Олена ТЕЛІГА
ЛИСТИ, СПОГАДИ

Марко Антонович
Жмут спогадів про Олену Телігу

З Оленою Телігою я вперше "познайомився" десь за 1920-их років, коли так можна висловлюватися1. Справа в тому, що авторові цих рядків тоді було десь коло десяти років, а Олена Теліга була вже панночкою; і додамо - дуже гарною панночкою, що була в центрі уваги кавалерів. Отже, краще сказати, що вона знала про моє існування, а я знав про її. Спільного між нами було дуже мало. Опісля Олена Теліга виїхала до Польщі, де жила в Варшаві, і до Чехо-Словаччини не навідувалася, а я не їздив до Польщі.
Отже, правильніше було б говорити про знайомство від кінця жовтня 1941-го року, коли я прибув до Києва, почав мешкати в одному з нею помешканні й працювати в видавництві "Українського Слова". Таким чином, протягом понад одного місяця бачилися ми багато разів на день, а пізніше, коли прибув нарешті й її чоловік, Михайло Теліга, до Києва, вони переїхали в інше місце, а я незабаром також у інше. Все ж таки, й тоді, до кінця року ми бачилися декілька разів на тиждень, чи випадково на вулиці, чи в їдальні, чи, нарешті, на різних сходинах.
Пригадую першу зустріч, погідного сонячного, хоч і не теплого вже дня, кінця жовтня того ж 1941 року. Якщо не помиляюся, знов "познайомив" нас чи не О. Ольжич. "Так ось який ви виросли?" - сказала пані Олена і з зацікавленням вдивилася в мене. Це було вдень на вулиці, а від вечора я вже жив у "колгоспному" помешканні, як ми його називали. Це було багатокімнатне помешкання на Великій Володимирській вулиці, в якому до революції напевно жили якісь пани. За совєтської влади його переділили на декілька помешкань, але переділки були дешеві - совєтські і якось не перешкоджали нам жити однією великою родиною. Жили тоді в помешканні, крім Олени Теліги, Олег Штуль-Жданович, Іван Ірлявський, Кобрин, брати Ігнатки, Олег Лащенко, я, а через декілька днів приїхав і Федір Гайович з Праги; а ще через декілька днів - недавно померлий у Празі інж. Володимирів.
У ті часи Київ був голодний, холодний і досить малолюдний, але деякі середнього віку громадяни, які могли його порівнювати з дореволюційними часами, вказували на те, що ще ніколи Київ не був таким українським містом, як саме тоді, восени 1941-го року. Навіть на улицях загально панувала українська мова.
Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла, або, може, краще сказати, не дуже холодна, кімната - кухня, і там ми їли спільну вечерю, яка день-у-день складалася лише з однієї страви: гороху, звареного на воді, без соли й товщу,- а все ж таки це була основна наша їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами - їй тоді було вже понад тридцять2, - вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто вибагливих господарських обов'язках.
Під час всього того періоду я пригадую її в тому самому суворому чорному костюмі й чорному капелюсі. Це викликало враження певної суворости; і справді, вона була суворою до себе й до інших, які пробували свої особисті інтереси поставити понад національну справу, для якої ми всі там були. Крім того, вона була рішуча, безкомпромісова, а при тому дуже невимоглива щодо особистого життя й витривала, якщо мовити про терпіння різних невигод у неопалюваному помешканні, де вночі замерзала вода в шклянках і де лише в кухні і то ввечері, коли ми трохи топили, було тепліше. Однак у особистому життю вона була дуже мила, тепла, товариська!
Протягом майже одного місяця доводилося мені разом з пані Оленою ходити до редакції, де вона видавала літературний часопис ЛІТАВРИ, а я був редактором часопису, якого німці так і не пропустили - ні одного числа, - "Молода Україна". З Великої Володимирської ми переходили щодня попри Володимирський собор, який, подібно як і собор, описаний Олесем Гончарем, умів у залежности від погоди й настрою, здаватися кожного разу трохи інакшим.
У редакції при дверях стояв сторож: досить типовий український селянин, який, до речі, погано говорив по-російському, але тим не менше намагався всіх вітати російською мовою. Проте нас він уже знав і говорив завжди українською і - мушу визнати - досить гарною й чистою мовою. І ось одного дня проявився його сервілізм. Тоді вже стали німці нас виарештовувати, і російська реакція це відразу й досить уміло використала. Росіяни домагалися свого тижневика. Коли пройшла хвиля перших арештів, і ми рано прийшли в редакцію, той дядько звернувся до нас знов "панською" - російською мовою. Це було досить несподівано. Я пам'ятаю, усміхнувся, але Олені Телізі терпець урвався; вона зупинилася і, незважаючи на те, що в той час ішло багато людей, вичитала йому піднесеним голосом лекцію, назвала його нахабою й закінчила свій короткий вибух словами: "Щоб мені цього більше не було!" Наш малорос зіщулився, але набрав невимовної поваги до пані Олени, і вже ні разу я після того не пригадую, щоб він з кимось із нас говорив російською мовою.
І ще один приклад малоросійства, спричиненого совєтським терором. Одного дня з бюро, в якому урядувала Олена Теліга (це вже було після першої хвилі терору ґестапо проти українських революціонерів у Києві), вискочила на коридор одна молода поетеса й почала голосно вигукувати в коридорі, щоб усі чули: "Ось тут поприїздили з еміґрації люди, які виступають проти наших визволителів-німців і не дають нам їх хвалити!" Вигукувала вона ще й інші речі, щось про те, що піде до ҐЕСТАПО, тощо. Не знаємо її, бо вона опинилася на еміґрації й живе чи не в ЗСА. Виявилося, що, мабуть, за чиєюсь намовою чи з своєї власної дурноти, вона написала вірш, у якому була похвала переможній німецькій армії. Очевидно, Олена Теліга їй сказала, що цей вірш до ЛІТАВРІВ не надається, а те, на коридорі, була реакція тієї поетки.
Подібних прикрощів приходилося Олені Телізі переживати багато, майже щодня. То люди, які їй клялися у вічній дружбі, явно й нахабно зраджували її, а тих, кого не могли переконати зрадити її, оплюгавлювали; то просто доносили на неї, то провокували її. Конкретних прикладів можна було б наводити багато: вони обурливі, прикрі, болючі; але Олени Теліги вони не могли ні захитати, ні зламати. Вона йшла просто й гордо, немов не помічаючи людської підлоти. Бачачи її в такі хвилини й знаючи, як гірко й прикро їй, що є українці, які здібні робити такі негідні вчинки, а проте помічаючи на її устах легеньку усмішку, я завжди чомусь пригадував рядки з одного вірша Юрія Липи:

"На свисти, на виття, на полохливі кроки
У світлі білому цвіте мій гордий спокій!"

Такою Олена Теліга назавжди лишиться в моїй уяві.

Самостійна Україна. - 1976. - Ч. 1-2 (січ.- лют.). - С. 28-30.

1 Автор цих рядків та О. Шовгенівна, пізніше Теліга, прибули з Києва до Чехо-Словаччини на початку 1920-х років (Прим. автора). Про час прибуття О. Шовгенової до Чехо-Словаччини див. лист 8, прим. 20. - упоряд.
2 О. Теліга народилася 21 липня 1906 року, отже, в той час їй було 35 років. - упоряд.

До змісту Олена ТЕЛІГА ЛИСТИ, СПОГАДИ