Яр СЛАВУТИЧ
МУДРОЩІ МАНДРІВ
Поезії

Д-р Яр Славутич (Григорій Жученко, нар. 1918 р.) професор Альбертського університету в Канаді, поет, літературознавець, автор семи підручників з української мови для англомовних студентів (деякі мали по п'ять і сім видань). Закінчив Запорізький педагогічний інститут 1940 р. і Пенсільванський університет 1955 р. з докторським дипломом зі славістики. Викладав у різних школах та університеті 50 років. Автор книжок поезій «Трофеї» (1963), «Завойовники прерій» (1968), «Мудрощі мандрів» (1972), «Зібрані твори» (1978) і «Живі смолоскипи» (1983), останні дві відзначені першою і другою преміями Літературного фонду ім. І. Франка (Канада). Вшанований званням поета-лауреата Українською могилянсько-мазепинською академією наук 1982 р., нагороджений Шевченківською золотою медаллю за педагогічну працю в Канаді тощо. Був президентом Канадського інституту назвознавства та Українського шек-спірівського товариства, головою осередку Наукового товариства ім. Шевченка у Західній Канаді. Автор кількох книжок з літературознавства та багатьох статей у наукових збірниках українською, англійською, німецькою, французькою мовами. Важливіші: «Шевченкова поетика» (1964), «Розстріляна муза» (1955), «Тhе Мusе іn Ргіsоn» (1956), «Українська поезія в Канаді» (1976). Видав книжки спогадів «Місцями запорозькими» (третє вид., 1985) та «У вирі багатокультурності» (1988). Упорядкував «За-хідноканадський збірник» (два томи), альманах «Північне сяйво» (п'ять томів), «Антологію української поезії в Канаді» (1975) та ін. Поезії Яра Славутича друкувалися в кількох англомовних антологіях, а також книжковими виданнями у перекладах німецькою, англійською, французькою, угорською, російською, білоруською та польською мовами. Часто виступав із доповідями на міжнародних конгресах і конференціях Найновіша праця: «Анотована бібліографія української літератури в Канаді» (три видання) Якщо не рахувати невеликої добірки в газеті «Вінницька правда» (1989), пропонована публікація віршів Яра Славутича у «Всесвіті» є першим знайомством читачів України з цим самобутнім поетом.

ДОДЕРЖУЮЧИСЬ ПРИСЯГИ
(Від автора)

Гості з України тепер мене часто питають: «Чого ж ви не повернулися додому?» Відповідаю зацікавленим...
Голодомор 1932—33 років наробив жахливих спустошень на Україні... Не минув і нашої родини. На самому початку 1933 року померла бабуся, відмовившись їсти, щоб більше було тієї вбогої їжі для внуків. Незабаром відійшла з цього світу піврічна сестричка Галочка, бо не було молочка. На щастя, мені, п'ятнадцятирічному, вдалося дістатися до радгоспу «Скотар» на Криворіжжі, навесні 1933 року — і я рятував улюбленого діда маленькими шматочками хліба та грудочками пшоняної каші зі скромної пайки, приносячи їх до землянки на зруйнованому хуторі Жученки, на західному Гурівському узліссі. Не пощастило мені його врятувати. Помер на моїх руках. Зберігаючи повну присутність розуму, не втрачаючи влади над собою, перед своєю смертю він узяв від мене зобов'язання. Я мусив скласти йому урочисту присягу — «вижити й розказати всьому світові, як сталінська людва нищила Україну».

Поховавши улюбленого діда, загорненого в рядно, у викопаній мною неглибокій ямі між двома деревами, я поніс із собою присягу, проказану дідом (окремі слова було повторено ним т р и ч і), як м і с і ю. Дивуюся тепер, що мені таки пощастило вижити, уціліти в неймовірних обставинах війни, у тривожній підпільній діяльності на північній Київщині, Чернігівщині та Стародубщині, у дорозі на Захід, під час утечі з катовицького огородженого дротом табору, при нічному переході польсько-чеського кордону, під американськими бомбами в Берліні, у таборах для переміщених осіб, звідки сталінські опричники насильно забирали втікачів «на родину», себто на каторжну працю в Сибіру, і т. д. й т. п. Урятуватися, вижити пощастило. Але чи виконав я повністю зобов'язання, дане моєму улюбленому дідові? Настав час готувати остаточний звіт. А українці в Україні самі сформулюють свою думку.

