.
А тепер кілька штрихів щодо фактичного стану самого "подарунка". Звернімося до аналітичної довідки "Про стан сільського господарства Кримської області", підготовленої для першого секретаря ЦК Компартії України 4 січня 1954 р. (Чумак, 1993, с. 55-56). За нею, лише 3 колгоспи з 304 освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів та сіна значно відставала від рівня 1940 р. Наприклад, картоплі збирали тільки 30 центнерів з гектара. Не кращим було становище у садівництві та виноградарстві: врожайність тут була меншою, ніж у дикоростучих рослин. Жахливим було становище у тваринництві. Колгоспи та радгоспи Криму були забезпечені кормами для худоби взимку лише на 37 відсотків, план будівництва корівників і телятників у 1953 р. в області виконали на 36,5%, пташників - на 43%. У довідці наголошувалося, що "степова частина Кримської області вкрай погано забезпечена водою". Не кращим було становище і в інших галузях. Важко повірити, що в Криму діяло всього лише 34 хлібобулочних магазини, 18 - м'ясорибних, 8 - молочних, 2 - тканин, 9 - взуття, 5 - будматеріалів... Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 30. - Спр. 3590. - Арк. 109-110).
Та послухаймо самих партійних керівників півострова. "Минуло десять років після закінчення війни, - говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 р.) секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв, - трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови? В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату… Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир… Багато з цих питань неодноразово ставилися перед вищими організаціями - Радою міністрів РРСФР і міністерствами. Але…" "Хто відбудовує Кіровський район Керчі - центральну частину міста? - запитував з тієї ж трибуни секретар міськкому Смородін і сам же відповідав - Ніхто! Нема такого будівельного тресту... Такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста..." (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 125*). Відповідні рішення (доповідач наводить конкретні приклади) були прийняті урядами РРСФР та СРСР ще в 1952-53 рр., та ось "уже 1954 рік", а будівництво багатьох об'єктів, зокрема морського вокзалу, молокозаводу та ін., так і "не розпочато" (там же, Арк. 115-116).
Тож А. Свідзинський (1993) має цілковиту рацію, стверджуючи, що саме завдяки "мудрій та послідовній національній політиці партії й Радянського уряду", замість сподіваної всесоюзної здравниці Україна отримала "спустошений, голодний край, населення якого скоротилося в 3,7 раза" у порівнянні з довоєнним часом, а зазначена передача Криму до складу України - то, по суті, був "єдиний спосіб вирішення кримської проблеми в умовах, що склалися [видать, таки добряче припекло із тією Тавридою, якщо ненаситна у своєму експансіонізмі Росія змушена була добровільно відмовитися від такого ласого "кусня", ба більше - для обгрунтування цього рішення російським керівництвом були наведені "мотиви, - наголошував старший науковий співробітник Інституту для вивчення СРСР в Мюнхені професор О. Юрченко (1971, с. 372), - ніколи перед тим не згадувані..." - М.Л.]". А тому "приєднання Криму, - наголошує О. Субтельний (1991, с. 434), - звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. Депортація татар 1944 р. спричинилася до економічного хаосу в регіоні, й компенсувати втрати довелося з київського бюджету"...
Не дивно, що згадані партійні керівники Криму радо підтримали передачу півострова до складу України. "Ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР про приєднання Кримської області до України, - зазначав згаданий партійний секретар Моїсеєв, - є значною подією в житті нашої області. Указ відповідає життєвим інтересам трудящих Криму, тісно пов'язаного економічно з Українською РСР", і далі: "Ми сподіваємось, що ЦК Компартії України і Рада міністрів республіки розберуться зі станом справ і нададуть нам реальну допомогу" (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 128). Ці надії вповні справдилися - скажімо, "уже до 1958 р. житловий фонд Криму досяг 4 333 тис. кв. м, перевищивши довоєнний рівень" (Крым.., 1988, с. 95).
Та й населення Криму теж радо вітало цю подію, сподіваючись на краще. "Трудящі міста-героя разом з усім народом нашої Батьківщини, - наголошувалось, зокрема, у часописі "Слава Севастополя" за 29 квітня 1954 р. - підтримують цей історичний акт і не пожаліють сил для того, щоб Севастополь був і надалі прикладом немеркнучих подвигів в ім'я Батьківщини".
