Олена ТЕЛІГА
ЛИСТИ, СПОГАДИ

Надія МИРОНЕЦЬ,
доктор історичних наук, провідний науковий співробітник, в.о. зав. відділом джерел з новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського НАН України
Постать Олени Теліги в епістолярному контексті

Олена Теліга (21.07.1906, Іллінське під Москвою - лютий 1942, Київ) - талановита українська поетеса й публіцистка, громадська діячка, палка патріотка, розстріляна ґестапівцями в Бабиному Яру, - поступово займає належне їй місце серед національних героїв і визначних діячів культури України. До вивчення її життєвого і творчого шляху звертаються літературознавці й історики, які до останнього часу користувалися, в основному, спогадами її сучасників та біографічним нарисом О. Ждановича "На зов Києва", написаним для ним же упорядкованого збірника "Прапори духа. Життя і творчість Олени Теліги", що вийшов за кордоном 1947 року у видавництві "Сурма". Готуючи до видання у 1977 році книгу "Олена Теліга. Збірник"1, О. Жданович включив у нього без змін і згаданий біографічний нарис.
Віддаючи належне О. Ждановичу (псевдонім Олега Штуля), другу і соратнику Олени Теліги, як першому її біографу й упоряднику посмертно виданих збірок її творів, який доклав величезних зусиль, щоб у тяжких умовах війни й післявоєнного лихоліття зібрати, зберегти й опублікувати її твори та спогади про неї, заклавши цим фундамент для подальших досліджень життєвого і творчого шляху письменниці, необхідно, однак, відзначити, що біографічний нарис, написаний ним з пам'яті через недоступність джерел, містив чимало неточностей. Ці неточності, зокрема відомості про дату і місце народження Олени Теліги, про час прибуття її на еміграцію та вступу до Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі, його закінчення та деякі інші, перейшли не лише в численні наукові та науково-популярні публікації, а й в енциклопедичні видання та антології2. Ці помилки повторювалися і в книгах з історії української літератури, що виходили в Україні на початку 1990-х років3.
Лише в останнє десятиліття науковцям стали доступні раніше невідомі джерела, серед них і приватне листування, зокрема листи, видані УВАН у США в серії "Джерела до новітньої історії України. Матеріали до історії літератури і громадської думки". До тому 3 цієї серії - "Листування з американських архівів. 1857-1933"4 - входять 35 листів Олени Теліги до Наталі Лівицької-Холодної за 1932-1933 рр., один лист Наталі Лівицької-Холодної до Олени Теліги, три листи до неї від Дмитра Донцова. Ці документи, детально і ґрунтовно прокоментовані Мартою Скорупською у співпраці з Наталею Лівицькою-Холодною, були високо оцінені дослідниками і введені до наукового обігу. Відомий літературознавець Юрій Шерех відгукнувся на цю публікацію статтею з красномовною назвою "Скарби, якими володіємо"5. Торкаючись листування Олени Теліги, він писав: "Може, найцікавіше, що, попри цю стриманість і обережність, листи й коментар до них читаються з такою напругою, з якою читається детективний роман, - захоплює і багатство деталів людських життів, життів творчих, і майстерне збалянсування доказів "за" і "проти" в розплутуванні загадок минулих людських існувань і змагань, поступове, неквапливе, уважне вчування в чужі й змістовні біографії. Берешся за цей том як за науковий матеріал - і такий він є - і сам не помічаєш, як поступово опиняєшся в полоні фактів, міркувань, розгадок неясного й плутаного в людських життях минулого, у творчих процесах, у розшифровуванні зашифрованого, у продиранні до глибин літературної творчости й особистої поведінки осіб, що ще так недавно були з нами і що про них ми так на диво мало знали, яких не розуміли або розуміли фальшиво"6.
А ось як оцінила ці листи Михайлина Коцюбинська у своїх "Роздумах про епістолярну творчість": "З нещодавно опублікованих епістолярних скарбів яскравим прикладом "творення себе" можуть бути листи Олени Теліги до Наталі Лівицької-Холодної у вищезгаданому зібранні листів українських діячів з американських архівів. Передусім - надзвичайна автобіографічна цінність: хитросплетіння родинних взаємин, важкий безпросвітний побут (жила в той час у глухому польському селі, де працював її чоловік, - "ненавиджу село" як лейтмотив), неможливість реалізувати духовні потреби, влучні світоглядні й психологічні автохарактеристики, дуже тонкі й спостережливі портрети людей з найближчого оточення (Мосендз, Донцов, Маланюк тощо). Воістину - людина-митець в епістолярному інтер'єрі"7.
Виступаючи з промовою з нагоди вручення Міжнародної Літературно-мистецької премії імені Олени Теліги 2001 року, Михайлина Коцюбинська підкреслила: "Образ Олени Теліги, її громадянська позиція, її поезія, така жіноча попри всю твердість і несентиментальність, вабили мене відтоді, як я вперше почула її ім'я, як її образ увійшов у наше життя. Та вона завжди якось стояла на зависокому для мене п'єдесталі - над нашими земними інтересами, болями й слабощами. А тут я несподівано для себе познайомилася з нею ближче. Працюючи над книжкою про епістолярну творчість, я прочитала нещодавно видані її листи до близької подруги - поетеси Наталії Лівицької-Холодної. І відкрилася мені жива, приваблива, дуже молода й незахищена жінка, мовби зовсім не з тієї когорти "хоробрих", чиї імена, за Ольжичем, різблять нащадки "на сірім граніті"… Після цього "інтимного" знайомства з Оленою Телігою вона мовби зійшла з п'єдестала і наблизилася до мене. Як жінка, як сестра, як сучасниця"8.
Опубліковані листи з американських архівів, а також деякі з тих, що друкуються в цьому збірнику, частково були вже використані автором цих рядків та іншими дослідниками. Поряд з іншими документами, які вдалося розшукати в архівах, вони значно розширили документальну базу для дослідження життєвого і творчого шляху Олени Теліги та його історичного контексту, дали можливість уточнити деякі віхи її біографії9.
Однак обмежений тираж новітніх досліджень та документальних публікацій, присвячених Олені Телізі, призводить до того, що й у виданнях останніх років, навіть у тих, які претендують на енциклопедичний характер, повторюються старі помилки щодо основних віх біографії Олени Теліги10. Особливо прикро, що це стосується й деяких нових видань, адресованих як навчальні посібники учням шкіл та вступникам вузів, студентам вищих навчальних закладів11.
Сподіваємося, що ця публікація листів Олени Теліги та спогадів про неї буде сприяти дальшому поглибленому вивченню життєвого та творчого шляху української письменниці-патріотки, що віддала своє життя за нашу незалежну державу, яка нині ще у великому боргу перед її світлою пам'яттю.
Епістолярна спадщина Олени Теліги кількісно невелика. Багато втрачено назавжди. Умови емігрантського життя людей, з якими вона листувалася, переїзд із країни в країну, із континенту на континент, жорстока війна, підпілля, арешти, руїна - все це не сприяло збереженню листів навіть від дуже дорогих людей. А знаючи товариський характер Олени Теліги, можна припустити, що писала вона листів багато, маємо про це й безпосередні свідчення деяких її адресатів. Так, Юрій Клиновий (Стефаник), згадуючи про своє знайомство з Оленою Телігою на іменинах у Дмитра Донцова у Львові в 1938 році, писав: "З того часу ми досить жваво кореспондували, Олена Іванівна написала мені яких 20 листів, я їй не менше - і її і мої листи, здається, загинули"12. Про те, що Олена Теліга досить регулярно писала йому листи під час свого повернення в Україну, згадував Євген Маланюк13. О. Жданович свідчив, що Олена Теліга, хоч і рідко, листувалася з Юрієм Кленом14. Підтвердження цьому знаходимо в листах Ю. Клена до Д. Донцова, датованих 1935 - 1938 роками, в яких він дякує за листівку з Варшави своєму адресатові і "пані Телізі", пише, що не знає, чи дійшов до неї його лист, згадує, що надіслав їй свою поему "Прокляті роки", скаржиться, що не одержав від неї відповіді на свій лист15. На жаль, і ці її, хоч і нечасті, листи, очевидно, загинули. Як повідомив упорядникові цього збірника син поета Вольфрам Бурґгардт, "всі батькові листи пропали в 1945 році при втечі з Праги. Виняток становлять тільки листи з перших років у Німеччині (початок 30-х), які випадково уціліли в Мюнстері. У той період батько ще не встановив був контакту з Оленою Телігою"16.
Сама Олена Теліга в опублікованих тут листах не раз згадувала про своє листування з Леонідом Мосендзом і навіть присвяченій йому поезії дала заголовок "Лист". Серед своїх адресатів вона називає також Василя Куриленка, Юрія Липу, Зою Плітас, Андрія Крижанівського, Стефанію Лукасевич, Олега Штуля та інших. Можливо, колись дослідникам пощастить знайти хоч частину цього поки що невідомого епістолярію.
У цій книжці публікуємо листи Олени Теліги до таких адресатів:
- до Михайла Теліги - 5 листів, які Улас Самчук повністю або частково надрукував у книгах: "На білому коні" (Нью-Йорк; Мюнхен, 1956), "На коні вороному. Спомини і враження" (Вінніпеґ, 1975) та в нарисах "Побачимось у Києві" і "На шляху до Києва", вміщених у книзі "Олена Теліга. Збірник". Ці листи були у валізі, яку Михайло Теліга залишив Уласові Самчуку, коли зупинявся у нього в Рівному по дорозі на Київ у листопаді 1941 р. Їх Улас Самчук зберігав до останніх днів свого життя, про що він говорив поетесі Світлані Кузьменко, яка відвідувала його в лікарні незадовго до смерті. Про те, що зберігає він листи і деякі речі Олени Теліги, писав він також у листі до поетеси Ганни Черінь17. На жаль, на час підготовки цього збірника нам не вдалося встановити, де знаходяться автографи цих листів;
- до Наталії Лівицької-Холодної - 35 листів; це найбільший за обсягом комплекс листів Олени Теліги, що зберігся й надрукований у згаданому вище збірнику;
- до Уласа Самчука - 2 листи, опубліковані ним у книзі "На коні вороному", доля автографів цих листів така сама, як і листів до Михайла Теліги;
- до редактора та редакції "Літературно-Наукового Вістника" та "Вістника" - 4 листи, три з них передані в копіях з Національної бібліотеки Варшави, де зберігаються їх автографи, один опублікований О. Ждановичем у книзі "Олена Теліга. Збірник";
- до Олега Лащенка - 1 лист, опублікований О. Ждановичем у книзі "Олена Теліга. Збірник"18 під заголовком "Останній лист Олени Теліги";
- до професора Івана Кабачкова - 1 лист, автограф якого зберігається в Слов'янській бібліотеці при Національній бібліотеці Чеської Республіки в Празі, копія передана упорядникові за сприяння Посольства України в Чеській Республіці;
- до Богдана-Ігоря Антонича - 3 листи, автографи зберігаються у відділі рукописів Львівської бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України;
- до Євгена-Юлія Пеленського - 2 листи, автографи зберігаються у відділі рукописів Львівської бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України;
- до Ксенії Світлик - 10 листів, автографи яких зберігаються: 8 - у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), 2 - в Центральному державному історичному архіві України у м. Львові;
- до Дарії Беч - 2 листи, автографи яких зберігаються у ЦДАВО України.
