Степан Наливайко

ТАВРИ, ПОЛЯНИ, РУСЬ... ШЛЯХ ДО РОЗГАДКИ

Хто правильно витлумачить назву Русі,
знайде ключ до розгадки першопочаткової історії.
Олександр Брюкнер

Грецька міфологія знає божество — юного красеня, покровителя мистецтв, співців та музикантів, що народився на плавучому острові, ще малим убив змія Піфона, який спустошував околиці Дельф. А згодом брав участь у битвах олімпійських богів з гігантами й титанами. Воїн і пастух водночас, під час Троянської війни він виступав на боці троянців. Мати й батько його — Лато і всемогутній Зевс, а сестра — Артеміда, та сама, якій поклонялися загадкові таври і до яких під час тієї ж Троянської війни вона перенесла юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, що вів грецьке військо на Трою.
Атож, божество це — Аполлон. Проте виявилося, що Аполлон — прийшле божество в грецькій міфології, бо навіть у гомерівські часи воно ще жахає своєю появою олімпійських богів, сприймається як чужинець і зайда. Воно прийшло до Греції з півночі, з країни гіперборейської, котра уявлялася стародавнім грекам як обитель богів і справедливості. Саме там Аполлон щороку зимував, зберігав свої стріли, саме там жили племена, які особливо шанували його і до яких він сам найбільше прихилявся. А весною, закликаний величальними співами, повертався на Парнас у колісниці, запряженій білосніжними лебедями. Проте гіперборейці не забували й тоді свого улюбленця, вони щороку виряджали на острів Делос, до вівтаря Аполлона, двох юнок зі священними дарами.
Академік Б. О. Рибаков детально простежив шлях гіперборейських дарів і встановив, що вони надсилалися з території на північ від Чорного моря, тобто із землі праслов'ян і сусідніх з ними прабалтів. І такий висновок слушний, бо ще в часи Овідія, на зламі двох ер, у Північному Причорномор'ї особливо шанувалися Аполлон та його сестра Артеміда, що мала культове ім'я Тавропола.
Як роблять висновок дослідники, первісне Аполлон — божество, пов'язане з небом і землею, стріли його — спечне сонячне проміння, йому приносять у пожертву перші паростки всіляких рослин і злаків. А етруски сприймали свого Аплу, ототожнюваного з Аполлоном, як охоронця людей, худоби й посівів. Це, а також те, що витоки культу Аполлона слід шукати саме в Надчорномор'ї, спонукало вчених ототожнити його зі слов'янським Іваном Купалою. Адже й Купала пов'язується з ідеєю неба й землі, з ритуальними багаттями в день літнього сонцестояння.
Стрибки через багаття властиві для купальських обрядів, але такий звичай властивий і для італійських венетів, які поклонялися божеству Купавону, чужому для греків, але близькому для іллірійців та слов'ян.
Аполлон — сонячний бог, але сонячна тема пронизує і купальське свято: запалене колесо, яке символізує сонце, пускають схилом до річки, що уособлює двобій вогню із водою.
Дари гіперборейців Аполлонові загорнуті в пшеничну солому, але з соломи робиться й «лялька» Купали.
Для свята Купали характерна тема цілющих трав, худоби, вгадування, пошуку скарбів, змій. А Аполлон — цілитель, пастух, ворожбит і змієборець.
У купальських обрядах неодмінна участь молодих дівчат. Те ж саме маємо і в аполлонівських торжествах. Та й самі Купала й Аполлон — вічно юні. Мотив умирання й воскресання Купали перегукується з міфами про Аполлона, що спускається в Аїд — потойбічний світ, а тоді повертається звідти, тобто вмирає і знову воскресає.
Під час червневих торжеств на честь Аполлона, як свідчать античні автори, жінку й чоловіка заквітчують гірляндами, обводять довкола міста, а потім обох спалюють. А в праслов'ян теж виявлено спалювання двох «ляльок», що зображали чоловіка й жінку. Причому відгомін первісних людських жертвоприносин помітний і в піснях, які супроводжують похорон Купали.
Мати Аполлона — Лато, а мати Купали — Лада, мати всього сущого в слов'янській міфології, отже, й богів. «Зв'язок Лети/Лато з північною Ладою не викликає сумніву»,— констатує Б. О. Рибаков.
Як бачимо, справді існує функціональна подібність грецького Аполлона й слов'янського Купали. Проте така ж подібність властива і грецькому Аполлонові та індійському Крішні, а коли так, то й індійському Крішні та слов'янському Купалі.
Аполлон і Купала вічно юні, як юні і учасники їхніх торжеств. Але вічно юний і Крішна: як в аполлонових святкуваннях та купальських обрядах неодмінна участь дівчат, так і Крішна завжди в оточенні юних пастушок, з якими водить хороводи.
Аполлон народився на плавучому острові, а столиця Крішни звідусіль оточена водою — після смерті Крішни вона опустилася на дно.
Зовсім юним Аполлон убив змія Піфона, а Крішна з дитячих літ відомий подвигами проти всілякого гаддя.
Аполлон — музикант, покровитель співців, а Крішна славиться неперевершеною грою на сопілці.
У Троянській війні Аполлон допомагає троянцям, а воїн Крішна в «Махабгараті» виступає на боці і пандавів — п'ятьох братів, героїв цього епосу.
Аполлон брав участь у битвах олімпійських богів з гігантами й титанами, а Крішна в тій же «Махабгараті» виступав проти кауравів, які вважалися втіленням могутніх демонів-асурів, матір'ю яких була Дану, пов'язана з водною стихією.
Аполлон навчає мудрості, а Крішна — головний радник у війні пандавів і кауравів. Він виклав могутньому воїнові Арджуні суть своєї філософії, яка склала «Бгагавадгіту» — «Божественну пісню». А деякі індійські джерела, наприклад, «Чхандог'я-упанішада», прямо називає Крішну «вчителем мудрості».
