ПЕТРО СОРОКА
ДЕННИКИ

ВЛАСЯНИЦЯ І КРИЛА
ЛІТЕРАТУРНИЙ ДЕННИК
2004 року

ЧАСТИНА ДРУГА
ВІДБИТКИ У ДЗЕРКАЛІ
(липень – грудень)

Наскільки високо підносить мій дух талановитий твір мистецтва, настільки пригнічує бездарний. Навіть більше: шедевр – зцілює, сірятина – убиває.

Степан Пушик проїжджав через Тернопіль і зателефонував ще на досвітку. Зізнався, що від четвертої ночі сидить біля пам’ятника Пушкіна, але не наважувався раніше потурбувати. Ми зустрілися і провели разом кілька годин. Відпружуючий і гарний час!
Пушик невичерпний у всьому – жартах, експромтах, спогадах і вигадках. Вимисливий, але необтяжливий, словоохочий, але не пустомолот.
Любить зачепити на вулиці когось із перехожих і кожному сказати добре і світле слово – дівчині й молодичці, літній жінці й старому дідові, дитині й підлітку. І всім од того слова засвічується душа. Якби хтось інший спробував отак загравати з людьми, виглядав би дивакуватим і дурним. А його харизма дозволяє це робити. Я не зустрічав іншого письменника, до кого б так тягнулися люди. Це справді гідне подиву. І це загадка душі.
А ще він навсібіч сипле жартами, афоризмами і фразами, які варто запам’ятати:
– Світ просто на очах марчавіє і псується.
– Сорочихо, жити з мудрим важко, але з дурнем неможливо.
– Якби Тарас Мельничук не потрапив у в’язницю, то не став би поетом, бо спився б.
Іноді він буває вульгарним і грубим, але навіть найвідвертіші фрази злітають з його уст природно і не цинічно, викликають усмішку, але не образу.
Після кожної зустрічі думаю про нього захоплено і високо: ніхто так не знає душі народу, як він. 6 липня.

За якимись незбагненними законами творчости передається читачеві та схвильованість і душевна просвітленість, яку звідав автор під час написання твору. І навпаки: все, що народжувалося з натугою, силоміць, із важким переборенням себе, викликає внутрішній опір у читача.
Гостро відчуваю це.
Але де закладається та невидима, але відчутна енергетика, у яких щільниках слів, зрозуміти не суджено.

Моє письмо народжується з радости життя. Я можу натхненно писати лише тоді, коли почуваюся щасливим і в душі панує щаслива гармонія. І зрозуміти та описати нещастя спроможний лише тоді, коли зберігається душевна рівновага.
Попередні денники викликали у багатьох несприйняння тому, що вони начебто похмурі, песимістичні, там багато туги і суму, думок про смерть. Для мене це дивно, адже всі думки народжувалися у світлому душевному ладі.
Щоб слово засвітилося, самому треба світитися. Мати в душі те чисте горне світло, що розлите у природі хоча б після дощу.
Але бути щасливим постійно неможливо, тому треба писати лише тоді, коли почуваєшся спокійним і умиротвореним.

Коли не пишеться, ніщо мене не хвилює, ніщо не має ваги. Не можу милуватися ні розкішними краєвидами, ні мистецькими картинами, і рука не тягнеться до книг.

Жанр щоденника вимагає чогось більшого, ніж одного письменницького таланту, тому до нього звертаються далеко не всі. У душі має жити потреба постійного зв’язку з Богом, потреба сповіді перед світом і самим собою.
Щоденник перевіряє на рівень духовности.
Белетрист вигадує, імітує, фантазує, він може сотню разів збрехати і це пройде, але в щоденнику це неприпустиме. Будь-яка імітація зраджує, прикрашення себе чи дійсності разюче б’є у вічі.
Щоденник перевіряє на рівень глибини душі.
Багато великих майстрів не вели щоденників, приміром, Війон, І.Франко, Леся Українка, Бернс, Мопассан (цей ряд можна продовжити на кілька сторінок), але ті, що вели, для мене двічі великі – Шевченко, Бунін, Камю, Гонкури, Вальтер Скотт, Винниченко, Чуковський...
Деякі зробили із щоденників справжні літературні шедеври – Лермонтов, Джек Лондон, Макс Фріш, Г. Бейль...
А яке диво щоденники М.Маклая, Пржевальського, Арсеньєва.
А може, я це пишу тому, що мені хотілося б бути однієї групи крові з ними?

