ПЕТРО СОРОКА
ДЕННИКИ

ГОЛОС ІЗ ХОРІВ
ЛІРИЧНИЙ ДЕННИК

ПОТОЙБІЧ ТИШІ

1
Тільки після шалено-шаламенної грози, коли поволі розпрозорюється небо і на небосхилі піднімаються клубчасті біло-рожеві хмари, підсвічені призахідним сонцем, по-справжньому відчуваєш, яка грандіозна та небесна лабораторія, в якій була задумана земля і людина.

2
Для мене не існує пейзажів, де людина могла б здаватися зайвою.
Навпаки: мені завжди чогось не вистачає в природі, коли її не оживлюють своєю присутністю люди.
І небо без птахів порожнє для мене.

3
Пшеничне поле за селом – ген до крайобрію.
Жовтогаряче море під блакитним небом. Краса. Чи може бути щось краще у світі, щось більш хвилююче у природі для душі?
Скільки років милуюся цим краєвидом, а захоплює, як уперше.
А там, на видноколі, таємничі для мене Чагарі Збаразькі, в яких бував лише двічі – царство садів і чагарників, таємничих тіней і летючих затінків. Чи то хутір, чи то лісове селище.

4
ЛИМАН
З висоти невеликого сугірка милуюся широким лиманом, що рожевіє в ярому світлі призахідного сонця. Поволі темніє широка коса, що огинає лиман зліва, чорніють кущі й дерева, а блакитне небо стає сивим і неоново-палевим. Сокотиться тиша.
Самотній баркас хитається на сонно-розморених хвилях, і весь простір ніби озвучений тужливою мелодією. Ця туга торкається серця і поступово заполонює мене. Щось таке робиться з душею, що словом не виповісти. Краса і туга. Мені здається, що то осколок тої безмежної радости, яку звідав Творець, вибудовуючи ці ландшафти. Радости й туги.
Але за чим ця туга у мене? За вічністю? За неможливістю стати безсмертною часткою цієї краси?
Чи це жаль, що не спроможний творити таку ж красу?

5
Прокидаюся вранці, й з сумом бачу, що вікна спальні покриті густим нальотом крижаниці. Ще зучора почала втихати велика калькаденна шарга, але не відступили шмалькі морози і досі в хаті гуляють холоднаві потоки, від чого світ здається сумним та сутінковим.
Згнітивши серце, вибираюся з-під теплої ковдри, швидко одіваюся і, як у дитинстві, починаю хукати на сизо-олов’яну шибку.
Поволі утворюється маленька заплакана лунка, в якій спочатку зблискують зіринки свірчистого снігу, а далі з’являються принишклі дерева, пелехаті дахи і крайка вулички нашого присілку, заметена снігами. Надовкола майже пусто: десь пощезли пси-блудяжки, що звикли телесуватися тут, і лише один Дік тишком наджидає, чи не відкриються чиїсь ворота. І справді, через якийсь час з’являється згорблений силует сусідки, що шкабуртає за молоком до магазину. Від неї Дікові дістається скоринка хліба.
У мерехті сніжинок стоїть наїжачений і насторожений ліс, ніби злютоване вороже військо перед боєм.
Над усім висне незрима, але давка, оспала туга.
Хочеться знову впасти у ліжко, щоб хоч у сні повернутися у щасливий сонячний світ.

6
„ГОРИ НАШИ, ГОРЕ НАШЕ...”
Не соромлюся свого лемківства, але і не хизуюся ним.
Знаю усі його мінуси і плюси, та не можу сказати, чого в ньому більше – світлого чи відворотнього.
Щось тягнеться за лемками недобре, темне і гріховне.
Народ, виметений Божою мітлою з рідних гір. За що?
Рідко подибуєш лемка бездарного, лінивого, безликого, більшість – особистості яскраві, неабиякі майстри, невтомні й завзяті трудівники, підприємливі бізнесмени.
Але є в них щось таке, що не дозволяє до кінця полюбити, беззастережно прийняти і пустити в свою душу. Лукавство? Забріханість? Підступність? Кар’єризм? Не знаю...
Коли дивлюся критично на себе, то і в своїй душі щось із того недоброго знаходжу і тоді бачу, що й мене до кінця прийняти і полюбити неможливо.
Щось тягнеться темне за родом, а щось і за народом.
Не ідеалізую і українців загалом – багато в їх ментальності дріб’язкового, ницого, продажного. Довженко скаржився, що в Москві йому найбільше допікали не росіяни, а свої ж землячки. Такі ж скарги можна було почути від Франка і Куліша, Гребінки і Лесі Українки....
Бездержавний народ. Підчерчений рабською ідеологією. Якби могли мати свою державу, то мали б її і триста і п’ятсот років тому... Але ж ні!
Ми нація давня, може, найдавніша на землі, але вироджена: щоб відбутися, мусимо заново відродитися, вийти на новий виток, постати у новій якості.

У ПЕРЕДЧУТТІ ДОЩУ
1
У теплі пори року живу в щемливому і радісному передчутті дощу, мені найкраще пишеться в зливу, у сльоту, тільки тоді, здається, почуваюся по-справжньому щасливим.
Дощ для мене одне з найбільших див природи, в ньому звучить голос янголів, прозирається присутність Творця. Не випадково після дощу так часто засвічується райдуга. „Я з вами, – каже Бог. – Мій заповіт залишається в силі”.
Дощ в’яже мене з небом, дарує Божу благодать. І це невимовно.

2
Така спека – усе живе вмліває.
Іду стежкою, між високими травами і польовими квітами, й ледь не падаю від дурманного задушливого запаху.
Ще вчора усе дихало тут свіжістю і райськими пахощами, а нині панує спертий подих тління і утоми.
Ромашки понурили пелюстки, ніби вушка, без надії очікуючи дощу.

3
За спиною важко і погрозливо дихала грозова хмара, і я біг щосили. Хмара сунула проти вітру, і я чув як зовсім близько лопотів дощ, наступаючи мені на п’яти. Додому залишалося менше кілометра, однак спершу треба було збігти згори вниз, а потім піднятися на високий пагорб і ще трохи покривуляти звивистою вуличкою. Я не боявся змокнути, навіть хотів цього, але мені баглося позмагатися з чорною хмарою, що нагадувала допотопного дракона, який погрожує і дихає вогнем. Я хотів звідати щось таке, що знали наші далекі пращури, за якими полювали драконами чи птеродактилі.
Я зовсім вибився із сил, але не зупинявся. І лише за кілька кроків до брами, як з відра, линув дощ. Весела гонитва. Мокрий, але щасливий, пірнув у піднавіс.
Ось найвища радість, яку мені подарувало життя за останній тиждень.