Аполлон — пастух і охоронець стад, а Крішна виріс серед пастухів, епітет його — Пастух.
Аполлон — стріловержець, губитель ворогів, а Крішна — кшатрій, тобто воїн, що й символізують лук і стріли. Він — утілення на землі бога Вішну, його аватара, і прийшов знищити зло, яке заполонило землю. Крішна нетерпимий до законів, релігії та моралі вищої касти — брахманів, тож і планомірно вигублює родовиту знать, через що теж вважається губителем.
Гомер постійно наділяє Аполлона епітетами «довгокосий», «нестрижений», «кучерявий», а епітет Крішни — Кешава, тобто Косатий, Довгокосий. Водночас такий епітет має і Вішну, але ж Крішна — земне втілення Вішну, їх обох часто-густо ототожнюють.
Аполлон асоціюється з сонцем, а Крішна теж причетний до нього, оскільки він — втілення Вішну, а Вішну — сонячний бог. Та й сам епітет Кешава, як вважають дослідники, походить від часів, коли Вішну уособлював сонце, тому сонячні промені сприймалися за його кучері (пор. «золотокудрий Аполлон» у греків).
Аполлон — син Зевса і Лато, а Крішна вважається сином Вішну, бо він — його втілення. А коли так, то дружина Вішну — богиня щастя та сімейної злагоди Лакшмі — доводиться матір'ю Крішні. І як Вішну зливається з образом Крішни, так в індійській міфології образ Лакшмі зливається з образом Рукміні, улюбленої дружини Крішни. Зазначимо принагідне, що в Прибалтиці, де, як і на Слов'янщині, не забуто Купали, досі в ужитку імена Кріш'ян,
Богиня щастя і сімейної злагоди Лакшмі II—І ст. до н. е. Лайме (тотожне Лакшмі) і Рукмане. З чого можна виснувати, що слов'янська Лада може бути тотожною індійській Лакшмі та латиській Лайме.
Наведені факти незаперечне свідчать про тотожність грецького Аполлона, слов'янського Купали та індійського Крішни. Але найголовніше те, що саме індійський Крішна дозволяє пролити світло на значення імен Аполлон і Купала, які й до сьогодні є нерозв'язними для учених, оскільки ні давньогрецька, ні слов'янські мови не дозволяють переконливо розкрити значення обох цих імен.
Маємо на увазі ще один епітет Крішни — Гопала, напрочуд співзвучний з назвою грецького божества, а надто — слов'янського. Епітет цей розкладається на два елементи го + пала, де перший значить «бик», «корова», «худоба», а другий — «захисник», «охоронець худоби», а якщо коротко — «пастух».
Це тлумачення дозволяє витлумачити ім'я ватажка (й божества) італійських венетів Купавона, який привів до Енея своє військо, коли той, після взяття Трої ахейцями, зі своїми воїнами на двадцяти кораблях вирушив з Малої Азії до Італії. Санскрит знає слово г о п а в а н, яке значить, власне, те ж саме, що й г о п а л а. І розкладається на го+па+ван, де -па- тотожне -пал «захищати», «охороняти», а -ван суфікс -учий/ючий.
Слов'янський Купала й індійський Гопала мають і свого іранського родича. Іранська міфологія знає легендарного пастуха Гопатшаха — напівлюдину-напівбика: він пов'язується з водою і пожертви йому приносять при воді. Компонент -шах тут тотожний слов'янському «цар» (обидва терміни походять з однієї іє. основи к ш а т р «воїнський стан»), а іранське Гопат тотожне індійському Гопала, оскільки елементи -пат і -пала походять від спільної іє. основи п а- (індійське п а т і, іранське пат ми бачимо в укр. батько, господиня, господь, рос. батя, господин; укр. та пол. пан, п а н і теж містять основу па- із значенням «захищати», «охороняти», «берегти»).
Таким чином, маємо ряд імен, що мають спільний компонент пал-/пол-: це, насамперед, Гопала, Купала, Тавропола, Аполлон. Сюди ж долучається ще одне ім'я з Північного Причорномор'я — Сосіпол, що його подають боспорські написи. Його не можна не зіставити з індійським іменем Шішупала. Причому вкрай істотно, що в «Махабгараті» Шішупала має безпосередній стосунок до Крішни-Гопали. Шішупала був заручений зі своєю двоюрідною сестрою Рукміні, але Крішна викрав її, і вона стала йому дружиною. Що й спричинилося до смертельної ворожнечі, а згодом і до кривавої сутички.
Не менш цікаве й те, що ім'я Сосіпол властиве й етрускам: у них це божество, що йому, укупі з богинею Ейліфією, присвячувалися навіть храми. Сосіпол був божеством-дитиною, причому саме це ім'я дослідники тлумачать як «рятівник міста», трактуючи -пол як грецьке поліс «місто», а Сосі — як «рятівник». Проте ми тепер бачимо, що таке тлумачення хибне, оскільки -пол значить не «місто», а «захисник», «оборонець», а Сосі- «дитина». Що й підтверджує розшифровка індійського імені Шішупала, де Шішу- в санскриті якраз і означає «дитина». Тобто і Шішупала, і Сосіпол мають спільне походження й однакове значення — Дитина-захисник. Фіксація їх на території України свідчить, що й індійці, й етруски свого часу перебували в цьому ареалі.
Таким чином, і грецький Аполлон, і слов'янський Купала, і індійський Крішна-Гопала не тільки функціонально тотожні, але й імена їхні мають однакове значення і спільне походження — вони етимологічне тотожні. І всі вони означають «захисник биків/корів», «охоронець худоби», «пастух». Але чому ж грецьке божество звучить як Аполлон, а індійське та слов'янське — Гопала і Купала? Звідки взялося кінцеве -н в імені грецького божества?