Ось яким "подарунком" порадували Україну - доведеться їй ще тугіше затягти паски, аби витягнути Крим із прірви, у яку його завели кремлівські хазяї... І таки вивела, наділяючи його усім, чого й самій на той час не вистачало. Одне тільки вирішення проблеми водопостачання чого варте!
Можна було б іще зрозуміти, якби питання щодо Криму вносилося у площину, так би мовити, взаєморозрахунків, тобто запропонували б ці поборники "справедливості" такий собі нульовий варіант: а давайте-но, брати-українці, розглянемо питання про можливе взаємне повернення усіх земель, тобто нам, росіянам - усіх наших, котрі були передані Україні, а ми натомість повертаємо вам усі ваші, що були передані (тут про дарування, дійсно, мови не йшло - просто забирали) Росії. Як то кажуть - ні нашим, ні вашим, зате без образ. Та - боронь, Боже! В тім-то і заковика, що ні про які землі, щедро відшматовані свого часу від України, ніхто мови не веде й вести не збирається... Лишень одна "центральна" московська газета наважилася спробувати відновити істину, зауваживши (Кулибаба, 1992), що за такої, "ненульової", постановки "виникло питання про території, відрізані від республіки... А це райони Кубані, Білгородської, Ростовської, Курської областей. Всього 74 тисячі квадратних кілометрів, або три території Криму"...

5. Кому все-таки належить Севастополь? Що не кажіть, а час бере своє: нині навіть найодіозніші заяви відомого "збурювача спокою" на теренах колишнього Союзу В. Жириновського не викликають і малої долі того шокуючого ефекту, до якого ще не так давно призводили навіть найменші його вибрики - все це встигло, як то кажуть, приїстися. Ну, дійсно, кого можуть здивувати, скажімо, вже дещо оскомні просторікування цього нищителя будь-яких основ про те, що "такого поняття як Україна" не існує, а тому "на сході та на півдні" нинішньої території України, поза всяким сумнівом, "має бути "велика Росія", або що "Севастополь був, є й залишиться російським містом". А нікого - всі давно вже зрозуміли, чого від цього "думця" можна очікувати. Інша справа, коли б щось про подібне заявила людина, як мовиться, з незаплямованою (звичайно, до першого оприлюднення подібних заяв) репутацією - такою, скажімо, у столичного голови, чи то пак, як нині заведено, мера Москви, Ю. Лужкова. Між тим, саме він, начисто затьмарюючи непорушні, як допіру здавалося, звершення Володимира Вольфовича, цілком у дусі Саддама Хусейна з його вікопомним проголошенням сусіднього Кувейту 19-ю провінцією Іраку, що призвело до сумнозвісної для іракців "Бурі в пустелі", раптом "оголосив" Севастополь - ні більше, ні менше - "одинадцятою префектурою Москви"! Причому, від легковажної одіозності його попередника не лишилося й сліду - напустивши на себе личину благопристойності університетського професора, цей добродій виступив з майже академічним викладом своєї позиції зі шпальт колишнього відомого своєю виваженістю "центрального" часопису (Лужков, 1996).
Хоча період часу, який має стосунок до досліджуваної нами проблеми, відносно невеликий, та з поваги якщо не до самого мера, то бодай до колишньої спільної столиці, теж почнемо своє дослідження з самих первнів, тобто з 1784 р., коли "було засновано" Севастополь, оскільки - тут ми цілком покладаємося на незаплямовану дослідницьку репутацію автора - "уже тоді Севастополь являв собою особливий адміністративний округ, керований безпосередньо з Санкт-Петербурга". Не викликає заперечень і те, що цей особливий статус він зберіг і за радянської влади, ба більше - той статус було "закріплено Конституцією 1936 р.: Севастополь як військово-морська база прямо підпорядковувався Москві". Незрозуміло все ж, якими саме документами було засвідчено цей статус до прийняття згаданої конституції, адже, як відомо (Чумак, 1993, с. 44), першу присягу моряки Чорноморського флоту приймали на вірність не радянській Росії чи СРСР, а Україні в листопаді 1917 року, а 29 квітня 1918 р. "на нараді представників Чорноморського флоту була прийнята резолюція про передачу флоту Україні в особі уряду Української Центральної Ради" - так що і в 1918 р. синьо-жовті прапори майоріли на щоглах кораблів, "і ці історичні факти, - як слушно наголошує історик В. Чумак, - не обминеш, не викинеш".