СИМФОНІЯ ПЕТРИКІВСЬКОГО ЛІСУ
1
Довго бродили з Галею лісом, потім обійшли його зі сходу, добре набивши ноги.
Стільки розкішних, незвичних пейзажів. Є такі, що дихають вічністю, є такі, що відкидають у минулі століття. Здається, ліс розсунеться, як завіса, і постане допотопна лісова сторожка чи вигулькне з чагарників козак на коні.
Трапляється, забредеш у якісь нетрі чи глуху закутину – і там наткнешся на розквітлий кущ глоду чи аличі. Дивина! Гадаєш: для кого і для чого?
Білизна хмар на тлі блакитного неба вбирає зір. Але зупиняюся під розквітлою аличею і вже через мить бачу, що до сліпучо-чистої, неймовірної білизни аличевого цвіту хмарам не рівнятися. Тільки при такому зіставленні починаєш розуміти, що таке справжня незаймана білизна. Чи не у таких ризах являються святі та янголи?

2
Вечір. Сонце сідає за частоколом дерев і я іду в те золоте сіяння, ніби в палаючий ліс.
Пташки заливаються од співу.
Злива світла і звуків.
А ще запахів. І яких запахів. Це справжнє королівство пахощів. Тільки цієї весни, здається, вперше почав упиватися тими пахощами по-справжньому. І не знаю, що найбільше вражає – гра світла, кольорів, звуків чи запахів. Мабуть, вони підсилюють один одного і, розділені, багато в чому програли б.

3
Виходжу з лісу, перетинаю невеличкий пагорб і опиняюся перед морем польових квітів. Ніби музика розпрозорюється у просторі, заповнює усе довкілля – від землі до небес. Усі мислимі й немислимі кольори, диво, яке неможливо передати словами! Маки, волошки, ромашки, чебрець, тирлич...
Мимохідь з душі вириваються слова зачудування і вдячности Творцеві. Яка розкіш! „А пахнуть, пахнуть... Боже, царство трав!” (за Т.Севернюк).

4
Після біло-чорних зимових кольорів у березні майже несподівано починає з’являтися зелена барва. Це незвідима сила трави пробивається з-під землі. Найперше вона появляється в лісі, й з нашого вікна видно, як тонується в зелений колір ще недавно чорний просвіт між деревами. Це колір особливої світлості, бо він символізує життя. Це голос весни.
Тепер, коли заходиш у ліс, важко вийти з нього – пташині симфонії зачаровують і полонять. Під їх перегуки якось по-особливому відкривається кожна деталь.
Але ловлю себе на думці, що все це для мене цікаве тільки тому, що я можу описати його потім у своєму деннику, а якби цього не було, то пройшло б стороною, не зачепивши свідомости глибинно.

5
Весною кажу собі: ліс найкращий у пору пробудження, вибуху зелені, розквіту і буяння. Коли він розгалузиться, розправить крони, як велетень плечі, й дихає на повні груди.
Але так само я вважаю і влітку, і восени, і взимку.
Коли я помиляюся?
Мабуть, ніколи.

6
Літо у розповні.
У лісі глибока передвечірня тиша, як перед великим дощем чи грозою.
Розкуштрана вітром трава, і Дік виринає з неї, ніби з хвиль.
Натрапляємо на плантацію пізніх суниць. Назбируємо тільки жменьку, але яка концентрація енергії і насолоди. Це не водянисті садово-городні ягоди, ці пахнуть лісом, літом і ще чимось, чому й назви немає.
Потім до темної ночі збираємо цвіт липи і листя ліщини. З великими оберемками повертаємося додому.
З любов’ю думаю про ліс – велике суспільство дерев, птахів і комах....

7
Кілька днів ішли зливні дощі, і я не міг вибратися до лісу. Але нарешті розгодинилося і ми з Діком трішки протинялися лісовими хащами. У такі хвилини мені здається, що ліс – то єдина, справжня радість, подарована Богом. Якби тільки міг описати свої відчуття.
Тут все значливе, особливе, все глибоко хвилює, набирає ніби нереальних вимірів, навіть те, що в позалісовому світі здається дріб’язковим і неважливим.
Ось моя улюблена стежка крізь ліщинник, якою постійно продираюся в гущавину, за ці дні так заросла, що я змушений вернутися назад і обійти ці хащі стороною. Але не серджуся, а навпаки – мене охоплює невимовна радість. Яка навальна сила всепереможної природи! І яка велика подія – за кілька днів ліщинник украв мою стежку

8
Сонце сідає за деревами і, якщо пильно дивитися, можна помітити його рух. Ось воно позолотило крони, ось котиться між стовбурами, розсипаючи золоті переблиски, ось торкнулося кущів, і з кожною хвилиною збільшується, росте та все дужче розгоряється. Коли нарешті сягає землі, то весь ліс немовби горить у рожевому палахкому куриві.
Навколо ще багато снігу. Пташки співають так тихо, ніби бояться передчасно когось розбудити.

9
Вважав, що знаю петриківський ліс, бо обійшов його не один раз, але сьогодні несподівано вийшов на невеличку галявину і побачив між дубами дерев’яний будинок, критий гонтом, з прибудовами. Ті прибудови зовсім розвалилися, а будинок ще міцний і по всьому видно, що обжитий. Обережно підійшов до вікна, постукав, але ніхто не обізвався.
Це не хата лісника, це хтось із села утік до лісу. Можливо, він живе тут лише влітку, обладнавши його під дачу, бо не озвався ні пес, ні кіт.
В голові одразу ж виснувалася романтична історія.

10
Яких тільки дивовиж не трапляється з грибником.
Довго бродив лісом і все марно, хоч би один нікчемний підберезник трапився. Розчарований і стомлений сів на пеньок.
Зирк – а під ногами ціла колонія білих грибів.

11
У неділю вибралися з Галею на дальні петриківські пагорби, і довго бродили без видимої мети. Іти довелося залісненими схилами, суцільним килимом із жовтого листя. Глибока осінь. Але несподівано тепла і тиха. Така тиха, що здавалося ось-ось нагло розтріснеться небо і почнеться гроза чи злива. Але нічого такого не відбувалося.
Ліс мовчав. І не озивалася жодна пташка, тільки коли смерком несподівано заспівала якась посмітюшка. Одна на весь ліс. І так тихо та сумно, ніби прощалася зі світом. Може, це була її прощальна пісня з лагідною осінню в передчутті немилосердної зими?
Потім зупинилися над озером і довго впивалися його спокоєм і тишею.
Ось де треба пензля художника.

12
Не так вже багато світів у мене – ліс, село, поле, хмари, небо, зорі...
Але це справді безмежні світи, які можна відкривати і описувати, допоки життя.