І це знаходить пояснення на індійському грунті. На півдні Індії, у так званому дравідомовному ареалі, до імен, які на півночі звучать як Ананда, Чандра, Крішна, Муруга (пор. укр. прізвище Моруга) додається закінчення -н. І тоді ці імена мають вигляд Анандан, Чандран, Крішнан, Муруган. Отак сталося і з іменем Гопала, яке прибрало тут форми Гопалан. Причому таке явище стало ніби своєрідною ознакою, з якої видно, що носій імені з -н походить з півдня Індії, як ото із закінчення -енко видно, що прізвище належить українцеві. Так що для імені Аполлон можна відзначити певний дравідійський вплив. Коли ж порівняти грецьке Аполлон і дравідійське Гопалан, то надзвичайна фонетична близькість їх незаперечна. І, очевидно, початкове А- в імені Аполлон — залишок первісного Го- «бик», «корова», «земля» — два останні слова тут об'єднує спільне значення: за давніми уявленнями, і корова, і земля — обидві годувальниці. Тож термін гопала може мати не лише значення «захисник биків/корів», «пастух», а й «захисник землі», «цар». Принагідне зазначимо, що санскрит знає і слово ку в значенні «земля», «край», «країна», тож термін г о п а л а в цьому розумінні тотожний термінові купала «захисник землі/країни», «цар».
Те, про що говорилося вище, дозволяє зробити деякі висновки. І Аполлон, і Купала, і Крішна-Гопала вічно юні, а це наштовхує на думку, що надається до витлумачення ім'я Іван, Йван, невіддільне від слов'янського Купали. І то знову-таки на індійському грунті, бо в санскриті «молодий», «юний» якраз і буде ю в а н. Тож у такому разі ім'я Іван, Йван значить «юний», а в поєднанні з ім'ям Купала значитиме Юний Пастух, Юний Захисник, Юний Цар (пор. щодо Аполлона епітет Юний Бог).
По-новому тепер можна поглянути й на наш знаменитий гопак. Маючи на увазі, що г о па, гопала синоніми, що вони означають «пастух», «воїн», «цар» і пов'язуються з Крішною, який був божеством воїнів-кшатріїв, можна припустити, що гопак колись був ритуальним пастушим або воїнським танцем. Чи тим і тим водночас, оскільки Крішна уособлював і пастуха, і воїна, як і Аполлон. Підтверджує якоюсь мірою наше міркування те, що улюбленим танком запорозьких козаків був саме гопак.
А ще один епітет Крішни — Говінда — спонукує подумати: а чи не причетний компоненту -вінд у ньому до етноніма венети/венеди/венди? Адже ми бачили, як тісно переплітаються слов'янський Купала та венетський Купавон. Тим більше, що давні автори, зокрема готський історик VI ст. Йордан, і собі називають слов'янські племена венедами.
Та чи не найважливіше те, що саме епітет Крішни — Гопала — відкриває прямий шлях до витлумачення кількох украй актуальних для вітчизняної історії племінних назв.
Маємо на увазі скіфських палів та слов'янських по л я н. А також, як не дивно, і етнонім р у с ь.
Про палів повідомляє нам античний автор Діодор Сіцілійський, подаючи свою версію про походження скіфів, дещо одмінну од версій Геродота. За цієї версією у Скіфа, сина Зевса й напівдіви-напівзмії, було двоє синів — Пал і Нап; за ними і скіфські племена стали називатися хто палами, а хто н а п а м и.
Легенду цю підтверджують і епіграфічні, і топонімні дані. Зокрема, в Криму, стародавній Тавриці, фіксуються фортеці Напит і Палакій. Що стосується Палакія, то його пов'язують зі скіфським царем Палаком. Скіфолог Д. С. Раєвський і саме ім'я Палак, і назву фортеці Палакій схильний виводити від терміна п а л із значенням «воїн». Тож ім'я Палак, за ним, означає Воїн, а назва Палакій — Воїнове, Фортеця воїнів, Воїнь. І вважає, що саме так — Палакій — називалася пізньоскіфська столиця в Криму, розміщувана на городищі Керменчик у Сімферополі. Засновниками цього скіфського царства, що виникло в Криму наприкінці III — на початку II ст. до н. е., були цар Скілур та його син Палак, на честь якого нібито й назвали місто. Саме про Палака повідомляє Страбон, що в 110 р. до н. е. йому завдав поразки Діофант, полководець понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, імені якого і завдячує теперішня Євпаторія.
Інтуїтивний здогад відомого скіфолога підтверджують індійські факти, бо термін палу санскриті значить «захисник», «оборонець», тобто, власне, «воїн». Але термін пал має в санскриті і значення «правитель», «цар», що не мусить дивувати, оскільки цар неодмінно мав походити саме з воїнського стану. Термін пал має свій синонім — п а л а к, тож бачимо, що скіфські імена Пал і Палак тотожні й споріднені з індійськими термінами п а л, п а-л а к, які теж уживаються здебільшого в двоосновних іменах — Раджпал, Амбапал, Сарвапаллі, Вішвапалак тощо. Отже, скіфські імена Пал і Палак означають не лише Воїн, а й Правитель, Цар. Так що місто Палакій цілком могло бути скіфською столицею і перекладатися як Царське Місто, Царгород.
З огляду на це видається ймовірним, що термін п а л а к знайшов відбиття у деяких слов'янських іменах (Святополк, Ярополк) і термінах (полк, полковник). Тобто що індійське та скіфське п а л а к на слов'янському грунті прибрало форми полк.
Щодо імен, то це тим правомірніше, що їх мали саме давньоруські князі, представники вищої воїнської знаті. Ім'я Святополк цілком може тлумачитися як «Захисник/Правитель світу». Це за значенням відповідало б іранському імені Шахджахан. А ім'я Ярополк може значити Бик-захисник, Бик-цар (пор. санскр. вар «бик», «самець», «герой» і «яр-тур Всеволод» у «Слові о полку Ігоревім»). Що ж до терміну полк, то в тому ж «Слові» він значить і «військо», і «військовий табір», і «люди», і «битва». У давньоруській мові слово полк означало якраз княжу дружину.