Уже 1941 року в Чернігівській Січі, підпільній організації, що складалася переважно з колишніх військовиків і нищила німецьких загарбників (які, до речі, спалили Слобідку з моєю дружиною та одноденною донькою), я почав збирати матеріали до мартиролога української літератури й культури взагалі. Анотовані списки часто гинули за непередбачених ситуацій, але я поновлював їх із пам'яті при кожній нагоді. Унаслідок цієї тривалої праці багато збереглося. Після війни я опублікував свої свідчення не лише в українській, айв англійській пресі, в т. ч. у книжках «Розстріляна муза» (Детройт, 1955) і «Мusе іn Ргіsоn» (Нью-Йорк, 1956). Про голодомор я писав ще в сорокові роки, часто повертався до цієї теми різними мовами. Систематизовані спогади з'явилися в моїй книжці «Місцями запорозькими» (третє вид., Едмонтон, 1985). Свідчив я в справі голоду перед міжнародним трибуналом у Нью-Йорку. Про це йде мова й у моїй іншій книжці спогадів «У вирі багатокультурності» (Едмонтон, 1988).

А в поезії я дуже часто повертався до порушених вище тем, зокрема в поемі «Моя доба», що в книзі «Зібрані твори, 1938—1978» (Едмонтон, 1978). Нищення селянства як основи української нації та нищення письменників і науковців як мозку нації ніколи не виходили з поля мого зору. Я друкував про все це не лише українською, а й англійською, німецькою та польською мовами. Нехай читачі судять, наскільки я виконав узяте на себе зобов'язання, здійснив сподівання мого улюбленого діда на ложі його смерти. Особисто я думаю, що додержав присяги...

ПРАВДОНОСЦІ

О світе, пізнавай! Немов номади,
Йдемо в чужий, сполоханий простір.
З важкими таврами невчиненої зради,
Всіма зацьковані — як звір —
Слабі від горя, сильні від нестями,
Волочим тугу без кінця ми,
Всьому навперекір.

О світе мій,
Одумайся і зрозумій!

Шляхи встеляючи кістками,
В кільці облуд і полювань
Життя складаючи, мов гідну дань,
Скрижалі правди, ковані віками,
— Як стяг —
Несем по селах і містах.

Пізнай же, світе! Мозком і душею
Збагни, чому розпукою своєю,
Журбою чорною, що — як моря — без дна,
Тобі карбуєм світлі письмена.

Правдиві серцем,
спрагнено-відверті,
Страху й тривог зазнавши,
В очей провали дивимось, як завше,
Суворій смерті,

Бо хто ми, хто?
Яких земель аборигени,
Чиїх морів колишні владарі?
Куди й по що, скорботно і натхненно,
Бредем, як бідарі?
І на устах — до Господа молитва,
І на руках — диявола тягар,
А ген за нами навісна гонитва,
Удар — на вдар.
О світе мій,
Одумайся і зрозумій!

Немов пливуча лава, ген за нами
Підступства темні водії
Гудуть, щоб ми палючими словами
Не слали правди про свої
Краї.
Вчувай, о світе,
Зло несамовите!

Гримить Сибір скелетами борців,
Лунає лунами тайга безкрая;
Запливши кров'ю в пустирях степів,
Немов зегзиця, Винниця ридає.

Чиї ж то кості і чиї тіла
Земля у надра прийняла?
Вчувай, о світе,
Зло несамовите!

Щоб, не вагаючись, дознав ти
Безсмертну істину ясної правди:
Хто ми, яких земель аборигени,
Чиїх морів колишні владарі,
Куди й по що, скорботно і
натхненно, Бредем, як бідарі.

І не страшні підкуплені облави,
Ні Кіль, ні Кемптен, ані даль, ні час,
Бо наші подвиги, свічада слави,
Переживуть безсмертних нас.
І будуть правнуки твої, оглухлий
світе, Визвольні наші заповіти
— Як стяг —
Нести по селах і містах.

I будуть до Карпат — як до Сінаю,
Мов до Йордану — до Дніпрових
вод,
До краю нашого, святого краю,
Гучати відгроми врочистих од
За те, що ми — усміхнені
з відчаю —
Життя складаючи, мов гідну дань,
Шляхи встеляючи кістками В кільці облуд і полювань,
Скрижалі правди, ковані віками,
— Як стяг —
Несли по селах і містах.

11 січня 1948 р.

ФЛОРЕНТІЙСЬКІ СОНЕТИ

***

Рим — велич, а Флоренція — краса!
Жадав би вік свій провести
край Арно,
Де по старих палацах володарно
Дзвенить мистецтва радісна яса.