Та попрямуємо далі за високоповажним поводирем: "В 1948 р. указом Президії Верховної Ради РРФСР від 29.10.48 було (взагалі-то укази Президіі, що видаються у проміжках між сесіями Верховної Ради, втрачають чинність, якщо затим не були ухвалені на черговій сесії останньої. - М.Л.) закріплено особливий правовий статус міста" і, як вважає Ю. Лужков, "відтоді з'явились дві юридично незалежні одиниці - Кримська область і м. Севастополь". Тож "з цього моменту Севастополь був містом республіканського підпорядкування РРФСР, що потверджується наявністю довідок про окреме, відрубне виділення коштів для м. Севастополя в бюджеті СРСР (то, може, він мав статус союзного підпорядкування, бо інакше чому союзний бюджет мав би утримувати республіканські структури РСФСР? - М.Л.) - це так званий "окремий рядок". Цікаво, а чи, скажімо, Київський університет, який теж фінансується окремим рядком бюджету, перестає від цього географічно чи юридично належати Києву, перетворюючись у такий собі виокремлений "Ватікан"? "Підкреслю, - продовжує Ю. Лужков, - що ніколи витрати на утримання м. Севастополя не проходили ні через бюджет Української РСР, ані через бюджет Кримської області". "Ба більше, - не вгамовується пан мер, - у збірнику "СРСР. Адміністративно-територіальний поділ союзних республік", виданому Президією Верховної Ради СРСР, на стор. 283-284 чітко написано, що існують два різних територіальних утворення: Кримська область (центр - Сімферополь) і місто Севастополь (місто республіканського підпорядкування РФ з 1948 р.)".
Ну що ж, для початку підемо у напрямку, вказаному самим Юрієм Михайловичем, тобто звернемося до вказаного збірника адміністративно-територіального поділу СРСР. Оскільки автор чомусь не вказав рік видання, візьмемо будь-якого року - але, зрозуміло, після 1954-го. Ось хоча б оцей, виданий у 1965 році, в якому на сторінках 283-286 розміщена "Кримська область" - і на сторінці 284, на місці, відведеному у структурі видання саме для розміщення міст республіканського підпорядкування - якщо вони в даній області є (на стор. 245, яка відкриває розділ "Українська РСР", читаємо, зокрема, що "міст республіканського підпорядкування - 2", а перегорнувши увесь згаданий розділ переконуємося, що таки два: Київ та Севастополь) - дійсно, видрукувано, що Севастополь - "місто республіканського підпорядкування з 1948 року", але жодної помітки щодо належності до РФ, як стверджує шановний пан мер, нема. Навпаки, в декількох місцях збірника (зокрема, стор. 553, 583) читаємо цілком конкретне: "Севастополь, Українська РСР".
Така ж малоприваблива - з точки зору правдивості наведеної інформації - картина спостерігається і відносно того, що, мовляв, ніколи витрати на утримання м. Севастополя "не проходили" через бюджет Української РСР. Ось що пише про це колега шановного Юрія Михайловича, який до того давно і добре його знає, одеський мер Е. Гурвіц (1996), котрий спеціально дослідив це питання: "Я беру бюджети УРСР і В УСІХ знаходжу після 1954 року окреме фінансування по областях і по двох згаданих містах республіканського підпорядкування, і Севастополь тут як тут. А тепер хоч у лупу розглядайте всі бюджети РРФСР після 1954 року - нема там Севастополя. Ленінград і Москва є, а "гордість російських моряків" зникла..."
Взагалі-то панові Лужкову зовсім не варто було витрачати стільки часу та ще й "вносити емоційну ноту в нашу розмову" на доведення того, що і так навряд чи в когось викликає будь-які суттєві заперечення, а саме: твердження про те, що Севастополь завжди - чи бодай з 1784 р. - мав особливий статус в Росії, а з 29 жовтня 1948 р. став містом республіканського підпорядкування РРСФР. Безсумнівним є й те, що, як цілком слушно наголошує Юрій Михайлович, "Севастополь знаходиться на Кримському півострові". Однак далі він вдається вже до менш безсумнівних тверджень.
