Оскар УАЙЛЬД
ІМРRЕSSIONS
З англійської переклав Олег ЗУЄВСЬКИЙ

LЕ JARDIN

Лілеї келих до стебла
Припав у золота цятки,
А десь остання з-над ріки
Голубка голос подала.

Кудлатий соняшник, як лев,
Чорніє на нозі своїй,
А вздовж алеї буревій
Зриває лист рясний з дерев.

Бруслини білоквітний щит
Здійняв порошу снігову...
Упали рожі на траву,
Немов червоний оксамит.

LА RЕVЕILLION

Червоні покоси окрас
Мережать небо, никне тінь.
Устала з вод зорі яснінь,
Мов леді з ліжка в ранній час.

І жвавих стріл колюча мідь
Збиває пера крил нічних,
А жовте світло поміж них
Летить на башт, будівель сіть

І шириться в пустир без меж,
Спадає в птичий перелет,
І ворушкий каштанів сплет
Гаптує золотом пожеж.

ЛИСТЯ ЛОТОСА IV

На шлях свій сонце підвелось,
Подався вітер поміж трав,
Та я на заході впізнав,
Як там лице являє хтось.

На гілці глоду кожну мить
Вільшанка славить у весни
І цвіт рясної бузини
Радіти дню новому вчить.

Здійнявся жайворон і зник,
Немов трави незловний сон
В суцільній синяві запон,
Які закрили Божий лик.

Верба нашіптує без фраз,
Що смерть — новий життя город
І що пусті слова незгод
Ганьблять померлих раз у раз.

Я глоду наламав гілок,
Залитих квітом у росі,
І тисом їх зв'язав усі,
Щоб ним прикрасити вінок.

Поклав я квіти, де Він ліг
(На камінь теплі квіти ті),
Це рай — побути в самоті,
Аж дійде мла до віч твоїх,

Аж поспіль убрання нове
Хмарки для Бога доплетуть,
І в тиху пурпурову путь
Галера сонця відпливе.

НОВА ГЕЛЕНА

Де ти була з часів, як біля Трої
Богів звитяжні билися сини?
Навіщо по землі ти ходиш знову?
Ти ж не забула пристрасте палкої,
Що з нею красень той водив човни
В твій край через Кіпрідину намову?
Бо тільки ти, що в неба глибині
Зорею світиш уночі над нами,
Могла збудити світ старий з нестями
Війни плекати хвилі вогняні!

Чи, може, місяцем ти володіла?
Адже тобі Сідон святиню звів,
Де хвиль морських сміялася облава?
І там котрась прислужниця смуглява
Для тебе ткала скарби килимів,
Свого в журбі не кидаючи діла,
Поки притьма зривалася, як знак
За ґратами їй подавала варта,
Що кіпріот якийсь, її моряк,
Вернувсь від Калпе і стовпів Мелькарта!

Ні! Ти — Гелена, певно, що це ти!
Для тебе згинув Сарпедон заранні
І цвіт життя Мемнона не дозрів;
Для тебе Гектор у страшнім змаганні
Упав, свій меч не змігши донести
До найгрізніших Іліона днів;
О! Навіть нині блиск твоєї слави
Горить на полі, стоптанім колись,
І воїни у привиді заграви
Твоє ім'я вигукують б'ючись!

Де ти була? В казковій тій країні,
Що Каліпсо смутна в ній мала дім,
Де не бредуть женці на лук роздолля,
Хоч трави там у розквіті ряснім,
А знуджений пастух по дні осінні
Даремно жде, щоб хліб зібрали з поля?
Чи ти знайшла там забуття струмок
І, лежачи при нім, згадки снувала
Про скрегіт зброї, про невпинний крок,
Яким ахейців ринула навала?

Ні, ти була в порожній скелі, там,
Де втечище тривке собі знайшла
Розвінчана Владарка Еруціна.
При ній ти не підводила чола,
При тій, що й нині в Римі на коліна
Стає народ, її уздрівши храм;
Що їй любов не принесла розради
Ніде й ніколи, розпачі самі ж
Для серця, як непогамовний ніж,
Родильні муки, заздрощі і зради.