Жадав би вмерти в час, як небеса
Полощуть сяєвом собори зарно,
І, ставши духом, пальцями безкарно
Торкати мармур чистий, мов роса.

Та ти, о рідний Києве днедавній,
Мене місійно по світах ведеш
І надихаєш, подвигами славний,
Щоб я, тобі лиш відданий без меж,
Окрай Мадон примкнувши злегка
вії, Звитяжно снив Орантою Софії.
4 квітня 1961 р. Раlаccо Vессhіо1.

1Старий палац (тут і далі - італ.)

FIRENCE1

Етруська кров тече
в блакитних жилах,
Жагою збурена етруська кров!
Жорстокий Рим, що тіло поборов,
Не знищив духа вільного спочилих —

І він повився по тосканських схилах
І розбуяв палацами з дібров;
Флоренція в розкриллі корогов
Звелася цвітом лілій отяжілих.

Стою на вежі й наслухаю зів
Іnfernо2 Данте з нетрів підземелля,
І бачу, як між плахтами домів

Литво Челліні й пензель Рафаеля,
І Мікеланджело міткий зубок
Плетуть Firenсе вічности вінок.

5 квітня 1961 р. Рlаccа dellе Signorіа3.

1 Флоренція.
2 Пекло.
3 Площа Сіньйорії.

***

Це тут ступала Дантова стопа,
Шемріла шовком ніжна Беатріче.
Я чую й досі, як жагуче кличе
Ярлива кров, бажаннями сліпа.

Це тут повз тінь ліхтарного стовпа
Поет проносив сяйво таємниче.
Здається, й досі поміж гвельфів риче
Образа чорних, ницістю тупа.

O флорентійче! В довгому вигнанні
Пізнав ти хмурий погляд чужини
I хліб гіркий, відкинутий зарані,

Та не пішов на зради гріх страшний.
Ти чесно жив, обходячи облуди,
І зносив гордо все, що кпили люди,

б квітня 1961 р.

Casa di Dante1.

1 Дім Данте.

ДАВИД

Суворий погляд і тверда постава,
І мозку гін, закутий під чолом.
Це владній силі божеський псалом.
Земному світові хвала лунава.

Що є життя? Правдива, гойна слава,
Відбита вірним, небайдужим тлом.
Вона злітає в засвіти орлом,
Широкосяжна, рвійна, золотава.

Ще тільки мить, як навзнак Голіят
Упав, розкинувши могутні руки,
Та вже в Давида —
з голови до п'ят —
Струмує кров дозвільно,
без принуки.
І з уст палає перемоги блиск,
Як над чолом —
незримий німба диск.

7 квітня 1961 р. Біля «Давида» Мікеланджело, Academia delle Belle Arte1.

1 Академія красних мистецтв.

***

О, dolce stil nuovo –
красний стиль,
Земного слова неземна окрасо!
Благословенна будь, етруська расо,
Що розбуяла — мов прибої хвиль!

Як ніжний шелест осяйних мантиль,
Як гнівні поклики popolo grasso2,—
Вергнувши в прах латині
мертве м'ясо,
Заблиснув dolсе stil —
вельможний стиль!

Солодкодзвонне слово Гвінічеллі
Ввібрало спів болонських солов'їв.
І до канцон мелодії веселі

Влились, як до терцин —
пекельний гнів,
Щоб крізь віки проходили крилато
Франческо, Данте, Гвідо і Торквато.

7 квітня 1961 р. Nationale Biblioteche3.

1 Солодкозвучний новий стиль.
2 Дорідного, заможного народу.
3Національна бібліотека.

***

О вежі Віндзора, мій гордий дух,
Немов дитя, змириться перед вами,
Коли ступаю зваглими валами
І входжу в лицарства
прадавній круг.

Плекали предки герб і меч, і плуг —
Знаки наснаги, точені віками,
Щоб ми, нащадки, зріли козаками,
В труднім житті не відавши наруг.

Нема булав, ні гробівців,
ні стягів!
Основи Січі сплять у бур'яні,
І ми — як зграї недобитих птахів.

Та ви крізь темінь сяєте мені,
Немов подвижництва ярке свічадо,
О вежі Віндзора, душі відрадо!

Віндзор, 10 липня 1966 р.

***

Долини в лондонські тумани
Дбайливо кутали дуби,
І сонце — сторож невблаганний,
Спливало, спрагнене плавби.