"Чи входить, чи входив Севастополь адміністративно до складу Криму (республіки, області)? - продовжує й далі напускати туману московська Шахерезада. - Ні й ще раз ні". Якщо вважати, що єдиним вартим довіри джерелом істини є лише аналізований тут "трактат" цього добродія, то виходить, як нас намагається переконати його автор, дійсно, - як ніколи не входив, так і нині не входить (хоча, як ми мали змогу переконатися, навіть наведені ним самим джерела однозначно вказують, що Севастополь - це Україна). Та звернімося ще до загальнодоступних і водночас дуже солідних т. зв. союзних джерел.
Ось перед нами "Советский энциклопедический словарь", виданий 1989 р., на сторінці 1194 якого написано: "Севастополь (в 1797-1801 Ахтіар), місто-герой у Кримській області" (практично ідентичний запис знаходимо у спеціалізованому географічному виданні, третьому томі чотиритомної "Краткой географической энциклопедии" 1962 р. видання на стор. 436: "Севастополь - місто у Кримській області УРСР"). Та й у відповідному місці "БСЭ" (1976, т. 23, с. 104) читаємо: "Севастополь - місто респ. підпорядкування Кримської області УРСР". І писалося таке, зважте, не на "бандерівській" Західній Україні, а у знаменитому московському видавництві "Советская энциклопедия", де кожне слово контролювалося численними інститутами, високими партійними - і не тільки партійними - органами...
Цілком усвідомлюючи, що ніякі наші доводи не в змозі похитнути самовпевненість мера-дослідника, продовжимо все ж розгляд його своєрідної "аргументації" - не так у марному намаганні виправити її очевидну "горбатість", як у бажанні показати дійсний стан речей у цій справі тим, хто сприймає ці просторікування за істину.
Посилаючись на відомі Постанову Президії ВР РРФСР "О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР" (від 05.01.1954) та Указ Президії ВР СРСР (від 19.02.1954) з даного питання, які, на думку Ю. Лужкова, були прийняті "з порушенням провідних положень Конституції СРСР та Конституції РРФСР", пан мер стверджує, що оскільки ці документи "не містять згадок про Севастополь", то це, мовляв, лише підтверджує особливий статус міста і не входження його "до складу Кримської області" (за аналогією можемо стверджувати, що, уважно перечитавши Конституцію РРФСР і не знайшовши в ній ж о д н о ї згадки ні про Кримську область в цілому, ані про Севастополь зокрема, ми й собі наочно переконалися, що ані згадане місто, ані область в цілому НЕ МАЮТЬ ЖОДНОГО СТОСУНКУ до Російської Федерації). Та й взагалі, на переконання керівника московської адміністрації, відомий Указ Президії ВР РРФСР від 29 жовтня 1948 р. "після його ухвалення не було ані змінено, ані відмінено". Такі, мовляв, факти.
Віддаючи належне високій посаді, яку обіймає пан Лужков, варто все ж зазначити, що у своєму емоційному запалі він дещо передає куті меду, безапеляційно звинувачуючи Президії Верховних Рад РРФСР та СРСР у порушенні "провідних положень". Дійсно, якби питання передачі Криму до складу УРСР обмежилося лише згаданим Указом Президії ВР СРСР, то законність такого рішення і справді була б сумнівною, оскільки подібні рішення цього постійного робочого органу ВР СРСР, які приймаються в періоди між скликаннями сесій, мають бути затверджені (або відмінені) самою Верховною Радою на черговій сесії. Тим паче, коли справа стосується такого важливого і складного питання міждержавних стосунків, як зміна існуючих кордонів. До речі, така зміна кордонів союзних республік - "за взаємною згодою відповідних республік, яка підлягала затвердженню Союзом РСР" - була передбачена як республіканськими Конституціями УРСР (ст. 70) та РРСФР (ст. 70), так і союзною (ст. 78). Отож, за згодою обох республік Президія ВР СРСР прийняла згаданий Указ, а сама ВР СРСР на черговій сесії затвердила його відповідним законом. І далі, у повній відповідності з процедурою та прийнятим законом, були внесені необхідні зміни до відповідних статей Конституцій обох республік і Союзу РСР, а вже невдовзі ці зміни на законних підставах увійшли до нових Конституцій РРФСР, УРСР та Союзу РСР. І згадані рішення - затверджені відповідними положеннями у Конституціях СРСР, РРФСР та УРСР, а не "наявністю довідок" - не були ані змінені, ані відмінені "змінами та доповненнями, внесеними законами СРСР від 1 грудня 1988 року, 20 грудня та 23 грудня 1989 року" до Конституції Союзу РСР. Тож нема жодних підстав не погодитися із твердженням пана Лужкова про те, що "нічого не змінили в даному питанні про приналежність Севастополя й Біловезькі угоди, оскільки в основу поділу було покладено адміністративний поділ, прийнятий в СРСР".