Отже, у цьому збірнику опубліковано всього 65 листів та листівок Олени Теліги до різних адресатів. Вони повніше представляють варшавський період життя Олени Теліги. На жаль, з часу її проживання в Подєбрадах у Чехо-Словаччині до нас дійшло лише два листи - до Михайла Теліги та до Дмитра Донцова. Всебічний аналіз усього представленого тут комплексу документів дає багату різнопланову інформацію, цінну як для літературознавців, так і для істориків.
Як і в будь-якому епістолярії, в листуванні Олени Теліги можна виділити кілька "шарів" різноманітної інформації. Оскільки більшість із опублікованих тут листів були адресовані Оленою Телігою близьким їй людям (нареченому, а потім чоловікові Михайлові Телізі, подругам - Наталії Лівицькій-Холодній та Ксенії Світлик), вони вирізняються особливою щирістю, отже, найбільш адекватною в них є інформація, яку дослідники називають просопографічною (тобто інформація про самого автора листів як особистість, риси характеру, світогляд, морально-етичні принципи, культурний рівень, захоплення, біографічні дані, родинні стосунки, умови життя і побуту і т.ін.), або, за образним висловом М. Коцюбинської, - "творення себе".
Олена Теліга як особистість найповніше розкрилася в листах до Наталії Лівицької-Холодної, відомої української поетеси, доньки Андрія Лівицького - президента УНР в екзилі, дружини маляра Петра Холодного (молодшого), та до Ксенії Світлик - студентки школи фотомистецтва у Варшаві, активної учасниці Української студентської громади у Варшаві, з якою вона здружилася в середині 1930-х років.
Олена Теліга і Наталя Лівицька-Холодна були знайомі ще з 1920-х років, із часу навчання в Празі, але особливо зблизилися вони після переїзду до Варшави, де дім Лівицьких був осередком культурного життя української еміграції, і в ньому любила бувати Олена Теліга. Її листи до Наталі Лівицької-Холодної, крім першого, надісланого з Варшави 29 квітня 1932 року, написані в польському селі Желязна Жондова, де вона перебувала разом з чоловіком Михайлом Телігою, який працював там землеміром. Датовані вони травнем-жовтнем 1932 року і червнем-вереснем 1933 року.
Листи до Ксенії Світлик охоплюють період з 1936 по 1939 рік, написані здебільшого із Варшави, 2 - із Заліщиків, де Олена Теліга відпочивала влітку 1936 року, одна листівка зі Львова.
1932 - 1933 роки - це був час, коли Олену Телігу найщиріша дружба пов'язувала з Наталею Лівицькою-Холодною, і вона ділилася з подругою найпотаємнішими думками і почуттями. В багатьох листах О. Теліга пише про свою радість від того, що появилася, нарешті, в неї подруга, якій вона може повністю довіритися, написати і про своє якесь захоплення, і про свої думки. "Для мене писати тобі - найбільша радість. Це ж для мене незнана розкіш - ділитися з кимось, а головне з жінкою, всім… Це так гарно не ховати нічого в своїй душі", - зізнавалася вона подрузі і висловлювала сподівання, що дружба їхня буде міцною, щирою і збагатить їх обох (Лист 14). Олена Теліга вважала, що дружба вимагає повної відвертості і щирості, що саме в цьому її цінність, "бо це ж так гарно не робити з себе, хоч перед кимось, іншого, як воно є в дійсности" (Лист 16). І ще одне свідчення авторки листів (8 червня 1933 року), яке підтверджує, що перед нами - справді щирі, відверті людські документи: "Все ж таки добра річ - листи. Часом вони значно краще передають думки людини, аніж розмова. Під час розмови може хтось війти, перебити, зрештою, якимось необережним словом твою думку злякати і скерувати в інший бік. А коли пишу, весь час переді мною твоє обличчя з найкращим твоїм виразом: дуже жіночим, дуже ніжним і якимось "всерозуміючим і всепрощаючим" (Лист 28).
Листи Олени Теліги - яскраве свідчення того, якими морально-етичними і світоглядними засадами керувалася вона в своєму житті. До наведених вище думок про дружбу варто додати, що до цього почуття вона ставила досить високі вимоги і вважала, що саме стосунки з Наталею Лівицькою-Холодною будуть відповідати її ідеалові жіночої дружби. Бо в дружбі з чоловіками, яку вона дуже цінувала, завжди є своє, "хай поетичне, але "але", - вважала вона. В жіночу дружбу раніше не вірила. "Ніколи не уявляла, що можу подружитися цілковито з жінкою, так вражала мене і відштовхувала завжди в жіночій дружбі оця заздрість, дрібничковість і нестійкість" (Лист 8). Про своє розуміння дружби писала не раз: "Це старе і сантіментальне слово - дружба, і його люблять вживати часто. Але не смійся, Натуся, я страшна ідеалістка і надаю цьому слову велике значіння. І я вірю твердо, що у нас з тобою буде справжня, хороша і глибока дружба…" (Лист 8). "Наша дружба - це дар, зісланий з неба…", - писала в іншому листі (Лист 19). Вона вважала, що дружба сприятиме їхньому самовдосконаленню, допоможе справитися з негативними рисами характеру, а для цього треба бути щирими і вимогливими одна до одної і, разом з тим, обороняти від будь-яких нападок ззовні. "Будемо вдвох розбиратися в ріжних життєвих операціях і борюкатися з ними, - писала в одному з листів. - Будемо щирими і безпристрасними одна до другої на самоті і будемо пристрасними при обороні одна одної від нападів чужих людей. Дружба мусить бути такою. Хай безпристрасним буде прокурор, професор, навіть мати, в стосунку до своїх дітей, але справжній друг мусить бути пристрасним, себто боротися з усім прикрим, з усіма нападами, які, може й справедливо, обрушуються на другого" (Лист 16).
Олена Теліга надавала великого значення самовдосконаленню і сподівалася, що разом з подругою вони працюватимуть над своїм інтелектуальним розвитком. Не раз писала, що разом працюватимуть над рефератами, будуть обмінюватися думками щодо прочитаного, а дружба і взаємна підтримка сприятимуть проведенню в життя їхніх планів: "Ми маємо якісь думки, розвиток, здібности, але брак нам, кожній зокрема, самопевности і смілости, щоб свої плани перевести в життя. Вдвох, підтримуючи одна одну, ми їх переведемо" (Лист 16).
Не менше уваги приділяла Олена Теліга вдосконаленню своїх моральних якостей. Висловлюючи враження від прочитаного твору польської письменниці Ґабріели Запольської, авторки, яка дуже добре знала жіночі негативні риси, вона пише, що "аж жахнулася над усією безоднею жіночої взагалі + ще якоїсь спеціяльно польської злоби і заздрості. О, Натуся, це таке негідне, таке пагане, що ми з тобою мусимо кожний, найменший відрух цих рис виривати з корінням із своєї душі" (Лист 17).
Особливо гостро вона переймалася тим, що не всі письменники й поети, як їхні спільні знайомі, так навіть і відомі класики, в своєму особистому житті дотримувалися тих моральних принципів, які проголошували у своїх творах. "Звичайно, - писала вона, - життя одне, а творчість - друге, але для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм?" Навівши цілий ряд прикладів такої невідповідності, вона звертається до подруги: "Ми з тобою будемо старатися, щоб наші слова не розходилися з ділом" (Лист 21). Цей свій життєвий принцип - єдність слова і діла - згадувала вона і в листах до Ксенії Світлик. Характеризуючи молодого поета Сергія Кушніренка, вона писала: "Буде з нього, здається, тип людини, що ми так мало маємо: яка вміє єднати слово з ділом" (Лист 45).
Цей моральний максималізм Олени Теліги визначив її майбутню трагічну долю. Попереджена про загрозу арешту, не погодилася виїхати з окупованого німцями Києва у лютому 1942 року, бо не могла допустити, щоб хтось дорікнув їй, що своїми творами закликала до подвигу, а сама відступила в момент небезпеки. Знаючи, що може бути заарештована ґестапівцями, пішла на призначену зустріч у Спілці письменників, бо її там чекали.
Висока вимогливість Олени Теліги до дружби, яка передбачала велику щирість і захист подруги від будь-яких нападок, не завжди витримувала випробування часом, і через деякий час вона змушена була розірвати дружні стосунки з Наталею Лівицькою-Холодною. Це сталося після того, як у квартальнику "Ми", серед засновників якого були Лівицька-Холодна і її чоловік, появилася стаття близького її друга Андрія Крижанівського з різкою критикою "Вістника", у тому числі й віршів Олени Теліги, які він раніше хвалив. Виходячи із своїх критеріїв дружби, Теліга вимагала, щоб Лівицька-Холодна, як і вона, залишилася серед авторів "Вістника" і відійшла від "Ми". Коли ж та на це не погодилася, то Олена Теліга розірвала дружбу, яка здавалася такою міцною. Але при тому вона вважала за потрібне відмежуватися від випадів проти колишньої подруги, які містилися в статті, надрукованій у журналі "Український ветеран", і опублікувала своє "вияснення" у "Вістнику" (Лист 42).
Та це сталося пізніше, а в 1932-1933 роках Олена Теліга з нетерпінням чекала листів від подруги і сама поспішала поділитися з нею найпотаємнішим. Листування допомагає зрозуміти, як ставилася Олена Теліга до такого почуття, як кохання, як розуміла стосунки між жінкою і чоловіком. Вона часто торкалася цієї теми в листах до подруги. Адже кохання займало багато місця як у їхньому житті, так і в творчості. Були ж молодими привабливими жінками, захоплювалися, фліртували, захоплювалися й ними, це давало натхнення, спонукало до роздумів про сутність цього почуття, яке Олена Теліга писала з великої літери: "Щодо Кохання. Може, справжнє Кохання буває раз на тисячеліття, може, цілком не буває, але не важно саме Кохання, а наше відношення до нього, оцей культ, "лампада", який є і у тебе і у мене, і оце є наше, жіноче, відвічне, що ми зхоронили до цього часу" (Лист 9).
Наталі Лівицькій-Холодній критика й деякі друзі, зокрема Ігор Лоський, не раз докоряли за нібито надмірну еротичність її віршів, за те, що на них лежить "печать декадансу", "мазохізму". У листі від 22 липня 1933 р. Олена Теліга іронізує: "Ох, Натусь, я відразу побачила, що Ігор став "чесним тружеником", але не уявляла собі, що аж до такого ступня! Чому він не запустить собі бороду і не купить косоворотки?! Нема нічого більш характерного для таких "чесних тружеників", як, власно, ця фраза: "в той час коли…" і т.д. і т.п. То вони не можуть зрозуміти, як можна писати "такі" вірші, коли голодають бідні, потім - коли війна, коли революція і т.д. і т.д.
