ПІСНЯ ПІСЕНЬ
Переспів Анатолія БОРТНЯКА

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Певен, що в літературах різних народів і часів є десятки чи й сотні художніх відтворень «Пісні пісень». Проте, зізнаюся у власному невігластві: я з ними майже не знайомий. В українській літературі натрапив лише на одну, але досить цікаву спробу переспіву усіх 8-й пісень, здійснену сучасним поетом Станіславом Зінчуком. Від цієї інтерпретації отримав велике естетичне та пізнавальне задоволення. А все ж наважився зробити свою.
Протягом кількох місяців з труднощами і з насолодою працював над осмисленням і переосмисленням виразів та образів світового шедевра, послуговуючись Біблією в російському перекладі, виданою в Петрограді 1917 року, і відповідними словниками. Хотілось відтворити «Пісню пісень» більш сучасною поетичною мовою — ритмічнішою композиційно, з окресленішим сюжетом. До того ж, мовою римованого вірша. Лірично-інтимну драму понад тритисячолітньої давності, що розповідає про високе і чисте кохання, цінніше за всі багатства, сильніше за смерть, хотілося наблизити до сьогоденних читачів, свідків і співучасників того, як любов подекуди втрачає свою романтичну таємничість, стає прагматичнішою, практичнішою, ба навіть іноді перетворюється на предмет торгівлі. З цього погляду, «Пісня пісень» видається навіть актуальною.
З хвилюванням пропоную цей переспів «Пісні песень» читачам журналу «Всесвіт».

Пісня перша

— Я марю, коханий, твоїми цілунками щиро,
найкраще питво в порівнянні із ними слабе.
Ім'я твоє пахне так, ніби розбризкане миро.
Чи ж є така дівчина, щоб не кохала тебе?
Ведеш мене в душу свою, ніби в пишні хороми.
Я нею заспрагла, у ній розкошую давно.
В любовної втіхи моєї нема осороми,
сп'яніла від ласки твоєї — навіщо й вино?
Кедарським наметом тріпочеться серце шалене.
О подруги милі, облиште пророцтво сумне!
Хіба я від горя вчорніла? Погляньте на мене:
засмагла від сонця, що так зігрівало мене.
Щоправда, якимись вітрами насунуло хмару.
Не знати чому, прогнівились на мене брати.
І от стережу виноградники їхні в покару.
Свого ж виноградника я не змогла вберегти.
Щаслива тобою,
я тим тільки, любий,
не рада,
що, як не визорюю аж до смерку далечінь,
твоїх побратимів я бачу довколишні стада.
Де ж сам ти пасеш,
а опівдні ховаєшся в тінь?
— Моя незрівнянна,
я тут, поблизу, недалечко,
боюсь підступитись, аби не сполохалась ти.
Тож вийди за шатра пастуші, і кожна овечка
тебе приведе до моєї нудьги-самоти.
Засяють коралі твої, мов казкові жар-птиці,
сережки, як тронки, бринітимуть навперебій.
Помчу я світами, як той фараон в колісниці,
в твоєму шаленстві, в невпинній жадобі твоїй.
Ким тільки захочеш — готовий для тебе я стати,
зробити усе, аби мала ти більше утіх.
— Зробися, мій милий, пучком запахущої м'яти,
побудь благовійно між квітами персів моїх.
Вплетися, ласкавий улюбленцю, кіпровим гроном
в мої виноградники, ті, що в Енгендськім краю.
— Впиваюсь, кохана, очей твоїх небом бездонним,
вбираю всім серцем голублячу пісню твою.
— Не гайся ж, мій любий! Благаю: на мить не барися.
Без тебе зів'яну. Тебе безроздільно люблю.
Під стелею кедрів, під дахом густих кипарисів для нас,
ніби постіль, зелену траву постелю.