А якщо у когось раптом виникне сакраментальне питання: чи у зв'язку із цим належить українське місто Севастополь Криму, чи воно є таким собі українським "Ватіканом", лише територіально розташованим у Кримській автономії, - цю проблему вирішуватимуть відповідні українські органи, як це і передбачено Конституцією України, а пани лужкови хай сплять спокійно: то - наші проблеми.
Між тим, далеко не всі в московських коридорах влади демонструють таке вражаюче правове невігластво. Ось точка зору міністра іноземних справ РФ І. Іванова, яку він, опонуючи в цьому питанні Лужкову, озвучив з трибуни верхньої палати російського парламенту - Ради Федерації (Стенограмма..., 1999): "Де знаходиться Севастополь? В Україні, і ви чудово це знаєте, й не треба плутати адміністративно-територіа-льні та бюджетні питання... Куди депутати обиралися від Севастополя?... До Верховної Ради України. Порушувалося це питання кимось? Не порушувалося... Офіційно заявляю, нема жодних правових підстав повернути Севастополь. Повернути можно тільки іншими методами, на які ми не підемо ніколи".
Але, на жаль, здоровий глузд не надто обтяжує панів лужкових та їм подібним: уже невдовзі після згаданої публікації цього "просвітителя" Рада Федерації російського парламенту "з ініціативи мера Москви Юрія Лужкова", прийняла постанову (Совет Федерации.., 1996), в якій висловила занепокоєність односторонніми діями "української сторони", нібито спрямованими "на відторгнення від Росії частини її (?! М.Л.) території (міста Севастополя)", а також тим, що, мовляв, керівництво України, аби закріпитися "в Севастополі "прискореними темпами провадить політику його українізації". Таким чином, ганебний "домисел цей", як висловлювався академік О. Пресняков щодо аналогічної за рівнем істиності "гіпотези" Погодіна, навіть став "міцним засновком" для чергового бездумного рішення російських "думців". А сам "просвітитель", відкинувши геть осоружну маску миротворця й сяк-так приладнавши обшарпаний та побитий, але любий серцю шолом Марса, почав войовничо розмахувати кийком: вже 7 грудня в інформаційно-аналітичній програмі "Время" він заявив, що, попри будь-які чинники, Севастополь "буде належати Росії", пригрозивши при цьому, що це "можна вчинити силою", і в Росії, мовляв, є "достатньо сили для того, щоб..." Це дуже нагадує відомий підхід, сповідуваний певною категорією особин: сила є, то розум - зайвий...
Цікавою видається й позиція англійського тижневика "ЕКОНОМІСТ" щодо кримських домагань Росії: "Претензії Росії на Крим не можна вважати благородними, бо ці землі були анексовані Російською імперією у кримських татар. Хоча Крим не є незалежним, вже зараз (тобто, у складі української держави. - М.Л.) він має більше автономії, ніж Шотландія, Баварія чи Каліфорнія. Можна зрозуміти прагнення Києва зберегти існуючі кордони, аби запобігти виникненню небезпечного прецеденту, який становить загрозу і для Росії. Якщо росіяни мудрі люди, вони мають порадити своїм друзям в Криму насолоджуватись автономією і забути про незалежність" (дайджест "Україна, Європа, світ", 16-23 лютого 1994). А таки справді, мудрі люди замість того, щоб нагнітати атмосферу довкола ними ж витвореної "кримської проблеми", мали б таки пояснити "своїм друзям", що відривати Крим від України - все одно, що відірвати від плоду, який перебуває в материнській утробі, життєдайне пуповиння та при цьому ще запевняти, що від такої "благодаті" позбавлений життєвих соків плід нібито буде набагато краще розвиватися. Та невже кримчани самі цього не розуміють?..