Працюючи на кафедрі компаративістики, мав би дотримуватися думки, що в літературі усе пізнається в порівнянні.
Але це так і не так.
Як і природа, добра література має свій чар.
Хіба можна сказати, що краще – золото чи діямант, блакитне небо чи плесо озера, вечірня зоря чи вогник далеко в степу, весна чи осінь?

До творчости небагатьох письменників хочеться повернутися. У російській літературі такий для мене Борис Зайцев. І те, що його викинули за межі рідної землі, багато промовляє до мого серця. Мені важко довго жити без горного світла його „Афона”, „Божих людей”, „Сергія Радонежського”...

Звісно, це найлегше нічого не читати і просторікувати, що в Україні немає доброї прози. Або читати і все перекреслювати, ніби так можна вивищитися.
Останній тиждень зачитуюся В.Кашкою, і відчуваю, що він без особливої натуги витримає порівняння з такими популярними европейськими письменниками як Мішель Уєльбек, Орган Памук, Куельо, а багато в чому й перевершить, особливо останнього.
Чому ж тоді Кашку не перекладають іншими мовами?
Ось питання, на яке не знаю відповіді.
Але маю певність: щось у тому напрямку мав би робити передовсім сам Кашка.

Мені завжди таланило на добрих і мудрих редакторів, на фахових і високоосвічених коректорів. Їм вистачало після мене роботи і всі ми залишалися задоволеними, адже книжки від того тільки вигравали.
Але жоден із них ніколи не втручався у мою стилістику. Вони розуміли: я побудував будинок, а їм дозволяється тільки усунути деякі недоліки побілки.

Видається несправедливим, що за всю історію світової літератури жоден з жанрів не отримав назви од імені свого творця.
Чому? Мабуть тому, що ім’я письменника і так залишається в історії.
Щоправда прижилося – „шекспірівські трагедії”, „кафкіанський роман”... і з негативним відтінком – „котляревщина”.
Але „робінзонади”, а не „дефонади”.
Дехто з письменників намагається увічнити своє ім’я, означуючи ним новий жанр, як от Євген Дудар, продукуючи „дударески”. Але це жанр тільки для нього одного. Інший „дударесок” не писатиме.

Для мене це велика несправедливість, що талановита книга не продається, а сірий ширвжиток іде.
Але що вдіяти – підготовлених вибагливих читачів завжди було, є і буде менше, ніж сірої маси. І „мильні опери” ще довго матимуть успіх.
Але де візьметься масовий естетично підготовлений читач, коли й у письменницькому середовищі на одного справжнього письменника кілька десятків графоманів чи гладкописців.
Але великі твори, мабуть, так важко пробиваються до читача, що в них попереду вічність.
Ще будуть для них великі тиражі для прийдешніх поколінь, як сказав би Микола Руденко.

Звісно, я міг би написати великий епічний роман чи інтригуючу повість, але для цього мені довелося б силувати себе. А силувати не хочеться, бо це неминуче відчує читач. І вигадувати не хочеться.
Прагну, щоб читалося, як дихається.
Хочеться бути щасливим письменником, що робить щасливим читача.
Ось тому і пишу ці денники.

У житті стикаєшся і близько знайомишся з сотнями людей, ще тисячі проходять мимо, як тіні. Але їх обличчя десь глибоко відбиваються у свідомості.
Так і з літературними героями: тисячі проходять майже непоміченими, сотні западають у свідомість, одиниці стають для тебе ніби реальними людьми. Сьогодні мені важко сказати, хто реальніший для мене: Овід чи, приміром, Робесп’єр, Робінзон чи Мануель Кордова, Довбуш чи Стефан Зінич...