13
Все у природі свідчить, що ось-ось впаде перший сніг. У лісі тиша така глибока і повна, що, здається, можна було б почути шелест першої падаючої сніжинки, чи точніше – її музику.
Цю тишу вбирає моє тіло усіма відчуттями, кожною клітинкою, і через якийсь час я сам стаю ніби частинкою тієї тиші, трансформуюся в неї.

14
Ліс не рятує від душевного болю, внутрішньої роздвоєности.
У ліс треба приходити умиротвореним, зі спокійною душею, тільки тоді він подарує справжню радість відкриттів і дотик до наринаючого щастя світу.
Ліс – не панацея.
Він не для хворих людей, а для здорових і гармонійних.
Я уже не ходжу туди лікуватися (пробував, не виходить), тепер іду тільки погідний і тільки так він „зустрічає мене, як друга”.
Ліс є у мене доти, доки все добре.

15
Цвіркун так довго і натхненно грав на своїй одноманітній скрипці, що це роздратувало не тільки нас, а й Діка, й він кинувся його шукати. Нишпорив-нишпорив, обнюхав усю траву навколо, а потім став лапами розгрібати те місце, звідки линули різкі звуки, але ніяк не міг знайти мініатюрного співака. А той ніби ще дуже захлинався співом, щоб до краю роздратувати пса. Але Дік не здавався, і нарешті знайшов сховок цього трав’яного Карузо і порвав його лапами та зубами. Але як тільки відійшов з виразом переможця, той завівся знову. І так тривало кілька разів, аж поки це не набридло обом.

16
Ліс рятує мене в багатьох ситуаціях, він прихисток для стомленої і зневіреної душі.
Тікаю у ліс, коли від’їжджають непрошені гості, що спустошили мене. Прихиляюся до дерев і вони наснажують мене доброю енергією, спокоєм і умиротвореністю.
Люди все більше стомлюють мене.
Але є в цьому і позитивна сторона, бо якби вони не стомлювали, не знав би, який чудесний ліс, якою цілющою силою він наділений.

17
Ліс окрім усього ще й провіряє людину на оту тонку здатність дивуватися і зачаровуватися красою.
Чи захлинається душа від зеленого дива, чи німує?
Знав я оті провали у байдужість і майже цілковиту зневіру, тому боюся їх і провіряю себе лісовою красою.
Доки люблю ліс, зачаровуюся, дивуюся – доти живу.

РОЗТОЧЧЯ
(7-25 серпня)

Колись писали – Розтіччя, бо звідси розтікаються ріки: одні до Чорного, а інші – до Балтійського моря.

Важко сказати, куди ми потрапили – у присілок, якусь метастазу міста, чи хутір. Я так до кінця ніколи цього для себе й не з’ясував. Якась санаторійна оголомозена зона (за Хвильовим).
Будинки розкидані у лісі.
Ще недавно, кажуть, тут вирувало курортне життя. Нині це декілька десятків дерев’яних і саманних хат, що віджили своє.
Сосни ростуть усюди. Великі, розхильчасті. Де-не-де красуються фруктові дерева і кострубачиться кущовиння.
Вулиць немає, тільки плутані стежки від хати до хати. Але колись вони, мабуть, були, бо збереглися таблички „Курортна,7”, „Гоголя, 3”.
Подекуди виблискують білими сосновими стінами щойно збудовані обори. Тут же обгороджені сарайчики, стосики дров на зиму під дерев’яними навісами.
Між деревами ліниво прогулюються собаки. Їх тут не прив’язують. Бо що їм сторожувати?
Поселяємося у дерев’яній, критій поржавілою бляхою, хатинці, що тулиться на самій окраїні, неподалік асфальтівки, що забігає сюди з траси.
Зелене подвір’я, всіяне кротячими кучугурами, невеличкий горідчик під вікном: грядка капусти, кілька соняхів, гарбузи і буряки, мак і помідори, тички, обвиті квасолею, штурпаччя кукурудзи.
Відчиниш вікно, і знадвору ударить гарячим духом городини, де царює кріп.
А вечорами цвіркун заливається на підвіконні.
„І ліс, і сум... і небо, і дороги..”. І одсвіти налитих сонцем сосен.
Приїжджому сумно, особливо вечорами. Дивишся в отемнілу ніч і п’єш сосновий дух, розкутурханий вітрами.
Ледь-ледь освійчився тут лише на третій чи четвертий день. А до того тихо страждав.. Ночі – мжучі.

На розвітанні здебільшого іду в Немирів, до якого рукою подати.
Це тихе сумирне містечко, над яким висне незбагненний присмуток.
Здається, убогість і сірість тут визирають з кожного подвір’я.
Старовинні жидівські будиночки, притулені один до одного, як сліпці, обтрясають з облузаних стін останній тиньк, виказуючи збутвіле злиденне рам’я.
У центрі одразу ж кидаються у вічі миршаві гіпсові фігури – жінки-хлібодарниці, гегемони-робітники і навіть ведмеді з ведмежатами.
Очевидно, якийсь місцевий бонза кохався у мистецтві чи, може, хотів прикрити пам’ятниками, як фіговими листками, випираючу вбогість. І учудив місто гіпсових скульптур.
Просидів у центральному парку якусь годину, і здалося, що раптом відчув ритм цього містечка – анемічний, тихий, ледь чутний, що в медицині має назву Кус-Мауля.
Уявив собі долю якоїсь романтичної натури, що тут народилася і виросла – очевидно, вона мала б задихатися до одуріння. Як в одному з оповідань Генрі Ловсона: „Безмежна одноманітність доводить до божевілля. Монотонність змушує мріяти про потяг, щоб заїхати на край світу, про корабель, щоб запливти за край моря або й ще далі...”
Хоча... щасливому можна бути скрізь.
Подалі від центру вулички вимощені жорствою, і на високі паркани дрімотно похиляються маркі яблуні та груші.
Трапляються й чепурні обійстя, де окублились нові українці.
Коли потрапляєш на кладовище, що починається одразу ж за містом, то здається, що люди повтікали сюди від нудьги.
Стара частина його зовсім занедбана, поросла напівусохлими чагарями і величезними бур’янами. На похилих іржавих хрестах уже не прочитати прізвищ.
Сумне видовище.
Між могилами походжають коні й кози.
Тлінність і минущість земного життя тут відчувається особливо гостро.
На вигоні за цвинтарем шерега столітніх тополь. Могутніх. Гіллястих. Красивих.
І даль, обрамлена сизим лісом.
Нове кладовище – ближче до асфальтівки, що веде на Грушів. До польського кордону звідси рукою подати, і колись тут першими полягли прикордонники. Їх сумний мартиролог відкривається моторошним прізвищем – Трупов. За іншими прізвищами намагаюся вгадати натури полеглих – Хмелюк, Шебело, Поліконос, Прозоров, Черток, Блайда.
Тут же зведено два гіпсових пам’ятники на їх пошану. Але це всуціль невдалі витвори. Чахленька жінка, приклякнувши на землю, тримає пораненого кремезного вояка – убога копія уславленої „Пієти”.
Інша композиція зображає двох прикордонників з собакою. Але гіпс так обсипався й потріскав, що пес більше нагадує порося. Коли ми вперше тут проїжджали поночі, то мені здалося, що цей пам’ятник – символічна картина дикого грабунку „другими москалями” місцевого населення. Навіть зринула думка – ось воно мистецтво нового часу: солдатня украла підсвинка – і тікає.

