Олена ТЕЛІГА
ЛИСТИ, СПОГАДИ

Святослав Гординський
ЗУСТРІЧ З ОЛЕНОЮ ТЕЛІГОЮ

Десять років тому, в лютому 1942 року, німецькі нацисти розстріляли в Києві Олену Телігу разом з її чоловіком Михайлом. Не так з цього приводу, як для того, щоб пережите не забулося, хотів би я зафіксувати кілька спогадів, зв'язаних з цією незвичайною жінкою. В них немає нічого з драми чи трагедії, але життя складається з різних, сумних і веселих, спогадів, що чергуються напереміну, а то й сплітаються нерозлучно. Спогади ці зв'язані з Краковом.
Після большевицької окупації Львова у вересні 1939 року, зробивши в дощ і сльоту тристакілометровий рейд на захід, опинився я у величезному таборі в Кракові. Був це колишній дім польських студентів на вулиці Яблоновських. До Кракова почала поволі стягатися звідусіль наша інтелігенція, не тільки з Галичини й Волині, а й із знищеної облогою й голодної Варшави. Місто Коперника почало ставати своєрідним українським центром, обставина досить пікантна, коли зважити, що, власне, Краків ще зовсім недавно був осідком польської україножерної преси. Тепер тут стали виростати українські установи, крамниці тощо. Заснувалося українське видавництво, яке, незважаючи на цензурні умови воєнного часу, дедалі більше поширювало свою діяльність. Взимі справи унормувалися вже так, що я зміг перенестися з табору на приватне мешкання і почати працю в тому видавництві, спочатку як доривочний співробітник-рисівник, а згодом - як фактичний редактор окремого місячника "Ілюстровані Вісті" і мистецький керівник того видавництва.
І от в цьому Кракові пощастило мені познайомитися з Оленою Телігою, куди вона прибула наприкінці 1939 р. з Варшави. Познайомив нас мистець Василь Дядинюк, що знав її та її чоловіка ще раніше. Було це в якійсь каварні, де багато таких, як я, пересиджували за книжками цілими днями, бо це були єдині місця, де можна було загрітися в ту люту зиму. Проте незабаром літературно-мистецький світ перебрався до "Полтави", новозакладеної української цукерні неподалеко від табору. До неї треба було сходити від вулиці сходами, наче до сутерен. Я розмалював її в стилі нашої кераміки - ляпастими квітами на охрі та зелені, і вона набрала досить затишного і рідного вигляду. Сюди часто заглядали наші мистці: Е. Козак, покійна скульпторка Наталя Мілян, скульптор Н. К., Василь Дядинюк з дружиною, також маляркою, місцеві мистці Ірина Шухевич, А. Касараб, А. Наконечний, М. Черешньовський і інші. А тому що колишні наші краківські студенти мали тут своє Товариство "Зарево", то ми й перейняли цю назву для своєї мистецької організації, що мала об'єднати всі види мистецтва.
Олену Телігу знав вже я дуже добре з її друкованих поезій. Такими речами, як "Вечірня пісня" і присвячений Л. Мосендзові "Лист", вона стала в моїх очах - в цьому я не мав сумніву - побіч Лесі Українки. Було щось, що їх близько одну з одною єднало, якийсь поетичний тембр, інтонація - ці чи не найважливіші в поезії елементи; при всій тій спільності її - Теліги голос був зовсім власний, щирий і непідкуплений. Може, вперше в українській поезії те, що ми звемо жіночим комплексом ("евіг вайбліхес"), знайшло собі в її віршах такий сильний і ще в нас нечуваний вираз. В Лесі Українки цей комплекс був недоростом, у Н. Холодної переростом, а в О. Теліги він став уповні гармонійним компонентом чистої поезії, можна б сказати словами Хвильового - силою певних фройдівських біологічних умов. На це склалося і її зразкове родове (щоб не сказати расове) походження з відомої інтелігентської родини Шовгенових, здоров'я, виховання й особиста культура, добрий подружній добір - з кубанцем інженером Михайлом Телігою; все це були компоненти, що зумовили її такий саме здоровий погляд на життя і її духовне до нього ставлення, які й відбилися в її поезії.