Як це гостро відчувається, коли час письменника минає. Він пише начебто несогірше, як раніше, йому не бракне ні майстерності, ні снаги, а книжки його просто вислизають з рук, їх читати не хочеться. Ніби змінилася їх енергетика з плюсової на мінусову, ніби щось відштовхує тебе. В чому тут річ? Чим це зумовлене? Це залишається для мене загадкою, пояснити цього не можу, відчуваю лишень внутрішній опір. Можливо, він обумовлений тою новою літературою, що суголосна новому часу і відтінює старе.
Письменник повинен змінюватися разом з часом і шукати нових форм, нових способів і методів самовираження. Якщо він цього не робить, він відходить разом із вислизаючим часом.
Якщо це незаперечний талант і класик, то колись до його творчости знову може виникнути інтерес, але, очевидно, кожен має пережити отой період „старіння”, випадання зі свого часу, капітулювання перед молодими. Це жертва, яку треба принести за дар довголіття. Хоча, звісно, бувають і щасливі винятки, але надто вже рідкісні.
Якби ж не відбувалося отого проминання, то панувала б мертва застиглість часу, не було б руху і прогресу.

Хотілося б вірити, що стиль життя диктує стиль письма.
Але історія світової літератури свідчить про інше. Як, власне, й історія культури загалом.
Мистецькі високоморальні шедеври незрідка створювали далеко не моральні митці – крадії, розпусники, випивохи і навіть карні злочинці. Яскравий приклад Караваджіо, автор геніальної картини „Трапеза в Еммаусі”, на совісті якого – убивство.
І в літературі подібних прикладів не забракне. Уже сам перелік творів, що були написані у в’язниці, зайняв би не одну сторінку.

Перечитував письменника, що помер зовсім недавно, і відчув, який це жах – не мати більше можливості щось виправити, переписати, викреслити, так ніби мука його душі передалася мені. Страшна нетлінність, живучість і довговічність слова! Писати так, щоб потім не було потреби переписувати або викреслювати. Але як цього досягти?

Земне життя пройшовши до половини, відчув, що сни стають для мене чимось більшим, ніж просто минуща ілюзія, вони – друга реальність. І тепер моє життя проходить у двох світах, двох різних вимірах. Іноді навіть не можу сказати, який із них важливіший. Спершу спробував записувати найбільш яскраві та значущі з них, але швидко кинув – той світ не приймає і не потребує письма.

Дуже довго мріяв і поривався написати таку книгу, яку б не те, що полюбили, а прийняли усі, про яку не можна було б сказати щось нищівно-цинічне, щоб не виглядати смішним. Там мала б відбитися уся моя любов до людей і світу.
Але це була моя наївна ілюзія.
Таких книг не існує.
Тепер з кожним роком все дужче відчуваю, що пишу для небагатьох. Тому кожному новому читачеві радію, як раніше не зрадів би й тисячі.

Не можу заперечувати того, що має широкий резонанс і отримало статус цілого літературного напрямку чи течії, але залишаю за собою право любити і ненавидіти.
Якими б новаціями не ошелешував автор, але коли в цьому немає душі й моя душа не озивається, то на таку літературу я вже не хочу і не можу тратити часу (надто швидко він спливає).
Як прощання з таким письмом – „Танець у невагомості” Станіслава Вишневського. Зроблено майстерно, вагомо, філологічно вишукано, але холодно, відсторонено, без прискореного серцебиття. Певен: знайдуться вибагливі читачі, які це сприймуть із захватом, назвуть письмом знаковим, навіть віховим, але я не з їх числа. Ошукувати душу більше не хочу.

Херсонський поет Микола Василенко – живий осколок трагічного покоління, розчавленого комуністичним катком. Може, найкраще, зроблене ним у літературі, – це дитячі вірші. Але є в нього численні переклади з французької та англійської, польської і білоруської мов і є вірші, зібрані у збірку „Архітектура планиди”. Провів над нею кілька хвилюючих годин. Добре про нього сказав Д.Павличко: „Його життя, відбите в його творчості, може служити образом долі України у ХХ столітті”.