Зрештою, як на те вже пішло, в чому вбачає Ігор "печать декадансу"? Чи ж не багато в своїх віршах присвячують уваги, власно, цім "траґічним хвилинам" Маланюк, Ольжич і Мосендз? Чи ж нема ціх траґічних хвилин і у тебе і у мене ("Під Килимом", "На могилі Петлюри", "О, ні, не хочу ні Верлєна..." з твоїх, а "Мужчинам", "Поворот", "Чужа весна" з моїх). Але не можемо ж ми жити весь час в такому настрою! І чому це може зрозуміти і захоплюватися твоєю еротикою мій 60-літній папа, а не може розторопати вдвічі молодший Ігор??!!!" (Лист 34).
Багато місця в листуванні двох визначних поетес займають роздуми і життєві спостереження над тим, за що чоловіки люблять жінок, яку роль у житті жінки відіграє зовнішня краса, а яку- інтелект. Відповідаючи на подібні запитання, порушені подругою, Олена Теліга писала їй 16 серпня 1932 p.: "Багато правди є в твоїх словах про відношення чоловіка до жінки гарної і до жінки вченої, але не все.
Так, чоловіки не люблять, не захоплюються вченими жінками, типу С. Русової, хоч і приймають її до свого ґрона, а деякі і шанують її". Вона вважає це цілком закономірним, "атже ж і ми, Натуся, в чоловіках цінимо не лише розум, а і зовнішній вигляд..." Інша справа, що чоловіки часто уникають розумних жінок, бо відчувають, "що там вони не можуть бути паном і авторитетом..., бо легше почувають себе з іншими, які з розкритим ротом слухають кожного їх слова... Часто такі чоловіки бояться наблизитися до розумної жінки, яка може хитати його на його ж п'єдесталі" (Лист 12).
Але ж і зовнішня краса, вважала вона, - далеко не все, що потрібно жінці, щоб подобатися чоловікам. "Краса - це велика річ, але і яка ж мала! Ти її переоцінюєш, золотко, і надаєш їй завелику ролю в стосунку чоловіків до нас. Чоловікам...звичайно подобаються гарні обличчя, стрункі ноги і виспортовані фіґури. Це ж нормальна річ. Тяжко, щоб подобалося щось дуже негарне". І далі продовжує вона свою думку: "Що ти пишеш, Натуся! Якби чоловіки цінили лише красу і тіло, то п[ан]і Д. була б завжди окружена адораторами, а я б залишилася старою панною. Натомісць я в свойому життю мала стільки тепла з боку чоловіків, стільки ніжности і пошани, якої, глибоко певна в цьому, зроду не мала пані Д." (Там само).
Все, на її думку, залежить від того, чи має жінка "ізюминку". Вони з Наталею її мали. "Чи ця "ізюминка" не є плодом нашого розуму, душі, дотепу, яке творить те "щось", яке затирає неправильність наших рис" (Там само).
Своє ставлення до кохання О.Теліга висловила також у одному з перших листів, який дійшов до нас (від 30 квітня 1925 р.), де вона, тоді ще юна Оленка Шовгенова, освідчувалась у своїх почуттях Михайлові Телізі: "Любов свобідна", Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, "фліртуйте". І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не "каторга єгипетська", не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір'я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас - ЄДИНА" (Лист 1).
Листування свідчить, що на таких позиціях Олена Теліга залишилася і в зрілому віці. З нього дізнаємося про особисті її захоплення, про роздуми з цього приводу, зокрема й про характер її стосунків із Дмитром Донцовим. Зустрівшись особисто з ним у січні 1933 року (до цього вони лише листувалися), Олена Теліга захопилася постаттю цієї неординарної людини, а після другої зустрічі на початку травня того ж року між ними виникли особливі стосунки, сутність яких вона й сама не могла для себе чітко сформулювати. У листі до подруги від 8 червня 1933 року вона ділилася з нею своїми роздумами над цим: "Може, найбільше спорів і непорозумінь приніс нам з тобою - Донцов. Але, Натусенька, ти собі не уявляєш, який він мені дорогий. Бачу зі своєї Їelaznej, як ти усміхаєшся ("патальоґичне явище"). Може, й "патальоґичне", але, безперечно, сильне і дуже щире. Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь, чи захоплення, чи не те, не друге, й не третє, але це почуття є таке глибоке, що ти, коли любиш мене, мусиш раз назавжди з ним погодитися і не ставитися до нього легковажно, бо інакше я не зможу бути з тобою цілком щирою, а це було б мені неймовірно боляче" (Лист 28).
Це нове для неї почуття внесло в душу неабияке сум'яття. Адже вона любила свого чоловіка, боялася завдати йому болю і, разом з тим, починала задумуватися над нюансами свого почуття до нього. Пригадавши адресатці, як та радила їй, коли станеться "щось", не розповідати про це чоловікові, а прийти до неї і "поплакати", вона далі пише: "У мене "нічого" не сталося, але все ж таки я дуже хочу поплакати. Мене так мучає останній час одна й та ж думка: при всій моїй великій любові до Михайла, у мене, переконуюся, нема до нього кохання. При таких умовах - життя є дуже тяжким для нас обидвох, а зокрема для мене, бо я з любови до Міші стараюся не показати йому брак кохання. Не кажи, звичайно, про це нікому, навіть Петрусеві, і не чіпай цього питання в листах до мене, але зараз у мене такий настрій, що мусіла написати тобі про це, бо ця думка у мене цілком скрісталізувалася. Зрештою, дай Боже, може, це лише такий період мого життя" (Там само).
Тогочасний душевний стан Олени Теліги став джерелом натхнення для прекрасної любовної лірики, зокрема й вірша, присвяченого Д. Донцову ( "Не любов, не примха й не пригода...")19. Та мине час, і 1939 року в поезії "1933- 1939", також присвяченій Д. Донцову, вона констатує: "І кроки, нами зв'язані навік, У Божих меж - назавжди розминулись"20. А велика любов, дружба, повага Олени Теліги до чоловіка переросли, очевидно, і в кохання. Лист до нього, датований 17 жовтня 1941 року, починається таким ніжним звертанням: "Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій!" І наприкінці цього листа вона пише: "Любий мій, коханий! Вже так пізно. Бажаю тобі, як найдорожчого, здоров'я і успіху. Хай тебе Бог хоронить! Вірю, що ми зустрінемося живі і здорові і заживемо знов разом. Пам'ятай одно: яка я не є, але я тебе рідного дуже і дуже люблю і життя без тебе не уявляю" (Лист 62).
Ми знаємо тепер, що глибокі взаємні почуття Олени і Михайла Теліг витримали випробування не лише життям, але й смертю.
Та повернемося до листів, написаних у 1930-х роках. У них Олена Теліга розкривається як добра, щира товаришка і не лише стосовно до адресатки - Наталі Лівицької-Холодної, а й до інших, зокрема до Леоніда Мосендза, з яким вона в той час також активно листувалася. З ним дружила ще з часів навчання на матуральних курсах у Подєбрадах у 1922-1923 pоках. У студентські роки вони зустрічалися часто, а коли Теліги переїхали до Польщі - листувалися, зберігали теплі, товариські стосунки. Л.Мосендз - талановитий поет і прозаїк, вчений-хімік- після закінчення в 1928 році Української господарської академії (УГА) в Подєбрадах був залишений там асистентом при кафедрі професора В. Іваниса, а згодом запрошений на кафедру в Політехнічний інститут міста Брно. Провівши там два роки, в червні 1931 року захистив в УГА докторську дисертацію з хімії. На цей час уряд Чехо-Словаччини почав скорочувати асигнування на академію, і Мосендз, попрацювавши там якийсь час, змушений був звільнитися, переїхав до Братислави, де влаштувався в Дослідному інституті виноробства. Саме в цей час серйозно проявилося захворювання на туберкульоз, яке він отримав, перебуваючи в Польщі в таборах для інтернованих вояків армії УНР. Він був госпіталізований і лікувався в санаторії. Звідти надсилав Олені Телізі листи на село, яким вона щиро раділа, часто згадувала їх у листах до Наталі Лівицької-Холодної. В листі від 26 червня 1932 р. читаємо: "Мосендз по-старому пише метрові листи, але надзвичайно цікаві, такі цікаві, що розбурхують мене завжди на пару днів" (Лист 7). У листі від 9 серпня того ж року вона ділилася з подругою враженнями від листів, що надійшли від друзів, і писала з великим болем: "Та найсумніший лист був від Мосендза. Він вже вийшов із санаторії, але становище його жахливе. Попередню свою посаду він загубив за час хороби, а нової роботи нема. Грошей теж нема... Сидить тепер в Братиславі, в брудному бараці і не уявляє, як житиме. Не дуже-то він розписується над своєю бідою, але розпач, аж в душу, вдарила мені з його листа.
Ми з Мішею недавно цілком несподівано дістали трохи грошей - старий борг. Завтра хочу відіслати, хоч в листі, Леонідові. Але що ж це? Крапля в морі... Ох, дорогесенька, як же тяжко на душі, коли не можеш допомогти своїм приятелям" (Лист 11).
У цьому - вся сутність характеру Олени Теліги. Самі з чоловіком ледве зводили кінці з кінцями, собі відмовляла в найнеобхіднішому, але товариш у біді - і готова поділитися (і ділиться!) останнім.
А коли Теліги у другій половині 1930-х років трохи краще влаштували свій побут, мали своє окреме мешкання, Олена радо запрошує до себе жити своїх молодших приятельок, варшавських студенток Ксенію Світлик та Дарію Беч. У листі до Ксені Світлик від 3 серпня 1937 року вона пише: "Ксеню, дорога дівчино, не знаю, коли Ви приїдете до Варшави, але прошу пам'ятати, що мусите зупинитися у мене. Михайло їздить цілий час, я сама, Вам буде цілком вигідно у мене. Маю кімнату, кухню і лазничку. Якби, випадково, Михайло був дома, то і так нам буде зручно, бо буде спати в кухні, де стоїть тапчан. Знаючи Вас, мушу підкреслити, що жадного клопоту для мене не буде, навпаки, буду рада Вас мати у себе, доки Ви не влаштуєтеся з мешканням.
Дарка теж може зупинитися у мене. Вліземо всі!! Отже, пам'ятайте це" (Лист 48).
І навіть коли давні друзі завдавали їй певних розчарувань, як це сталося з Василем Куриленком, у якого через хворобу виробилася психологія утриманця, вони разом з Михайлом робили все, щоб допомогти йому: влаштували на роботу з добрими умовами і вирішили, що "треба буде йому засилати ліки, які б лікували його здоровля, але ще більше треба лікувати його душу від психології жебрака, що у нього розвинулася. Аж тоді він буде знов Василем" (Лист 56).