Отже, скіфський етнонім пали можна трактувати як «воїни», «захисники», «оборонці». І вважати, що пали являли собою воїнський прошарок у тогочасному скіфському суспільстві.
Але чи не мають термін пал і етнонім пали продовження і в післяскіфські часи — маємо на увазі літописних полян? Що ми сьогодні можемо вбачити в цьому етнонімі? Чи тільки те, що він виявляє позірну спорідненість із словом «поле»? Очевидно, що ні, позаяк деякі літописи самі заперечують таке тлумачення і пов'язують полян не з полем, а з горами — навіть літописець Нестор мовить, що поляни жили «особе по горах своїх». А що полян пов'язували з полем, то це, певно ж, народна етимологія. Подібне тлумачення знає й індійська традиція щодо кшатріїв-воїнів; вона каже, що «кшатрій — це власник полів, а не лише титул». Проте тут сплутано два різні слова — кшатртакшетр, де перше — вже відоме нам означення воїнського стану, а друге значить «поле». Але не тільки «поле», а й «місцевість», «край», «країна». Знаменита битва, описана в «Махабгараті», відбулася на Курукшетрі, тобто на Полі Куру, або в Краї Куру (Куру — стародавній цар, пращур кауравів — героїв «Махабгарати»).
І коли вже поляни пов'язуються не з полями, а з горами, то сліди їх, очевидно, варто найперше шукати саме там, де є гори. Гори є там, де засвідчено скіфських палів, тобто в Криму. А прямо від Криму через Чорне море, вже на малоазійському узбережжі, ще в II тис. до н. е. існувала країна Пала, пізніша Пафлагонія — колись там розкинулася могутня держава хеттів, сучасниця Ассірії та Давнього Єгипту. Дивовижно те, що єгиптяни зображали захоплених у полон хеттів з... оселедцями, довгими аж до плечей. Що відразу навіює на згадку переказ про запорожців, записаний Дмитром Яворницьким у Катеринославському повіті наприкінці минулого століття: «...вони, бачте, голови брили... Зоставляли одну тільки чуприну, довгу таку, з аршин, мабуть... Замота за вухо разів два та й повісить, так вона й висить аж до самого плеча». Принагідне зазначимо, що такі ж оселедці збереглися й на панно у Венеції. А Венеція — західна батьківщина венетів, куди вони прийшли саме з Пали-Пафлагонії. Пригадаймо, що венетами давні автори називали і слов'ян. А те, що в Малій Азії відоме й місто Кій, перекидає місток з Пафлагонії та Італії до Наддніпрянщини. Чи не є Київ на Дніпрі лише повторенням давнішої, малоазійської назви? Чи не може бути, що ім'я князеві Кию було дане за місцем, звідки він походив? І чи не є насельники Пали — палайці, скіфські пали та слов'янські поляни тими самими венедами, що спершу мешкали в Малій Азії? Сам факт переселення численних племен троє-фракійського регіону від Кавказу до узбережжя Італії засвідчує, що цей регіон колись складав одну спільність, що він був добре знаний і обжитий, що венети чудово орієнтувалися щодо можливостей торгівлі й міграцій. І чи не є в такому разі топонім Троєщина в історичній топографії Києва свідченням цих міграцій? Адже саме троянцям допомагав Аполлон, ім'я якого перегукується з етнонімом поляни. А італійські венети знали божество Купавон, тотожне Аполлонові, Купалі, Гопалі-Крішні; імена ці містять той самий елемент пал-/пол-, що міститься в етнонімах пали та п о л я н и. А Артеміді, яка доводилася сестрою Аполлонові і яка знову-таки мала епітет Тавропола, тотожний індійському Гопала, поклонялися саме таври, давні насельники Криму.
Ці факти тим показовіші, що через усю Малу Азію, де й містилася стародавня Пала, тягнеться гірська система Тавр, яка на сході сягає Індії. Кримські й Кавказькі гори в давнину теж називалися Таврськими або Таврійськими. А вони та малоазійський Тавр — це одна гірська система. Доречно тут навести спостереження українського дослідника О. Стрижака: «... на наявність етноніму таври у Вірменському Таврі... досі, здається, ніхто не звернув уваги. Останнє ж найменування цікаве не лише генетико-етимологічними зв'язками з кримським оніміконом на Тавр-, а й належністю до контактної зони з народом раlа/bаlа «палайці», звідки Палуні, назва області, в якій жили брати Куар, Хореан і Мелтей. Найдивовижніше в усьому цьому те, що... ці брати мають дуже схожих відповідників на Наддніпрянщині (пор. літоп. земля Полян е, де жили брати Кий, Щек і Хорив...)».
Отже, Крим виявляє зв'язки з палами й полянами, він є найближчим ареалом, який пов'язаний з горами, з таврами і Тавром. Але найвагомішим доказом на користь того, що поляни пов'язуються з Кримом, є етнонім р у с ь. «Кінцем VIII — початком IX ст... датуються згадки племені Русь, Рос у Тавриді й на берегах Чорного моря в житіях Георгія Амастридського і Стефана Сурозького»,— зазначає відомий мовознавець О. М. Трубачов. І додає: «До цих пір береги Понту й Меотиди залишаються місцем, де це ім'я (русь. — С. Н.) виступає перед нами в документованій історії. Документована історія цих місць справді знає, наприклад, згадку про народ г е р о с по сусідству з амазонками, тобто біля Азовського моря, в середині VI ст. (Церковна історія Захарії Ритора), тобто за 300 років до закликання варягів». Наведемо лише деякі факти з цієї документованої історії.