Грушів видався мені неймовірно тихим селом. На подивок тихим і спокійним.
Чи то у таку благословенну мить я потрапив туди, чи справді тут завжди панує царство тиші.
Ніде ані шелесне. Просто святобливий, любомирний і всеобіймаючий спокій.
А ще в селі так багато вікових лип, що хотілося б охрестити його Липівкою чи Липівцями. І ті липи справді незвичні, кожна, як окремий материк.
Ви знаєте, як липи шелестять у Грушеві?
Сиві луги за селом, річка Завадівка. Дуплинаті верби. Табуни коней. Пастушки розвели вогнище, печуть картоплю. Соснові ліси близько підступають до села, дихаючи благодатною прохолодою.
На окраїні села, у глухому заулку, заманячила старовинна дерев’яна церква.
Підходжу ближче і зупиняюся, зачарований, – це величавий витвір старовинної архітектури, собор, зроблений без жодного цвяха.
Поруч дід чичиркає пилою якусь сосонку. Пристаю з розпитками.
Дід старенький, йому, мабуть, під дев’яносто, але рухи в нього ще жваві й енергійні, а очі – мудрі й глибокі, з прижмурцем.
Після тривалої розмови він проводжає мене аж до битого путівця, що вибігає за село, але я несподівано вертаюся до церкви, ніби гнаний незвідимою силою, стаю на коліна перед дубовими дверима і зазираю у замкову щілину. Око фіксує різьблений іконостас, тьмяві фрески і вистелену килимами підлогу. Тиша така, що чути власне серцебиття. Порожня церква справляє дивне враження, я чекаю чогось незвичного... Чого? І враз над царськими воротами появляється сіяння, і мій погляд обпалює тихе мерехтіння янгольських крил.

Ніде, навочевидь, немає так багато неба, як на Грушівському озері.
Недвижна вода до обрію. Золоті переблиски хвиль.
Небо над нами і під нами, ніщо його не заступає і не витісняє... навіть наярене сонце.
Далекі сизі береги ніби обрамлюють не воду, а небо.
У розлеглих полях за селом розкошують трави.
Наринають діткливі пахощі.
Іду босоніж на хутір Лужки. Навколо прозірник, покрівець-молозик, метлиця, тисячолистник, бабки, чебрець і лопушиння. Повна гармонія і буяння кольорів.
І скрізь так же багато неба.
Тиша і погідна краса.
За полями відкриваються нові поля, устлані роздичавілими травами.
Маревіючі фігури жниць.
Чисто заходить сонце, поглиблюючи пригуслі впокійливі барви. Далекі сосни стають бархатистими.
Ліворуч – село Колониця.
Поля, порослі гірчаком.

Порання лісова безгомінь...
Коли-не-коли обізветься дятел. А так – тиша.
Тут легко заблукати, тут, кажуть, чіпляється блуд, бо ліс – це біс. Були такі, що насилу вихрапались з тих нутрощів, і тепер вони застерігають нас.
Але ж... але ж скільки відкриттів, і ми не можемо зупинитися, ідемо далі.
Буває, станеш у здиві як невтямний. І навколо цілі розсипи грибів, колонія за колонією. Вони пробивають товщу торішнього вощаного листя, оживляють скістніле мертвоття. Виприск щедротної землі.
Бродив би тут з позасвіту до змеркнення.
Навколо розцвіготана папороть, закустрані кущі ліщини, шалясті трави, корняки і повержені сосни. Ожина чіпляється за штанку: не йди, побудь ще, роздивися довкола, посмакуй моїми плодами.
Іноді зайдеш у такі темнощі, ніби раптова ніч упаде з неба. Але тут же за кілька кроків проб’ється крізь крони сосен і дубів світна яскрінь.
А то наткнешся на дзвінке русельце струмка, що виведе до лісового озерця, де все повите красою і тайною. Скупаєш у тій воді одляглу душу і знову пірнеш у дикі застуми.
На шляху трапляються берестняк і осичник, столітні дуби і сосни, які тільки тут мирно сусідяться.
Утомишся, наб’єш ноги до знечутніння, надвередишся до млости, але так щедро, доп’яна наллєш душу по вінця казковою красою, доброю лагідністю до цього світу і людей, що потім падаєш у ліжко з щасливою лагідною усмішкою на лиці. Тільки ліс та ще мандрів’яні дороги роблять з людською душею таке диво доброти.
А вранці піднімешся знову свіжий і бадьорий, готовий відгукнутися усім серцем на поклик лісу.

Передобіддя.
Виспрагла земля.
Бахрома далеких лісів. І зрожевіла жимолость.
Палева стежка прожилковується між молодих сосонок і забігає в осичник. Глухі затінки. Лагідний ламкий небосхил.
Лугівка. А зудвобіч – розгінні, ніби сатинові, поля.
Руслище висохлої ріки. Тільки де-не-де мочари. Напівсонний очерет.
Довгошиї бусли полюють на жаб, високо піднімаючи завезьгані ноги.
Ніби нізвідки з’являється яструб і починає колувати над нами: то вишастує крилами, то купається у хвилях повітря.

З цієї землі ще в сорокові роки перед великою війною виселили більше півсотні сіл і хуторів.
Чорна рука Верховного накреслила на карті велике коло, і найродючіша, найблагодатніша земля перетворилася у мертвий полігон.
Тисячі людей вирвали з рідної землі й розсіяли світами.
Зникли з карти Крем’янка, Ясенівка, Щирець, Крушин, Малатин, Вівсяна Гора, Клепарів, Великі і Малі Вишеньки, Курники, Парипси, Велика і Мала Березина, Букриї, Бідкн, Біла Піскова, Бідуни, Тріщанець, Вербляни, Гряда, Озірна, Долина, Іванки, Профилі, Кизли, Солошин, Смерків, В.Дорошів, Куликів, Передмістя, Малетень та інші села і хутори, назви яких мені не вдалося відновити.