Чуйність, бажання допомогти людям -такі риси характеру зберегла Олена Теліга до кінця життя, про що свідчить і її останній із відомих нам листів - до Уласа Самчука в Рівне з окупованого німцями Києва від 23 січня 1942 р. З нього видно, як вона вболівала за те, щоб поєднали свої долі закохані Улас Самчук і Таня Прахова, сприяла цьому, як могла, і разом з тим писала: "Маю до Вас прохання: довідайтесь, чи є серед полонених у Рівному маляр Олександр Цимбал, це брат маляра Цимбала, який є тепер в Америці, і артистки Цимбал, яка грає тепер в театрі Садовського в Києві. Вона довідалась, що ніби він там, і прохає Вас про це дізнатися. Бога ради! Зробіть це!" (Лист 65).
З епістолярної спадщини Олени Теліги видно, що в людях вона найбільше цінувала чесність, доброту, благородство, національну свідомість ("українськість") і в собі намагалася ці якості розвивати. "Життя є гарне, але яке ж тяжке! - писала в одному з листів. - Особливо для людей, які не вміють пристосуватися до нього. Для людей абсолютно чесних. Але все ж, Натуся, яке щастя бути дійсно чесними" (Лист 11).
Доброта - основна риса характеру, за яку любила Олена Теліга Зою Плітас, уроджену Равич, першу дружину Євгена Маланюка, яка після розлучення з ним вийшла заміж за лікаря Української господарської академії Олександра Плітаса. Наталі Лівицькій-Холодній вона писала про Зою: "Ах, Натусь-дорогусь, якби ти знала, яка вона добра. Я ніколи не зустрічала більш втіленої добрости, як вона. Ця її добрість аж рветься з кожного її слова" (Лист 19). Цінувала вона Зою й за те, що та була свідомою українкою.
Олена Теліга завжди фіксувала, як людина ставиться до України, і це значною мірою визначало її ставлення до цієї людини. Будь-яку щиру прихильність до України і роботу заради української справи вона цінувала дуже високо. Обмінюючись у листах з Наталею Лівицькою-Холодною своїми оцінками спільної знайомої, вона писала: "Знаю, дорогенька, що ти їй найбільше закидаєш те, що вона є "слабою" українкою. Але, Натусь, не обвинувачуй її дуже. Не забувай, що по походженню вона не є чистою українкою, а до того це є жінка типу "інтернаціонального", яка справам нації уділяє небагато часу. Але вір мені, вона не є цілковито пасивною. Знаю чудово, яку війну вона мала зі своїм добрим знайомим чехом-русофілом. Знаю, як вона його усвідомлювала, як боронила справу нашого руху, як вишукувала ріжні твори в англійській, французькій і чеській мові, де б мова шла про існування укр[аїнської] нації, щоб подарувати потім цьому знайомому, зробивши до них жовто-блакитні обкладинки. А багато наших жінок-українок, які є такими свідомими в українському товаристві, мовчать вперто при представниках чужої нації. І не лише жінки, а й чоловіки!" (Лист 20).
Про себе ж і про Наталю Лівицьку-Холодну Олена Теліга впевнено писала: "Наша "українськість" не підпадає під жадні вітри, не йде на жадні компроміси" (Лист 11).
Листування Олени Теліги дає інформацію про її дивовижний дар передбачення, який проявився і в її поезіях. Прогностичним даром, як відомо, володіють талановиті поети, багато хто з них передбачав свою долю. Але в поетичних творах Олени Теліги вражає те, що деякі події свого життя, як, наприклад, повернення в Україну, вона передбачила навіть у деталях, передрекла і свій трагічний кінець. Коли ми тепер маємо змогу порівняти її поетичні прогнози з її життям, особливо на останньому етапі, то не можемо не подивуватися їх глибині.
Олена Теліга помічала в собі інколи незвичні властивості, хоч не сприймала їх всерйоз, а розповідала про них швидше з гумором. Про один характерний епізод дізнаємося з її листа до Наталі Лівицької-Холодної. Коли Олена Теліга виїжджала влітку 1933 року на село, то не знала, де буде відпочивати подруга, з нетерпінням чекала від неї листа. А коли одержала лист і глянула на адресу, то дуже здивувалася і писала у відповідь: "З цим Поповим - цікава річ: сниться мені колись, що ти підходиш до мене і кажеш: "Моя адреса- Popowo nad Bugiem". Я це на другий же день оповіла своїм знайомим, і ось, вчора, дістаю листа від тебе з ідентичною адресою!! Чи це не дивно!!" (Лист 32).
Мала вона, очевидно, й здатність до самонавіювання, про що також писала в одному з листів. Восени 1932 року Теліги збиралися вже виїхати з села, Олена малювала в уяві радісні картини зустрічі в Варшаві з подругою, ділилася з нею в листах своїми планами, і раптом - чоловіка затримали на роботі. Як видно з листа, її розчаруванню й смутку не було меж. Ще майже два тижні мусила сидіти в ненависному селі в холодній хаті. Збираючись від'їжджати, розрахувалися з бібліотекою, читати нічого, "страшна погода", "страшна тоска". А до цього до всього "шалено" заболів зуб. Як пише Олена Теліга, вона почекала півгодини, а потім голосно сказала: "Ну, це вже занадто!" І уяви собі - як рукою зняло" (Лист 26).
З листів видно, що Олена Теліга мала й неабиякий педагогічний хист, в них нерідко зустрічаються роздуми про проблеми сімейного виховання, деякі з них актуальні й нині (Див. листи 9, 27).
Листування переконливо доводить, що для характеру Олени Теліги були властиві оптимізм, життєрадісність, весела вдача, які допомагали їй долати незгоди емігрантського життя. "Сумно буває, та й то часом, тяжко завжди, але ледви я вириваюся хоч на годину в інший світ, напр[иклад], до тебе, в Прометей, в кав'ярню, я завжди буваю весела і на душі у мене робиться радісно, щиро радісно", - писала вона Наталі Лівицькій-Холодній (Лист 9). В інших листах до тієї ж адресатки вона пише про те, як не зносить цю рису - "охання над своїм станом" (Лист 37), про свою вдачу, яка не дозволяє впадати у відчай, хоч на душі часто буває невесело. "Та я не маю права сумувати, бо належу до типу таких людей, які всіх дивують, коли перестають сміятися, а вже не дай Боже зажуритися - відразу ж у всіх насовується питання, чи я не хора" (Лист 33).
Епістолярій Олени Теліги - важливе джерело інформації про її культурний рівень, літературні смаки і зацікавлення. Вже в одному з перших відомих нам листів - у листі до Дмитра Донцова від 17 жовтня 1928 pоку, відповідаючи, мабуть, на його запитання, вона повідомляє, що добре знає мови - російську, чеську та німецьку, французьку ж - гірше ("лише читаю вільно"), а про українську пише так: "Але зараз я працюю над своєю рідною українською мовою, яку я, на жаль, знаю дуже недавно і над якою мені прийдеться багато попрацювати, щоб володіти нею як рідною" (Лист 2).
Із цього самого листа дізнаємося й про літературні уподобання Олени Теліги. "Із поетів Великої України (з тих, що Ви мені радили прочитати) я добре знайома з Рильським і люблю його, читала Зерова, але лише тепер дістану і прочитаю Плужника та Філіповича". Щодо решти авторів, які Донцов рекомендував їй прочитати, то пише, що Бодлера і Рільке читала, що Гамсун і Зудерман - її улюблені автори, що досить добре знайома з чеською літературою і дуже любить Махара, а тих, кого не читала, обіцяє обов'язково прочитати.
Особливо ж багато оцінок прочитаного зустрічаємо в її листах до Наталі Лівицької-Холодної. Адже читання було єдиною її втіхою під час перебування в глухому польському селі. Читала все, що могла дістати. В селі своєї бібліотеки не було, була в містечку, куди селяни їздили щотижня на базар, вони й обмінювали та привозили на її прохання книжки. "Читаю - прорву, - писала в одному з листів. - Записалася я в бібліотеці на дві книжки, але бібліотекар зауважив мою ненажерливість і почав передавати три. За деякий час, трохи подумавши, додав ще одну. Тепер дістаю 4, а маю надію, що він ще подумає і дасть 5!!" (Лист 16). Завжди ділилася з подругою враженнями: "Читаю тепер Тагора. Чи ти його любиш? Я - дуже!" (Лист 8).
Олена Теліга уважно спостерігала за творчістю своїх друзів і знайомих поетів, намагалася прочитати все, що вони друкували, висловлювала свої судження з приводу їхньої творчості. 7 жовтня 1932 року писала Наталі Лівицькій-Холодній: "Чекала нетерпляче на "Нову Хату", щоб прочитати твої вірші, вчора вона надійшла, але віршів твоїх нема. Знов якесь незадоволення і розчарування". У цьому самому листі пише, що хоче передплатити Календар "Дніпро" на 1933-й рік, "бо там мають бути вірші Ольжича, Маланюка і інших" (Лист 21). З листування видно, як високо цінувала вона поезію Олега Ольжича, Євгена Маланюка, Юрія Липи, хоч стосовно людських якостей двох останніх висловлювала неоднозначні оцінки. Про Юрія Липу писала, що Леонід Мосендз, який захоплювався його віршами, просив її написати "об'єктивно", "чи він сам такий же хороший, як його творчість! Розумієш, яке тяжке завдання дав він мені? Відписала я йому, що він, Ю. Липа, людина хороша, цікава, вартісна, але по-іншому, як його вірші. Менш тверда, менш цільна і пряма.

Леонід дуже засумував, що його ідеал не такий, яким він його уявляв, і покинув думку написати йому листа, хоч я і ражу це зробити.
Ах, Липа, Липа, скільки він розчарувань приносить своєю особою! Хоч все ж я певна, що він дуже хороший, а все, що має недоброго, це вже все зайве, наносне" (Лист 5).
Олена Теліга, відзначаючи окремі слабкі сторони поезій Маланюка і Ольжича (у Маланюка буває "страшна штучність і натягненість", вірші Ольжича бувають одноманітні, "холодні, хоч і пересякнені патосом"), разом з тим писала, що дещо з віршів Маланюка "може рівнятися з найкращими творами світової поезії", що Маланюк і Ольжич "мають колосальну вартість як дійсно інтеліґентні поети, яких так бракує нашій поезії, переобтяженій соловейками, злими-долями і дівчинами-чарівницями" (Лист 8).
Ставлення до поезії Олега Ольжича і Богдана-Ігоря Антонича висловлюється й у листі до останнього від 6 квітня 1937 року, в якому вона дякує за прислану його збірку "Книга Лева": "Є у мене такий вірш, де я вертаюся з кав'ярні додому, після довгої розмови з чужинцем, до своєї кімнати, "де між книжок, незбагнуті для тебе, мені ж найближчі - Ольжич і Антонич" (Лист 47). Цей лист особливо цінний для дослідників, бо в ньому Олена Теліга цитує свій вірш, який, на жаль, не дійшов до сучасного читача.