VI ст. до н. е. У книзі Ієзекіїля, що входить до так званих пророцьких книг Біблії, згадується народ р о ш.

VI ст. н. е. Сірійський автор Псевдо-Захарій згадує у Причорномор'ї народ рос.

VI ст. Прикаспійський автор Захір ад-дін Мар'аші згадує русів біля Північного Кавказу.

Кінець VIII ст. У «Житії Стефана Сурозького» — творі невідомого автора Х ст. — згадується руський князь Бравлін (Сурож — нинішній Судак у Криму).

Близько 821 р. Географ Баварський називає русів поряд із хазарами.

До 842 р. «Житіє Георгія Амастридського», написане відомим візантійським письменником, згодом Нікейським митрополитом Ігнатієм, повідомляє про напад народу росів на Амастриду в Малій Азії.

861 р. Кирило-Костянтин, майбутній творець слов'янської писемності, виявив у Криму євангеліє і псалтир, писані руськими літерами. Він також познайомився з носієм цієї мови, засвоїв розмовний варіант її і розшифрував «письмена».

IX ст. Як повідомляє перський історик Фахр ад-дін Мубаракшах, у хазар було письмо, яке походить від руського. Хазари ніби запозичили його від русів, «гілки румійців», які живуть неподалік від хазар.

Близько 867 р. Патріарх Фотій у так званому «Окружному посланії» повідомляє про хрещення росів.

879 р. Перша згадка про Російську єпархію в Криму.

До 886 р. Хрещення росів імператором Василієм (повідомлення Іоана Скіліци).

IX ст. Ряд східних авторів переповідають сюжет про русів, які живуть на острові «в три дні шляху» (приблизно 100 км).

