Озвися до мене, мiй любий! Словами скажи менi, що ти спiвав!
Ніч темна. Зірки загубились у хмарах. Вiтер зiтхає крiзь листя.
Я розпущу волосся. Синiй плащ мiй обгорне мене, як нiч. Я пригорну твою голову собi до лона; i там у солодкiй самiтностi шепотiтиму в тебе на серцi. Я заплющу очi й прислухаюсь. Я не дивитимусь тобi в обличчя.
Коли скiнчаться слова твої, ми сидiтимемо тихо й безмовно. Тiльки дерева шелестiтимуть у темрявi.
Нiч поблiдне. День розвидниться. Ми поглянем одне одному в вiчi – й розiйдемось рiзно.
Озвися до мене, мiй любий! Словами скажи менi, що ти спiвав.

Люба, давно-давно колись твiй поет спустив велику поему на море своєї  душi.
Лихо! Ах, я був такий необачний, що вона ударилась тобi в ноги, у їхнi дзвенючi кiльця, й розбилася вщент.
Вона розпалась на клаптi пiсень i лежала розсипана в тебе в ногах.
Весь вантаж моїх повiстей про стародавнi вiйни зi смiхом торгали хвилi, i вiн пройнявся сльозами й пiшов на дно.
Ти повинна надолужити менi цю втрату, кохана.
Коли моє домагання безсмертної слави по смертi розсиплеться прахом, зроби безсмертним мене, поки я живу.
I в мене не буде анi жалю за втратою, анi догани тобi.

***

Ти покинула мене й пiшла собi.
Я думав, що засумую без тебе й поставлю в серцi твiй одинокий образ, оправлений в золото пiснi.
Але ж, о моя нещаслива доле, часу так мало.

Молодiсть никне рiк у рiк; веснянi днi мимолiтнi, гинуть марно тендiтнi квiти – i мудрий застерiгає, що життя – тiльки крапля роси на листi лотоса.
Чи занедбати це все й дивитися вслiд коханiй, що одвернулась од мене?
Це було б нерозумно й дико, бо часу так мало.

Приходьте ж, дощовi мої ночi з дрiботiнням нiг; усмiхайся, золота моя осiнь; приходь, безтурботний квiтню, розсипаючи всюди свої поцiлунки.
I ти приходь, i ти, i ти теж!
Мої любi, ви ж знаєте – всi ми смертнi. Чи слiд розбивать собi серце заради тi, що забирає геть своє серце? Адже часу так мало.

Так любо сидiти в затишку, мрiяти й писати вiршем, що ти – цiлий свiт для мене.
Героїчно – вiддатися смутку й вiдмовитись вiд утiхи.
Але свiже личко зазирав до мене крiзь дверi – i зводить на мене свiй погляд.
Я мимохiть витираю сльози i змiнюю свiй мотив.
Бо часу так мало.

***

Я полюю на золотого оленя.
Смiйтеся, друзi, але я в погонi за видiнням, що тiкає вiд мене.
Я бiжу через гори й долини, мандрую крiзь безiменнi землi, бо полюю на золотого оленя.
Ви приходите на торг, купуєте й знову йдете додому, навантаженi збiжжям, але чари бездомних вiтрiв торкнулись мене, я не знаю, коли i де.
Анi турботи у мене в серцi: все своє я покинув далеко позаду.
Я бiжу через гори й долини, мандрую крiзь безiменнi землi, бо полюю на золотого оленя.

Безмежне багатство – не твоє воно, моя терпляча й тьмяна матiнко-персть!
Ти трудишся, щоб наповнити рот своїм дiтям, але їжi так мало.
Втiха, що ти даруєш нам, нiколи не бував повна.
Іграшки, що ти робиш для своiх дiтей, розбиваються.
Ти не спроможна здiйснити всi нашi голоднi надiї, але невже я покину тебе за це?
Твоя усмiшка, затiнена болем, люба моїм очам.

Твоє кохання, що не знає задоволення, дороге моєму серцю.
З персiв твоїх ми напилися життя, але не безсмертя, тим-то й очi в тебе завжди безсоннi.
Вiками ти працювала барвою й пiснею, але не збудувала собi неба – тiльки тьмяний натяк на нього.
Твої прекраснi утвори оповивав серпанок слiз.
Я ввiллю пiснi свої у твоє нiме серце, а мою любов – у твою любов.
Я поклянусь тобi працею.
Я бачив твiй лагiдний вид – i люблю твою траурну персть, Земле-Мати.

Хто ти, читальнику, що за сто лiт вiд сьогоднi читаєш вiршi мої?
Я не можу послати тобi жодної квiтки з цього весняного багатства, жодної стрiчки золота з отих он хмарин.
Вiдчини свої дверi й подивись навколо.
Зi свого квiтучого саду назбирай запахущих споминiв про квiти, що зникли столiття тому.
В радостi серця твого хай тобi вчується радiсть, що жила й спiвала одного весняного ранку, посилаючи веселий свiй голос на столiття вперед.

Переклад Василя Мисика