Серед письменників шукаю приятелів і друзів не за рівнем обдарування, а за рівнем доброти і силою любови.
–Не забувай, – каже Люда Литвинчук, – що наші літератори в переважній більшості – безбожники. І чим більше ти творитимеш істинно духовне, тим більше вони будуть зневажати тебе. Але такі програють, зачахнуть у невідомості. Залишиться тільки те, що було близьке до Христа.

Сила і глибина афоризму провіряється його здатністю жити автономним життям, тобто звучати поза контекстом.
Він сам собі контекст.
Якщо ж афоризм випливає з якоїсь оповіді чи образу, то він майже завжди щось губить, іноді просто губиться. Навіть афоризм такого неперевершено майстра, як Жуль Ренар.

Коли читаю світлу, Божу літературу, то ніби переношуся в ліс чи поле, коли постмодерну – то ніби опиняюся на сміттєзвалищі чи помийниці...

Що таке літературщина?
А ось хоча б це:
„В саду свого серця насаджуй лиш айстри справедливості”
Це Арон Аппельфельд, творчість якого перекладена 28 мовами і навіть висувалася на Нобеля.

Василь Захарченко:
–Я весь час шкодував, що І.Кошелівець чогось заповзявся на О.Гончара. невже не було йому на кого нападати? Якісь вони там, в екзилі, по-малоросійськи, по-хохлячому (!) загальмовані, недоумкуваті. Жили там, у євро-атлантичній демократії, як у Бога за пазухою, і розумували, абсолютно не знаючи, не відчуваючи тої жахливої совєтської цензури, яка була вбилася нам уже в гени (це називалося самоцензура автора)...І.Кошелівець велике діло робив для оберігання українського духу. А його „Література в УРСР” у 60-ті роки, це була така підтримка шістдесятництва, відкриття для нас молодого Тичини, розстріляного відродження. І дуже прикро натрапляти на такі рядки О.Гончара про І.Кошелівця, та його цілком комуняцьке, в найганебнішій формі звинувачення. То дуже принижує Гончара. Хоча й зрозуміти можна, адже Кошелівець, як і пихато-пихатько Шевельов, дослівно цькували О.Гончара. по-дурному, по-кугутсько-малоросійському, били Україну під саме серце, наче вони не читали доповіді О.Гончара У-му з’їздові і того ж „Собору”. Такі тонкі стилісти-текстовики (яке гидке оте замінне змістові – текст!) і не вміли читати підтексту О.Г., не вміли вловити насправді не атеїстичну, а віруючу душу, український подих цієї душі у змістові його прози...

Якби я бачив недоліки свого письма так, як бачу чужого. Якби. Але все ніби заступлено рожевою поволокою.
А недоліки чужого твору ніби аж волають.
Чи не тому, що до чужого ставлюся більш критично, без оцієї кровної нутряної любови?

Кілька годин з Н. Околітенко і Д.Кулиняком у Трускавці, на зустріч з якими поїхав ради денника. Ці люди стали призвідцями скандальної колотнечі в Спілці письменників, що прогриміла на всю Україну. Навколо цього стільки „нарубано дров”, наговорено і списано паперу, що, природно, хотілося почути і побачити навіч „головних гекачепістів”.
Намагався не осуджувати, а зрозуміти, не дискутувати, а вислухати.
І слухав терпляче. Але майже одразу відчув, що все це дуже сумно. Сумно, що письменників використовують для брудної політичної боротьби, для конфронтації і розколу в суспільстві. Письменники повинні працювати творчо.
Наші книги – це наша політика.
До того ж мені чужа теза: хто не з нами, той маразматик.

Знайомий письменник попросив написати відгук на його нову книгу, і я прихопив її з собою в поле. Після кількагодинної радісної праці ліг на межі і відкрив книжку. Було так добре і легко на душі, так пахли мені польові квіти і світило небо, але вже після першої сторінки все померкло і поблідло. Бездарна, сіра писанина спотворила красу світу і зруйнувала лагідний лад душі. Не все так безневинно. Нікчемна книжка щось убиває добре і чисте в серці, затьмарює і найясніший день.