Примеркає. Повійнуло терпкою сосновою свіжістю.
Дрижучий захід, повний рожевих тонів, обіцяє дощ чи зливу.

Уже зранку закундубасилось на дощ, але погідна погода протрималась до смерку. Щоправда, незвична тиша, у якій відчувалися пересада і тривога, давила і гнітила протягом усього дня, який до того ж видався невміру довгим.

Коли сонце упало в призахідні хмари, з того боку подув борвій. Нагнав хмаровиння і сірої смаги, навіть яру окалину місяця покрили хмари. Десь далеко простугоніло. Глухий відзвук упав за ліс. Захвилювалися сосни і дуби, зашелестіла метлиця, заколихався осугуватий став, біля якого ми смажили картоплю. Визскливо зойкнула лісова птаха і стрілою залетіла в найближчий ялинник.
У повітрі зависло давке гариво.
За кілька хвилин почалося моросіння дощу, а потім ливанула злива. На щастя, до того часу ми уже встигли заскочити у машину і рушити з місця.
Кострубачились обабіч дерева. Шмалький дощ все сильніше бив у вітрове скло.
Раптом споночіло, і довкілля освінула яскрава блискавка. А потім гримонуло так, ніби хто лулуснув гігантською шаблею по воді чи блискавка плиском упала на мокру землю.
вибиралися на шосе. Добре, що земля піщана – колеса не грузнуть.
Надирдикавшись до знемоги, автомобіль нарешті виїхав на жорстяну дорогу, а там і на асфальтівку. Але їхати далі було незмога: тьма-тьменна. Якийсь час сунули ніби омаць, а потім зупинилися. Уже лив не дощ – суцільна стіна води стояла перед вітровим склом.
Десь зізаду, покрай неба, жбухнув вогняний смерч, і страхітливий розстріск сколихнув грішний світ. Усе навколо шуміло, вирувало, шиширхало, тріскало, начеб репалась земля.
Мені здалося, що саме така гроза упала з небес, коли людей виганяли з цієї землі. Внутрішнім зором на змиг ока я побачив людські товпища, почув розпачливі крики і зойки, собачий гаквіт і ревіння моторів, постріли і погрози, – мені відслонилася завіса земного пекла.
Але в цій навалі грози відчувалася якась неузгодженість – вона то наростала, то стихала, відчувалося, що вона швидко видихнеться. І справді, невдовзі прояснилося, зливний дощ знову перейшов у моросіння і ми рушили, обережно об’їжджаючи тікища на розмитому асфальті.

Живемо у лісі, що особливо гостро відчувається вночі.
Тривожно шумлять сосни.
Бродити тоді навіть неподалік від дому я не наважуюся – темно, хоч око виколи, жаско, можна легко зблудити. Якось опівночі верталися з Галею додому і відчули, що блудимо. Непроглядна темінь, ніби хто зав’язав очі. Дорогу пробуємо ногами, просуваємося навпомацки черепашими темпами і все одно провалюємося у якийсь рів. Далі знову ідемо омаць, пробираємося навмання через кущі й хащі.
Стомлені, налякані, сердиті, ледве вибралися на асфальт.
А сосни над нами шумлять – ніби насміхаються.

Незмінно засинаємо під нескінченну пісню цвіркуна і прокидаємося від стукоту дятла.
Святно і легко на душі.

Зранку світло просочується крізь сонливу змору сосен, витворюючи фантастичні світлові ефекти. Передсвітня обіймаюча тиша.
Остуджена за ніч трава висвічується росою.
Добре відчувати цю землю босими ногами.
Виходиш з хати і за парукрок опиняєшся в лісі. Гриби пробивають товщу прілого листя і пнуться вгору на своїх білих ніжках. Високі сосни підсилюють ранішнє світло.
Жабки стрибають під ногами – справжній зелений феєрверк.

Блукаючи тими осамотілими місцями, відчув приємне сп’яніння від того, що ніхто не знає, де я, що загубився в тих соснових прилісках і диких полях. У мене немає „мобілки”, нікому не залишив свої координати. Я загублений, як ті одинокі люди, що залишилися тут жити напівлегально усупереч усім обставинам. Непереборна сила прив’язує людину до рідних місць. Нині навіть у чорнобильській зоні продовжується життя.
Тут майже абсолютна відірваність від цивілізованого світу. Зате яка єдність з природою – лісом, полем, Богом.
Іду полями. Метлиця шепче до мене устами тих, хто жив тут піввіку тому.
Вона мені всю правду розкаже.

Довго бреду обрідненим сосновим лісом, потім виходжу на піщану дорогу. За якийсь час пірнаю у природний зелений тунель – над головою злилися крони дубів і сосен, утворивши величну арку.
Відтюгикав кілька верст.
Тиша. Краса.
Хто не відчуває, що дерева живі, не може по-справжньому насолоджуватися красою природи. Вона пройде мимо нього і не зачепить, не осяє.

Ми побачили його здалеку – цей розстріляний собор із знищеного села Вишеньки, про який стільки начулися. Він вразив з першого погляду, бо навіть поруйнований справляв незабутнє враження. Може, тому, що чітко і ясно вирізьбився на тлі забагровілого неба. Сильна явина! Символ духовної нескорености, величі й краси. Як наші козацькі фортеці, середньовічні твердині – свідки трагічних дійств.
Чим ближче ми під’їжджали до нього, тим більше він осяював душу.
Дорога ставала солона на смак.
Солона дорога до собору.
Відчуття величі й тривоги підсилювала градова хмара, що наближалася з півночі.
Мовчки, з внутрішнім хвилюванням, піднімаємося на узвишшя – і велична картина відкривається нашим очам – рівнина, поросла соснами і ялинами.
Господи! Тут колись було село! Гостро відчувається, що тіні тих, хто жив тут тисячоліттями, незримо присутні в повітрі.
Вони і руїни собору облагороджують довкілля.
Заходимо у середину собору через поруйновані стіни. Яке світле видмо проливається згори, де мали б сяяти розписані куполи. Ніби сам Господь удихнув в цей храм нездоланну силу.
Навіть призвиклий до всього, здається, тут не залишиться байдужим, здригнеться серцем.
Легко уявляю собі те село і картину недільної відправи у цьому соборі. Внутрішнім зором бачу як сходяться люди – хто поважисто, невпоспіхом, хто біжком, хто під’їжджає кіньми. А навколо – білі хатки під шапками солом’яних стріх і вишневі садки.
Неподалік сільське кладовище. Ідемо туди по влежаних травах. Недавно його обгородили, поставили великий дубовий хрест і кілька маленьких залізних хрестів на розмитих горбиках, але імен уже не віднайти, не відчитати, не відновити.
Пригуслий сум.
Самотинно душі на цьому вітровищі.
Знищений цвинтар, розранений собор. І жодної вишеньки. Жодної. А цвіли ж тут суцільні сади. Незрима моторош пробігає тілом.
І все ж повного умалення не відбулося.