Пісня друга

— Лілея між терням — це мила моя поміж подруг...
— Мій милий між хлопців — мов яблуня поміж кислиць.
— Коханої усміх солодкий захоплює подих...
— В зеленому затінку, щасна, лежу горілиць.
Мене він привів на веселий бенкет чи до раю,
і я бенкетую, раюю, неначе вві сні.
Кохання його — це знамено. Під ним знемагаю!
Щоб я освіжилася, яблуко дайте мені.
Рука його ліва м'якіша пухкої подушки,
рука його права затишна, як пальмова віть...
— Проходьте, дівчата, замовкніть мені, щебетушки.
Я вас заклинаю, зненацька її не збудіть!
Благаю козулями й ланями знову і знову:
не руште кохання! Хай мила собі спочива!
— В дрімотному мареві чую коханого мову,
що горами скаче, як олень чи лань польова.
Вже він біля двору, гілля розгортає зелене,
уже під стіною, крізь грати вікна зазира
й проказує стиха, мов промінь ранковий, до мене:
«Зійди, моя зоре! Вставати над світом пора.
Зима вже пройшла. Відшуміли дощі-водограї.
Посходили квіти, і вітер весною пропах.
Вже горлицю чути повсюди у нашому краї.
Цвіте виноград. Смоківниця — в розкритих бруньках.
Злети, ніби дика голубка, з печери гірської,
полинь в піднебесся, мене піднімаючи ввись.
Розкрий своє серце — свої повесінні покої,
обличчям розхмарся і голосом ніжно озвись.
Твій голос — медовий, а личко аж світиться радо...»
Вполюйте лисиць, половіть молодих лисенят,
бо можуть вони затоптати лозу винограду.
Мій ладо належить мені, як йому — виноград.
Якщо я лілея, то хай випасає в лілеях
отари свої, поки день не вступив у права.
Допоки не склала ще тінь своїх крил над землею,
мчи, милий, до мене, як олень, як лань польова.

Пісня третя

— На ложі своєму прокинулась я серед ночі:
а де найлюбіший, чому його поруч нема?
Лиш тіні завмерлі жахають, немов поторочі,
й уяву тривожить глуха та безмовна пітьма.
Пішла я по місту, траплялись нічні перехожі,
та тільки в шуканнях ніхто мені не допоміг.
Наважилась я підійти до міської сторожі:
«Чи ви не здибали його, що миліший за всіх?»
Сміялися стражники. їм би насмішки та жарти!
Бо що їм до того, що любий зоставив саму?
Я далі пішла і за декілька кроків від варти
наткнулась на нього, на груди упала йому,
схопила за руку, в ясу повела світанкову:
«Ходімо в світлицю, бо з ніг вітрюган тут збива».
— Благаю козулями й ланями знову і знову:
не руште кохання! Хай мила моя спочива!
Аж поки не зійде серпанком посеред пустелі,
пахучою миррою свій донесе аромат.
— На одрі мій цар Соломон. Вкруг намета, мов скелі,
його охоронці — звитяжців його шістдесят —
стоять при булатних мечах, у боях нездоланні;
пробратись не зможе ні воїн ворожий, ні тать.
Стовпи у намета — з дерев, що росли у Лівані,
зі щирого золота поручні одра блищать.
В шовку переливному грає долівка червона.
Заходьте, дівчата-єрусалимянки, тихцем.
Кортить вам, напевне, поглянути на Соломона,
якого в день шлюбу осяяла мати вінцем?.