Листування дає інформацію про оточення Олени Теліги, про її ставлення до людей, які спілкувалися з нею. Крім названих прізвищ, досить часто у листах до Наталі Лівицької-Холодної згадуються Андрій Крижанівський, Ігор Лоський та його дружина Ольга (Туся), Наталя Зибенко (Пирогова), родини Лукасевичів, Матушевських та інші. З листів до Ксенії Світлик видно, яке було коло її найближчого спілкування в другій половині 1930-х років. Це, крім самої адресатки, Олег Штуль, Іван Коровицький, Сергій Кушніренко, Дарка Беч. Частими гостями в домі Теліг у цей час були також Дмитро Донцов, Євген Маланюк, брат Олега Штуля Василь та інші.
Для розуміння творчості Олени Теліги і її життєвої позиції важливо розібратися в тому, як вона розуміла роль жінки у суспільному житті. Як свідчить її листування, вона вважала, що саме в співпраці з чоловіками повинні шукати жінки своє місце в громадському житті, і дуже скептично ставилася до феміністичних організацій, які ізолюються, "творять свій власний "баб'ячий" світ з наївними журналами, зібраннями, підкреслюючи на кожному кроці і на кожному слові свою рівність з чоловіками і в той же час вкладаючи в свою справу чисто бабську наївність і дрібнічковість". Жінки ніколи самі, на її думку, не зможуть створити цікавої газети, журналу, клубу. З цим треба погодитися. "Лише в співпраці з чоловіками, а не замикаючися в тісні фемінистичні орґанізації, жінка може розвинутися цілковито", - підкреслювала вона (Лист 12).
У листах Олени Теліги багато в'їдливих, іронічних закидів на адресу жіночих журналів, їхніх авторів і редакторів. Про журнал "Жіноча доля" зауважувала: "Боже мій! Що за пригнічена назва!" (Лист 7), а про один з номерів журналу "Нова хата", що виходив у Львові за редакцією Лідії Бурачинської, писала: "На першому пляні там був вірш "Жнива". Боже, що це за вірш! Ні розміру, ні рим, ні змісту! І переважно всі жіночі журнали повні такими творами!" (Лист 8).
Епістолярій Олени Теліги містить і надзвичайно цінний матеріал біографічного характеру. Знайомство з її листами до Наталі Лівицької-Холодної стало першим поштовхом для сумнівів у тому, що 1907 рік як рік її народження відповідає дійсності. До того саме ця дата повторювалася в усіх біографічних довідках про Олену Телігу - від нарису О.Ждановича у збірнику "Прапори духа" (1947), передрукованого в книзі "Олена Теліга. Збірник", до енциклопедій. А Олена Теліга в листі до подруги, написаному 15-16 липня 1932 року, сповіщала: "21-го липня матиму 26 років і рівно 10-ліття перебування на еміграції" (Лист 8). Тут маємо зразу два уточнення в біографічних датах: рік народження - 1906, а не 1907, як вважали до цього, і прибуття на еміграцію - 1922, а не 1923 рік. Листування та інші документи підтверджують, що в Подєбради Олена Шовгенова прибула в липні 1922 року і цю дату вважала початком свого перебування в еміграції.
Лист Олени Теліги до професора Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі Івана Кабачкова проливає світло на деякі обставини її навчання в інституті. О. Жданович у згаданому біографічному нарисі писав, що 1929 року Олена Теліга з чоловіком, закінчивши студії, переїхала до Варшави21. Насправді ж у 1929 році закінчив Українську господарську академію Михайло Теліга, Олена ж з якихось причин не закінчила інституту, де почала навчатися в 1923 році. Уже з Варшави, куди вони справді переїхали в 1929 році, вона писала професору Кабачкову, що все-таки дуже б хотіла закінчити інститут. "Тут, в Варшаві, - писала вона, - я працюю в маленькій дитячій школі; викладаю українську мову. Дуже полюбила цю справу, багато працюю і переконалася, що я не така вже не здібна до цієї справи, як я гадала раніш. Отже, хочу обов'язково мати діплом, щоб мати можливість хоч в майбутньому поважно працювати по цьому фаху" (Лист 3). Вона висловлює бажання писати дипломну працю з літератури в професора Білецького, проконсультуватися з ним щодо необхідної для цього літератури. З відповіді Кабачкова видно, що професори педінституту раді були допомогти Олені Телізі в реалізації її планів, але не маємо документів, які свідчили б, що вона здійснила свої наміри щодо завершення навчання в інституті.
Епістолярій містить деякі відомості й щодо творчих планів Олени Теліги, зокрема її намірів видати збірку своїх віршів. Із спогадів приятелів Олени Теліги було відомо, що вона готувала свою поетичну збірку в 1940 році до видання в "Українському видавництві", але забрала її з друкарні з причин, які пояснюються по-різному. Однак з листів до Б.-І.Антонича і Є.-Ю. Пеленського бачимо, що й набагато раніше вона сподівалася видати свою збірку. В листі до Б.-І. Антонича, написаному на початку 1935 року, Олена Теліга дякує йому за "милий подарунок" - збірку віршів "Три перстені" і пише: "Маю надію в недалекому майбутньому зреваншуватися тим самим" (Лист 41). А в листі до Є.-Ю. Пеленського від 29 липня 1936 pоку повідомляла: "Маю надію восени видати, нарешті, свою збірку, але це ще не напевно" (Лист 43).
Час від часу в листах зустрічається повідомлення про те, що їх авторка збирається писати реферат або працює над рефератом, ділиться вона з приятельками й іншими своїми творчими планами. В листі до Ксені Світлик 3 серпня 1937 року бідкалася, що почуває себе слабою і не може навіть багато читати, а це їй необхідно для реферату. Тут же зазначає, що хоче, нарешті, вияснити з Іваном Коровицьким справу з газетою, яку вони мали намір видавати. "Я б хотіла, - писала вона, - щоб ця ґазета була дійсно гостра і безкомпромісова, щоб можна там було критикувати все, що гальмує наш національний розвиток" (Лист 48).
Листування проливає світло і на стосунки в родинах Шовгенових і Теліг. З нього, зокрема, видно, як гостро переживала Олена Теліга той факт, що її батько, якого вона дуже шанувала і для якого в роки дитинства і юності була улюбленою донькою, після смерті рідної Олениної матері одружився з Зоєю Ліперовською. Про обстановку, яка склалася після цього в домі батька, і про зміну його ставлення до доньки Олена Теліга писала в листі до Наталі Лівицької-Холодної 18 серпня 1932 pоку: "Ти, хіба, догадуєшся, дорогенька, що цей рік у мене дуже зіпсулися відношення з батьком, завдяки Зої Романовні ("Масосhі"). Ради Бога, не вір хоч ти, що причиною моєї нелюбови до неї, як до батьківської жінки, є матеріяльний бік справи. Щоправда, папа цей рік вже не допомагав нам, але я чудово розумію, що ми вже дорослі люди, які мусять самі себе утримувати, а папа має право на своє життя. Але 3[ою] Р[оманівну] я знаю давно і завжди не любила її... Ох, Натуся, я вірю, що тепер вона прив'язана до мого батька, але спочатку нею керував розрахунок і лише розрахунок! Ледве вона почала жити з папою, вона відразу ж вирішила витиснути мене з батьківського життя. Переконувала батька, що моя любов до нього - бажання витягати гроші!! Що я невихована, нецікава і "невдала", все це поза моїми очима, коли ж я, глибоко пригнечена такою зміною дорогого для мене батька, силкувалася знов притягнути його до себе, запрошувала його пійти зі мною погуляти чи - до себе, вона, яка "окрутила" мого батька, сказала мені, що я не маю самолюбія, оскільки не бачу, що мій батько, яко цільна натура, не може ділити своє чуття поміж мною і нею..." (Лист 13).
Однією з причин охолодження стосунків з батьком після його одруження на цілком зрусифікованій українці було те, що в батьковому домі запанувала російська атмосфера. Олена Теліга скаржилася на батькову дружину: "При папі вона була до мене солодкою, ледве ж батька не було, починала лаяти українців і мене, яка була остільки низькою, що "брикнула в Росію". Я їй "дерзила", але батькові ніколи не жалілася... Натомісць вона завжди жалілася на мене, а мій папа ставав до мене все сухшим і сухшим.
Та найбільше мене мучила ця російська атмосфера в домі батька: рос[ійські] знайомі, рос[ійська] мова, ґазети, інтереси, ну все. А колись вона притворялася такою українофілкою. Я не могла зрозуміти, як папа все це терпить, і не раз виявляла папі своє обурення. Відношення наші все псувалися і псувалися..." (Там само).
Стосунки ж Олени Теліги із власним чоловіком, як видно з листування, були стосунками однодумців, відзначалися взаємною повагою. Олена Теліга була турботливою дружиною. Наталі Лівицькій-Холодній писала: "І я, і ти одружилися без натяку розрахунку, і ділимо долю своїх чоловіків, чоловіків-українців" (Лист 11). Перебуваючи з чоловіком у глухому польському селі, вона доглядала за ним, бо той часто хворів, і хоч сама також почувала себе погано, не могла прийняти запрошення подруги приїхати до Варшави, бо Михайло був ще слабий після хвороби і мав добре харчуватися, та й моральної підтримки з її боку потребував. "Стараюся готувати йому весь час відповідну їжу, - писала вона, - стараюся, щоб їв часто, але не тяжкі страви, ледве ж я поїду - його будуть годувати лише картоплею, а пити він буде гнилу воду з криниці. Крім того, нерви у нього страшно розвинчені, а тут не тільки нема ні одної близької чи хоч зичливої людини, а, навпаки, зараз створилася така непривітна, ворожа і понижуюча атмосфера, яка не дає дихати нещасному Міші, і лише в мені він знаходить підтримку і заспокоєння..." (Лист 13).
Сама ж вона цінує любов і турботу чоловіка, розуміє, що обставини бувають вищі за його бажання створити для неї нормальні умови життя, і ділить з ним усі життєві випробування. "...Міша дуже добрий чоловік і зробив би для мене все, але сама знаєш, що можна зробити в цих часах" (Лист 9).
І навіть коли в неї виникло сильне, щире почуття до Д. Донцова, про що йшлося вище, це не заважало їй любити і поважати Михайла, її постійно мучила думка про нього, про їхні стосунки.