Подощить і перестане...
Дорога біжить у Потелич.
Тихі села край шляху. Садки і городи в буянні зелені.
Вороблячин. Середкевичі. Ці села пощадила доля, вони опинилися за межами виселення.
Передовсім впадають у вічі ставки, порослі очеретом, обрамлені дуплястими вербами.
Українська ідилія.
Старовинна церква на зеленій горі, що її обмиває річка Телиця. Церкві уже п’ять століть. Кажуть тут колись сам Хмельницький побував на Богослужінні, бо піджидав з розвідки вістуна Буняка. Пізніше тому Буняку тут начебто вибили око, і він прокляв Потеличі.
Камінні білі хрести на подвір’ї церкви, дерев’яна капличка у бойківському стилі, вікові липи, що пнуться вище хреста.
Поруч цвинтар, де на темних хрестах багато сильних козацьких прізвищ – Хула, Павлюка, Дудок, Бігун, Ревуха, Шавлія, Тріщ, Пілат, Татомир...

Подощів’я.
З Потелич прямуємо на хутір Луг, де загубилося в лісах цілюще джерело, освячене з’явою Божої Матері.
Скільки засягне око – розпросторіла даль.
Вітер наганяє олов’яні хмари. Машина довго петляє полями і лісовими дорогами, доки на обрії не з’являється хутір. Якийсь час моросить мжичка, а потім вгамовується.
Хутірські діти показують нам дорогу до джерела. Треба іти лісами більше трьох кілометрів бо добратися туди можна лишень пустопаш. Тільки через годину спускаємося у широку лісову улоговину, де вимальовується силует кам’яної каплички. Несподівано зустрічаємо групу людей – бригада будівельників упорядковує святе місце.
Коли знову виходимо з лісу, то ніби пірнаємо у стихію дивовижних медв’яних пахощів.

Висіч і Середковичі.
Тополі. Провіховілені усіма вітрами, стоять на вічній сторожі краси.
Голуба погуда небес.
Босі ноги занурюються у теплу кушпелу. З кожним доторком ніби скидаєш кілька літ.
За одним чарівним краєвидом відкривається інший – ще запаморочливіший.
Відчуваю, що не спроможний передати словами ту красу і німію в болісному зачудуванні.
Майоліковий світ.
Поля облогом. Вигорілі під сонцем дикі трави.
Величезна долина, обрамлена пагорбами. Це Вівсяна гора.
Під хмарним небом ці далі особливі. Але незмінно печальні. Ніби на них упав вічний сум тих, що втратили матірну землю.
Роблю світлину за світлиною, але невдовзі починаю розуміти, що ніяка фотографія не спроможна передати мінливу красу цього краю. Фарби темнішають просто на очах, небеса хмурніють.
Ще мить – і сяйнула блискавка, але десь так далеко, ніби на тому світі. І все ж посіяла тривогу.

Опівніччя.
Вдивляюся в темне вікно і уявляю собі, які тут розігрувалися драми, скільки трагічного пам’ятають ці дерева... Люди тікають у ліси, за ними женуться солдати. Крики і стрільба. Ревище танків і тракторів, що валять хати.
П’яні солдати на очах напівбожевільних людей вибивають вікна і двері, зривають солом’яні стріхи або ж підпалюють все.
Варвітня. Розпач і жах.
До вечора на місці колись квітучого вишневого села залишається одне стлище.

– Навіщо тобі ворушити минуле? – наковирює мене приятель. – Чого тобі ходити по тих селах, яких давно нема? Який в цьому сенс?
Але хіба я можу сказати навіщо? Хіба тут я владаю собою?
Стоять перед внутрішнім зором картини виселення, тисячі нещасних, горьових людей, яких назавжди виривають з рідної землі, чую їх молитви і розпачливі голоси, бачу нажахані, ніби зурочені очі. Може, тому, що колись таку ж трагедію пережили мої батьки.

З-понадрання іду на Парипси.
Шпигуча роса. Продимає вітер. Прояснюється притуманена даль.
Прошу зустрічного чоловіка показати дорогу.
– А нащо вам туди? – дивується він. – Я ось тут живу все життя, а там не був. Нічого цікавого не побачите, усіх виселили. Глушина.
– Мені цікаво подивитися...
Він стенає плечима, але дорогу показує.
Навколо краса невимовна. Соснові ліси під зачерленими небесами. Як на картинах Антона Журавля.
Не ідеш – пливеш.
Піщані низовинні дороги.
Потім жорства, далі асфальтівка, а відтак знову піщаниця.
Важкі вантажівки везуть ліс.
Димок в’ється біля лісу.
Несподівано шлях перетинає ріка. Міжбережжя, поросле лепехою і очеретом. Жебонливі джерела. Тут, безперечно, було село. Шукаю хоч якихось його прикмет і натрапляю на зчорнілу засохлу яблуню. Страшний і вражаючий символ. Навколо тільки вив’ялені трави, що сягають майже по коліна, і скелет яблуні. Здається, вона померла від туги за людьми.