Список використаних джерел

Бахрушин С. Основные моменты истории Крымского ханства // "История в школе", 1936, №3, Москва.
Бобровица Н. Язык земли или... указа? Топонимика Крыма: история, поэтика, политика... // "Зеркало недели", 14.12.1996, Київ.
Буткевич В. Право на Крим, хто його має: Росія? Україна? // "Літературна Україна", 1991, чч. 41, 42, 45, 46, 49, Київ.
Возгрин В. Исторические судьбы крымских татар. - М., 1992.
Возгрин В. Некоторые аспекты аннексии Крыма в 1783 г. // "Голос Крыма", 18.08.1995, Сімферополь.
Волошин М. Культура, искусство, памятники Крыма // Коктебельские берега: Поэзия, рисунки, акварели, статьи. - Симферополь, 1990.
Вольфсон Б. Присоединение Крыма к Росии в 1783 году // "Исторический журнал", 1941, №3, Москва.
Гонение на крымских татар // "Колокол": Газета А.И. Герцена и Н.О. Огарева. 1857-1867. Лондон-Женева. Факсимильное издание. Вып. 4. - М., 1962.
Гурвиц Э. Севастопольские сказки // "Известия", 06.11.1996, Москва.
Документы внешней политики СССР. Т. 1. - М., 1957.
Зарубин А., Зарубин В. Красный террор в Крыму: Концепция // Крым и Россия: неразрывные исторические судьбы и культура (Мат-лы респ. научно-обществ. конф.). - Симферополь, 1994.
Крым: прошлое и настоящее / Ин-т истории СССР АН СССР. - М, 1988.
Кулаковский Ю. Прошлое Тавриды. - К., 1914.
Кулибаба Ю. Летом в Крыму будет жарко... // "Комсомольская правда", 13.05.1992, Москва.
Ленин В. Полное собрание сочинений. Изд. пятое. Том 50. - М., 1975.
Лужков Ю. Севастополь - российский город на Крымском полуострове. История с географией // "Известия", 02.11.1996, Москва.
Мазур П. Расправа // "Наша Республика", 30.07.1993, передрук "Голосу України", Київ.
Максименко М. Крестьянское движение в Таврической губернии накануне и после отмены крепостного права. - Симферополь, 1957.
Надинский П. Суворов в Крыму. - Симферополь, 1950.
Надинский П. Очерки истории Крыма. Ч. 1. - Симферополь, 1951.
Романчук О. Ультиматум: хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РРФСР і Центральною Радою. - К., 1990.
Сборник законов Украинской ССР (1938-1979): В 2-х тт. Том 1. - К., 1980.
Свидзинский А. Крым в общеукраинском и европейском контексте // "Правда Украины", спеціальний випуск, 19.04.1993, Київ.
Советско-германские отношения... Сборник документов. Т.1. - М., 1968.
Совет Федерации рассмотрел вопрос о статусе Севастополя // "Красная Звезда", 07.12.1996, Москва.
Стенограмма: Статус Севастополя // "МН Столичные новости", 2 - 9 лютого, 1999, Київ.
Субтельний О. Україна. Історія: Пер. з англ. - К., 1991.
Суперанская А., Исаева З., Исхакова Х. Топонимия Крыма. Часть І. - М., 1995.
Трезвый взгляд из Москвы: Крым в составе Украины выгоден и России // "Наша Республика", 23.07.1993, передрук з часопису "Коммерсантъ", Москва.
Чумак В. Україна і Крим: спільність історичної долі. - К., 1993.
Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правному аспекті. - Мюнхен, 1971.

Надруковано:
Сучасність. - 2000. - № 11. - С. 79-93. Київ.

До розділу "Бібліотека"