Я завжди вірив, що є один надійний спосіб ущільнити час, сповільнити його біг, навіть перемогти – це письмо.
Все описати, зафіксувати в пам’яті і на папері – означає перехитрити вислизаючий час. За молодих літ це діяло. Але приходить пора, коли письмо більше не рятує.

Письменник інгтригуючий, коли демонічний?
Гамсун, Моем, Гемнігвей, Жід, Зюскінд, Уельбек, Пелєвін... Ти читаєш це з тремтінням у серці, з якоюсь дикою лихоманкою і захватом. Це подивовує, шокує і ошелешує.
Світле, християнське письмо ошелешувати не може, воно відкриває безмежжя спокою і духовного умиротворення.
Аксаков, Квітка-Основ’яненко Б.Зайцев, Розанов, Моріак, Барка, Васильченко, Іван Шмельов...

Уявити собі українську літературу без Шевченка неможливо. Але якщо все ж припустити, що його не було, то чи стали б від того вищими Куліш, Гребінка, Квітка, Марко Вовчок, Чужбинський, Забіла? Скоріше навпаки – змаліють ще більше. Геній здебільшого затінює інших, поряд з ним інші мізерніють. Але Шевченко з тих рідкісних геніїв, що не змалюють інших, а підносять. Може, за життя їм і важко було поруч з ним. Куліш просто казився, прагнучи вирватися з цього потужного силового поля.
Але після відходу Шевченко усіх підніс на немислиму висоту.
Разом з усім ХІХ ст.
І облагородив собою. І врятував.

Мені не обов’язково перечитувати улюблених письменників, але вкрай необхідно, щоб їх книги завжди знаходилися напохваті і я міг будь-коли дотягнутися до них рукою.

Що означає роботи неможливе?
Це, наприклад, перекладати паліндроми.
Єдиний, хто на це зважується в Україні – Микола Мірошниченко.
І твердить, що досягає межової адекватності.

Скільки талановитих письменників залишається у затінні.
Їх книги виходять мізерними тиражами, або залягають у шухлядах. Про них не пишуть рецензенти і літературознавці.
Метушлива бездарність преться на видноту.
І майже у всьому повна безпринципність: відомий критик возносить до небес бездарного поета, відкриваючи в ньому якісь латентні глибини, критикеса, обвішана регаліями, розхвалює творчо ялову емігрантку.
Культурні мутанти заправляють скрізь і в усьому.
Як тут не заволаєш: де той Кадм, що закидав би їх камінням?!

Здається, після Шевченка мало хто спромігся на таке болісне звернення до Творця, як Е.Андієвська:
О пощо, Боже, забаглось Тобі
Цей світ таким важким перстом помітить?
Жаль тільки, що такі надривні строфи вона перемішує з усякими абракадабрами.

Вийшов минулорічний денник „Голос із притвору” з присвятою Юркові Гудзю. Здається, там немає жодної згадки про Юрка, але чомусь мені здалося, що ця присвята повинна стояти. Вона ніби сама упала з неба, ніби не моєю рукою виведена. Можливо, це ще не той текст, який гідний високої пам’яті майбутнього хрестоматійного автора, але це найбільш викінчений стилістично мій текст і хтозна, чи я напишу ще таку світлу християнську книжку.
„Як добре ти відбатожив декого на сторінках цього денника-нічника, - каже Люда Литвинчук. –Але мало хто в цьому світі може і себе самого так відбатожити привселюдно, як це робиш ти. Все-таки тобі треба було стати монахом. А ти ним не став – через це і страждаєш все життя.
„Голос із притвору” – це великий прорив твоєї свідомості до вищої сходинки буття. Це перемога (але не остаточна) над собою і над натовпом... Вважаю, що тільки тепер ти починаєш приносити найбільшу користь нашій літературі.... Письменник повинен бути таким відчайдушно-сміливим, ходити з випрямленим хребтом (а не скрадаючись, впригинки, як дехто це робить і сьогодні), вдихаючи прану на повні легені... А ще „Голос” – це книжка-присвята, книжка-гімн людській дружбі...”