Нинішні Парипси – це шість хатинок, загублених у лісі, такий собі виселок.
Люди живуть напівлегально, без світла і найменших цивілізаційних зручностей.
Дерев’яні убогі хатки на чималій віддалі одна від одної.
Колись тут було велике село, гомінке розладдя, а нині суцільні хащі.
Ріка-нетеча ховається в тунелі верб і лозняків.
–Як тут все живо заростає, – зітхає баба Євдоха. – Ще недавно ось туточки, де ми стоїмо, була бита дорога, кіньми проїжджали, а нині одні заросляки – навіть пішки важко пройти...
Людей у Парипсах можна полічити на пальцях рук: Марія і Микола Малиновські, неодружений лісник Володимир Ямборко з вісімдесятирічною матір’ю, баба Євдоха, старенькі Марта Шокало, Степан Білець – оце і всі. Люди рідкісні, горьові...
Це ті, що відмовилися переселитися у Немирів або віддали свої квартири дітям.
Влітку тут краса, благодать – гриби, ягоди, багато чого іншого з’їжного, але як жити узимку, коли темніє уже о четвертій? Людина ж не звір.
– Вони появилися тут на Кирила, – розповідає дід Степан. – Нашельці. Дикуни. Ординці. Наробили галасу, крику і безладу. Загалайкотіли. Світ якось одразу померк. Усе перевертом. Сказали вибиратися через дві години. Люди виносили нажите добро з хат і складали на вози. Через дві години солдати почали зривати соломяні стріхи, вибивати двері й вікна. Ми зрозуміли – вороття не буде. Командував одутий, як жаба, якийсь військовий копітан. Бігав як оглашенний. Штиряв усіх під ребра пістолем.
Деякі хати одразу ж почали валити тракторами і танками.
Потім нас привезли у Немирів, скинули під високими мурами і забули. Справжнє вавілонське стовпотворіння. Ковізнемо один день, другий, третій. А тут ще пішли сівкі дощі. Світ отьмарився зовсім. З горя люди зчорніли, і почали поволі тікати в рідні села. Будь-що-будь. Спершу поодинці, а потім і гуртом, здебільшого уночі, коли охорона спала.
Повернулися і ми, хат немає, то збудували дерев’яну буду. Таких будок виросло з добрий десяток. Тоді знову налетіли військові, попалили ті буди, а нас у тюрму. Відсиділи ми два роки і повернулися в Немирів. Після смерти Сталіна знову сюди перебралися. Якось збудували сяку-таку хату і з тих пір уже безвиїзно живемо тут. Ніхто нас особливо не турбує. Тільки переконували переселитися у Немирів, дали там будиночок, але в ньому поселилися наші діти, а нам хочеться тут умерти. Бо ми ж у Парипсах народилися і цю землю обожуємо. Це треба розуміти... Коли ідуть воєнні вчення, то танки шугають навколо нас, як оглашенні, й стоїть такий гул та шум, така пальба, що іноді шиби вилітають, але ми вже до цього звикли.

На пагорбі біля каплички вцілів невеличкий цвинтар – усього кількоро хрестів і порослих травою горбиків. Більшість хрестів без написів і табличок, але трапляються і з надмогильними плитами та напівстертими епітафіями.
Уже знайомі прізвища – Онуфрій Ямборко, Катерина Шокало, Василь Турчин, Онуфрій Підгірний, Володимир Герун.

За Парипсами розкинулася Чернеча гора. Злежана земля у диких, злегка прив’ялених травах. Ідеш, ніби пливеш у добірних розкішних пахощах. Кажуть, коли ця гора розігрівається на сонці, то притягує усі грозові хмари, і тоді Парипси обминають літні дощі.

Проїжджаємо полігон зі сходу на захід. Солдати на КП пропускають неохоче, але пачка сигарет чи пляшка пива завжди вирішують справу.
Кебешкуватіші з них навіть ставлять березові саморобні шлагбауми там, де їх не має бути, щоб зібрати з випадкових проїжджих (передусім, грибників) хоч сяку-таку подать.
На нашому шляху зустрічаються танки і зачохлені гармати, спостережливі пункти, якісь військові будови, потім невеличке штабне містечко – і тільки. Назагал нічого цікавого.
Але це треба було побачити.
На місцях колись квітучих сіл виросла ракова пухлуна під назвою „Полігон”.
Уявляю, як зловісно звучало це слово для тих, кого виганяли з обжитих місць. Так звучать „мор”, „війна”, „чума”.

Стою на простогоні, де колись був центральний майдан села Біла Піскова. Про це говорять мені сполотнілі небеса, тиша, останні латки нічного туману нахромлені на піки будяків.
У широкому лісовому видолинку збереглося тільки джерело святої Параскевії, де за Австро-Угорщини 12-річній дівчинці явилася Богоматір. Після цієї з’яви 27 сімей відділилися од села і заснували присілок З’явлення.
Місця тут благодатні, родючі.
Тепер тільки сосни і сосни.
На джерелі у глибокому лісі невеличка дерев’яна капличка.
Тиша особлива – хочеться говорити пошепки. Місце Божої благодаті.
На цямринні – неполохливі ящірки.
Десь вавкнув сич. Але навіть цей глухий голос звучить хорально.
Важко уявити собі, що тут колись вирувало життя, стояв храм, до якого сходилися люди з усіх околиць, і якийсь підприємливий поляк навіть поставив каруселі, щоб заманювати молодь, бо джерело стало місцем паломництва...
Нині навколо ні душі.
Тільки дзумрять оси і метушаться маленькі зелені ящірки.
Але ця земля прив’язує, і хочеться тут побути якомога довше.
Часу ніби не існує. Справді потужне святе місце.
Душа впадає у солодку летаргію.

Вечірні притінки. Продимає вітер.
Упівнеба сяє місяць.
Десь озвався вже знайомий сич, за ним – другий.
У срібних імлах – білі хатки і вишневі садки, що ніби виростають з-під землі.
Як на екрані появляються люди. У вікнах – мерехтливі вогники.
Пахне свіжими борщами. Чути собачий гавкіт, бряжчання дійниць, пофоркування коней і людські голоси.
Це мій сон.

Відтюгикав кілометрів десять.
Захмарний вітер. Далеке гриміння.
Нарешті знаходжу ту місцину, де колись було село Гряда. Невеличкі нагір’я, що поросли соснами.
Але ні знаку, ні натяку на колишнє поселення. Жодного фруктового дерева, навіть здичавілого. Все винищили, вирубали до пня. І сотні разів переорали гусеничними траками.
Натрапляю на русельце пересохлої ріки. Навіть річка без людей не може жити.
Ще один пригірок. Можливо, тут був сільський майдан і стояла церква. Можливо.
Десь неподалік тирлувалися села Солошин, Смерків, Куликів, Великий Дорошів, що теж зникли безслідно.
Яка дивовижна місцина відкривається наусебіч.

Не знайти двох схожих між собою сосен. Кожна – велика індивідуальність. Високі благородні стовбури, що світяться з середини. Гілки – як сильні людські руки.
Рожеве небо над Немировим. Церква на його тлі особливо хвилює.

Щодня над нашим присілком, високо під хмарами, кружляє самотній бусол. Ловить повітряні потоки, і розкошує у вільному леті...
Він так високо, що майже губиться у блакитній безвісті.
Що відчуває він там, на цій немислимій висоті? Милується землею? Чи зазирає поза хмари?
Адже ж щось він щось відчуває.
Для чогось Творець подарував йому цю розкіш ширяння.
І чому він один?
Чи той, хто має небо, не потребує нікого?
А сьогодні зустрів його на землі, за лісом, біля каплички.
Він походжав у житі, що сягало йому майже до очей, ніби купався в ньому.
Дивно, але зустрів мене, як давнього знайомого, і підпустив зовсім близько.
Красивий, сильний, гордий птах.
Дивився так, ніби запитував: „Ти той, хто стежив за моїм польотом?”