912—913 рр. Арабський учений Масуді згадує Руську ріку і Руське море, які в нього означають Чорне море і, певно, Керченську протоку. Він же згадує про похід русів з Чорного моря на Каспій. Русами, за ним, називають острів'ян, що багато плавають на своїх суднах.

1048 р. До Ярослава Мудрого прибуло посольство від Генріха І з Франції просити руки Анни, доньки київського князя. Посли відзначають поширення на Русі культу святого Климента, мощі якого свого часу вивіз із Криму Кирило-Костянтин, першовчитель слов'ян.

Близько 1154 р. Аль-Ідрісі в географічній праці згадує ріки Русійя та Русійу, видимо, Керченську протоку і Кубань. Згадує він і місто Русійя, ототожнюване з нинішньою Керчю. Аль-Ідрісі відзначає два різновиди русів: тих, яких безпосередньо описує, і тих, які живуть по сусідству з Ункарійя (Угорщиною) та Макдунійя (Македонією).

Список можна продовжувати, але, гадаємо, достатньо й цього. Різні джерела, особливо візантійські, подають відомості про росів/русів упродовж чималого часового відтинку, причому саме про тих, які жили в Криму або прилеглих територіях.
Згадка у книзі пророка Ієзекіїля про народ р о ш надзвичайно показова, хоч деякі дослідники й скептично сприймають це повідомлення. Але ж якби не існувало такого народу, то навряд чи його уводили б до грецького варіанту Ветхого завіту сімдесят досвідчених перекладачів. Та й народ цей подано в етнічному контексті з кіммерійцями та скіфами, які в VII—VI ст. до н. е., тобто саме тоді, коли створювалася книга Ієзекіїля, здійснювали походи в Малу та Передню Азію. Цей факт важливий і тому, що всі три етноніми (кіммерійці, скіфи, рош) прив'язуються до одного регіону — Північного Причорномор'я. Причому цей нібито міфічний народ рош у Візантії часто-густо ототожнюється з реальним народом рос.
Візантія, особливо в IX—Х ст., не раз стикалася з росами у Причорномор'ї, залишаючи про них писемні свідчення. Причому візантійські джерела щодо них поділяються на дві категорії — церковну, пов'язану з поширенням християнства на Русі, і світську, яка мовить про воєнні сутички й дипломатичні контакти. Крім того, і в житіях різних святих подибуємо вкрай важливі й цікаві подробиці щодо росів. Зокрема, в «Житії Георгія Амастридського» про русів мовиться, як про всім відомий народ, а це передбачає і давність його перебування на одній території, і значну його чисельність. Причому автор цього «Житія» уявляє русів як прямих нащадків таврів, що зберегли свої давні звичаї, серед них і нетерпимість до іноземців.
У іншого візантійського автора, патріарха Фотія, коли він пише про напад 860 року на Константинополь росів, помітне прагнення применшити силу і значення «неіменитого» ніби народу, аби пояснити воєнні успіхи росів лише Божим гнівом за ослаблення віри. Хоч насправді з його розповіді випливає, що біля «Північного Тавра» склалося могутнє об'єднання племен на чолі з росами. В іншому документі, «Окружному посланії», той же Фотій суперечить собі самому, мовлячи, що про росів «багато хто» і «не раз» писав. А ще через кілька років він же сповіщає, що роси прийняли християнство і що сталося це 867 року. З чого видно, що йдеться не про наддніпрянських росів, а про кримських, бо саме з IX ст. серед митрополій, які підлягали константинопольському патріарху, згадується Росія в східному Криму, теперішня Керч. Тож до певної міри стає зрозуміло, чому великий київський князь Володимир запровадив християнство на Русі саме після свого знаменитого корсунського походу в Крим: там жили одноплемінні наддніпрянських русів, які раніше на сотню з лишком років прийняли християнство, мали вже достатню традицію і передали естафету своїм родичам.
У візантійських джерелах роси/руси найчастіше називаються таврами або тавроскіфами. І розташувалися вони біля «Північного Тавра», тобто в Кримських горах. Саме ототожнення росів/русів із таврами чи тавроскіфами свідчить, що візантійці вважали їх місцевим населенням, принаймні народом, який спрадавна проживає в Причорномор'ї. І саме з кримськими росами найперше увійшли в контакт візантійці, причому термін роси/руси вони пізніше вживають і на означення наддніпровських русів. Та й узагалі візантійські джерела не розрізняють Русь Причорноморську і Русь Придніпровську. Вони розглядають їх як дві частини одного цілого. До 971 року наймане військо візантійських імператорів складали руси — корінні слов'янські жителі Південної Русі, грецьким синонімом яких було — тавроскіфи. Київський князь Святослав, окрім того, що малюється з оселедцем, ще й означається як ватажок тавроскіфів. Тавроскіфів, за Львом Дияконом, свідком русько-візантійської війни 970—971 рр., називають звичайно росами, скіфами або таврами. Візантійський автор XII ст. Іоан Цец, який виявляє особливу увагу до Причорномор'я, бо сам походив із тих місць, каже, що етнонім роси синонімічний назві таври і що таври — скіфське плем'я.
Таким чином, береги Чорного та Азовського морів справді виявляються найдавнішими територіями, де писемно фіксується етнонім роси/руси. «Тяжіння первісного етноніма р о с до Тавриди, Приазов'я і Північного Причорномор'я,— робить висновок уже цитований нами О. М. Трубачов,— важко заперечувати, воно заслуговує вивчення і якомога точнішої інтерпретації; я маю на увазі і Руське море, в значенні «Чорне море», й існування особливого народу росів у Криму VIII—IX ст., а також спробу осмислити сліди цього народу в зв'язку з топонімією з коренем рос- у Криму й археологічними залишками там салтівської культури». І далі: «...асоціації з Тавридою і таврами, тавроскіфами назви рос можна віднести до літературної традиції, але, з іншого боку, було б хибним заплющувати очі на те, що рос у відносно пізньому тексті є саме по собі скорше архаїзм, практично тотожний імені народу герос у Приазов'ї VI ст. Було б спрощенням беззастережно ставити знак рівності між цим народом рос та історичною Руссю, східним слов'янством. Враховуючи, з іншого боку, явний зв'язок обох етнонімів, доцільно говорити тут про поступове насичення давнього чужорідного етноніма новим змістом».
Отже, спробуємо визначити значення етноніма рос/рус, насамперед взявши до уваги слова літописця Нестора «поляне ныне зовомая русь». З цього вислову можна припустити, що етнонім п о л я н и та етнонім русь — синоніми, тобто вони можуть мати однакове значення, передане різними словами. А оскільки ми вже знаємо, що в етнонімі поляни компонент -пол- може походити від іє. пал- «захищати», «охороняти», «берегти», то й для етноніма русь у такому разі слід припустити таке саме значення.
І справді, санскрит знає ще одну іє. основу, тотожну основі п а л-. Основа ця -ракш-/рахш -«захищати», «охороняти», «берегти». Як пал, палак значить «захисник», «воїн», так іракш, ракшак значить «захисник», «воїн». Як гопала, гопалак значить «пастух», так і горакша, горакшак значить «пастух». Як п а л і н значить «воїн», «цар», так і р а к ш і н значить «воїн», «цар». І як основа п а л на слов'янському грунті прибрала вигляду пол, так і основа р а к ш на слов'янському грунті прибрала вигляду роїш — рош — рос. Звідки й санскритське р а к ш і й прибрало вигляду росин, русин із значенням «захисник», «воїн», «правитель», «цар». Сюди ж долучається і латинське р е к с «цар».
Так що справді має місце семантична відповідність етнонімів поляни та русь: обидва етноніми несуть у собі однакове значення. І в такому разі вірним виявляється припущення, що відбулася заміна етноніма поляни етнонімом русь, хоч і без зміни значення їх.