У листах міститься багатий матеріал про побутові умови життя Олени Теліги на різних його етапах. Були вони, переважно, досить важкими. Згадуючи про своє життя в Києві в той період, коли батько, професор політехнічного інституту і урядовець УНР, разом з старшим сином Андрієм емігрував 1920 року за кордон, а мати із двома молодшими дітьми - Оленою та Сергієм - залишилися в Києві без засобів до існування, Олена Теліга писала Наталі Лівицькій-Холодній 24 липня 1932 року, що вона змушена була працювати посильним "в тій самій Політехніці, де був колись професором мій батько", а влітку сапала "цілі довгі, пекучі дні на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь "пайок". "Хліб для мене був мрією, - писала вона, - бо їли ми лише картоплю і пшоняний куліш. Все це без масла чи сала. Для того, щоб роздобути цей хліб чи кавалок сала, я з товаришкою їздили в якесь село, щоб зміняти там рушник чи серветку на ці продукти. Ти знаєш, в ті часи потяги були переповнені, отже, нам часто доводилось, на вітру і морозі, декілька годин вісіти на підножці чи тремтіти на криші ваґона.
Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці" (Лист 9).
В порівнянні з цими умовами життя в Чехії здалося їй раєм, "хоч теж часто доводилося їсти лише "друге дешеве" і ходити в дирявих панчохах і черевиках" (Там само).
Як видно з листів, дуже важкими були умови життя Олени Теліги і після переїзду її з чоловіком із Чехо-Словаччини до Польщі. Нелегко було знайти постійну роботу. Михайло Теліга влаштувався землеміром в селі Желязна Жондова, поганому, вогкому, яке нищило їхнє здоров'я, але мусили там жити влітку, а взимку часом жили окремо. Чоловікової платні вистачало лише на те, щоб заплатити за кімнату, і Олена Теліга змушена була сама заробляти собі на прожиття. "Цей рік був для мене страшний, - писала вона в листі до Наталі Лівицької-Холодної 24 липня 1932 року. - Я їла, переважно, раз на день. Працювала, як тобі відомо, в склепі, як моделька, часом по декілька годин стояла перед кравчинями і кравцями в одній комбінації. Але все це було б нічого, якби завжди була робота, а то це ж бувало лише періодами. Часом, для цього ж склепу, переписувала якісь старі книги, а часом не мала жадної праці. Це було найгірше". Вона зізнавалася подрузі, що часто не мала 50 грошей на трамвай, щоб приїхати до неї в суботу (Там само).
Картину свого сільського побуту влітку 1932 і 1933 років Олена Теліга малює в багатьох листах. Уже в першому листі з села від 22 травня 1932 року повідомляла: "Тепер сижу на тому ж самому, досить ненависному селі, що і в минулому році". Позитивним моментом було те, що можна було ні про що не турбуватися і добре харчуватися, "але все ж тоска тут страшна. Цілий день сижу сама, сама гуляю, бо Міша приходить такий втомлений, що відразу ж валиться на ліжко" (Лист 5). Особливо сумними були осінні дні і вечори, які доводилося проводити в помешканні, мало пристосованому для нормального життя. В листі від 27 жовтня 1932 року Олена Теліга жалілася, що в їхній кімнаті, де немає грубки, "холод собачий", "вітер аж віє по цілій кімнаті, отже, дома невесело. Надворі ще гірше: болото непролазне і той же вітер + дощ. Краще вже сидіти дома, тим більше, що я не маю тут теплого плаща і відповідних черевиків…" (Лист 27).
Жилося в селі дуже нужденно. Олена Теліга, яка любила елегантно, модно одягтися, не мала змоги придбати собі будь-яку обнову. "Я цілковито не маю нічого з літнього одягу, а тут хожу в старих, по коліна, сукнях. Панчох не ношу, лише шкарпетки і старі сандалі, отже, мушу літо безвиїздно пережити тут" (Лист 6). Не краще було з одягом і в чоловіка. В одному з листів про свою щоденну роботу в осінні дні Олена Теліга писала: "Печу, перу, латаю 101-ий раз Мішини штани і вивертаю комірці його спортових сорочок ("Мені не треба одягів, хочу фотоґрафичний апарат!") (Лист 16). Коли ж придбали омріяний фотоапарат, то опинилися в зовсім скрутному фінансовому становищі, дійшло до того, що не було грошей на марки, щоб вчасно відповісти на листи (Лист 7).
Зате як же тішилася вона, коли через кілька років, після тривалих поневірянь по незатишних чужих мешканнях, вони, нарешті, поселилися, хоч і в невеликій, але окремій квартирі. 3 серпня 1937 року писала Ксені Світлик: "Я дуже радію, що ми маємо своє незалежне, хоч і дуже маленьке мешкання, де ми можемо збиратися і сидіти хоч цілу ніч" (Лист 48).
З епістолярію Олени Теліги можна зробити висновок, що найкращі побутові умови вона мала в той короткий період, коли, пробираючись до Києва, восени 1941 року жила у Рівному, співробітничала в газеті "Волинь", редактор якої, її друг Улас Самчук, як писала в листі до чоловіка, "живе на своїй Волині, мов хазяїн домовитий". Про себе у цьому ж листі від 17 жовтня 1941 року повідомляла: "Я особисто своїм побутом тут задоволена... Я тут добре підживилася... Їмо тут чудові борщі, багато масла, яєць, сметани, молока. І все це мені коштувало... 14 рублів денно". "Отже, Рівне для мене було такою ідилічно-гоголівською вставкою на моїй дорозі до Києва", - підсумовувала вона (Лист 62).
За листами та написами на конвертах можна встановити адреси, за якими в різний час проживала Олена Теліга.
Листи Олени Теліги - яскрава ілюстрація того, як в епістолярії творчих особистостей, людей, що займалися культурною чи громадсько-політичною діяльністю, просопографічна інформація переплітається з інформацією про ті сторони суспільного життя, до яких ця особистість була причетна. В листах Олени Теліги зустрічаємо інформацію про культурне і літературне життя української еміграції в Чехо-Словаччині та Польщі. У них згадуються ті періодичні видання, в яких друкувала свої твори вона та її друзі, ті громадські організації, в роботі яких вони брали участь. Перший лист Олени Теліги до редактора "Літературно-наукового вістника" Дмитра Донцова від 17 жовтня 1928 року допомагає встановити час їхнього першого листівного знайомства і початку співробітництва. Листи Олени Теліги до Наталі Лівицької-Холодної, до Богдана-Ігоря Антонича та й до самої редакції "Вістника" свідчать про те, що вона залишалася до кінця вірною цьому журналу і його редактору.
З листів видно, що Олена Теліга пройшла певну еволюцію в своїх поглядах, а отже, й у ставленні до різних громадських організацій. На початку 1930-х років Олена Теліга була близькою до УНРівських кіл, часто бувала в домі президента УНР в екзилі Андрія Лівицького, дружила з його донькою Наталею, яка відвідувала збори корпорації "Запорожжя" (Лист 5). Можливо, що й Олена бувала там. Н.Лівицькій-Холодній вона писала, що завжди була і є "У.Н.Р.івка" (Лист 22). Пізніше Олена Теліга стала співробітничати з Українською студентською громадою, яка об'єднувала молодь, що поділяла націоналістичну ідеологію, тоді як "Запорожжя" - прихильників УНР.
Згадується в листах і Слов'янське товариство культури і мистецтва, яке існувало в Варшаві і до української секції якого один час належала Олена Теліга. Секцію очолював Юрій Липа, який був для неї, за її свідченням, головним магнітом цього клубу, а його твори - "патентом на його непохитну чесність і українськість" (Лист 20).
Листування проливає світло й на ті обставини, які привели до розколу Варшавської групи літераторів після випуску літературного квартальника "Ми" групою митців, що об'єдналася під такою самою назвою. Олена Теліга перебувала спочатку в дружніх стосунках із засновниками журналу, була, мабуть, не проти того, щоб друкувати в ньому свої вірші і навіть пообіцяла нову поезію "Подорожній" ( потім передала її до "Вістника"). Однак вона не вважала себе співробітницею "Ми", про що свідчить її запитання в листі до Наталі Лівицької-Холодної від 17 серпня 1933 року: "Коли має вийти ваш альманах?" (Лист 36).
Стосунки, які склалися в Олени Теліги з групою "Ми" після розриву, обстановку у варшавському літературному середовищі вона охарактеризувала в листі від 6 березня 1934 року до Б.-І. Антонича, який у львівському журналі "Дажбог" опублікував фейлетон, де назвав О.Телігу "причіпкою" Н. Лівицької-Холодної. У відповідь вона писала: "Подумайте тільки: місцевий літературний світик - себто співробітники "Ми" - ледве на голову не стають, аби помститися на мені за мою цілковиту відмежованість від них. Рецензія в "Ми" є лише слабою, ніжною луною тої ненависти, якою обдаровують мене тут всі з Лівицькою і Крижанівським на чолі. Причиною ж тої ненависти є якраз моя цілковита незалежність від них і від їхніх впливів. Моє "Ми" - це є всі ті, що ґрупуються біля "Вістника" і "Дажбога", і цього мені не можуть вибачити. Свої симпатії і антипатії завжди довожу ділом: не беручи прикладу з наших крицевих поетів, з самого початку відмовилася співробітничати в журналі К[рижанівсь]кого. Під обурене сичання того ж "Ми" переповнювала чару їх терпеливости тим, що влаштовувала тут, у Варшаві, відчит зненавидженого ними ред[актора] "Вістника" і т.п. Отже, рецензія в "Ми" не здивувала мене зовсім, мимо того, що цей же самий А[ндрій] К[рижанівський] так палко запрошував мене у співробітники і так захоплювався моїми тепер "альбомними", а раніше "надзвичайними" віршами. На зміну його погляду зложилися: сталість моїх поглядів + особисті порахунки К[рижанівсь]кого зі мною" (Лист 39).
Міститься в листах і інша інформація про сучасне їх авторці літературне життя, про творчі плани письменників. Зокрема, повідомляла Наталі Лівицькій-Холодній, що Леонід Мосендз пише продовження своєї повісті "Засів" і послав Донцову 5 віршів під спільною назвою "Криниця ніжности" (Лист 7), в іншому листі- що пише він вінок сонетів, який має бути присвячений якійсь панні, ліричну драму з часів визволення Нідерландів, перекладає Рільке (Лист 34), що її брат Сергій, російський поет, який писав під псевдонімом Нальянч, з її допомогою перекладав Ольжича на російську мову, вона цей переклад посилала Донцову, і він його назвав "блискучим". "Якщо вдасться надрукувати десь, - писала 11 вересня 1933 року, - то Сергій перекладе цілий ряд віршів Маланюка, Мосендза, твої, Кравцова, ну й - мої" (Лист 38).
Епістолярій Олени Теліги - надзвичайно цінне джерело для літературознавців, дослідників її поетичної і публіцистичної творчості, оскільки в ньому є судження самої поетеси про її творчу манеру, естетичну концепцію, про мотиви, які спонукали до написання деяких творів, тощо. В листі до Д. Донцова 17 жовтня 1928 року, очевидно, відповідаючи на запитання про тематику її поезій, вона писала, що для декількох своїх віршів брала теми з давно минулих часів, брала мотиви з легенд і казок. "Але все ж таки, - наголошувала вона, - мене найбільш тягне зафіксувати в своїх віршах саме "живе життя" з його сірою буденщиною і надзвичайною, святочною радістю, і з безмежною кількістю ріжних настроїв з їх невловимими або ледви вловимими нюансами". І далі продовжувала: "...я в більшости випадків сідаю писати, щоб передати певний настрій. Не змалювати цілий образ, а лише дати відчути настрій" (Лист 2).