Пісня четверта

— Яка ж ти приємна, яка ж бо прекрасна ти, ладо!
Твої карі очі, як двійко ясних голуб'ят.
А коси твої — ніби кози з гори Галааду
спускаються стадом, стікають, немов водоспад.
А зуби твої — то овечки, що скупані вийшли
з води, щоби далі білявими парами йти.
Уста, мов гранатовий сік, полум'яні та пишні,
і соком тим щоки свої прирум'янила ти.
А шия твоя, ніби вежа, прикрита щитами,
аж манить зухвальців, щоб скинути із вишини.
Соски твої, люба, немов сарненята без мами:
відбившись від неї, безпечно пасуться вони.
...Здіймаюсь на пагорб. Вдихаючи дух охолоди,
весь світ озираю й на тебе дивлюсь крадькома.
Уся ти прекрасна — від ніжного серця до вроди.
Найменшого ґанджу у тебе, кохана, нема.
Тебе викликаю з Лівану я, твій наречений,
з Аманських, Сенирських, Єрмонських верхів'їв іди!
Від лігвищ левиних, від барсових скель та ущелин
спіши, не барися, пробийся потоком сюди!
Без ласки твоєї усі насолоди — фальшиві:
ні пахощів квіту, ні винного духу не йму.
Мене зчарувала ти навіть намистом на шиї,
а що вже мені говорити про шию саму?
А що вже казати про губи молочно-медові,
про голос, що вабить джерельною дзвінкістю слух?
Ти вся, як Ліван, приодягнений в шати святкові.
Ти сад-виноград, огороджений мною довкруг.
Алое і мирра доносять свої аромати.
Джерельця вихлюпують, мовби щедротні дощі.
В твоєму роздоллі — і кіпер, й шафран, і гранати,
аїр і кориця, й усе, що завгодно душі.
— Обдай теплотою мій сад, вітровіння південне,
ти ж, вітре північний, йому прохолоди навій.
На крилах вітрів поспішай, наречений, до мене,
аби найсолодших плодів скуштувати мерщій!

Пісня п'ята

— На крилах вітрів я примчав до завітного саду —
вдихнути бальзаму і мирри, вкусити плодів.
На мед щільниковий, на чисту джерельну розраду
прийшов я, кохана, ще й друзів найкращих привів.
— Я спала, та серце затенькало клямкою в дверях
під голос благальний: «Впусти мене, мила, мерщій!
В росі мої кучері, ніби над річкою берег.
Увесь я в тривозі, увесь у волозі нічній...»
А я ж роздяглася. Чи знову хітон натягати?
Я ноги помила, а що, коли їх забрудню?
Та так мій коханий, благаючи, стукав до хати,
що плоть обернулась в палаючий згусток вогню.
Я скочила з ліжка. Закапало миро духмяне
з моєї долоні на ручку холодну замка.
А з тиші нічної на мене ніхто і не гляне.
Чи він не діждався? Чи, може, примара яка?
Ударило в груди мої безгоміння безкрає.
Та він же просився! І я відчинила йому...
Гукала, шукала у сінях, в подвір'ї — немає.
Тоді подалася наосліп в північну пітьму.
Й наткнулась на стражників. В чім завинила я; боже?
Побили. Зірвали, немовби з повії, покров.
А я все своє: «Як зустрінете милого, може,
скажіть, що я хвора. Хвороба моя — це любов!»
Мене запитали: «Та чим він такий особливий,
твій друг чи коханець? Не знаєш, напевне, й сама».
«А тим, що прекрасний, а тим, що настільки вродливий,
що більше такого на цілому світі нема!
Як ворон, чорніє його кучерява чуприна,
довкола якої блищать золоті промінці.
А двійко очей, наче пара сидить голубина
і мирно туркоче, скупавшись в молочній ріці.
Обличчя — квітник, де не в'янули квіти ні разу,
з рожевих грядок його щік не осиплеться цвіт.
А губи — лілеї, а руки — то зблиски топазу.
З слонової кістки в оздобі сапфіру — живіт.
Гомілки його — білосніжні стовпи мармурові.
До неба постава підноситься кедром струнким.
Такий він, жаданець, обранець моєї любові.
Чи хто ще на світі зрівнятися може із ним?»