Цілюще листя лотоса твоя
Держить рука; не відвертайсь від мене,
Допоки літо днів моїх цвіте.
Твоєму диву так скорився я,
Що вміння й славити тебе нужденне
У мене зникло — сил нема на те.
Все ж хай Любов спричинює й затрати.
Хай мруть мої надії і пісні,
Аби лиш ти дозволила мені
В твоєму храмі світлому клячати!

Та ба! Ти не затримаєшся тут,
А, наче птах отой, сонцеві служник,
Що в край летить, де від зими схорона,
Втечеш ти від землі терпінь і скрут
В твердиню, у якій твій рай не зник,
І до рожевих уст Евфоріона.
Так зайдеш ти за недосяжну грань,
А я в садку отруйному корону
Собі сплітаючи з гірких страждань,
Залишусь без любови аж до скону.

Зажди, зажди, Гелено! Зачекай
Хоч на коротку мить отут, благаю,
Хоча б до ранку, поки зникне тінь!
Бо там, де усміху твого розмай,
Ні пекла я не згадую, ні раю,
І лиш для тебе жар моїх молінь:
Хто ще з богів, крім того, що при ньому
Планет потомлених блискучий рух,
Являє чистої любови дух
І в тілі в тебе стрінув розкіш дому?

Не так вродилась ти, як рід жінок,
А, сріблом піни обв'язавши крижі,
З глибин сапфірових спливла, як спів,
І в той же час на сході без хмарок
Зійшла зоря, аби збудити в хижі
На острові твоєму чабанів,
Ти не помреш: твої рожеві п'яти
Минатиме єгипетська змія,
І не забродиться коса твоя
Між маками, щоб сну могил не знати.

Найкраща серед рож, вогню суцвіть!
Кохання крину, башто у блакиті!
Ти нашу тьму осяяти прийшла,
Бо, долею захоплені у сіть,
Бажаннями щоденними прибиті,
В безцільних мандрах, де панує мла,
Розради все якоїсь ми шукали,
Життя своє згубивши до кінця,
Аж храму знов твого не привітали
І слави й усміху твого лиця.

LЕ DES ТUILLERIES

Взимі повітря крижане,
І сонце крижане взимі,
Та діти ось прийшли самі,
Аби розважити мене.

Вони вдають жовнірів крок,
Минаючи кіоск, на мить,
А то — їх зграя пробіжить
Сховатися в густий лісок.

Та ще, як няньку зморить сон
При книзі, крадуться вони
Пускати під фонтан човни,
Де сяє бронзовий Тритон.

Біжать у паніці здаля —
То заведуть піратський бій,
То всі на дерево мерщій
Злізають, де густе гілля.

O дерево! Щоб я був ним,
А діти ці поміж сучків
Раділи в мене, я б розцвів
I взимку цвітом запашним!

СПРАВЖНЄ ЗНАННЯ

Все знаєш ти — а я рощу
Даремно сходи на ланах:
Земля чорніє в бур'янах:
До сліз байдужа і дощу.

Все знаєш ти — а я на світ
Мов на нічну дивлюся путь,
Поки завісу піднесуть
І блисне отвором воріт.

Все знаєш ти — а я сліпма,
Хоч не даремно, днями йшов.
Я знаю, стрінемось ми знов,
Де смерти й темряви нема.

ІМРRЕSSION DU МАТIN

Від ночі синьо-золота,
З'явила Темза сірий біг,
І вохряний на баржі стіг
Зійшов з причалу. Вздовж моста.

Габою жовтою спішить
Туман до стін домів, завор,
А Святопавлівський собор
Балоном зводиться в блакить.

І ось, де не поглянь, як стій
Життя проснулось: на шляхах
Вози загримали, і птах
Спів розпочав на крівлях свій.

Та хоч і ранок цей мине,
Ще стане жінка під ліхтар:
Її уста такі, як жар,
А в грудях серце кам'яне.