В неї було якесь велике відчуття жіночої великости, якоїсь емансипації, що вселюдно формувала свій власний духовий світ. Цей комплекс ставав у її поезії елементом драматичного напруження, конфліктом, що інтригує увагу й почуття. Все те, в результаті, дало своєрідну постать української поезії, що "підвладна власним, не чужим законам". В її поезії навіть досить рідкі моменти чоловічого характеру, що в кого іншого могли б вражати як позування, виходили якось природно і щиро. В неї не було, власне, розриву між життям і творчістю.
Особисто вона мала незаперечну чарівливість, що підкреслювала ще більше її, сказати б, столичні манери, елеганцію справжньої варшав'янки. Інші жінки майже завжди її критикували, а жінок нецікавих інші жінки не критикують. Це своєрідне загальножіноче правило. Що ж до чоловіків, то можна було з цікавістю спостерігати, як її ображений жіночий комплекс вибухнув з нагоди однієї карикатури Е. Козака. Остання сторінка "Ілюстрованих Вістей" була гумористична й належала Е. Козакові; тут він в одному з перших випусків дав карикатури-ілюстрації до українських пісень. Тут, між іншими, була карикатура на обох Лепких, Богдана і Лева, як сидять один проти одного і дискутують: "Видиш, брате, мій!" Але "сенсацією" була, власне, О. Теліга до слів "А за мною молодою ходять хлопці чередою". Олена йшла спереду, у вигадливому капелюшку - а вона мала смак добирати їх - із задертим угору носом, і вела за собою череду хлопців. Вона образилася страшенно: і капелюх не так, і ніс надто вгору, багато додано, а там тонка дуже і т. д. Але найбільша образа була за що інше: позаду "череди хлопців" плентався пес! - Як я, як редактор, смів його пустити?!
Я боронився, що я його зовсім не пускав, що він сам прибіг, але Олена ще багато разів потому ремствувала на Козака. Він пустив пізніше на неї другу карикатуру до слів її поезії: "Я буду бігти й обминати авта на п'ятий поверх, де чекаєш ти". Олена біжить сходами на п'ятий поверх і тут же "обминає авта", що їдуть по сходах згори...
До конфліктів з О. Телігою, таких, як з тією карикатурою, доходило в мене не раз. Наприклад, вона дуже обурювалася за одну інтерпретацію Лесі Українки в "Ілюстрованих Вістях". Знову:
"Як ви це могли пустити? Це ж скандал, компромітація поетки! Я вам цього ніколи не забуду!.."
Справа була в одних спогадах В. Королева-Старого про Лесю Українку, що він їх прислав з Праги. Були це короткі нотатки-спостереження про його київські зустрічі з поеткою, де показано її в зовсім буденному світлі, у щоденному житті - а це ніяк не годилося з Теліжиною концепцією Лесі Українки як героїчної поетки. "Скандал" і "компромітація" були тільки в Олениній уяві. Я сказав: "Це тільки перша частина, побачите другу". Вона аж підскочила. "То є ще друга?" - "Авжеж", кажу і витягаю з течки дві картки машинопису. Вона вихопила їх мені з рук, перебігла очима і - сховала до своєї торбинки. "Я маю вже одного цензора, а ви хочете бути другим! А втім, - махнув я байдуже рукою, - можете це затримати, текст уже й так складений у друкарні". Вона рукопис неохоче повернула, текст зовсім не був складений, і решта спогадів Королева не пішла зовсім не через Телігу, а через те, що вони показалися мені менш цікаві за вже вибрані1. (Ту решту спогадів Королева і одне фото Лесі Українки пощастило мені зберегти.)
Куди затяжнішою була справа там, де йшлося про ідеологію. Так було з літературно-мистецьким альманахом "Зарево", до видання якого не дійшло. Раз попавши в "Українське Видавництво", я постановив пропхати в ньому через німецьку цензуру якийсь мистецький збірник і підказав ідею Дядинюкові. Ми й почали призбирувати матеріяли і гроші. Я написав більшу статтю на мистецькі теми, де основною думкою було: коли вже ми, мистці, попали на польські землі, то варто і треба скористуватися з нагоди і вивчити ті пам'ятки старого українського мистецтва, що фігурують в історії польського мистецтва як "руска школа". Це не дасть нам відірватися від ґрунту...