Лилась дорога під колеса,
Прорвавши поли ячменів...
І раптом темінь піднебеса
Відкрила диво з дивних снів:

Як гоже сяйво меду з борті,
Як мислі зрив, хмільний украй,
Піднявсь, народжений в Оксфорді,
Крилатих веж гінкий розмай.

Я чув, бриніла над полями
Щаслива Англія в дубах,
Коли дзвіниць квітчасті злами
Співали славень на верхах.

Оксфорд, 11 липня 1966 р.

ДУБРОВНИК

Не відцвітай, трояндо мармурова!
На буйних водах коренасто стій,
Як любий спомин про буяння рій,
Про те, як волю зберегла Дуброва.
Немов струнка хорватка чорноброва,
Що йде на берег, повна гордих мрій,
Ти й досі, в повені крутих завій,
Пелюстки зводиш, квітко мармурова.

Під мудрим правом сорока родин
Віками кріпнув твій гербовний чин,
Слов'янську силу множачи
на звагу.

Змагарко правди, звихрена,
як брань,
Навічно вірна перемоги стягу,
Цвіти й наснажуй літеплу Ядрань!

Дубровник, 4 серпня 1966 р.

ВІЗАНТІЯ

Ти чашу гніву Божого
спила до дна, Нікетас1

Жене полки зухвалий Ватікан —
І хрестоносці п'ють босфорські вина.
Неначе Понту перемога звинна,
Святософійський двиготить майдан.
Що з того, що від хрещених слов'ян
Гряде на поміч бойова дружина?
Гримить, як грім, над городом кончина
У сяйві з ядер, що наслав Урбан.

Дуплом усобиць краяну зі споду,
Тебе, знеможену, бере Мехмет...
Горюй, ридай,
Христовий крине Сходу!
І, з пишногордих вирвавшись тенет,
Скорботний Кость, останній Палеолог,
Піднявши меч, іде на смерті сколих.

Царгород, 12 серпня 1966 р.

Нікетас — переможниця (давньогрецьк).

УЗОРОМ ХАЙКУ

I.
Стертий ступнею,
Посохлий п'янить полин -
Доля поета.

II.
У дальній вирій
Журавлі полетіли.
Вернусь, як вони?

III.
Мандрівний ворон,
Ширяючи з краю в край,
Не маю гнізда!

***

З ХІРОХІТО

Будь славна, сосно,
Що зберігаєш зелень
Під білим снігом!

***

Ловивши місяць під водою,
Втонув підхмелений Лі Бо.
Так я шугаю за тобою,
Моя незловлена плавбо!

Простерши в сонці шати змоклі,
Натхненно ставши на кордон,
Ловлю в потужному біноклі
Драконську далеч і Кантон.

O як навколо буро й голо!
Грозить безкрай, жахає даль.
Та я, херсонський Марко Поло,
Вдихаю Азії буваль.

I почуваю, що з Китаю,
З верха крутого, як Емей,
Лі Бо словами привітаю
Глухих до подиву людей.

Гонконг — Кам Тін, 26 вересня 1968 р.

ТАГАТАЙ

Стоять бики в мулистому багні,
Пригнувши роги до шорсткої шиї.
І бурий дим, зоставивши вогні,
Пливе до гір — на зарви й чорториї.

Такий незвичний, незнайомий світ!
Пройди повз пальми з пагорбів оспалих,—
Очам появляться, як давній міт,
Імлаві хижі на високих палях.

Я йду вперед, я берегом бреду.
Не треба тла модерної Маніли!
Первісні будні вічності ходу
На цій землі назавжди зупинили.

На Філіппінах, 29 вересня 1968 р.

***

На Борнео, Яві чи Суматрі,
Привітавши зорі вдалині,
Я вмирав при канібальській ватрі,
На святному смажений вогні.

Темношкірий, пристрасний мисливий,
Віднайшовши срібло в гаманці,
Танцював, побожливо-щасливий,
Череп мій тримаючи в руці.

Кров по краплі крапала на землю,
Вітер твори розвівав у рань.
Я кричав:
«Найгіршу смерть приємлю,
Не знесу над віршами знущань!»

І в такому соромі й неславі
Я піднявсь на помсту, наче грім;
І прокинувсь — на сумирній Яві
У готелі, вбогім і старім.

На острові Яві, 15 жовтня 1968 р.

ТАДЖ МАХАЛ

Злітає в небо Тадж Махал —
Як гін вогню, як сяйва шквал.
Втілившись радо в білий мармур,
Дзвенить окрилений хорал.

Злітає в небо Тадж Махал —
Як серця клич, як раю пал.
Немов співає під вітрами
З морського дна сяйний корал.