Пісня шоста

— Мене запитали: «А де ж він, що поруч немає?
Куди він подався? Полинув куди, ніби птах?»
Кажу: «Де б не був, а в моєму саду випасає,
де б квіти не рвав, а зриває в моїх квітниках».
— Кохана, мені ти подібна до Фірци ясної,
ще й грізна, як рать, що під стягами рине на прю.
Мов Єрусалимом, втішаюсь твоєю красою.
Лиш очі від мене свої відведи, бо згорю!
Княгине моя, чарівнице, невтримана знадо,
куди б не пішов я, а все завертаю в твій сад.
Волосся твоє, ніби кози з гори Галааду
спускаються стадом, стікають, немов водоспад.
А зуби твої — то овечки, що скупані вийшли
й білявими парами далі шикуються йти.
Уста, мов гранатовий сік, полум'яні та пишні,
і соком тим губи свої прирум'янила ти.
Одна ти у мами пестунка. Єдина і в мене.
Голубко моя, чого тільки хочеш,— проси.
Цариць шість десятків і стільки ж наложниць, не менше,—
усі й поодинці не варті твоєї краси.
Красуні вславляють тебе у піснях повсякчасно:
«О хто вона, схожа уранці на світлу зорю,
на місяць — вночі, а опівдні — на сонце незгасне,
ще й грізна, як рать, що під стягами рине на прю?» —
Я вийду у сад, на привілля солодкої млості,
у зелень долин, між кущі і дерева.
Мабуть, уже зав'язались лози виноградної брості,
брунькують горіхи, рожево гранати цвітуть.

Пісня сьома

— Благають: «Оглянься! Аби хоч на мить, Суламіто,
могли ми уздріти твою невимовну красу».
А що їм дивитись? Цвіту ж не для них пишноквіто.
Йому, до єдиної, кожну пелюстку несу.
— Яка ти прекрасна! Як сяєш мені урочисто!
В коштовних сандалях до мене підходиш прямцем.
Либонь, твої стегна, округлі, неначе намисто,
митець щонайліпший різьбив чудодійним різцем.
Живіт, твій, кохана — мов чаша: у виямці білій
вино виноградне, що має терпкий виноград.
А лоно твоє, мовби снопик пшениці між лілій,
і двоє сосків, наче двійко малих сарненят.
І шия твоя, ніби вежа з слонової кістки,
синіє в очах твоїх синь Есевонських озер,
а ніс, мов ліванська бійниця, яка з високості
пильнує Дамаск, що під поглядом грізним завмер.
Проміниться сяйно голівка твоя пурпурова,
і кучері в'ються хмаринами у вишині.
Прекрасні твої і постава, і рухи, і мова!
Струнка ти, як пальма. І перса — плоди наливні.
Подумалось звабно: до пальми б тісніш притулитись,
де груди, мов кетяги, губи — солодкий напій?
— Прийди, мій коханий! Ми підем на зорі дивитись.
Належу тобі я, в думках потаємних — ти мій.
З тобою до ранку лежатиму я, безборонна.
Тоді, спохопившись, поглянем з ранкової мли,
чи вже зав'язались лози виноградної грона,
чи квітнуть гранати, чи, може, уже відцвіли?
Чи пахнуть донині рясні мандрагори медами?
Заходь у тінисту повітку, сідай до стола.
У пестощах, любий, моїх натішайся плодами,
які я для тебе зростила, тобі зберегла.