Тим часом "Зарево" розрослося: з початкової ідеї суто мистецького збірника постановлено зробити літературно-мистецький, і всі справи й матеріяли опинилися в руках О. Теліги. Вона відразу "забракувала" мою статтю, мовляв - те, що я написав, цікаве для історії мистецтва, але не може бути дороговказом для переломної нашої доби... Щоб написати іншу статтю, вона почала шукати когось іншого і вкінці дала це доручення Дядинюкові. Тим часом відбувався на еміграції нещасний процес двоподілу таборів - розлам націоналістичної організації, і я із здивуванням спостерігав, як не тільки мої найкращі приятелі, але й дальші члени родини переставали навіть подавати руку один одному. Уплутуватися в ці справи я вважав зайвим, бо большевики і одних і тих поставили б під ту саму "стєнку", навіть не пробуючи розбиратись в ідеологічних нюансах людей, які прагнули тієї самої вільної України.
Ці щойно висловлені думки й стали були темою одного вірша, що мав іти в "Українських Вістях". Але цензор був не дурень і зрозумів натяк та своєчасно підтяв цю єдину мою спробу активно зареагувати на цю подію. Але О. Теліга зовсім заангажувалась в тих справах, і Микола Чирський, який мав до мене великий респект як до шахіста, запевняв, що в справі альманаху останнє слово буде навіть не за О. Телігою, а за Олегом Ольжичем (про зустрічі з Ольжичем напишу колись окремо). Словом, ішло до того, що з задуманого альманаху мистецького вийде збірник ідеологічний - нашими ж заходами і коштами. Це дало мені привід до однієї розмови з О. Телігою в "Полтаві".
Я сказав їй просто: 1. Якщо моя стаття не піде, я буду не зацікавлений у виданні, а нікого іншого, зацікавленого, у редакції немає. 2. Цензура того, що вона думає видати, напевно не пропустить, і шкода навіть пробувати тоді, коли навіть невинні передруки з празького "Пробоєм", дозволені в Чехії, бувають у Кракові конфісковані і то не раз із викликом редакторів та загрозою закрити видавництво.
У відповідь вона почала мені гірко докоряти за... рецензію на оповідання Р. Єндика, називаючи її диверсією. Справа була в тому, що наш приятель Р. Єндик випустив в "Українському Видавництві", але власним коштом, три книги. Я написав на них рецензію, де наведеними цитатами показав, що в автора дуже великий переріст експресивних брутальних почувань і що все те випливало з його бажання "за всяку ціну" висказати свій культ сили - без огляду на мистецький ефект такого підходу.
Телігу я охолодив, або, як кажуть німці, "кальтгештельт", запитом: "А як вам до вподоби те місце в оповіданні, де один герой змушує другого випити вміст плювальниці?" Вона замахала руками, а я закінчив відомою латинською сентенцією про приятеля-Платона і ще більшу приятельку - Правду.
Усе це разом узяте витворювало упередження й знеохоту, і того альманаху так і не складено, в кожному разі про будь-які інші матеріяли до нього, крім моєї згаданої статті, я не чував. А втім, видання інше, як чисто літературно-мистецьке, не могло мати ніяких виглядів на появу друком у ті часи і в тому кумедному новотворі, що його німці назвали Генерал-Губернаторством.