Злітає в небо Тадж Махал —
Любові гімн, красі причал.
Прийми ж, ясна перлино
Агри, Від Яра скромний мадригал.

Агра в Індії, 28 жовтня 1968 р.

ТРИ ДРУЖИНИ
(Газель)

Три дружини дозволяє правовірному Аллах,
Щоб його не подолали ні журба, ні зло, ні страх.
Перша — подруга дозвілля, іскроока діва з дів,
Що її створив для втіхи передбачливий Аллах.
Друга — шабля із Дамаска, що над ворогом дзвенить,—
Любить виспіви крицеві здавна славлений Аллах!
Третя — пружна кобилиця, що ірже, немов сурма,—
Легко в битву переносить на її сідлі Аллах!
Той, хто вірні три дружини осягнув собі в житті,
Раюватиме довіку, буде жити — як Аллах!
Тільки я один у Бога, безталанний сибарит,
Жаль безмежний виливаю — несприятливий Аллах!
Дав одну мені дружину, ані шаблі, ні коня,—
І горює Яр Славутич — покарав мене Аллах!

Тегран, 9 листопада 1968 р.

ПЕРСЕПОЛЬ

Нічого вічного в світах немає!
Земне зникає в небуття безкрає.
Але в нащадках подвиги живуть
І слава предків час перемагає.

Стояв тут город, каменем яснів,
Колони зводились, як гойний спів.
Горорізьба, здавалось, незникома
Цвіла окрасою ночей і днів.

Та, як вістила провістю Кассандра,
Прийшли в палац гопліти Олександра:
Спахнув Персеполь Вааловим вогнем
І чахне даль без цвіту олеандра.

Нема нічого вічного в світах!
Жере подвижників пустельний прах
І сам, невічний, звіяно зникає
Неначе Фенікс, незникомий птах.
О брил уламки, вченим пожадані!
Лежать навкруг руйновища останні...
Лише на стелах вої
йдуть і йдуть —
Безсмертні вгору йдуть по ападані1!

Персеполь в Ірані, 12 листопада 1968 р.

1 У стародавній Персії були величні культові споруди типу єгипетських пірамід. Підйом, пандус на них звався ападаном.

АСТРАЛЬНА ЧУЖИНА

Така безодня! Вічна порожнеча
В чужому небі. Не зоріє даль.
Не сяє Марс на темряви розталь.
Мовчить безмежжя,
як журба чернеча.

Від цього суму не врятує втеча.
І вже ніяка радісна буваль
Не скрасить ночі місячну вуаль,
Коли навкруг —
астральна ворожнеча.

Не світить Віз, погас Волосожар,
Чумацький Шлях подався, як бідар,
У невідоме небуття безкрає.
І навіває невимовний жур
Пустеля неба. Лиш темноти крає
Південний Хрест —
величний Cruz del sur.

Буенос-Айрес, 28 серпня 1972 р.

КАМІНЕЦЬ ІЗ БАТЬКІВСЬКОЇ ХАТИ

Йдучи у світ, лишаючи вітчизну,
Беруть на спомин у дорогу грізну
Пучок євшану чи дрібок землі,
Щоб на чужині, в доброті чи злі,
Вони серця потугою снажили.
Зазнав і я тієї долі-сили,
Узявши в свій порожній гаманець
Черленновидий, красний кремінець
Із підмурівка батьківської хати.
Який тепер я радий і багатий!
Зі мною в парі обійшовши світ,
Мене зберіг той камінець-граніт.
1978

***

Струнко здіймається дим! Одіссей повертає в Ітаку.
Лози врочисто шумлять. Хлюпає любо вода.
Скоро зустріне його дорога Пенелопа.
Заскавулить, упізнавши, вірний постарілий пес.
Лине тополею дим. Радощі рідного дому
Святно розводять вогонь, беручи із кулів очерет.
Місяцю в небі, спинися! Ітацька земля бенкетує:
Син повернувся додому, впавши на отній поріг.
Тільки ж мені до Дніпра всі дороги закриті.
Босого1 вбив Товстошкур2. Спалено хутір дотла...
Ти не зустріла б мене, турботна дружино з дочкою,—
Лютий воєнний вогонь ваші останки пожер.
Плач і ридай досхочу, голокостів новий Одіссею,
Щоб не погас у душі помсти новітньої жар!

Ітака, серпень, 1977 р.

1 Босий — ім'я улюбленого собаки в моєму дитинстві.
2 Один із тих, що грабували хліб і перевели сталінський голодомор.