Пісня восьма

— Чому ти не брат мій? Співала б одну колискову
для тебе й для мене матуся моя до пори.
Напевне, тоді б не шукали для любощів схову,
на людях тебе б цілувала по праву сестри.
У мамине житло сміливо вела б за собою:
для рідного брата ніяких нема заборон.
Мене б ти навчав, і тобі я вточила б напою
з гранатів пахучих, а хочеш — з п'янких виногрон.
Рука твоя ліва м'якіша пухкої подушки,
рука твоя права затишна, як пальмова віть...
— Проходьте, дівчата, замовкніть мені, щебетушки!
Я вас заклинаю, зненацька її не збудіть!
Хай зійде сама вона, мовби світанок в пустелі,
і землю огорне в безмежжя своє голубе.
— Тебе розбудила, коханий, побіля оселі,
у затінку яблунь, де мати родила тебе.
Хотіла б відбитись печаттю у тебе на серці.
Що перстень на палець? Всю душу тобі я віддам.
Кохання — сильніш за життя і сильніше від смерті,
ні пеклу воно не підвладне, ані небесам.
Є ріки, що можуть піднятися до небосхилу:
затоплять і вежі, й дерева, й найвищі горби.
Любов не заллють!
Це єдине, чого не під силу купити —
нехай за найбільші у світі скарби.
— Та звідки ця пристрасть жагуча у тебе, дівчати?
Ще ж маєш, сестричко, такі груденята малі.
Була б підмурівком, то ми б збудували палати,
і кедрові стіни заграли б на сонці в сріблі.
— А я— підмурівок! І груди, як вежі, у мене.
Невже не помітив, коли подивлявсь потайком?
Тому і кохання таке невґасимо-шалене,
що я вже дозріла для тебе, коханий, цілком.
Свої виноградники ти у Ваалі-Гамоні
по тисячу срібних з врожаю продав сторожам.
А мій виноградник задаром бери, Соломоне,
ще й тисячу срібних сама у придачу віддам.
— Озвись, Суламіто, на кожен мій клич і на порух!
Я слухати хочу твої і пісні, і слова.
— Спіши через доли, лети по бальзамових горах,
мчи, милий, до мене, як олень, як лань польова!

Бортняк Анатолій Агафонович (нар. 1938 р.) — український поет. Автор книг лірики, сатири й гумору («Мелодія». «Немирівське шосе», «Батькове вогнище», «Адреса», «Бажало успіху!», «Де правда, де вигадка?» та iн.). Лауреат республіканської літературної премії імені Володимира Сосюри.

ЖИВА ВОДА З КОЛОДЯЗЯ ТИСЯЧОЛІТЬ

Криниця садів — живої води джерело...
(«Пісня пісень»)

Маємо новий переспів «Пісні пісень». Належить він поетові Анатолію Бортняку. Щасливий привід освіжити пам'ять: перейнятися чарами одного з найпрекрасніших творів світового письменства. Хоч би скільки ми його перечитували, дивуватимемось — і врочистому ладові стародавньої любовної лірики, і її таємничій приналежності до священного тексту Біблії, куди «Пісня пісень» входить як канонічна сімнадцята книга. А відтак виникає й інше питання: а чи багатьом у нас доступна біблійна поезія бодай у якомога точніших сучасних перекладах? У росіян такі переклади є. Маю передовсім на увазі максимально наближені до оригіналу витлумачення Книги Екклезіаста і «Пісні пісень» І. Дьяконова, що увійшли до одного з томів «Библиотеки всемирной литературы...»

Існують такі «дірки» у культурі, залатувати які доводиться із запізненням. Чи можна вважати інтелігентом і не мати уявлення про веди стародавніх індусів, про епос «Махабгарати» і «Рамаяни», про Біблію і Коран? Адже це не просто основоположні книги великих релігій світу — індуїзму, християнства, ісламу; це ще й енциклопедії народного життя на світанку цивілізації, де легенди, вірування, правові і морально-етичні норми, історичні й географічні уявлення, філософські поняття, мистецькі образи, ритуальні звичаї тощо не вичленувалися ще з єдиного живого організму, ім'я якому — міф. Як великі пам'ятки вселюдської культури, її підмурівки ці книги мали б посісти чільне місце у наших вузівських і шкільних програмах, бо ж незасвоєння їх замолоду дається нам узнаки протягом усього життя. Знаю це з власного досвіду, коли юнаком під впливом пушкінського «Наслідування Корану» закортіло звернутися до першоджерела. Та чи міг я знайти цю книгу в убогій бібліотечці сільської початкової ніколи? Не знайшлося її і в районному центрі, і лише через чверть століття у кіровоградському Будинку політосвіти мені з великими застереженнями видали на руки скромний том у чорній палітурці — Коран у перекладі відомого російського орієнталіста І. Крачковського.