Денник дає мені змогу жити так, як яблуня – вона живе і росте, а плоди дозрівають самі собою. Тобто він дарує мені свободу.

Здавалося б, навіщо у літературі туманність, алегоричність, химерність і тому подібне? Треба прагнути простоти, ясности й прозорости. Адже світ, створений Богом, саме тим і захоплює нас. Довгий час я стояв тут на роздоріжжі й не знаходив відповіді. Еклектичне письмо відштовхувало, але не рахуватися з ним було неможливо, бо виникли цілі течії, що об’єднували своїх прихильників, і потужні школи, що досліджували і пропагували подібний напрямок.
Тепер я думаю так: Творець подарував людині не лише життя на яву, а уві сні, у якому вона звільняється від контролю розуму. Це теж своєрідна підказка, за якою має право розвиватися творчість людини. Тому не варто виступати, тим більше заперечувати плутаність й химерність у літературі, одвертий сюр чи ірреальні видіння, прикриваючись іменем Бога. Але варто пам’ятати, що не сон головне і не така література має бути визначальною і домінуючою.

Понад три роки шукав багатотомники М.Пришвіна, видані 1953 і 1985 року.
Скрізь, де бував, цікавився передусім ними. Але в букіністичних книгарнях, на стихійних базарчиках і в приватних бібліотеках знаходив тільки розрізнені томи. І ось за дивним збігом обставин майже в один день до мене потрапляють ці видання: шеститомник привозить Євген Баран з Івано-Франківська од поета Степана Поповича, а на восьмитомник натрапляю в одного бомжа на окраїні Тернополя. Оце мені найбільший подарунок на свято Петра і Павла.
Був настільки переповнений радістю, що усю ніч літав у сновидіннях над чистою і блакитною течією нашої грицівецької річки. І самому дивно, що я ще можу так п’яніти од книжки.

Не знаю жодної сучасної української драми, яку можна було б назвати талановитою чи принаймні вдалою. Але я знаю десятки абсолютно бездарних і нікчемних п’єс, автори яких мають переконання, що це шедеври. На питання, чому ж їх „шедеври” не виставляються в театрах, вони відповідають напівшепотом:
–Знаєте, мені кажуть режисери, що наші театри ще до такої драми не доросли.

Шевченко згадує, що Брюлов без натури не робив жодної лінії. Це ж можна сказати і про деяких письменників, колізії і герої яких цілком вихоплені з життя. Здається, у Б.Харчука, А.Кондратюка, В. Захарченка усі діючі персонажі мають своїх прототипів.
Але „списування з натури” для письменника вельми небезпечне. Кажуть, І.Чендею постійно погрожували невдоволені прототипи, а Б.Харчука навіть побили.

Графоман обурюється:
–Що таке наша Спілка? Це вічно п’яні Л* і П*. Що вони написали за останні роки? Л* уже три роки свій останній вірш, а П* узагалі нічого не пише десятиліттями...Треба вживати якісь адміністративні заходи.
А я кажу йому:
–Якби ми були організацією будівельників, профспілкою чи, принаймні, дачним кооперативом, то могли б уживати якихось адміністративних заходів. Що вдіяти, коли поет – це завжди нещасний випадок, за Піросмані. І найбільші поети – завжди великі випивохи. Від Верлена до Єсеніна, від Гемінгвея до Свєтлова... Але хто для нас має стояти вище –п’яний Сосюра чи тверезий Ле, підхмелений Нечерда чи супертверезий Корнійчук?

Десь в шістдесяті Ярослав Павуляк написав свою „Яму”
Стою, застряг у землю крок,
і не прийду ніяк до тями –
моя дорога впала в яму
і лебедине знамено.
Я знав, буде в житті біда,
Якась біда буде чи пляма
Та щоб дорога впала в яму
І лебедине знамено!
Страшне і дивне пророцтво, що збулося з невідворотністю долі. Здавалося б, краще б він цього не писав. Але хіба уникнеш фатального?
Упав поет у свою яму, і не може вибратися з неї й досі. Та для мене краще поет у ямі, ніж бездарність на п’єдесталі.