За життя Олени Теліги не появилася ні одна збірка її поезій окремою книжкою. Але 1940 року мало бракувало, щоб цього не сталося. За намовою Б. Гошовського, редактора "Дороги", журналу для молоді при "Українському Видавництві", вона зібрала свої поезії, друковані й нові, і передала їх йому до видання. Гошовський зробив був уже все - справу друку, цензуру, почав уже умовлятися зо мною за обкладинку, як несподівано виникла "історія". О. Теліга принесла до "Дороги" рецензію на щойно видану в нашому видавництві повість І. Винницької "Христина". Рецензія признавала, що авторка має літературний смак, але водночас доказувала, що це - продукт "жіночої творчости", "без напруженої атмосфери великої дії", словом - нашу молодь треба "застерегти перед читанням цієї книжки". Об'єктивно повість нічим надзвичайним не визначалася, але й не була без літературної вартости, була, як то кажуть, читабельна. Але справа була в чомусь іншому: видавництво, яке її видало друком, не могло у власних виданнях застерігати читачів, щоб вони виданої книжки не читали, тим більше, що авторка повісти була ще й дружиною одного з засновників видавництва. Отже, ми Телізі пропонували рецензію або взяти назад, або залишити її на пізніше, коли книжка розійдеться. Але вона: "Ні! Або друкуєте, або забираю свою збірку поезій!" Ми даремно їй казали, що це помститься найбільше на ній самій - але вона не поступилась, і Гошовський таки мусів забрати з друкарні збірку. Отак і пропала єдина нагода видати окрему книжку її поезій.
Тепер не пам'ятаю вже добре, скільки в тій збірці було надрукованих речей. У моїх руках під час війни був чималий зшиток з її поезіями, що їх вона сама повписувала (мені передав його з Волині Улас Самчук). Але цей збірник був явно незакінчений, бо урваний на початку якогось вірша. Я довіз той зшиток до Відня, де він погорів разом з іншими моїми речами під кінець війни, що їх я не встиг вивезти з собою в наплечнику. Але д-р Донцов, що бачив у мене той зшиток 1943 року, запевняв, що всі речі були вже друковані. Єдина річ, написана рукою Теліги, що її пощастило мені зберегти, це невеличкий шматок паперу з написом: "Ви подібні до Віндзора. Олена Теліга". Кілька разів спадала їй на думку химерна ідея сказати мені це, і раз у товаристві я, одержавши таку картку, сказав: "Засвідчіть це своїм підписом". Так зберігся її автограф.
Після вибуху німецько-совєтської війни вона зникла конспіративно з Кракова, і тільки пізніше довідався я, що вона подалася до Києва. Приїжджі з Києва, навесні 1942 року, привезли до Львова чутки про її загибель, але конкретно ніхто не знав, що і як.
Ще восени 1943 р. д-р Єндик прийшов до мене з сенсацією: "Теліга в концентраційному таборі в Німеччині". Ми почали снувати пляни, що робити, були теж навіть такі божевільні ідеї, як написати листа від кількох відомих українських літераторів до самого Гітлера, але й та нитка надії порвалася з тим, як ми почали докладніше розвідуватись про деталі її зникнення. Далі події вже швидко покотилися лявіною, і сила, яка знищила її, почала сама ламатися так, як її провіщала й сама поетка:

Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.

("Свобода". Недільний додаток: "Література - наука - мистецтво - культура - розвага". - Ч. 1 (51) - 2 березня 1952 р.).

Олена Теліга. Збірник / Ред. і примітки О. Ждановича. - Детройт; Нью-Йорк; Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977; перевидання: К., Вид-во ім. О. Теліги, 1992. - С. 243-249.

1 "Спогади про Лесю Українку" В. Короліва-Старого опубліковані у виданні: Хроніка-2000. - Вип. 51 - 52: Київ - свята земля. - К. - 2002. - С. 648 - 650 - з такою приміткою редакції: "Частина цих спогадів В. Короліва-Старого була друкована в 1940 або 1941 р. у краківських "Ілюстрованих вістях". Друга частина не з'явилася в друку через інтервенцію покійної Олени Теліги, мовляв, такі речі "компрометують ідеальний образ поетки, що його ми маємо". Одначе сьогодні вважаємо, що такі спогади належать уже до історії літератури, тим більше, що ніяких нових уже, мабуть, не буде". - Упоряд.

До змісту Олена ТЕЛІГА ЛИСТИ, СПОГАДИ