Ніхто, здається, не ставить сьогодні під сумнів доцільність вивчення античної культури й, зокрема, міфології. Але ж Біблія — пам'ятка не лише давньоєврейська, а й греко-християнська. Так звана «Септугіана» — знаменитий грецький переклад Старого завіту — існувала вже у III ст. до н. є. Ці факти, як і багато інших, засвоюємо аж у пору зрілості. А в пору учнівства заповнюємо прогалини своєї освіти вельми приблизними уявленнями, схоплюючи з уст сільських філософів крилаті біблійні максими і не здогадуючись навіть про їхнє «священне» походження. Ця від випадку до випадку потамовувана спрага закономірно позначається і на наших знаннях з рідної літератури. Навіть у розмові про Шевченка вчителі воліють не згадувати про те, що у Петербурзькій Академії мистецтв, де навчався поет, біблійна тематика була обов'язковою. До розуміння поетичних перлів — «Псалми Давидові», «Саул», «Царі», «Ісаія. Глава 35», «Во Іудеї во дні они» — приходимо надто пізно, якщо взагалі приходимо. Шевченківський прометеїзм, його несамовите тираноборство й пророчий пафос втрачають не таку вже й малу частину своєї вибухової сили внаслідок елементарного незнання нами біблійної фактографії. Навіть поема «Марія» з її зворушливо оспіваним материнством не зачіпає так глибоко, як могла б, найніжніших душевних струн. А що вже казати про всесвітнє письменство, малярство, музику, історію, філософію,— як нелегко даються нам перші кроки у цьому великому світі без знання міфології «книги книг», її непростої символіки!

Українська література і Біблія — тут є про що поговорити. Одна постать Сковороди чого важить! Тридцяти його віршам із «Саду божественних пісень» передують тридцять мотто із Біблії, зокрема і з «Пісні пісень». А «Мойсей» Івана Франка? А його притчі, генетично пов'язані з Книгою притч, приписуваною Соломону? А «Самсон», «Саул», «Плач Єремії», «Прокляття Рахілі», «Єврейські мелодії», «Пророк» Лесі Українки? «Скорбна мати» і цикл «Сотворіння світу» Павла Тичини? Тисячу разів мав рацію академік Д. Лихачов, нагадуючи про необхідність «світського» видання й вивчення книги, в якій фантастична космогонія і високі пристрасті — відлуння болісного шукання людством відповіді на правічні запитання. «Треба видати Біблію,— писав він,— тому що Біблія — це код сучасного мистецтва. Отже, від такого становища страждають не лише віруючі, а й атеїсти. Ми виховуємо патріотизм, але не знаємо багатющої давньоруської словесності, адже вона недоступна без знання християнської проблематики. Звідси і спекуляції, і секти, і захоплення бог знає чим».

Нагадаємо, що створювався цей енциклопедичний кодекс чи не впродовж тисячоліття на території Передньої Азії, переважно в іудейсько-ізраїльському середовищі. Отже, це витвір колективу, розкинутого, так би мовити, в часі. Звідси, природно, тематична і стилістична строкатість. Дослідники запевняють, що творчість давніх євреїв за зовнішніми ознаками майже не відрізняється від творчості інших семітських народів. Це переважно вірш і близька до нього ритмічна проза, грань між якими по суті умовна. Віршування тонічне. Як і в давньоєгипетських текстах чи вавілонському епосі, рима й алітерація епізодичні. «Сестро моя, наречена»,— звертався єгиптянин до милої. Буквально те саме читаємо й у «Пісні пісень». А втім, є й суттєва відмінність: окремі книги Біблії написані власне прозою, чого не помічено в спадщині інших народів Стародавнього Сходу тієї пори.

«Пісня пісень», судячи з усього,— це старозавітна поезія у її чистому, сказати б, вияві. Як одна з книг канону, вона розділена на вісім глав. Згідно з легендою, її автор — цар Соломон. Історичний Соломон жив у 972—932 рр. до н.е. З його іменем пов'язаний державний злет Ізраїлю. Соломон заохочував ремесла й торгівлю. Збудував славнозвісний єрусалимський храм. Створив закони. Рудні його, де виплавлялася мідь, давали фантастичні прибутки. Слава про Соломонові багатства й мудрість сягнула багатьох країн світу. У драматичній єврейській історії це був справді Золотий вік. Зрозуміло, що саме до нього зверталися згодом у дні лихоліть погляди простолюду. Соломонові приписують створення тисячі пісень і трьох тисяч притч. Його міфічне авторство — вірогідно, одна з причин канонізації «Пісні пісень». Хтозна, чи заціліли б неканонізовані тексти у круподерці часу...