Насолоджуюся красою, створеною Богом, і знаю, що вище неї нічого немає.
Але не менше мене цікавить і краса, створена людиною.
Тому захоплююся літературою і мистецтвом.

Кілька незабутніх днів над оригінальними мемуарами С.Моема „Підбиваючи підсумки”. Пережив відчуття справжнього захоплення і сп’яніння. Ось взірець інтригуючого, високого і межово ясного письма. Не певен, чи ця книга може бути цікавою і для рядового читача, але я відкрив для себе, що можу читати її стоячи.
Єдине, що мені важко прийняти – його роздуми про релігію і Бога і як наслідок – заперечення Абсолюту. Людською логікою він прагне зрозуміти вищу Космічну Силу. Наївно, але щиро і цікаво.
Те, що я відчуваю у недільний ранок по дорозі в церкву, невимовне.
Те, що я переживаю під час Літургії, не може бути описане і пояснене словами.
Коли молюся, намагаюся відключити розум.
Для Моема еволюція є найголовнішим аргументом проти ідеї Бога.
Але Абсолют, створивши людину, не міг не кинути її у течію еволюції. Це ж так природно і зрозуміло – все має вдосконалюватися і розвиватися. Чи можлива статика там, де живе життя?
Як на мене, мученицький атеїзм Моема перекреслює ось таке його глибоке зізнання: „Можливо, моє серце, ніде не знайшовши умиротворення, глибоко затаїло одвічну потребу Бога і безсмертя, з якою мій розум не бажає рахуватися”.

Здається, якесь прокляття лежить на українській літературі.
Леся Українка, М.Коцюбинський, Лесь Мартович і В.Самійленко цілком могли дожити до шістдесятих років і привітати, скажімо, Симоненка, Вінграновського та Ліну Костенко. Тоді літературна ситуація була б кардинально іншою, неперервна тяглість традиції сприяла б вищим критеріям і графоман не зайняв би того місця, яке посідає нині.

Поїхав у Львів, щоб окунутися у мистецький світ – подарувати собі свято. Відвідав кілька виставок і познайомився з кількома художниками, накупив купу книг з історії світового мистецтва і привід одну картину...
Для творчих людей Львів – це кнайпи.
В.Габору вдалося затягнути мене в одну із них під дурнуватою назвою „Дзига”.
Для мене немає нічого більш безглуздого як нидіти в такій пивничці, пити каву або чай і збавляти час. Який в цьому сенс чи кайф? Час і так вислизає між пальцями, як вода. Все це для пересичених і лінивих. Звести такі посиденьки в ритуал можуть лише трохи звихнуті люди, або знуджені люди.
Хоча, припускаю, в тому може бути щось вабливе, що мені не відкривається.

Гріх нарікати: мої денники мали добрий розголос серед творчих людей і критики написали десятки відгуків. Але чи допомогло це мені завоювати рядового читача? Далебі!
Для того, щоб він потягнувся до мого письма, воно має бути більш інтригуючим і анекдотичним (за В.Міняйлом, читач запам’ятовує лише анекдот).
Все моє лихо в тому, що я досі думав лише про те, що скажуть критики, як зреагують колеги-письменник. А звичайно читача не бачив і навіть не уявляв. Але моя творча інтуїція підказує мені – орієнтуватися треба передусім на нього, а про критиків і письменників просто забути.
Мої літературні денники мають бути путівниками для читача у світі мистецтва.
А інтроверсійні – цікавим читвом для звичайного читача.
Це –„голос мій моїх шукає друзів”...

Це дивне відчуття, коли малюють твій портрет.
Це варто спробувати навіть не ради самого портрета, а ради відчуттів.
Ці чіпкі очі художника ніби масажують твій стомлений мозок, знімають з лиця втому, забирають усе негативне.
До того ж приємно спостерігати за самим художником – як він зосереджується, як уся його енергія ніби акумулюється в кінчиках пальців, а зіниці стають каналом, у який має перелитися твоя душа.
Я ніколи не відчував того, що описує А.Воллар про сеанси в Сезана, ні утома, ні тим більше сонливість не знемагали мене, але, щоправда, я ніколи стільки не позував (сеанси у Юрія Чумака).