Наталі Лівицькій-Холодній зізнавалася, що не може писати "без цього "старомодного" Натхнення..." (Лист 6), просила допомогти правильно визначити наголоси, в яких сумнівалася, не раз повідомляла, які вірші й коли саме відсилала до ЛНВ, а потім до "Вістника", якими настроями був породжений той чи інший вірш. Зокрема, в листах до подруги відображена історія написання і публікації поезії "Поворот", яка була викликана почуттям бездомності, ностальгічною згадкою про Київ, Політехніку. "Цей вірш я, дійсно, писала "нервами", і мені боляче було б, якби цей мій настрій ти не зрозуміла", - писала вона 8 жовтня 1932 року (Лист 22). В наступному листі, розвиваючи цю думку, вона пригадала проведену в Києві юність, своє перше захоплення, ще раз подумки уявила повернення до улюбленого, рідного міста і повторила свою думку майже тими самими словами, які заримувала у вірші "Поворот": "Боже мій! Приїхати до Політехніки! Усе нове... інші обличчя, а ті старі такі змінені, а може, й непривітні.
Багато дорогих вмерло, решта - змінилася.
О, Натусь, дійсно, серце могло б розірватись" (Лист 23).
Деякі вірші, зокрема "Поворот", "Відвічне", Олена Теліга пересилала в листах Наталі Лівицькій-Холодній. Зіставлення цих текстів з опублікованими дає літературознавцям матеріал для роздумів, чим були викликані окремі розходження між цими варіантами. Порівняльний аналіз текстів листів і поезій Олени Теліги допомагає проникнути в творчу лабораторію поетеси, простежити, як окремі поетичні образи, звороти, що зустрічалися в листах, відлунювали у поезіях "Відвічне", "Поворот", "Не любов, не примха й не пригода..." та інших. Зокрема, щодо останнього вірша, то в ньому- прямий перегук з рядками листа до Н. Лівицької-Холодної від 8 червня 1933 року, де вона писала про свої почуття до Д. Донцова (Лист 28).
Чимало місця в листах до Наталі Лівицької-Холодної займає тема прообразу героя поезії "Подорожній" та історії її публікації. Після опублікування цього вірша у 7-8 книзі "Вістника" за 1933 рік пішли чутки, що його "героєм" був Дмитро Донцов. Олена Теліга, спростовуючи такі твердження, писала 22 липня 1933 року: "За "Подорожнього" приймають Донцова? Ох, я цього сподівалася! Але хто приймає? Ти, Андрій, Петрусь, навіть Маланюк знали, що "Подорожній" був написаний ще в лютому, отже, до "повороту" подорожнього" (Лист 34).
Згадуваний лист до Б.-І.Антонича цінний для літературознавців тим, що в ньому вона дає самоаналіз свого поетичного стилю, порівнюючи його із стилем Н.Лівицької-Холодної. "З Лівицькою ми, дійсно, товаришували, - писала вона, - доки і вона належала до "Вістника". Та це нічого не значить. Про якесь її тягнення мене - не може бути й мови!..
У Лівицької не позичала ніколи ні її стилю, ні її поглядів. Тематика? Подібна є лише остільки, оскільки ми обидві є жінками. Поза тим її еротика є мені так само чужа, як їй моя...
Взагалі ми з Лівицькою маємо так відмінний стиль, що Ви є першою людиною, що об'єднує нас" (Лист 39).
Особливо цінну інформацію суспільно-політичного характеру містять листи Олени Теліги, написані у роки війни. За листами, які писала вона чоловікові, коли поверталася разом з Уласом Самчуком в Україну як член ОУН, співробітник Культурної референтури цієї організації, можна встановити маршрут їхнього пересування, дату та обставини переходу кордону на річці Сян, дізнатися про людей, які сприяли їм у цьому. 14 липня 1941 року вона писала Михайлові Телізі з Ярослава, з першої їхньої зупинки, а 16 липня відправила картку, яка починалася словами: "Мій дорогий Михайличку! Пишу тобі за хвилину до переходу. Сиджу у надзвичайно симпатичного панства, родини п.о. Рудавського в Сосниці, звідки переходимо. Тут ми були кілька годин і ніч, як у себе дома". Господар дому на цій листівці від себе дописав: "Пишу тих пару слів, бо хочу Вас повідомити, що Ваша Пані щасливо перейшла сьогодні о 13.00 год. Рудавський" (Лист 60).
З листа, написаного Оленою Телігою чоловікові зі Львова 24 липня 1941 року, видно, як боляче переживала вона розкол у націоналістичному таборі, як вражена була тією обструкцією, яку влаштували їй і Уласу Самчукові під час виступу 23 липня у Спілці українських письменників у Львові, коли їм довелося зіткнутися, як писала, "з усією цією публікою", з людьми, "які роблять з себе мучеників і героїв, а на нас еміґрантів дивляться як на втікачів до вигідного життя: це було просто обурююче" (Лист 61).
Згадуваний уже лист Олени Теліги, написаний 17 жовтня 1941 року з Рівного перед від'їздом до Києва, показує, з яким нетерпінням вона туди рвалася, пишалася тим, що була обрана головою Спілки українських письменників, що її статті у "Волині" знаходили схвальні відгуки в читачів. "Я їду завтра до Києва, де мусіла вже бути давно, але тяжко туди дістатися. Перепусток не дають, способу комунікації теж нема, а з Києва Ольжич алярмує, бо Ленуш вибраний головою київських письменників і журналістів! Пишуть, що дуже я там була потрібна, але як туди дістатися? Рідний мій! Завтра думаємо (їхати), хоч би довелося і півдня стояти на розі і зупиняти авта..." (Лист 62).
Листи Олени Теліги, написані з Києва, дають уявлення і про умови, в яких доводилося жити і працювати учасникам похідних груп членів ОУН, що прибули сюди, і про стосунки з людьми, і про той оптимізм, який не полишав її і в найтяжчі періоди життя. У листі від 15 січня 1942 року в Прагу до Олега Лащенка - співробітника Культурної референтури ОУН, який перебував у Києві восени 1941 року разом з іншими членами похідних груп, - після того, коли німці вже арештували редакцію "Українського слова", заборонили випуск "Літаврів", редагованого О. Телігою літературно-мистецького додатка до цієї газети, вона писала: "Вітри віють безперестанку. Мороз такий, що всі ми ходимо, як святі Миколи або снігові баби: волосся, вії, комір пальта, все робиться за хвилину білим! Замерзає вода у водопроводі, зі світлом і теплом все роблять експерименти: то включають, то виключають. Одним словом, є рішуче всі ті родзинки, які ми уявляли собі в зимовому житті в цьогорічному Києві". І далі продовжувала: "Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна. Це відчувається щодня в різних розмовах у Спілці, в їдальні, в моїй хаті. Це відчувається в тих віршах і рефератах, що мені зносять до Спілки. В десятках запрошень до різних людей, що пропонують навіть жити в них тепер. А тому у нас всіх, навіть помимо всіх прикростей, помимо голоду щодня, помимо навіть собачого холоду, - у всіх нас чудесний настрій, і всі ми почуваємося не лише психічно, але й фізично - цілком добре" (Лист 64).
У цьому листі Олена Теліга писала про роботу очолюваної нею Спілки українських письменників, до якої як підсекція приєдналися фільмівці, про те, що розпочав роботу літературний клуб. Разом з тим, у її словах чується тривога, що можливий провал, і винні в цьому будуть "не так тії вороги, як добрії люди", не задоволена вона позицією свого заступника по Спілці Бориса Вінницького, бо "з його привітного обличчя "рубахи-парня" вилазить ворог". Та її тішить те, що "співробітники з "Літаврів" - незмінні, як і багато інших".
Інформацію, зафіксовану в цьому листі, доповнює та, яку зустрічаємо в листі, написаному через тиждень до Уласа Самчука: "У мене наразі все гаразд. Спілка існує, літературний клюб відбувається щосуботи, стягаючи багато публіки. Відношення (публіки) до мене добре... В мешканню тепло, бо гріє теплоцентраль, з їжою можливо. Отже, я себе почуваю цілком у формі і збираюся виступати в клюбі зі своїми поезіями". Вона запрошує У. Самчука приїхати до Києва, виступити перед письменниками з читанням своїх творів. А про себе пише, що її чекають "сто справ" (Лист 65). Та всім цим справам уже не судилося здійснитися. До арешту Олени Теліги, її чоловіка і членів Спілки українських письменників залишалося 17 днів. Вони були арештовані ґестапівцями 9 лютого 1942 року і незабаром розстріляні в Бабиному Яру.
Куля чужинця обірвала земний шлях Олени Теліги. Поетичні та публіцистичні твори, які вона залишила по собі і які опубліковані в книзі "Олена Теліга. О краю мій...", а також її листи та спогади про неї, що друкуються в цьому збірнику, сприятимуть тому, що творчість її буде знаною, а ім'я займе належне місце в Пантеоні Героїв України.

* * *

Збірник складається з двох частин: І - листи Олени Теліги; ІІ - спогади про Олену Телігу. Відкривається він вступною статтею, до якої входить і ця археографічна передмова; до кожного з листів подано коментарі. Анотований покажчик імен, анотований покажчик назв, географічний покажчик, список умовних скорочень, список використаних джерел та літератури стосуються обох частин.
Листування Олени Теліги підготовлене до публікації з урахуванням методичних рекомендацій І. Б. Гирича та В. П. Ляхоцького22, а також ряду передмов до публікацій епістолярної спадщини діячів української науки і культури.
Листи розміщено в хронологічному порядку. Як зазначалося вище, частина поданих тут листів уже публікувалася. Листи Олени Теліги до Наталі Лівицької-Холодної надруковані в згадуваному збірнику (Листування. - С. 549 - 746), де вони позначені номерами від 66 до 100. У цьому збірнику нумерація листів суцільна, отже, листи до Н. Лівицької-Холодної мають номери відповідно 4 - 38.
Авторські дати подаються в такому самому написанні і на тому самому місці, як вони проставлені в листі. Незалежно від наявності в листі авторської дати, вказівка упорядника на місце і дату написання листа над авторським текстом праворуч зазначається курсивом. Якщо дата або місце написання встановлені упорядником, то вони подані в квадратних дужках [ ].
У квадратних дужках також розкриваються авторські скорочення і непрочитані фрагменти тексту, розшифровані упорядником цієї книги або упорядником Листування. Вони позначені астериском у підрядкових примітках. Натомість описки, механічні помилки, пояснені упорядником Листування в підрядкових примітках, у цій книзі виправлені без застереження; не фіксувалися також виправлені автором слова та літери, які в Листуванні подані в кутових дужках < >, за винятком наведених у листах та примітках текстів поезій, у яких збережені всі варіанти авторських правок. Авторські підкреслення виділені курсивом.