Богонатхненність «Пісні пісень» ще в давнину ставилася під сумнів церковними ортодоксами, Серед двохсот ілюстрацій до Біблії знаменитого Постава Доре ми не знайдемо жодної, де була б зображена легендарна Суламіта. До сумнівного тексту бракувало лише сумнівної картинки... Так виявляла себе вельми парадоксальна ситуація: неприйнятний для християнства гімн грішній плотській любові химерно освячувався ім'ям канонізованого царя. Примирення знаходили у символах та алегоріях. Твір витлумачувався як вияв любові Всевишнього до свого народу чи Христа і церкви; «Пісня пісень» увійшла до пасхальної літургії.

Та ось наприкінці XIX ст. прусський консул у Сірії І. Вецштейн звернув увагу на весільні пісні і вразився схожістю їх із віршами «Пісні пісень». Заінтригований цим, він побував на весіллі сірійського селянина, де пересвідчився, що місцеві селяни і досі виконують ці твори. Мимоволі з'явилася думка: «Пісня пісень» — не що інше, як збірник ізраїльських народних пісень, поширених не лише серед сірійців, а й серед халдеїв, фінікійців та інших семітських народностей Близького Сходу. Після розшифрування шумерських клинописів, схожість зробилася ще помітнішою. Вчені заговорили про спорідненість різних фольклорних традицій, вірувань і звичаїв того часу. Філологічний аналіз єврейських народних пісень (епіталам), пов'язаних з весільними обрядами, остаточно відсунув убік історичного царя: виявилося, що мова «Пісні пісень» значно молодша від епохи Соломона. Міф розвіявся...

Леся Українка, яка була дивовижно чутливою до стародавньої історії і сама перекладала ліричні пісні Давнього Єгипту, писала, міркуючи над спадщиною загадкового народу: «Дух же той, гадаю, не можна було б передати, перекладаючи пісню не піснею, а прозаїчним переказом,— не можна собі уявити ніякої пісні в такій формі. Крім того, деякі з тих пісень, попри екзотичні подробиці, в цілому промовляють чимсь таким близьким, знайомим, що ритм рідної нашої пісні самохіть пристає до того тритисячолітнього змісту. Таке було почуття перекладача, а якщо воно привело до помилки, то, може, колись український єгиптолог настане, що ту помилку поправить».

Близькість «Пісні пісень» до українського мелосу вловив І. Драч. Його вірш ледь не чвертьстолітньої давності «Я пісні пісень» перейнятий подихом «рідної нашої пісні». Паралелізми старозавітної поезії на іншому національному грунті проростають цілком органічно: повтори взагалі притаманні народній творчості. І хоча Драч залишається оригінальним поетом, а його вірш сприймається лише як варіація, відлуння читаного, внутрішній зв'язок з першовзором все ж відчутний.

Дівич-думу за димом пускаю
Тільки б смуток водою збіг,
Простелю тобі, раю,
притулюсь собі скраю,
Хай мене він цілує
Поцілунками вуст своїх.
Чисту думу нараю, чорну думу розраю,
Маю втіху солодшу з утіх,
Простелю тобі, раю,
притулюсь собі скраю.
Хай мене він цілує
Поцілунками вуст своїх.