Але як же в такому разі узгодити твердження Іоана Цеца про те, що етнонім роси синонімічний назві таври? Бо й справді, якщо етнонім таври виводиться з грецького т а в р о с «бик», то й етнонім русь мусив би в такому разі мати в собі таке саме значення, а не значення «захисники», «воїни». Виходить, що виникає суперечність, яку треба якось пояснити.

Гадаємо, що особливої суперечності тут немає. Справа в тому, що поняття бик невіддільне від воїнського стану: бик уособлює чоловічу снагу, мужність і відвагу, які мусять бути притаманні воїнові. Саме з биком найчастіше порівнюють богів, царів, князів, героїв та уславлених воїнів (згадаймо хоча б «Слово о полку Ігоревім» і порівняння в ньому князів з буй-туром, яр-туром, теж, власне, биком). Таке явище надзвичайно поширене в індійському епосі, знає його і шумерська міфологія, де слово із значенням «бик» вживається в значенні «воїн», «герой», «богатир»; таке уживання слова із значенням «бик» властиве для тюркських і монгольських епічних традицій.
Покровителем воїнів і царської влади в стародавніх індійців є божество Варуна, що уособлював первісне космічні води. Варуна тотожний слов'янському Дажбогові — покровителю русичів і князівської влади, саме русичі, тобто воїни — Дажбожі внуки. А індійський Варуна виступає в подобі небесного Бика, бо пов'язується з небесною вологою — дощем, снігом, без яких годі запліднитися корові-землі. Таким чином, і племінний ватажок уособлювався як бик, він відповідав за добробут свого колективу і був також уособленням Варуни/Дажбога.

Іще одна особливість та, що Крішна-Гопала, в епітеті якого є значення «бик», і сам походить з племені в р і ш н і, де вріш- якраз і значить «бик»; цей компонент наявний і в іншому індійському етнонімі махавріша «великі бики» — дослідники припускають, що це плем'я поклонялося Шіві в подобі бика, адже бик невіддільний від Шіви в релігійно-філософській символіці індуїзму. Причому якщо Крішні поклоняються кшатрії, тобто воїни, то Шіві — жерці-брахмани, тобто представники найвищої касти.
Слово вріш надзвичайно поширене в індійській міфології. Окрім етнонімів в р і ш н і та махавріша, пов'язаних відповідно з Крішною та Шівою, він міститься в топонімах (Врішапрастха, Врішабга), іменах мудреців, царів та героїв (Вріша, Врішака, Врішакапі, Врішасена, Врішабгадева, Врішамітра, Врішапарван), епітетах Індри, Агні, Сур'ї, Шіви (Врішапаті, Врішадгваджа, Врішанка), а також Крішни (Варшнея, Врішабгекшана), при тому, що в епітетах його — Гопала, Говінда — теж є елемент із значенням «бик». Усе це свідчить про надзвичайну поширеність і важливість терміна вріш на індійському терені.