В ЛІСІ

З глибоких сутінків лісу
В світанкове сяйво лук
Вривається постать Фавна
Мені для мук.

Між віт він скаче й співає
Для власної тіні сплетінь,
Я ж не знаю, що в нього краще,
Спів, а чи тінь!

Злови мені тінь його, Ловче,
А ти, Соловію, мотив,
Щоб я, божевільний від звуків,
Його не згубив!

LА ВELLА DONNA DELLA MIA MENTE

Я весь горю в палкім стражданні,
В дорозі бракне сил мені,
Через ім'я моєї Пані
Забув я всі свої пісні.

Конопнику, збуди екстазу
Твоїх мелодій між гілок,
О жайворе, не мовкни й разу,
Моя Любов зближає крок!

Мигдалю, квітів пишні грона
Позвішуй до її чола,
Хай квітне їй твоя корона,
О яблуне, що розцвіла!

Ніяка слава їй не рівна,
Бо слави їй не додаси,
І куртизанка й королівна
Не варті теж її краси.

Їй волос миртом зелениться
(Мирт в золотій косі ясній!),
З травою скошена пшениця
Так погляд не чарує твій.

Уста її, рожеві щоки
Для поцілунку — не плачу,
Вони тремтять, як гір потоки
Або троянди в час дощу.

То не буркун підвівся вміло,
То шиї в неї білий плав,
Так звабно горло не тремтіло
В конопника, як він співав.

Гранат, що тріс до половини,
З насінням білим, рот її,
А щоки, наче бік брусквини,
Що був на сонці дні свої.

О руки ніжні, янголині,
Кохання й мук незмірний щем!
Забутий квіт, на самотині
Побитий вітром і дощем!

ДІМ РОЗПУСТИ

Туди, де чулись танців звуки,
Ми йшли, узявшися за руки,
Вночі: то був розпусти дім.

Там розгорялися й скандали,
А Штравса не що інше грали
Як «Тrеuеs Liebes Неrz», мов грім.

Подібні часом до гротесків
І фантастичних арабесків
На шторах тіні там росли.

Дивились ми на танців зміни
Під звуки горна й віоліни,
Так листя б вітер гнав з імли.

Немов на дроті автомати,
Тряслись там силуетів шати,
Повільно зводячи кадриль.

То, начебто іспанські гранди,
Встрявали всі до сарабанди,
І сміх лунав, як гомін хвиль.

А часом привид в їхнім рої
Клонивсь до ляльки заводної,
Щоб спів розлунювати свій.

Та ще страшна маріонетка
Виходила, і сигаретка
Їй пасувала, мов живій.

Тоді сказав я наостанці
До милої: «То мертві в танці
Кружляють, ти не заздри їм!»

Вона ж на голос віоліни
Переступила темні сіни:
Любов зайшла в розпусти дім.

І враз притихли крики й свисти,
Урвали танець танцюристи,
Змилила скрипка у грача.

А шляхом, виникнувши в далях,
Брела зоря в ясних сандалях,
Як перелякане дівча.

МІЙ ГОЛОС

В цім світі, де турбот безмежна сила,
Сердець ми знали втіху — Ти і я,
А нині позгорталися вітрила
У нашого без фрахту корабля.

Ось чому й вид мій вкрили зморшки ранні,
Змінили сльози втіху чарівну,
Сум пов'ялив уста мої рум'яні,
А лихо позбавляє мене й сну.

Однак цей людний світ, притулок горя,
Тобі як скрипка був неголосна,
Він був для тебе музикою моря,
Яка заснула в мушлі, мов луна.

Зуєвський Олег (нар. 1920 р.) — поет, перекладач з англійської, німецької та французької мов. Професор Альбертського університету в Едмонтоні, Канада. Видав три власні книжки: «Золоті ворота» (1947), «Під знаком Фенікса» (1958), «Голуб серед ательє» (1990). Перекладав С. Георге, С. Малларме, В. Шекспіра та ін. поетів світу.

"Всесвіт" №10, 1992