І переклади Лесі Українки з давньоєгипетської лірики, і вірш-варіація сучасного поета потверджують можливості фольклорного освоєння «Пісні пісень». Можливо, саме на цьому шляху чекають інтерпретаторів найбільші удачі.
Кажуть, один із найпопулярніших ізраїльських рабинів, Акібу (50—135 рр. н. е.), довідавшись, що єврейський простолюд співає «Пісню пісень» у корчмах, звернувся до народу із закликом не оскверняти божественного творіння Соломона. Існує також цікаве припущення, що реальний Соломон прибрав собі ім'я весільного царя, аби зажити в народі більшої популярності. Річ у тім, що весільний обряд -— вигадливе поетичне дійство з хоровими і сольними партіями від імені жениха і нареченої. Як підтвердило вивчення сірійської обрядовості і текстів «Пісні пісень», жених традиційно возводився у ранг царя. Відповідні приклади є й у слов'янському фольклорі, зокрема в українському, коли молодих нарікали князем і княгинею (див. про це статтю К. Кедрова «Мета і зміст фольклорного дійства».— Всесвіт, 1988, № 9). У дивовижно мальовничій виставі, що зветься весіллям, і яка, на жаль, майже зовсім втратила нині своє первородство, звучали й такі слова:

Ой коню, коню наш сивий,
Ой чи чуєшся ти на силу,
Чи звезеш нашу княгиню
На тую гору крутую,
У тую світлоньку новую.
А в тій світлоньці
Мед, вино п'ють,
Там нашої княгині давно ждуть.

В українській весільній драмі все взаємопов'язане, всі промовляють: старости, свати, бояри, світилки, дружки. І як же нам нагадують про це і соло жениха, й нареченої, і хори дружок чи подруг у «Пісні пісень»! Іноді просто важко довірити, що цій пам'ятці чи не три тисячоліття...

Говорячи про взаємовпливи народних традицій та їхню дивовижну живучість протягом тривалого історичного часу, не зайве, мабуть, нагадати, що й сама єврейська мова засвоїла елементи мовної культури сусідніх народів, полегшивши тим самим і сприйняття їхньої культурної спадщини. За твердженням радянського вченого Й. Стучевського, «Пісня пісень» канонізована лише тому, що в основі її сюжету — любов богів родючості. Згадаймо, що в Єгипті це були Осіріс та Ісіда, у Фінікії — Адоніс і Астарта; у Вавілонії — Таммуз та Іштар. На думку дослідника, «Пісня пісень» — поема, яка була колись ритуально-магічним твором.

Вплив «Пісні пісень» на світову літературу — тема, гадаю, неосяжна; відгомін її мотивів вчувається у творчості мінезингерів, у поетів епохи Відродження, у німецьких і французьких романтиків, і навіть... у піснях північноамериканських негрів.

З відомих, вульгарно-атеїстичних, сказати б, причин «Пісня пісень» не знайшла належного освоєння в українській радянській поезії. До сьогодні ми мали, власне, один-єдиний повнометражний переспів С. Зінчука, який з'явився півтора десятиліття тому і 1984 року був передрукований у його підсумковій книжці. Робота цікава і, на мій погляд, не поцінована. Приваблюють наспівність, ритмічна розмаїтість, вигадливий лексичний ряд. Поетові, поза сумнівом, прислужився перекладацький досвід і П. Куліша, і Нечуя-Левицького.

А. Бортняк мовби відмежовується від усталеного підходу: дає волю началу авторському, індивідуальному. Це прочитується навіть у ритмічному однострої переспіву. Шлях цікавий, хоч на ньому й підстерігає небезпека сваволі. Як-не-як, маємо справу з твором народним: деякі науковці нараховують у «Пісні пісень» до тридцяти фольклорних уривків.

Не маю наміру протиставляти дві версії поетів одного покоління. Кожна з них примітна по-своєму. Не сумніваюся, проте, що в радіус магнетизму геніальної поеми потрапить ще не одне покоління українських поетів. Безпосередній український поетичний переклад з оригіналу, віриться, ще попереду.

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Базилевський Володимир Олександрович (нар. 1937 р.) — поет, член Спілки письменників України. Автор кільканадцяти поетичних книжок та низки літературно-критичних статей у періодиці.

"Всесвіт"
№2, 1989