Проїжджаємо тими селами, що уникнули виселення.
Коти. Вербляни. Завадів...
Перше, що кидається у вічі – лелечі гнізда. Бузьки як добрі духи, що стоять на сторожі спокою і миру, як янголи-охоронці тих сіл. Обереги. Вони гніздяться на електричних стовпах, церквах, водонапірних вежах, тобто там, де є люди, поближче до їх жител, у безлюдді не зустрінеш жодного із них.
Красиві й сильні, поважно походжають по лугах, болотах і заплавах рік. Поодинці, парами й цілими зграйками.
Лелеки – добрий символ, тотем Розточчя.
І серце його – село Лелич.

Ми у грабовому лісі за Яворовим, де у глибокому видолинку лунко пульсує джерело св. Онуфрія.
Поруч три залізні хрести, дерев’яна капличка, буковий місточок через рів, яким стікає вода. І особливий затишок, незвична умиротвореність, що злагіднює душу. Повітря, настояне на терпких лісових травах.
Сонце то ховається за хмари, то раз-по-раз зазирає у проріху хмаровиння, і ніби якийсь небесний маляр розливає по синьому рожеву фарбу.
Завтра – Спаса.
Проїжджаємо через придорожні села, що кишать від дітвори. Усі підмітають вулиці й заодно й трасу – центральну асфальтівку.
Корови повертаються з пасовищ. Смеркає. Неймовірно тонкий серпик місяця стинає ще один день.
Заночоброджує туман.
З лісу виповзає дремна темінь.

Блукаючи сосновими лісами, порослими папороттю і ожинами, найбільше потерпав, щоб незнарошне не наткнутися на якусь змію, яких, кажуть, вистачає у тій місцевості.
Але, на щастя, так і не побачив жодного гада, і вважаю це особливою милістю Божою.
Уже один вид цих огидних плазунів ввергає мене у жах.

Усе було значуще у ці два тижні: далі, дерева, озера, хутори, ріки, ліси, люди і небо ... Задощені ночі й погожі дні.
Дякую за них Господові й тим друзям, що ділили зі мною ті земні скарби, – Романові Дідулі, Степанові Тесляку, Оксані Лозовій і Галі.

СВІТ В ОРИГІНАЛІ
1
Цього року після летючого короткого літа якось одразу ж засльотило і дощі з невеликими перервами ішли у вересні й жовтні. Траплялися погожі дні, навіть „бабине літо” почало снуватися, але все якось невиразно і непевно. Відчуття тривкої радости не подарувало.
Навіть коли випадав ясний і теплий день з багряним сіянням палаючих кленів і беріз, то він все одно закінчувався післяобіднім чи передвечірнім дощем. Невідомо звідки напливали купчасті хмари, темніло і на двір виходити не хотілося. А наприкінці жовтня почався сезон ранкових туманів. Дні стояли важкі і давлючі. І це підсилювало відчуття минущості життя і подиху неминучої старости.
Але восени навіть один золотий день – великий дар Божий, вартий літнього тижня. Такий день випав п’ятого листопада. І я з подивом і великою внутрішньою радістю подумав: Господи, це ж тільки перша декада листопада, ще двадцять п’ять днів осені. Чому я так рано почав думати про кінець життя?
Над головою блакитне небо, на якому ні хмаринки, тільки далекі небосхили попеляться і поблискують білизною.
Гарно так. І тихо.
Пробував кракати старий ворон, сівши на електричному стовпі, але тут же швидко зник, збагнувши абсолютну недоречність свого рипучого іржавого голосу в золотому царстві тиші та спокою.
Ліс ніби дрімає, чи, може, умліває?
На деревах жодного листочка. Ніде ані шелесне. Тиша така глибока, що здається блаженною.
Ось і спробуй сказати після цього, що ти не жив і не пізнав щастя душевного спокою?!

2
Муравель заліз на сім’ячко клена саме в ту мить, коли воно відірвалося од гілки і закрутилося в повітрі. Разом з ним він здійснив запаморочливий політ, щасливо приземлився і швидко почимчикував далі.
Що він відчув? Чи став цей вражаючий політ-падіння для нього пам’ятним? Чи хоча б закрутилася у нього голова?
Якби в подібній ситуації опинилася людина, то це стало б для неї подією на все життя. А муравель, мабуть, так і не збагнув, що ж це було.
Чи може, збагнув? І кричав від захвату своїм нечутним комашиним голосом? І ще довго йому буде снитися той політ? Як знати.

3
Починаються затяжні осінні дощі. Нишкнуть осамотнені дерева під нескінченною мжичкою.
Така вона, як весною, але не така.
Величезна різниця між ними.
Від весняного дощу все розквітає, тягнеться вгору, співає і квітне, а від осіннього – в’яне, гнеться і блідне...
Очевидно, небесна вода має ще й особливий заряд.

4
Який дорогий осінній день.
Безцінний.
Визирне сонце – уже подія.
Клени, здається, спалахнули за одну ніч, явивши невимовну красу барв. Свято.
Ось уже справді – ніби хто підпалив їх.
Ще вчора вони були темнозеленими. А нині на тлі інших дерев нагадують палаючі смолоскипи.
Мені здається, що моє життя набирає справжнього сенсу і глибокого змісту тільки осінню. Може тому, що тоді до краю загострюється бажання утриматися в межах реального світу.

5
Тиша і спокій у природі. Теплі дні бабиного літа. Навіть далекі електричні лінії нагадують срібне павутиння.
Осінь для того, щоб набратися спокою і умиротворення, добра і тиші. Налити ними душу на весь рік.
Падає багряне листя і відчайдушно чіпляється за „бабине літо”, яке зойкає, мов струни.
Осінь – світ в оригіналі.

ХМАРИ
1
Осінні низькі хмари схожі на повітряні острови. Ніби дивовижний витвір людських рук, немислимої людської фантазії.
Знизу землисто-темнаві, зверху – сяйливо-білі.
І я готовий заприсягтися, що вони населені живими істотами.

2
Яких тільки кольорів не дарують осінні небеса.
Після дощової ночі розпогодилося на обрії і великі хмари попливли по небі. Білі, сірі, землисто-темні, сині, підсвітлені сонцем, а в проймах між ними засяяли різні відтінки небес – від блакитного до голубого, від синього до зеленкувато-сірого, від блакитного до такого, якому й назви не знаю. Добре художникові, йому не треба мозолитися над назвою тих відтінків, які бачить уперше, він просто переносить їх на полотно. А письменник мусить дошукуватися назв.
Там, на півночі, де знову купчаться градові хмари, один колір змінює інший. Справжній калейдоскоп неймовірних кольорів.

Далі

До змісту Петро СОРОКА ДЕННИКИ