Те, що саме в Криму проживали таври, назва яких значить «бики», що саме в Криму засвідчено найдавніші сліди народу рос, дає можливість припустити: етнонім р о с/р у с цілком міг утворитися з санскритської основи вріш «бик». Це припущення тим імовірніше, що початкове в- в індійських та слов'янських мовах може відпадати: наприклад, індійське врішабга «бик» має і форму р і ш а б г а, слов'янське Владислав може мати і форму Ладислав, а Владимир — Л а д и м и р. Індійське брахман на слов'янському грунті спершу прибрало вигляду в рахман, а тоді й р а х м а н, що його українська мова зберегла у фразеологізмах «пестимося, як рахмани», «на Юра-Івана, на рахманський Великдень», «рахманний кінь» тощо. Так що індійське в р і ш на слов'янському терені могло прибрати спершу вигляду р і ш, ріс, а тоді й р у с, рос, оскільки слов'янські мови знають перехід кореневого -і-в -у- (пор. укр. співати й діал. с п у в а т и, укр. м и ш а,— санскр. м у ш а, рос. бить — укр. бути тощо). Тож у такому разі етнонім таври виявляється тотожним етнонімові русь і означає «бики», «могутньобикі», «воїни»; він цілком узгоджується зі словами Іоана Цеца, що етнонім таври синонімічний етнонімові роси. Тлумачення «бики» або «ті, що поклоняються Бикові» співзвучне висновкам дослідників, які саме в Причорномор'ї знаходять численні свідчення того, що наші предки поклонялися Бикові. На річці Рось, у шарах трипільської культури, в якій академік Б. О. Рибаков знаходить багато спільного з культурою стародавніх індійців, знайдено глиняне зображення бика (до речі, і сама назва Рось може походити від вріш, тобто значити Бик).

Проте на етнонімові р у с ь міг відбитися ще один вкрай важливий термін — р і ш і: так індійська традиція називає категорію мудреців різного статусу — деваріші, брахмаріші, раджа-ріші, тобто мудреці-царі.

Правити державою — обов'язок царів, князів, якщо виходити із слов'янської ситуації. Саме вони були носіями вищої державної мудрості, а мудрість — це божественна субстанція, слова «мудрість» і «божество» часто-густо вживалися як синоніми, були тотожними. Тому й не дивно, що епітет Мудрий мав київський князь Ярослав. Згадаймо, що і поляни, за літописцем Нестором, «мудрі й смишлені», що і князь Олег був «віщим», тобто знову-таки «мудрим», що інший Ярослав, уже галицький князь, мав епітет Осмомисл, цебто володів мудрістю вісьмох богів, охоронців восьми сторін світу, що й ім'я київського князя Діра теж значить «Мудрий» (пор. санскритське д г і р «розумний», «мудрий»), що і Софійський собор, зведений за Ярослава Мудрого неподалік від місця, де було поховано Діра, має прямий стосунок до нашої розмови, адже назва його походить від грецького софія «мудрість». Таким чином, на становленні етноніму р у с ь могло відбитися і слово р і ш і «мудрець», що цілком узгоджується з уявленнями стародавніх греків про гіперборейську країну, батьківщину Аполлона, як про країну справедливого й мудрого правування.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати,що етнонім р у с ь міг походити від іє. основи ракш «захищати», «охороняти», «берегти», тотожної основі пал, яка міститься в етнонімі «поляни». Міг етнонім р у с ь походити і від основи вріш «бик», «герой», «воїн», тотожній грецькому т а в р о с «бик». І міг походити від слова р і ш і «мудрець». Усі ці три можливості пов'язуються з воїнським станом, з князівською, царською владою. Тобто можна припустити, що на етнонімі р у с ь більшою чи меншою мірою відбились усі три можливості походження його.

Наливайко Степан Іванович (нар. 1940 р.) — сходознавець-індолог, перекладач індійської літератури з мов хінді, урду та англійської, член Спілки письменників СРСР. Досліджує індійсько-слов'янські історичні, міфологічні й мовні паралелі. На цю тему опублікував ряд статей у періодиці: «Канів, Канимир і третя аватара Вішну», «Індійські сувіри, слов'янські сівери та кіммерійці», «Тризуб, Володимир і Атлантида», «Ідол з берега Почайни і «перевізник» Кий», «Ексампей: дві загадки скіфської святині», «Сколоти й Колаксай: пошук починається з Індії» та інших.

© Степан Наливайко, 1991.

"Всесвіт" № 3, 1991