Переклади іншомовних слів і висловів, археографічні примітки подаються у підрядкових посиланнях із зазначенням - Упоряд. (упорядник). Якщо пояснення запозичені з Листування, то дається посилання на це джерело.
Примітки, вміщені після тексту кожного листа, мають таку інформацію: джерело, за яким лист друкується в даному виданні; коли за автографом - вказується місце його зберігання, а також місце першої публікації, якщо був опублікований.
У коментарях розшифровуються імена та назви, які докладніше пояснюються в "Анотованому покажчику імен" та в "Анотованому покажчику назв", а також розкривається зміст подій, про які йдеться в листі; подаються бібліографічні відомості про згадувані твори. Посилання на джерела інформації в коментарях і анотаціях, якщо те саме джерело згадується кілька разів, подані в скороченому вигляді, повні назви - в списку використаних джерел та літератури. Прізвища загальновідомих осіб, так само як і авторів використаної літератури, коментуються коротко, натомість маловідомі або майже невідомі -прокоментовані по можливості ширше, зокрема ті, що стосуються О. Теліги або її оточення. Дати, коли це можна було встановити, подані за новим стилем. Географічні назви, назви установ, творів тощо, згадані в анотованому покажчику імен, до покажчика назв та географічного покажчика не включалися.
Упорядник не робила жодних купюр чи стилістичного редагування авторського тексту листів, намагалася максимально зберегти особливості авторської лексики. Зміни в напрямку наближення до сучасних правописних норм внесені тільки в таких випадках:
- виправлена пунктуація, розділові знаки залишені без змін лише тоді, коли вони підкреслювали особливий емоційний стан авторки. Наприклад: "Любов є?!?";
- написання слів разом, окремо, через дефіс (завелику ролю - замість за велику в авторському тексті; якраз замість як раз; якщо замість як що; все ж замість все-ж; ти б замість ти-б і т.ін.);
- вживання апострофа та м'якого знака (менш замість меньш, лікар замість лікарь); йо замість ьо (серйозна - серьозна);
- подвоєння приголосних в авторському тексті передано за сучасним правописом (самозакоханости замість самозакоханности; довір'я замість довірря);
- головним чином за сучасними правилами вживається велика літера, за винятком звертання до адресата (Пане Редакторе), назв періодичних видань ("Нова Хата") та в тих випадках, коли підкреслюється особлива значущість поняття в даному контексті (Кохання, Натхнення);
- оскільки в листах зустрічається написання як "Київа" , так і "Києва", то воно скрізь зведене до сучасної норми - "Києва";
- назви періодичних видань О. Теліга писала і в лапках, і без них, ми в текстах листів пишемо в лапках.
Написання слів, що не підпадають під описані вище випадки, залишилося таким самим, як у авторському тексті, хоч це не завжди відповідає нормам сучасного правопису. Серед особливостей авторського написання варто відзначити такі: в словах іншомовного походження трапляється вживання "і" замість "и" за сучасними правилами (інстітут, діплом), в інших випадках інколи вживається "и" замість "і" (архив, призвище, радости), "і" замість "е" (потрібую), "ж" замість "з" (ріжний), "с" замість "з" (сдається), "х" замість "г" (лехше), "щ" замість "ш" (зморщка), "т" замість "д" (атже); не завжди авторка вживала сполучення "дж" (ражу, сижу).
Слід зауважити, що ці особливості правопису О. Теліги стосуються не всіх її листів. У листах, опублікованих У. Самчуком та О. Ждановичем, їх зустрічається менше. Однак, не маючи автографів цих листів, можемо припустити, що при їх друкуванні публікатори дотримувалися власних правописних навичок.
У другу частину збірника включено спогади про Олену Телігу, які були надруковані в упорядкованій О. Ждановичем книзі "Олена Теліга. Збірник", а також ті, що вдалося розшукати в періодичних виданнях. Деякі з цих матеріалів (Т. Бак-Бойчука, О. Ждановича, Ю. Клинового) друкуються в скороченому вигляді, подаються ті частини, які мають характер спогадів.
Упорядник намагалася зберегти ідентичність передрукованих текстів, виправлено лише друкарські помилки, розділові знаки, знято крапки у написанні порядкових числівників. Необхідні коментарі подані упорядником у підрядкових примітках. Оскільки використано й коментарі О. Ждановича - упорядника книги, звідки передрукована частина текстів, кожного разу зазначається, хто автор коментарю: О. Жданович чи упорядник цієї книги. Під текстом кожного спогаду вказано, з якого джерела вони запозичені, а якщо відоме місце першої публікації, воно подається вище дрібнішим шрифтом.

1 Олена Теліга. Збірник/Ред. і прим. О. Ждановича. - Детройт; Нью-Йорк; Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977; перевидання: К., Вид-во ім. О.Теліги, 1992 (Далі: Теліга. Збірник).
2 Енциклопедія українознавства: Словникова частина: В 10 т. /Наук. Т-во ім. Шевченка; Голов. ред. В. Кубійович. - Париж; Нью-Йорк, 1976. Т.8. - С. 3164; Ukraine. A Concise Encyclopaedia, 2 vols. - Toronto: University of Toronto Press, 1963-71, vol. 1. - Р. 1062; Encyclopedia of Ukraine. V vols v.v.: St-z /Edited by D. Struk. - Toronto; Buffalo; London, 1993. - Р.184; Координати. Антологія сучасної української поезії на Заході / Упоряд. Б. Бойчук , Б.Рубчак. Вступ. ст. І. Фізера. - Нью-Йорк: Сучасність, 1969. - Т.1. - С. 145; С.Н.Andrusyshen, Watson Kirkconnel. The Ukrainian Poets. 1189-1962. - Toronto: University of Toronto Press, 1963. - Р. 462.
3 Історія української літератури XX століття: У 2 книгах.- Кн. 2, част. 1 (1940-ві - 1950-ті роки) / За ред. В.Г. Дончика.- К.: Либідь, 1994. - С. 98 та в інших.
4 Матеріяли до історії літератури і громадської думки. Т. 3: Листування з американських архівів. 1857 - 1933 / УВАН у США; Ред.: Б. Струмінський, М. Скорупська у співпраці з Е. Касинцем і Н. Лівицькою-Холодною; Вступ. ст.: М. Раєв, М. Скорупська; Заг. ред.: Я. Білінський, В. Омельченко, О. Федишин. - Нью-Йорк, 1992. - С. 527-751 (далі - Листування).
5 Шерех Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. - 1993. - Ч. 6. - С. 147-164.
6 Шерех Ю. Згад. праця. - С. 153.
7 Коцюбинська М. "Зафіксоване і нетлінне": Роздуми про епістолярну творчість. - К.: Дух і Літера, 2001. - С. 46.
8 Коцюбинська М. Щастя нового впізнавання. Промова з нагоди вручення Міжнародної Літературно-мистецької премії імені Олени Теліги 2001 року // Жіночий світ. - 2001. - Ч. 1. - С. 4.
9 Миронець Н. Джерела до біографії Олени Теліги // Олена Теліга: громадське і духовне покликання жінки. Матер. наук. конф. - К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1998. - С. 14-26; її ж. Епістолярна спадщина Олени Теліги як історико-літературне джерело // Спеціальні галузі історичної науки: Зб. на пошану Марка Якимовича Варшавчика / Ред.: Я. С. Калакура та ін. - К., 1999. - С. 145 - 164; Олена Теліга. О краю мій... : Твори, документи, біографічний нарис / Упоряд. Н. Миронець. - К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1999. - 496 с.; 224 іл.; Климентова О. Творчість Олени Теліги і літературно-культурологічна ситуація "Празької школи". Автореф. дис…канд. філол. наук. - К., 2001. - 19 с. та ін.
10 Наприклад, у книзі "Жінки України: Біографічний енциклопедичний словник (К.: Фенікс.-2001. - С. 445) написано, що народилася Олена Теліга 21.07.1907 в Петербурзі, правда, зазначено, що за іншими даними - с. Іллінське (Росія); повторено й ряд інших помилок: переїзд сім'ї до Києва - 1917 р. (насправді - 1918), перехід кордону - 1923 р. (насправді - 1922), початок навчання в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова - 1925 (насправді - 1923). В енциклопедичному виданні "Київ" (К.: Видавничий Дім "Альтернативи", 2001. - С. 489) дата народження вказана 1907, місце не зазначено. Правильно вказаний рік народження - 1906, але помилково місце (Петербург) у таких виданнях: "Золота книга української еліти: Інформаційно-іміджевий альманах" ( У 6 т. Т.2. - К.: Євроімідж, 2000. - С. 450); "Золоті імена України: Видатні діячі України минулих століть: Меморіальний альманах" (К.: Євроімідж, 2001. - С. 524); "Золоті імена України: Народжені Україною: Меморіальний альманах" (У 2 т. Т. 2. - К.: Євроімідж, 2001. - С. 602).
11 Див.: Бернадська Н. І. Українська література ХХ століття. Навчальний посібник для старшокласників та вступників до вищих навчальних закладів. - К.: Знання - Прес, 2002. - С.120; Жулинський М. Слово і доля: Навчальний посібник. - К.: "А.С.К.", 2002. - С. 571, 573.
12 Клиновий Ю. Великий мир Олени Теліги (див. с. 279).
13 Маланюк Є. Розповідь про Лену (див. с. 292).
14 Клен Ю. Ніжність і посвята // Теліга. Збірник. - С. 445.
15 "Наймолодший з "п'ятірного ґрона" - Освальд Бурґгардт (Юрій Клен). - Листи до Дмитра Донцова / Вступ. ст., підготовка листів до публікації та примітки Галини Сварник // Українські проблеми. - 1999. - №1-2. - С. 194, 203.
16 Лист Вольфрама Бурґгардта до Надії Миронець // Архів упорядника.
17 Лист Уласа Самчука до Ганни Черінь // Слово і час. - 1997. - №7. - С. 13.
18 Заголовок, даний цьому документові при публікації, - "Останній лист Олени Теліги" (Теліга. Збірник. - С. 150 - 152) - неточний, оскільки лист датований 15 січня 1942 р., а Улас Самчук у книзі "На коні вороному" (Вінніпеґ, 1975. - С. 134 - 135) наводить адресований йому лист, датований 23 січня 1942 р.
19 Див. Теліга. О краю мій... - С. 33, лист 28, прим. 5, 6.
20 Теліга. О краю мій... - С. 53.
21 Теліга. Збірник. - С. 174.
22 Гирич І. Б., Ляхоцький В. П. Видання україномовних епістолярних джерел кінця ХІХ - ХХ ст.: Методичні рекомендації / Серія "Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика". Вип.38. - К., 2000.

До змісту Олена ТЕЛІГА ЛИСТИ, СПОГАДИ