Що таке „літературний рух” в Україні?
Або я чогось не розумію, або світ зовсім звихнувся.
Справжнє, високе, світле мистецтво все глибше ховається в підпілля, а на поверхні одна чортівня чи просто казна-що.
Те, що зроджує сльозу, засвічує душу, продукується такими мізерними тиражами, що навряд чи спроможне вийти за межі одного міста, та ще в такому убогому оформленні, що вислизає з рук. А одвертий бездуховний непотріб вражає блиском і розкішшю поліграфії.
Сьогодні отримав „Написане на снігу” Миколи Петренка, що за силою художньої оповіді можна порівняти з такими шедеврами як „Стежки-дороги” Івана Гнатюка і мемуарами С.Сапеляка. Це виповіджено за всіх, що навіки залишилися у тих проклятих сибірах і соловках. А між тим це такий убогий самвидав, що мізерніше видання важко й уявити.
Що ж ми за люди такі після цього?
Невже справді світ перевернувся з ніг на голову?

Як старий досвідчений читальник, маю тверде переконання, що дуже багато у щасливій долі книги залежить від поліграфії. Бо ось переді мною лежить два повних пришвінських видання його творів, і до одного рука тягнеться, а до іншого – ні. Одне можу перечитувати безконечну кількість разів, а інше просто вислизає з рук.
Здавалося б, чому? Адже тексти абсолютно адекватні.
Але на одному не той кегель, не те оформлення, не та обкладинка і навіть папір, що потребує душа.

Добре, коли література твоєї країни на видноті. Тоді кожен, хто береться за перо, ніби стає перед світовим дзеркалом і має змогу побачити в ньому себе – крихітного, загубленого чи великого.
Щось подібне повинен відчувати англієць і француз, чех і поляк, росіянин і японець...
Але цього не відчуває українець.
Він не пише з унутрішнім відчуттям, як це одгукнеться в світі.
Хоча вселенська місія слова, мабуть, може винести і врятувати.

Літо минуло за книгами.
Та чи надовго ще вистачить очей?
– В одному встиг переконатися, – каже Дмитро Міщенко. – Ви справді „всеїдний читач”. Отаку гору письменницького багажу перелопатити, до того ж, дуже різного і кожному з них дати свою оцінку, то таки під силу одиницям. Похвально, брате-товаришу. Дуже похвально! Київські доморощені критики й літературознавці похвалитися цим не можуть...
Але і чи мені тим хвалитися варто?
Може, треба спинитися?
Знову кажу собі: моря не вип’єш.

Спілкування з письменниками зазвичай вкрай складне. Тут треба мати не тільки особливе терпіння, а й винятковий такт, своєрідний підхід.
Кожен з них вважає себе ледь не пупом землі. І чим обдарованіший, талановитіший письменник, тим складніший.
Незрідка задумуюся: чому зближуюся з ними, навіщо це мені?
Я і сам цього до ладу пояснити не можу, якась незвідима сила штовхає мене на все нові знайомства.
Це мій хрест і моє покликання – описати сучасний літературний рух.

Ніби сто разів чуте і читане оце Петренкове, що для багатьох стало народним: „Чужий я у долі, чужий у людей...”.
А почув сьогодні з уст простого співака і серце зригнулося, защеміло, заплакало. В одному рядку безодня людського болю...

День у товаристві київських і рівненських письменників: В’ячеслава Медвідя, Петра Осадчука, Степана Бабія, Віктора Мазаного, Юрія Берези, Василя Басараби. Спершу в Дермані, а потім у навколишніх селах, біля святого джерела, оспіваного Оленою Пчілкою.
День, як вік.
День віршів і задушевних розмов.
Душа в осінній злагіднюючій позолоті. 12 вересня.

Далі

До змісту Петро СОРОКА ДЕННИКИ